Материал: Економічна історія України том 2

пудів мінерального палива з Донецького басейну, то у вересні й жовтні – відповідно 73,6 і 79,1 млн пудів. Оскільки видобуток вугілля й антрациту тримався на рівні приблизно 130 млн пудів, а в жовтні піднявся навіть до 148 млн пудів, то на копальнях стали накопичуватися запаси мінерального палива, які на 1 листопада 1915 р. досягли 115 млн пудів. Вугілля не витримувало тривалого зберігання у величезних буртах і спалахувало28. Становище на залізницях настільки погіршилося, що гірничопромисловці стали схилятися думки про необхідність введення державної монополії на паливо.

Негаразди на залізницях і нестача робітників спричинили падіння видобутку мінерального палива. Якщо у першому півріччі 1914 р. видобуток становив 896,75 млн пудів, то в другому – 783,03 млн пудів, тобто менше на 109,72 млн пудів, або на 11%. У першому півріччі 1915 р. було видобуто 790,35 млн пудів, або на 106,40 млн пудів менше першого півріччя 1914 р. Ще виразніші дані 1916–1917 рр. У другому півріччі 1916 р. видобуток палива зріс порівняно з першим півріччям 1914 р. на 9,65 млн пудів, або на 1%. У першому півріччі 1917 р. видобуток упав на 73,78 млн пудів, або на 8%. Отже, починаючи з другої половини 1915 р. відбувався прогресуючий спад продуктивності праці29.

Вугільні копальні стикнулися у роки війни з нестачею вибухових речовин для проведення підготовчих робіт під землею, гасу, мастильних матеріалів для механізмів. Надто болісно виявилася нестача продовольства й товарів широкого вжитку. Однак чи не найгостріше постала проблема дефіциту металу, оскільки державні органи регулювання економіки не визнавали копальні працюючими безпосередньо на оборону. У січні 1917 р. рудники не отримали жодного пуда труб, дахового заліза, швелерів, балок. Надійшло тільки 7,07% сортового заліза й 6,4% листового заліза30. Влітку 1916 р. адміністрація вугільних підприємств стала скаржитися на настання «шкіряного голоду», що унеможливило заміну водяних насосів, ременів різноманітних механізмів і ремонт взуття гірників.

І все ж слід зазначити, що попри всі складнощі й негаразди, вугільна промисловість України в роки війни забезпечила паливом на певному рівні більшість споживачів, особливо залізниці, морський флот і підприємства, які виконували замовлення для армії. Видобуток вугілля й антрациту лише в Донецькому басейні у 1916 р. перевищив мінімальні потреби на 185–200 млн пудів31. Після втрати Домбровського кам’яновугільного басейну питома вага донецького палива в загальноімперському видобутку становила близько 86%32. Отже, Донецький басейн став у роки війни ледве не єдиним джерелом твердого мінерального палива для народного господарства Російської імперії.

Перша світова війна засвідчила грандіозну роль мінерального палива й металу в забезпеченні безперебійної роботи кузні війни. У передвоєнному 1913 р. виробництво чавуну в імперії (без Царства Польського) досягло рекордного рівня й становило 257 399 тис. пудів, у тому числі в Донбасі й Придніпров’ї – 189 724 тис. пудів. Отже, питома вага виробленого в Україні чавуну напередодні війни становила 73,7%. До того ж в Україні зосереджувалася практично вся виплавка коксу –

270,88 млн пудів у 1913 р., 278,41 млн пудів – у 1914 р., 254,76 млн пудів – у 1915 р., 270,67 млн пудів – у 1916 р.33 Незважаючи на це, царська Росія неспроможна була

72 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

задовольнити повністю свої потреби у металі. Попит на нього дедалі зростав. Потреба в чавуні обчислювалася на 1914 р. у 325 млн пудів.

З початком війни через припинення імпорту й перебої в роботі залізничного транспорту пропозиція металу на ринку відразу ж зменшилася на 10%. Однак найбільшого удару металургії завдала мобілізація запасних військовозобов’язаних, наслідком якої стало різке скорочення чисельності кваліфікованих робітників і виробництва продукції. Нестача фахівців, вугілля та інших сировинних матеріалів призвела до скорочення виплавки чавуну в другій половині 1914 р. Загальне річне виробництво вдалося утримати на рівні попереднього року тільки завдяки результатам першого півріччя. Проте й у подальшому ситуація з виробництвом металу деякий час погіршувалася. Порівняно з попереднім річним періодом тривало падіння металургійного виробництва: чавуну – на 22 812 тис. пудів, або на 11,7%, напівпродукту – на 17 615 тис. пудів, або на 10,1%, зрештою, готового продукту з чавуну – на 18 122 тис. пудів, або на 12,2%. Нестача палива призвела до того, що місячне виробництво чавуну становило в 1915 р. у середньому 14 млн пудів, а в першій половині 1916 р. навіть знизилося до 13,9 млн пудів34. Тим часом потреба в металі різко зросла.

Длянарощуваннявиробництвапотрібнібуликваліфікованіінженерно-технічні кадри й робітники. Проте їх якісний склад безупинно погіршувався. Падіння металургійного виробництва стримувалося лише за рахунок загального зростання чисельності робітників (військовополонені, біженці, жінки, підлітки). Більше того, влітку 1916 р. покращилося забезпечення заводів вугіллям і коксом. У першій половині вересня того року в Донбасі й Придніпров’ї працювало 54 домни проти 48 – у липні. Виробництво чавуну в липні 1916 р. було доведено до 15,5 млн пудів. Накопичення коксу й вугілля на 1 серпня 1916 р. на заводах становило 19 млн пудів проти 13 млн пудів на початку року. Однак загострення транспортної кризи загрожувало повною зупинкою металургійних підприємств. Залізниці постачали все менше і менше мінерального палива. До 1 листопада 1916 р. запаси вугілля та коксу на заводах скоротилися до 9,4 млн пудів35. З цієї причини місячне виробництво чавуну в Донбасі й Придніпров’ї, яке досягло у жовтні того ж року найвищого рівня – 16,4 млн пудів, почало різко знижуватися, незважаючи на введення

вексплуатацію шести нових доменних печей36. Через брак вугілля все частіше припиняли роботу окремі заводські підрозділи, а то й цілі підприємства. На трьох металургійних заводах прокатні і мартенівські відділення працювали уполовину потужності, а на дев’яти – повністю зупинилися37. Отже, залізничний транспорт виявився нездатним упоратися зі зростаючим обсягом перевезень, що й призвело до катастрофічного падіння металургійного виробництва.

Значного удару завдала Перша світова війна й іншим галузям промисловості України – машинобудівному, металообробному, хімічному, цегляному, скляному, фарфоровому і фаянсовому виробництву тощо. Війна посприяла розвитку одних і деградації інших галузей промисловості. Підприємствам, які забезпечували армію зброєю, боєприпасами й амуніцією, держава надавала кредити, вони мали перевагу

впитаннях розподілу робочої сили, палива, сировини і різних матеріалів. Потреби війни стимулювали зростання хімічної промисловості, яка повинна була забезпечити виготовлення анілінових фарб для текстильної галузі після припинення

імпорту, а головне – вибухових речовин, отруйних газів та інших засобів знищення людей. Водночас занепадали легка й харчова промисловості. Ситуація в цих галузях взагалі була суперечливою. З одного боку війна вимагала одягу, взуття, предметів повсякденного користування та харчів для мільйонної армії. З цього погляду, роль України неможливо перебільшити, оскільки вона мала потужні продовольчі ресурси, матеріально-технічні засоби їх переробки, а театр воєнних дій проходив коло неї. Серед підприємств харчової промисловості найбільшого значення набули борошномельні, круп’яні й цукрові виробництва. За ними йшли заводи з обробки рослинних і тваринних продуктів. Проте, з другого боку, все зростаючі потреби армії, мілітаризація економіки та нестача трудових ресурсів призводили до руйнації цих галузей. Наприклад, борошномельне виробництво в імперії до весни 1916 р. скоротилося на 20%, погіршилася також якість його продукції38.

Зусіх промислових галузей у найтяжчому становищі опинилося виноробство.

Убудівництво й устаткування виноробних і спиртових заводів в Україні було вкладено десятки мільйонів рублів. На території Київської, Подільської і Волинської губерній діяло 297 заводів, на яких вироблялися спирт і горілчані напої. Питома вага цієї продукції становила 10% від усього фабрично-заводського виробництва краю39. Початок війни збігся з царським указом про заборону виробництва і реалізації горілчаних напоїв у торговельній мережі, що завдало цій галузі промисловості небувалих збитків.

Отже, затягування війни спричинило тенденцію до занепаду промисловості України, що пояснюється недостатнім розвитком машинобудування й металообробки, припиненням відносин зі світовим ринком. Негативну роль відіграла нестача робочої сили, палива та сировини. Потреби фронту призвели до мілітаризації економіки, сприяли прискореному розвитку одних промислових галузей і занепаду інших, а в кінцевому результаті стали причиною небувалого дисбалансу всього господарства. На третьому році війни постала серйозна загроза процесу відтворення виробництва. Найуразливішою ланкою виявився в роки війни транспорт, який не справлявся з перевезенням палива, сировини і матеріалів, що прискорило руйнівні процеси в економіці.

3. Занепад сільського господарства

Суспільство імперії на початку ХХ ст. все ще залишалося архаїчним. Понад 80% населення проживало в сільській місцевості й займалося переважно землеробством. Від 20 до 40% селян України мали дрібні, споживацького типу господарства, в яких хліб та інші продукти вироблялися для харчування сімей і домашніх тварин, а зв’язки з ринком мали епізодичний характер. Але більшість селянських господарств потроху втягувалося в товарно-грошові відносини, а український хліб у великих обсягах надходив на світовий ринок. Економічні наслідки цих зрушень мали величезне значення: збагачувалася державна скарбниця; зміцнювалися також позиції російського рубля за кордоном і на внутрішньому ринку імперії; зростали прибуткиторговельногокапіталуізначноменшоюмірою– селянськихгосподарств. На жаль, цей процес не мав належної підтримки з боку російської держави.

Війна відірвала від землі мільйони людей, поступово знекровлювала селянські господарства. На другому році війни гостро постала проблема з постачанням

74 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

м’ясних, а потім і хлібних продуктів. Слабка промисловість різко зменшила виробництво товарів повсякденного попиту для населення, виникла загроза повного розриву економічних зв’язків між містом і селом. Наприкінці 1916 р. міністр землеробства О.О.Ріттіх заявив, що настав час визнання тієї істини, що «сільське господарство працює на оборону держави»40.

Чинником першорядного значення, який із самого початку війни негативно впливав на селянські і приватновласницькі господарства, стали масові й безоглядні мобілізації до діючої армії чоловіків найбільш працездатних вікових груп – від 20 до 50 років. З кожних 100 селянських господарств було відірвано за роки війни 60 працездатних чоловіків, близько половини селянських господарств залишилося без годувальників. Крім того, сільське населення зменшувалося в роки війни й з інших причин, зокрема, через міграцію до міст і промислових регіонів, що ще більше ускладнювало проведення сільськогосподарських робіт. Отже, за роки війни трудові ресурси в українському селі різко скоротилися, у результаті чого становище у сільському господарстві стало загрозливим. Зменшення ресурсу робочої сили тягло за собою скорочення посівних площ, чисельності худоби, а в кінцевому рахунку – сімейного прибутку. Селянські господарства за таких несприятливих умов здрібнювалися.

Усприятливіших умовах перебували ті сім’ї, в яких залишалися дорослі чоловіки. Вони мали можливість обробляти власну землю, орендувати приватновласницьку, реалізовувати харчові продукти на ринку. Але навіть їхні господарства не справлялипозитивноговраженнянапрацівниківземствчерезнеможливістьпридбати нову техніку, сортове насіння, добрива, провести необхідні будівельні роботи.

Уроки війни українські губернії перебували поблизу театру воєнних дій.

Унайтяжчому становищі опинилися прифронтові території, які були перериті окопами, траншеями, переплетені загорожами з колючого дроту. Під час наступу австро-німецьких військ навесні й улітку 1915 р. потреба в робочій силі для підтримання й відновлення шосейних і залізничних шляхів сполучення, будівництва мостів і різноманітних оборонних споруд, риття окопів і траншей становила щонайменше 1 млн осіб. Восени 1915 р., внаслідок інтенсивного переміщення військ і сильних злив, шосейні шляхи стали майже повністю непридатними для транспорту. Для їх відновлення, за наказом військової влади, селян примусово зганяли разом з кіньми, підводами та необхідним інвентарем. Частина коней загинула або стала на тривалий час непридатною для використання на польових роботах. Щоб уникнути кінсько-підводної повинності, селяни продавали коней, часто навіть за заниженими цінами.

Відступ царської армії супроводжувався евакуацією худоби і хліба, перебоями в постачанні продовольства. Для прогодування військ інтендантські служби реквізовували у селян продовольчі запаси, що призвело, за визнанням губернатора Подільської губернії О.П.М’якініна, до ліквідації у населення зерна й фуражу41.

Мобілізація селян із кіньми та підводами посилилася у наступні роки. Військовий міністр Д.С.Шуваєв у листі до голови Ради міністрів Б.В.Штюрмера визнавав, що населення прилеглих до фронту губерній несе найбільший тягар внаслідок окопної, кінсько-підводної та інших повинностей, що й призвело до повного занепаду сільськогосподарського життя42.

Улітку 1916 р. майже все чоловіче населення в сільській місцевості Правобережної України займалося обслуговуванням потреб фронту43. До риття окопів і траншей, ремонту шляхів і мостів примусово залучалося й жіноче населення. Тягар трудової й кінсько-підводної повинності не обминув і губерній Лівобережної та Південної України44.

Війна порушила економічну рівновагу, загострила потребу в одних продуктах і збільшила пропозиції інших товарів. У першу чергу це було пов’язано з припиненням міжнародної торгівлі. Західний кордон країни було закрито з першого дня воєнних дій, а чорноморські протоки – після втягнення восени 1914 р. Османської імперії у війну на боці Німеччини і Австро-Угорщини. За таких обставин поряд з мобілізацією чоловічого населення, нестачею сільськогосподарської техніки і втратами у тваринництві особливо болісним стало для села припинення експорту товарів сільського господарства, вартість яких сягала 75% усього вивозу. Серед них першорядне значення мали хлібні продукти. Крім хліба і побічних продуктів переробки зерна на борошно, з України вивозилися на зовнішні ринки льон, тютюн, коноплі, цукор, овочі, фрукти, жом, макуха, спирт, вино, хміль, продукти тваринництва, риболовства і лісового господарства. У вивезенні на світовий ринок кукурудзи, овець, свиней, птиці, курячих яєць і деяких інших продуктів були зацікавлені майже винятково селянські господарства. Одних тільки курячих яєць з кожної губернії України вивозилося в середньому на рік на суму близько 2 млн руб.45

Війна ознаменувала майже повний розрив царської Росії зі світовим ринком. З портових міст України повідомлялося, що з початком військових дій і припиненням експорту хлібний ринок завмер, попит на сільськогосподарські культури різко зменшився, а ціни на зерно і борошно стали падати.

До війни ціни на хліб певною мірою залежали від кон’юнктури світового ринку. Наприклад, за даними Єлисаветградської земської управи Херсонської губернії, ціна пуда ячменю в повіті становила у 1912 р. 1,10 руб. за пуд, а в 1913 р. – 1,00 руб.46 У серпні 1914 р., після припинення експорту, ціни на пшеницю в Ізюмі, Краматорську, Слов’янську та інших містах Харківщини і Катеринославщини знизилися до 0,60 руб. за пуд47. В інших регіонах України виробники хліба опинилися ще в більш скрутному становищі. Після припинення експорту і заборони продажу горілчаних напоїв зупинилася закупівля зерна і картоплі для винокурень, що завдало нових збитків селянським господарствам. У губерніях Правобережної України пшениця не знаходила збуту за ціною 0,50 коп. за пуд, ціна на ячмінь знизилася до 0,40–0,45 руб., а в деяких повітах навіть до 0,20 руб. за пуд48.

Відсутність належного попиту на хліб та інші продовольчі продукти, дійсно, призводила до розладу грошового бюджету селянських господарств, оскільки значна частина вкладеної у виробництво праці залишалася неоплаченою. Можливості трудового селянства придбати сільськогосподарський інвентар, задовольнити інші потреби різко скорочувалися.

Припинення експорту вимагало підвищення обсягів реалізації хліба та інших сільськогосподарських продуктів на внутрішньому ринку. За тих обставин, які склалися на початку війни, реальним споживачем продовольства у великих обсягах могла стати тільки армія. Однак уряд не виявив далекоглядності у справі регулювання продовольчого ринку. Діяльність Головного управління землеустрою