Материал: Економічна історія України том 2
546 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
виплати за газ у 2000–2001 рр. зросли з 49‚2 до 87‚1%, за електроенергію – з 58‚1 до 75‚5%46. У свою чергу, це сприяло не тільки оздоровленню економіки‚ а й збільшенню прибуткової частини бюджету. Відповідно це дозволило збільшити соціальні виплати і скоротити заборгованості із зарплат.
У 2000 р. нарешті запрацював на повну силу указ про спрощену систему оподаткування для малого бізнесу і приватних підприємців – фізичних осіб. До 2002 р. у сфері малого підприємництва було зареєстровано близько 23% зайнятого населення – цифра вражаюча. Проте варто знати‚ що питома вага приватних підприємців‚ котрі одночасно працювали або в бюджетних організаціях‚ або на великих підприємствах‚ невідома. У будь-якому разі пожвавлення малого і середнього бізнесу означало‚ крім іншого‚ стабільні податкові надходження до бюджету й розвиток динамічних форм господарської діяльності. У 2003 р. відбулася ще одна важлива податкова новація: було встановлено 13%-й прибутковий податок – один з найнижчих у Європі. Щоправда‚ при цьому збереглося ціле суцвіття соціальних податків‚ дуже обтяжливе для бюджету працедавців. Воно в той же час аж ніяк не гарантувало автоматичного наповнення гаманців соціально незахищених груп населення.
Серія дій уряду‚ спрямована на ліквідацію бюрократичних обмежень (за В.Ющенка було скасовано не менше 150 регулятивних й обмежувальних актів‚ що обмежували нормальний розвиток бізнесу)‚ зменшення і впорядкування субсидій і пільг (було скасовано понад 250 постанов‚ які надавали пільги підприємствам)‚ запровадження жорсткої платіжної дисципліни встановило стабільніші правила гри для великого бізнесу. Було зроблено й перші кроки з раціоналізації роботи центральних державних установ і відомств. За підтримки західних консультантів було частково реорганізовано деякі ключові центральні міністерства та відомства (економіки й фінансів‚ наприклад)‚ Державна податкова адміністрація.
Економічне зростання першої половини 2000-х, яке значною мірою було результатом хоча й непослідовних і половинчастих, але все ж таки реформ і сприятливої загальносвітової кон’юнктури (початком циклу зростання після кризи 1998) хоч і було компенсаційним‚ тобто таким, що надолужувало наслідки десятилітнього падіння‚ на тлі занепаду і депресії 1990-х вражало. Досить сказати‚ що за 2000–2004 рр. сукупне зростання валового внутрішнього продукту, за офіційними даними, становило 42% (звісно‚ без урахування тіньового сектора‚ розміри якого мало змінились і становили майже половину валового внутрішнього продукту).
Зміни в економічній сфері були необхідною, проте явно недостатньою умовою для стійкого економічного зростання‚ пов’язаного, передовсім, з розвитком внутрішніх стимулів. Економіка не сягнула того рівня розвитку‚ який дозволяв компенсувати втрати від коливань зовнішньоекономічної і внутрішньополітичної кон’юнктури – це наочно засвідчив різкий спад темпів зростання‚ що стався в 2005 р. (приріст ВВП становив 3‚4% порівняно з попереднім роком). Це було результатом якактивного впливу політики наекономіку (тривалі вибори 2004 р.‚ колосальні соціальні виплати уряду В.Януковича‚ популістські дії уряду Ю.Тимошенко‚ що прийшов йому на зміну), так і наслідком різкого світового підвищення цін на енергоносії‚ з причин від України незалежних.
33. Економіка перехідної доби (1991–2010) |
547 |
Дедалі очевиднішими ставали структурні проблеми. Економічне піднесення відбувалося передусім за рахунок галузей‚ орієнтованих на експорт сировини та напівфабрикатів (металургія‚ хімічна промисловість) і водночас залежних від імпорту енергоносіїв (чию дешевизну забезпечували прикриті державною бюрократією тіньові схеми). Високотехнологічне виробництво‚ як і раніше‚ залишалося осторонь як державних пріоритетів‚ так і приватних бізнес-інтересів інвесторів‚ зацікавлених насамперед в отриманні швидкого прибутку. Маючи колосальний інтелектуальний потенціал‚ Україна експортувала продукцію вчорашнього дня‚ що до того ж вимагала інвестицій у технологічне оновлення та величезних енерговитрат.
Підбиваючи підсумки економічних перетворень середини 1990-х – початку 2000-х рр.‚ можна відзначити невідповідність між вражаючим масштабом і глибиною запланованих перетворень і непослідовністю в їх реалізації. Цю непослідовність спровокувала безупинна боротьба як між гілками влади‚ так і між групами інтересів‚ неминуча у суспільстві з перехідною політичною та економічною системою. До цього додалася консерватизм державних структур щодо формування економічних стратегій‚ переобтяженість цих структур розв’язанням поточних завдань, необхідність займатися господарюванням, а не економічною політикою. Важливим досягненням 1990-х рр. було створення власної фінансової, банківської і фіскальної систем, законодавчої бази економічної діяльності. Наприкінці 1990-х рр. було створено передумови для розвитку малого і середнього бізнесу. В Україні було закладено базові умови ринкової економіки.
За таких умов надзвичайно важливою була позиція першої особи держави‚ її спроможність домагатися виконання поставлених цілей й мобілізувати підтримку державнихструктурісуспільства. Л.Кучмабувздатен‚ колихотівцього‚ послідовно і наполегливо добиватися реформ в економіці. Варто зауважити‚ що проривні моменти в економічному реформуванні (1994–1996 рр.‚ 2000–2001 рр.) були пов’язані, зокрема, із залученням до виконавчої влади груп енергійних реформаторів‚ здатних на рішучі й продумані дії. Присутність у команді Л.Кучми таких знакових постатей‚ як В.Ющенко‚ Ю.Тимошенко, Р.Шпек‚ І.Мітюков‚ В.Пинзеник‚ Ю.Єхануров разом зі спроможністю (і бажанням) президента утримувати і підтримувати їх при владі, були однією з найважливіших передумов успішності економічних перетворень.
Водночас не можна не зазначити‚ що зміни на макроекономічному рівні, що свідчили про появу ринкової економіки, не так послабили‚ як змінили якість втручання держави в економіку та ринкові відносини. Найпоказовішим є збереження «економіки рантьє» – проте вже у новій подобі. До початку економічних реформ головними джерелами ренти були доступ до дешевих кредитів‚ державних субсидій та дотацій‚ контроль над державними підприємствами. Держава і державна власність були безпосередніми джерелами доходу «рантьє».
На початку 2000-х рр.‚ коли домінантна форма власності змінилася‚ держава перетворилася на джерело доступу до ринків‚ податкових пільг та регулятивних преференцій*‚ протекціоністських тарифів на енергоресурси та транспортні по-
* Варто згадати хоча б податок на додану вартість (ПДВ), адміністрування яким перетворилося на одну з найбільш корупційно містких сфер економіки, а фіктивний експорт – на одне з джерел збагачення тіньового бізнесу та корумпованих чиновників.
548 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
слуги, тобто її роль стала, з одного боку, більш опосередкованою‚ з другого – ще більше зросла з погляду свого роду логістики. Виник своєрідний варіант державного капіталізму‚ в якому елементи вільного ринку поєднувалися з тісною взаємодією його учасників з державними бюрократичними структурами. Вони‚ з одного боку, регулювали цей ринок‚ а з другого – також виступали його опосередкованими учасниками.
Доступ до нормальних економічних умов і схем був опосередкованим доступом до влади. Ця схема відтворювалася на всіх рівнях – від столиці до сільських районів. Нормальність умов ведення бізнесу, причому будь-якого‚ від найбільшого до найдрібнішого‚ залежала від стосунків з представниками влади. У цьому розумінні олігарх‚ залежний від президента або його оточення‚ і дрібний вуличний торговець‚ залежний від міліціонера, були рівними.
У результаті виникли серйозні деформації і в самій структурі влади, і в політичній організації суспільства – за розширення формальних атрибутів демократії (партії‚ суспільні організації‚ зростання ролі представницької влади‚ розширення й урізноманітнення інформаційного простору) посилювалася тенденція до зосередження економічної і політичної влади в руках невеликої кількості людей – олігархії‚ що супроводжувалася розширенням паралельної економіки‚ побудованої на корупції та системі взаємини «патрон – клієнтела». Такий варіант був до певної міри ефективним у період дикого капіталізму. Проте він був приречений стати головним гальмом розвитку при переході до цивілізованіших форм ринку.
5. Великий капітал: економічні контури і політична вага
Економічні реформи другої половини 1990-х – початку 2000-х рр., крім загального пожвавлення економіки і досить швидкого її відновлення, мали також свого роду побічний ефект, який, по суті, визначив як позитивні тенденції, так і надзвичайно складні проблеми подальшого розвитку економіки. Йдеться про формування великого капіталу, близько двох десятків найпотужніших бізнес-груп, які відіграють вирішальну роль як у визначенні пріоритетів економічного розвитку, так і в політиці.
На початку 2000-х рр. спостерігався поступовий вихід з тіні окремих секторів діяльності фінансово-промислових груп з одночасним завершенням їхнього формування. Сприятлива зовнішньоекономічна кон’юнктура‚ пов’язана з підвищеним попитом на продукцію металургійної та хімічної промисловості за межами України‚ послаблення гривні (обмінний курс) і заходи уряду В.Януковича‚ спрямовані на пріоритетний розвиток експортних галузей, сприяли бурхливому зростанню експорту, який став водночас і основою збагачення великих бізнес-груп, і джерелом збільшення ВВП.
Зростання внутрішнього попиту на товари та гроші, що виникло за цих умов, сприяло пожвавленню кредитної банківської активності. Сформовані на цей час ФПГ являли собою готові структури‚ придатні для того‚ щоб у своїх рамках об’єднати фінанси і виробництво – навіть на транснаціональному рівні – і при цьому діяти, принаймні на зовнішніх ринках, вже за ринковими законами. На початку 2000-х рр. ФПГ вийшли за межі окремих галузей і диверсифікували свій бізнес.
33. Економіка перехідної доби (1991–2010) |
549 |
З одного боку, це сприяло отриманню прибутків ринковими методами‚ а не лише рентою‚ а з другого – призвело до поширення тиску на середній бізнес, який не міг змагатися з великим, бо не мав лобістських можливостей, доступних великим бізнес-групам. На початку 2000-х рр. ФПГ з традиційних галузей діяльності (металургія‚ енергетика‚ хімічна промисловість‚ машинобудування) почали розширювати присутність у сільському господарстві‚ харчовій промисловості, сфері інформаційних технологій і комунікацій.
Водночас зростання ринкових тенденцій у діяльності великого капіталу мало національну специфіку, пов’язану з потребою підтримання неформальних відносин з владою‚ яка нерідко переходила у злиття влади та великого бізнесу. Крім того‚ стрімке збагачення верхівок окремих ФПГ базувалося не тільки на сприятливій зовнішньоекономічній кон’юнктурі‚ а й на можливості отримувати надприбутки на різниці внутрішніх і зовнішніх цін. Наприклад‚ собівартість продукції металургійної промисловості України була низькою – як завдяки надзвичайно дешевій висококваліфікованій робочій силі‚ так і за рахунок фантастично дешевої сировини. Тим більше‚ що вугільна і гірнича промисловість, контрольовані найпотужнішими бізнес-групами, постійно отримували прямі дотації від держави. Наприклад, середньомісячна зарплата в чорній металургії в Україні у 2001 р., напередодні експортного буму в галузі становила 95 дол. США, а в країнах-конкурентах – Росії – 460, Польщі – 480, Китаї – 750, Німеччині – 305047. Імпортний газ був дешевшим майже на 6% від внутрішніх цін і на 30% – від експортних. Ціни на електроенергію становили 71,1% від цін в Євросоюзі48.
Виробляючи металопрокат, труби чи арматуру за українськими цінами‚ їх продавали на зовнішніх ринках за цінами світовими або навіть нижчими (що викликало антидемпінгові розслідування проти України‚ але не впливало на отримання надприбутків).
Надприбутки забезпечувала і свого роду непряма рента – в Україні було створено 11 «спеціальних економічних зон» і 72 «території пріоритетного розвитку»49 – під приводом оздоровлення економічно депресивних регіонів в окремих зонах
ітериторіях‚ було запроваджено пільговий режим оподаткування і бюджетного фінансування. Деякі з них стали справжнім раєм для любителів нагріти руки на ренті (це не виключає того факту‚ що у згаданих зонах і територіях був присутній
ічесний бізнес, наскільки це було можливим в українських умовах). Водночас не можна не враховувати ще одну важливу національну особливість української економіки – наявність свого роду непрямої ренти у вигляді податкових пільг. Наприклад‚ завдяки податковим пільгам (які поширювалися передовсім на великі підприємства) в 2003 р. державний і місцеві бюджети недоотримали 71‚3 млрд грн. Більше того‚ загальний обсяг заборгованості перед бюджетом у 2003 р. у 2‚3 раза перевищив обсяг ВВП50.
На початок 2000-х рр. економічна потуга великого капіталу сягнула такого рівня‚ що центральна влада, у свою чергу, потрапила до певної опосередкованої залежності від великих ФПГ і вимушена була балансувати між ними‚ регулюючи доступ до приватизації великих промислових об’єктів‚ енергоринку‚ забезпечуючи податкові пільги й виступаючи свого роду третейським суддею у конфліктах між ними.
550 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
Саме в цей час, на рубежі 1990–2000-х рр., остаточно оформились економічні й політичні контури найпотужніших бізнес-груп51, які не лише здобули командні висоти в українській економіці, а й активно опановували медіа-простір*, скуповували або створювали політичні партії, фактично перетворюючи політичну владу на капітал і зрощуючись з вищою державною бюрократією. Про масштаби економічної потуги найбільших груп інтересу/впливу нового зразка можна скласти приблизне уявлення на прикладі найвідоміших з них.
Групу «Інтерпайп» створив у 1990 р. в Дніпропетровську 30-річний В.Пінчук. На початку 2000-х рр. «Інтерпайп» включала вже шість з семи найбільших трубних заводів України, Нікопольський завод феросплавів‚ шість цукрових заводів‚ акціонерний банк «Кредит-Дніпро», «Укрсоцбанк», страхову компанію «Оранта». До її складу як акціонери входили десять заводів важкої промисловості, три ремонтні підприємства і дві фірми‚ що спеціалізувалися на високих технологіях. «Інтерпайп» контролював частину курортно-рекреаційного бізнесу в Криму‚ володів загальнонаціональними телеканалами: «Новий»‚ ICTV, СТБ‚ одним регіональним (у Дніпропетровську)‚ а також однією з масових газет – «Факты и комментарии»52. Політично представляла групу партія «Трудова Україна», яка створила одну з найпотужніших фракцій у Верховній Раді 1998–2002 рр. З кінця 1990-х рр. корпорація «Інтерпайп» мала потужний політичний протекторат і користувалася серйозними преференціями у «великій приватизації» та доступі до податкових пільг.
Після «помаранчевої революції» група втратила протекцію найвищої влади – найвиразнішим свідченням стала втрата комбінату «Криворіжсталь», який було придбано 2003 р. разом зі System Capital Management. Утім, завдяки вдалому менеджменту та тій обставині, що В.Пінчук став одним із піонерів просування ідеї соціально відповідального капіталу в Україні**, «Інтерпайп» утримав свою економічну потугу. «Інтерпайп» фактично стала однією з перших груп, яка розгорнула діяльність, спрямовану на забезпечення прозорості бізнесу.
Фінансово-промисловаімперіяSystem Capital Management (SCM) найбагатшого бізнесмена України Ріната Ахметова була створена у 2000 р. Вона складається з металургійних‚ машинобудівних‚ коксохімічних‚ трубних заводів‚ копалень і шахт‚ банків‚ страхових компаній‚ заводів пива і шампанських вин‚ офшорних фірм‚ телекомунікаційних мереж і компаній‚ готелів‚ транспортних компаній (включно з Азовським морським пароплавством)‚ навіть дослідних лабораторій. До складу SCM входить більше 90 підприємств53. Донецькому мільярдеру належить також футбольний клуб «Шахтар»‚ телекомпанія із загальнонаціональним покриттям ТРК «Україна»‚ видавничий дім «Сегодня»‚ регіональні друковані видання54.
Протягом 1990-х рр. бізнес-інтереси групи протегувалися регіональною владою, а з 2002 р. – і виконавчими органами влади. Відразу ж після «помаранчевої революції» фактичний власник SCM зазнав тиску з боку нової влади, однак бізнесгрупа утрималась через опору в найбільшому індустріальному регіоні України.
*У 2005 р., зокрема, 11 найбільш рейтингових загальнонаціональних каналів були власністю найпотужніших бізнес-груп: Інтер, СТБ, ICTV, Новий канал, 5 канал, ТРК «Україна», К-1, К-2, КРТ, М-1. Перерозподіл медіа-простору відбувався лише між цими групами.
**В.Пінчук – відомий меценат і організатор форумів політиків і бізнесменів, так званих міні-Давосів.