Материал: Економічна історія України том 2

Корпорація «Індустріальний союз Донбасу» (С.Тарута, В.Гайдук) була створена в 1995 р. Вона накопичила первісний капітал на продажу газу промисловим підприємствам Донбасу, володіє або керує пакетами акцій понад 40 підприємств чорної металургії та важкого машинобудування в Україні (Донецька, Луганська та Дніпропетровська області) та за кордоном. До її складу входять, зокрема, три металургійних комбінати, один завод спецсталі, два трубних і один коксохімічний заводи, три металургійних заводи в Угорщині та два в Польщі, кілька агропромислових підприємств55. ІСД може вважатися класичним варіантом персонального поєднання бізнесу і влади – фактичний співвласник активів корпорації В.Гайдук в середині 1990-х був заступником голови Донецької обласної ради і першим заступником губернатора, на початку 2000-х – заступником міністра та міністром палива та енергетики, віце-прем’єр-міністром України. В.Гайдука можна також розглядати як вдалий приклад трансформації «червоного директора» в талановитого капіталіста. У грудні 2009 р. контрольний пакет акцій ІСД було куплено56.

Дніпропетровська група «Приват» (І.Коломойський‚ Г.Боголюбов‚ О.Мартинов)‚ що виникла у 1991–1992 рр. як альянс «комсомольських активів» і грошей‚ зароблених на торгівлі побутовою технікою‚ на початку 2000-х рр. включала один із найбільших українських банків – «Приватбанк» (з його філіями «МоскомПриватбанк» у Москві та «Приватінвест» і мережею у понад 2,3 тис. філій в Україні)‚ дев’ять підприємств з переробки і транспортування нафтопродуктів‚ зокрема «Укрнафта»‚ сімсот бензозаправок по всій Україні‚ п’ять гірничих і гірничозбагачувальних комбінатів‚ одне з найбільших вуглевидобувних підприємств‚ п’ять хлібозаводів‚ одну будівельну фірму і вісім офшорних компаній. 2004 року група придбала акції феросплавних заводів у Румунії та Польщі57, у 2005 р. здобула контроль над п’ятьма обласними енергетичними компаніями. Група «Приват»‚ на відміну від інших кланів‚ демонструвала свою аполітичність‚ що не заважало лобіювати свої інтереси через власних депутатів у парламенті й неформальні зв’язки в урядах. Цікаво, що група «Приват» належить до тих, що не лише пережили економічну кризу 2008 р., а й збільшили свої активи під час і після неї.

Інший холдинг був представлений насамперед братами Суркісами. Він складався з трьох інвестиційних комерційних банків‚ низки офшорних компаній‚ металургійних заводів‚ готелів‚ цукрових заводів та підприємств харчової промисловості. Наприкінці 1990-х – початку 2000-х рр. різними методами київський клан дістав контроль за дев’ятьма обласними компаніями – постачальниками електроенергії (обленерго)58. З початку 2000-х рр. позиції клану значно посилилися. Утім, після вкрай невдалої передвиборної кампанії СДПУ(о) 2006 р. група фактично розвалилася.

До економічно найпотужніших груп інтересу/впливу входила також харківська група, в основі якої був Укрсиббанк (О.Ярославський і Е.Галієв). Початковий капітал групи формувавсь у середині 1990-х рр. на торгівлі бензином і операціях з ваучерами. У другій половині 1990-х рр. в активи харківської групи увійшли акції металургійного, гірничо-збагачувального та хімічних комбінатів на сході України, частка компанії KyivStar59. У квітні 2006 р. 51% акцій Укрсиббанку було викуплено групою BNP Paribas. Бізнес-група О.Ярославського оформилася як інвестиційна компанія DCH60.

552 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Не можна не помітити, що контури згаданих груп ідеально збігаються з контурами найбільших капіталів. У 2006 р. до рейтингу українського журналу «Кореспондент» потрапили ті‚ чий статок оцінювався не менш ніж у 177 млн дол. США. Якщо вірити підрахункам аналітиків – авторів списку‚ в Україні налічувалося тоді 9 мільярдерів – список очолив Р.Ахметов (11‚8 млрд дол. США). За ним ішли В.Пінчук (3‚7)‚ І.Коломойський (2‚8)‚ Г.Боголюбов (2‚4)‚ К.Жеваго (1‚9)‚ С.Тарута (1‚7)‚ В.Гайдук(1‚7)‚ Д.Фірташ(1‚4)‚ О.Мартинов(1‚4 млрддол. США)61. У2010 р., за версією журналу «Фокус», список не змінився: Р.Ахметов, І.Коломойський, В.Пінчук, Г.Боголюбов, К.Жеваго, але до них було приєднано В.Бойка.

На загал в Україні за перше десятиліття нового століття, як уже згадувалося, склалося два десятки великих бізнес-груп. До тих, про які вже йшлося, варто додати корпорацію «Укравто» (Т.Васадзе), Укрпромінвест (П.Дорошенко), «Фінанси і кредит» (К.Жеваго), Київдержбуд (В.Поляченко), група «Укрпідшипник» (А.Клюєв), «Запоріжсталь» (В.Сацький), ЗАТ «Донецьксталь» та ін.

Попри позитивну роль‚ яку зіграли ФПГ в економічному пожвавленні початку 2000-х рр., пов’язаному з відновленням виробництва в базових галузях економіки, не можна не помітити‚ що їхнє монопольне становище саме у цих галузях і можливості впливу на гілки влади – виконавчу‚ законодавчу і судову (а про використання цього злиття для отримання ренти, створення монополій і винятково сприятливих умов розвитку годі й казати), ускладнювали можливості для більш чесної конкуренції‚ іноземних інвестицій‚ створювали сприятливі умови для корупції. 2002 року питома вага монополізованих секторів економіки становила 40% валового внутрішнього продукту62. Великий бізнес‚ організований як система прихованих монополій‚ виявився надто залежним від зовнішніх чинників – коли попит на продукцію українського промислового експорту у середині 2000-х рр. почав падати‚ це негайно позначилося на економічних макропоказниках України.

Монопольне становище, здобуте не у відкритій ринковій конкурентній боротьбі, а шляхом цільової і тіньової приватизації, здобуттям доступу до преференцій і пільг, обмеженням доступу на ринок іноземного капіталу почало працювати проти самих цих бізнес-груп і проти економіки загалом. Чи не найнагальнішою проблемою української економіки, і передусім великої промисловості, є оновлення основних фондів. За офіційними даними, у 2009 р. рівень зносу основних фондів становив 61,8% у промисловості, 83,9% на транспорті і підприємствах зв’язку, 62,2% у виробництві та розподіленні електроенергії, газу та води63. Однак, за спостереженнями економістів, керівники найбільших бізнес-груп, за невеликими винятками, не поспішали інвестувати в модернізацію власних підприємств, обмежуючись переважно оновленням тих наявних потужностей, які перебували в найкритичнішому стані. В переважній більшості випадків розвиток їхніх виробництв має компенсаційний, відновлювальний, характер, який практично веде не до якісного стрибка, а до повернення до рівня 1990 р.

Інвестиційні витрати кінця 1990-х – початку 2000-х рр. були мінімальними. Починаючи з 2003 р. спостерігалося зростання інвестицій у модернізацію підприємств, зокрема, в корпорації «Інтерпайп», SCM, ІСД, однак вони не вплинули на загальну картину. Україна залишається в списку країн, де найвідсталіший метод виробництва сталі – мартенівський – становить більше половини, при тому що

металургія залишається найприбутковішою галуззю для головних бізнес-груп. Спроби пожвавити інвестиційний клімат на початку 2000-х рр. (як за рахунок змін у законодавстві, так і за рахунок створення привабливих умов для іноземного капіталу) наразилися на спротив з боку державної бюрократії, частини лобістських груп у парламенті й були підірвані затяжною політичною кризою 2005–2010 рр. (за п’ять років змінилося п’ять урядів), яка значно послабила інвестиційну привабливість країни.

Зосередження колосальної частки суспільного багатства в руках великих бізнес-груп і очевидні намагання останніх впливати на політику (зокрема, економічну і соціальну) у вигідному для себе руслі в поєднанні з тенденцією до витискання з усіх економічно перспективних сфер середнього бізнесу спричинили гострий конфлікт у суспільстві, який вилився у низку подій жовтня – грудня 2004 р., які дістали назву «помаранчева революція». Більшість аналітиків визнає, що важливою частиною рушійних сил «помаранчевої революції» були представники малого і середнього бізнесу, для яких зміна влади була важливою передумовою нормалізації умов господарювання, зменшення корупційного тиску влади і перспектив розширення бізнесу (у даному разі йдеться передусім про середній бізнес).

6. Економіка після «помаранчевої революції»

Прихід на посаду глави уряду Ю.Тимошенко асоціювався з початком енергійної і чесної‚ соціально орієнтованої економічної політики. Чи були виправдані ці сподівання? Урядові вдалося зменшити масштаб махінацій з податком на додану вартість (раніше тут широко практикувалося безліч схем‚ які дозволяли отримувати величезні прибутки під час повернення ПДВ державою – від створення фальшивих фірм до операцій з віртуальною продукцією), внаслідок чого рівень надходжень ПДВ до державного бюджету зріс в 2005 р. вдвічі64. Реалізувалася програма «Контрабанда – стоп!»‚ яка дозволила зменшити зловживання на кордонах і збільшити митні надходження. Водночас вдалося впорядкувати і знизити ввізне мито майже на 90% імпортних товарів. Уряд Ю.Тимошенко значно спростив процедури для іноземних інвесторів. Крім того‚ було ліквідовано правило обов’язкового продажу 50% валютної виручки українськими підприємствами-експортерами‚ що сприяло зменшенню приховування валютної виручки від податкових органів. Розпочалися масштабні роботи зі спрощення процедури реєстрації приватних фірм і підприємств (так зване єдине вікно).

У той же час було зроблено далеко не конструктивну спробу внести зміни до системи оподаткування малого бізнесу: протягом трьох місяців уряд Ю.Тимошенко виступав з різними новаціями‚ які, по суті‚ загрожували черговою тінізацією дрібного бізнесу і могли стати ударом саме по тій частині суспільства‚ яка виступала головною рушійною силою «помаранчевої революції», тим‚ хто зараховував себе до середнього класу (за твердженням газети «Дзеркало тижня»‚ понад 70% тих‚ хто відкрито виступив на боці В.Ющенка в період «помаранчевої революції», були представники саме цієї групи)65. Втім‚ на початок літа малому підприємництву дали спокій‚ однак неприємний осад і недовіра до уряду в громадській думці лишилися.

554 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Водночас очевидними стали тенденції‚ які свідчили про схильність уряду до управління економікою в ручному режимі. Стикнувшись з браком коштів‚ необхідних для масштабних соціальних виплат‚ уряд Ю.Тимошенко почав збирати податки на прибуток підприємств‚ так би мовити‚ авансом‚ у рахунок наступного року.

Додатковим джерелом надходжень мала стати переоцінка і реприватизація великих підприємств‚ «прихватизованих» у недавньому минулому. Тут уряд явно перестарався‚ справивши враження‚ що заводи просто відбиратимуть. Деякі радикальні висловлювання Ю.Тимошенко було підхоплено її опонентами, при тому, що в засобах масової інформації розгорнулася кампанія з дискредитації великого бізнесу, в країні виникла справжня істерія з приводу прийдешньої «експропріації експропріаторів». До цієї кампанії було втягнуто силові структури – СБУ та МВС. Міністр внутрішніх справ Ю.Луценко, звітуючи про перші сто днів на посаді, заявив, що в «органах» заведено 1700 справ, пов’язаних з реприватизацією66. Атмосфера домислів‚ чуток і спекуляцій нервувала іноземних інвесторів. Наводилися різні дані про кількість підприємств‚ що буде повернено державі, а згодом перепродано – від 30 до 3 тис. Кампанія щодо реприватизації мала популістський характер і відбувалася фактично поза правовим полем. Навіть більше, вона мала виразно політичний характер, оскільки спрямовувалася передусім проти тих бізнес-груп, які вважалися ворожими новій владі.

Навіть після короткої паузи осені 2005 р. і заяв В.Ющенка і нового голови уряду Ю.Єханурова, що реприватизація відбуватиметься шляхом мирових угод з урядом – шляхом доплати різниці між реальною ціною і покупною, і намагань скасувати саме слово «реприватизація», з початку 2006 р. знов пожвавішали дискусії про повернення найбільш ласих активів. Серед них називалися Нікопольський завод феросплавів, ЗАТ «Лукор», ЗАТ «Укртатнафта», ВАТ «Павлоградвугілля», Макіївський металургійний завод, ВАТ «Південний ГЗК» – неважко помітити, що йшлося саме про ті підприємства, які належали фаворитам попередньої влади.

Серйозною проблемою було й те, що за найгучнішими реприватизаційними скандалами нерідко проступали інтереси інших великих бізнес-груп. Зокрема, найпотужніший конкурент «Інтерпайпу» Приватбанк явно стояв за лаштунками реприватизаційних зусиль уряду щодо Нікопольського заводу феросплавів та Укрсоцбанку. Подібна історія спостерігалася під час спроб переділу обласних енергокомпаній. Було розпочато судові процеси щодо п’яти обленерго, навіть більше, було здійснено силові захоплення двох обленерго67 – і таким чином започатковано моду на рейдерство.

У жовтні 2005 р. (уже після відставки уряду Ю.Тимошенко) відбулася найбільша і єдина дія великої реприватизації – перепродаж «Криворіжсталі» індійській компанії «Міттал Стіл» майже за 5 млрд дол. – суму майже у 9 разів вищу, за ту, яку було сплачено державі попередніми покупцями. За 50 хвилин аукціону Україна отримала від приватизації майже стільки ж‚ скільки за попереднє десятиріччя…68 Цим ефектним епізодом реальна реприватизація й закінчилася.

Досить суперечливою була спроба тиску на спеціальні економічні зони і території пріоритетного розвитку‚ створені ще з середини 1990-х рр. для піднесення економіки депресивних регіонів і перевірки перспективних економічних моделей за участі іноземних інвестицій. Податкові пільги для них було скасовано у березні

2005 р. без урахування відмінностей між фірмами, що працювали тут: під удар потрапили і ті‚ хто дійсно користувався особливим статусом для надзбагачення і працював за корупційними схемами‚ і ті‚ хто робив реальний внесок у пожвавлення економіки депресивних регіонів. При цьому невдовзі після фактичної ліквідації спеціальних економічних зон і територій з’ясувалося‚ що 60–65% проектів‚ здійснюваних тут, були вигідні українській економіці69. Оскільки зобов’язання тут свого часу було гарантовано державою‚ це серйозно підірвало довіру інвесторів‚ хоч і не викликало обіцяної аналітиками серії судових позовів до уряду.

Украй непопулярним заходом‚ який було розкритиковано частиною економістів‚ сталаревальваціягривні. Навесні2005 р. НаціональнийбанкУкраїнивстановив обмінний курс в 5‚05 грн. за 1 дол. США – гривна «подорожчала» на 25–30 коп.‚ що не тільки вдарило по галузях‚ пов’язаним з експортом‚ а й частково знецінило доларові заощадження населення.

Навесні 2005 р. спалахнула паливна криза. Уряд пояснював її, і скоріш за все небезпідставно, змовою нафтотрейдерів передусім компаній «ТНК» і «Лукойл», які домінували на ринку. Він спробував спочатку боротися з кризою шляхом адміністративного тиску на монополістів за допомогою СБУ й Антимонопольного комітету. Потім до адміністративно-силових заходів додалися економічні: масштабна закупівля нафтопродуктів у закордонних нафтотрейдерів.

У травні 2005 р. президент В.Ющенко втрутився у конфлікт особисто й практично відсторонив прем’єр-міністра та міністра економіки‚ а отже, й уряд від втручання у справи на ринку нафтопродуктів. При Секретаріаті Президента України було створено комісію з регулювання ситуації з цінами на нафтопродукти. Цей епізод засвідчив, що система зв’язків вищої влади з великим бізнесом залишилася непорушною.

Ще більш показовою в цьому сенсі була спроба атаки уряду Ю.Тимошенко на одну з найпотужніших трейдерських структур – «Росукренерго»* – під гаслами переведення газових угод на міждержавний рівень, без посередників. Навколо цієї проблеми розгорнулася справжня боротьба, у яку були втягнуті не лише владні структури та їхні найвищі представники, а й медійна служба70.

Влітку 2005 р. у зв’язку з цілою низкою причин‚ зокрема, через свавілля і неконтрольованість посередницьких фірм, появу на ринку надлишку вільних грошей, підстрибнули ціни на м’ясо, продукти птахівництва і цукор. Тут уряд спробував

* «Росукренерго» – посередницька компанія. Зареєстрована у Швейцарії. Рішення про надання цій компанії прав на постачання російського газу на територію України було ухвалено на зустрічі Л.Кучми і В.Путіна у липні 2004 р. в розпал виборної президентської кампанії. У листопаді 2004 р. була підписана постанова уряду, згідно з якою «Росукренерго» перетворювалася на одноосібного посередника для постачань газу в Україну на період до 2028 р. Цікаво, що до координаційної ради приватної іноземної компанії «Росукренерго» увійшли тодішні високопоставлені державні службовці України. Половина акцій «Росукренерго» належала тоді ще не надто відомим українським бізнесменам Дмитрові Фірташу (90% «української частки») та Івану Фурсіну (10%). Російську частку в грудні 2005 р. «викупив» (фактично сам у себе) «Газпром» Росії за символічну суму в 2,36 млн євро. Див.: Еременко А. Шалом газават, славяне! // Зеркало недели. – 2006. – 14–20 янв.; Її ж. Капинтер, или Чьи отпечатки остались на газе? // Там само. – 2007. – 16–22 июня; Мостовая Ю. Противогаз – один на всех // Там само. – 2005. – 17–23 дек.; Її ж. О бутонах, цветочках и ягодах // Там само. – 2006. – 21–27 янв.