Материал: Економічна історія України том 2
23. Україна у Першій світовій війні (1914–1917) |
81 |
пор тощо. Широку організаційну роботу проводили й інші ВПК України. Однак нестача промислового устаткування деколи зводила нанівець усі зусилля з виробництва військового спорядження. Переважно з цієї причини понад 40% замовлень у системі ВПК залишилися нереалізованими. Негативну роль відіграла тут політика царизму, який не хотів допускати подальшого посилення впливу буржуазної громадськості в царині економічного життя.
Встановити остаточну цифру, яка відображала б обсяги постачань для армії підприємствами дрібної промисловості, на наш погляд, практично неможливо. На 1 лютого 1916 р. поміж земськими комітетами Земгору всієї Російської імперії розподілено замовлень на суму 70 673 тис. руб., у тому числі з артилерійського постачання на 13 776 тис. руб., військово-технічного – 19 031 тис. руб., інтендантського – 37 865 тис. руб.64 Сума замовлень земським і міським комітетом України становила, за нашими підрахунками, на 1 лютого 1916 р. близько 27 364 тис. руб., або 38,7%65. Місяць потому сума замовлень Головного комітету Земгору зросла до 80 млн руб., однак відсоток їхнього виконання був замалим – близько 20%66. Головні причини цього полягали і в розпорошеності дрібної промисловості, і в гострому дефіциті необхідного промислового устаткування, і в недостатньому фінансуванні.
Проте найбільший внесок у забезпечення армії боєприпасами зробили підприємства, які перебували під егідою уповноваженого Головного артилерійського управління генерала С.М.Ванкова – так званої воєнно-промислової групи Ванкова. До неї увійшли підприємства з різнопрофільним потужним виробництвом, що дає підстави віднести її до організації концернівського типу. В Україні до цієї групи увійшли підприємства Київського, Одеського і Південного районів. Завдяки наявності верстатів і металу, Південний район довго посідав перше місце у воєннопромисловій групі Ванкова за виробництвом артилерійських снарядів, і тільки в травні 1916 р. Московський район, краще забезпечений механічним устаткуванням, дещо перевищив його за обсягами цієї продукції67. До кінця 1917 р. підприємства Південного району виготовили понад 4,7 млн корпусів тридюймових снарядів французького зразка, або 34% від усього замовлення, враховуючи всі регіони Російської імперії. За вказаний період у районі виготовлено близько 940 тис. готових комплектів запальних стаканів з бойовими головками, 6230 тис. штампувальних тіл до них та інших снарядних компонентів68. Питома вага української сталі у виробництві корпусів тридюймових снарядів становила 90%, а запальних стаканів –
91%69.
1 серпня 1915 р. була оформлена група підприємств Київського регіону, де були розміщені великі замовлення на виробництво артилерійських боєприпасів. Певні успіхи у виготовленні боєприпасів мала й організація Одеського району. Тут налічувалося близько 70 підприємств, переважно майстерень з недосконалим промисловим устаткуванням. Як правило, вони працювали у тісному контакті з Одеським ВПК. Одним з найпотужніших підприємств в Україні з виробництва боєприпасів став завод сільськогосподарських машин Ельворті. На ньому було вироблено понад 4 млн комплектів тридюймових запальних стаканів з боєголовками, або третину від усього виробництва воєнно-промислової групи Ванкова70. Цікаво, що все проектування і практичне впровадження технології виробництва
82 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
боєприпасів на підприємстві повністю реалізував інженерно-технічний персонал, який раніше проектував сільськогосподарські машини.
Отже, результати мобілізації промисловості для потреб фронту за участі громадських організацій виявилися доволі переконливими. З кінця 1915 р. війська забезпечувалися зброєю й боєприпасами у зростаючих обсягах. Внесок України у цей процес був масштабним і різнобічним. На підприємствах України виготовлялася солідна частка боєприпасів, а її металургійна промисловість стала фундаментом усієї системи озброєнь. Вугільна промисловість Донецького басейну забезпечила господарський комплекс паливом. Однак за вражаючими цифрами нарощення мілітаристського потенціалу досі перебувала економіка з нерозвиненою промисловою інфраструктурою і зникаючими можливостями у справі забезпечення населення мінімальними потребами.
Правлячий режим Російської імперії надавав важливого значення забезпеченню військ продовольством. Було вжито заходів з мобілізації продовольчих ресурсів у першу чергу для прогодування військ, ігноруючи навіть потреби тилового населення в містах і промислових регіонах.
Після оголошення мобілізації запасних воїнів підрозділи Головного інтендантського управління відразу ж приступили до заготівлі продовольства за рахунок створеного військового фонду. Водночас уряд взявся за створення нової продовольчої організації. 30 липня 1914 р. Рада міністрів доручила Головному управлінню землеустрою й землеробства (ГУЗіЗ) розпочати широку закупівлю продуктів сільського господарства для забезпечення потреб армії. ГУЗіЗ призначив для загального керівництва справою окружних інспекторів, а саме виконання поставок для армії поклав на губернських уповноважених із місцевих громадських діячів або посадових осіб71.
Війна круто змінила становище на продовольчому ринку України. Припинився експорт продуктів сільського господарства. Найбільшим споживачем хліба, м’яса та інших продовольчих товарів стала армія. Тим часом колосальна за своїми масштабами мобілізація запасних воїнів виявила неможливість забезпечення військ традиційними методами, які практикували раніше інтендантські служби. Правлячі кола змушені були залучати до мобілізації продовольчих ресурсів і земства, і біржові комітети, і кооперативи та інші громадські організації. Хліб закуповувався згідно з нарядами ГУЗіЗ в обсягах, узгоджених з Головним інтендантським управлінням. Участь у цьому процесі громадських організацій і установ сприяла постачанню армії продуктів високої якості безпосередньо від виробників.
Так, у збуті хліба для армії на Полтавщині брали участь 137 кредитних кооперативів із загальної кількості в губернії (193). До 1 січня 1915 р. в губернії було заготовлено більше 3171 тис. пудів житнього борошна, з них 1194 тис. пудів відправлено в інтендантські склади Південно-Західного фронту. 300 тис. пудів борошна було перевезено для зберігання в Брянськ, а 1677 тис. пудів – розміщено в пакгаузах залізниць в очікуванні нарядів. Крім того, за чотири місяці заготівельної кампанії в Полтавській губернії було заготовлено близько 1795 тис. пудів вівса, 427 тис. пудів гречки і 10 тис. пудів макаронів. Загальні обсяги заготівлі хлібів у губернії до 1 січня 1915 р. перевищили 5393 тис. пудів72.
Кредитні спілки Київської губернії окрім значних поставок хлібних продуктів
23. Україна у Першій світовій війні (1914–1917) |
83 |
відправили у військові частини 24 500 пудів сала на суму 245 тис. руб., вершкове масло і 900 голів великої рогатої худоби73. Участь кооперативів у заготівлі продовольства дозволила втягнути в цей процес дрібних сільських господарів, стримати деякою мірою селян від намагання скупити хліб за безцінь.
Із самого початку війни кредитні кооперативи і сільськогосподарські товариства в губерніях Правобережної України поставляли інтендантству партії великої рогатої худоби і свиней, а також овочі й фрукти, але відомості про них найчастіше не подавалися74. У прифронтових же Подільській і Волинській губерніях інтендантські підрозділи закуповували хліб і фураж «майже винятково в приватновласницьких господарствах». Внаслідок цього селяни були вимушені збувати продукти сільського господарства дрібним спекулянтам-посередникам, «втрачаючи половину своїх звичайних прибутків»75.
З Чернігівщини у роки війни поставлялося до армії м’ясо, сало, риба, рослинне масло й курячі яйця. Загалом у хлібозаготівельну кампанію 1915 р. кооперативи губернії поставили для армії 35% продуктів, заготовлених організацією ГУЗіЗ76. Позитивна роль кооперативів у справі реалізації врожаю проявилася й у Харківській губернії.
Вагомим виявився внесок у заготівлю хліба для армії з урожаю 1914 р. степових районів України. У Катеринославській губернії було 11 742 тис. пудів хлібних продуктів, у тому числі 1516 тис. пудів жита і житнього борошна, 3600 тис. пудів пшениці й пшеничного борошна, 6100 тис. пудів ячменю, 452 тис. пудів вівса, 22 тис. пудів пшона, 45 тис. пудів перлової крупи, 7 тис. пудів макаронів. Кооператорами й приватними власниками губернії було заготовлено 785 тис. пудів сіна для кінського поголів’я кавалерійських частин77. Деякими особливостями відзначалася закупівля хліба в Херсонській губернії. Частка хліба, заготовленого для армії безпосередньо селянством, була на Херсонщині більшою порівняно з іншими губерніями України. За рахунок цього скоротилася до 36,5% питома вага хліба, який надійшов від посередників78.
Встановити обсяги заготовленого в Україні хліба з урожаю 1914 р. неможливо через відсутність повних статистичних даних. Продовольчі й фуражні культури закуплялися не тільки через уповноважених ГУЗіЗ, а й заготівельниками Головного інтендантського управління та окремих військових частин, особливо в губерніях Правобережної України.
У сільськогосподарському сезоні 1915 р. на продовольчому ринку відбулися серйозні зміни. Зросли масштаби закупівельних операцій для армії, а разом з ними попит на зернові культури з боку борошномелів та інших споживачів. За півтора роки війни тільки уповноваженими ГУЗіЗ було заготовлено 276 млн пудів хліба, у тому числі кооперативні хлібні поставки з 28 губерній Російської імперії становили 40,5 млн пудів, або 14%. Частка українських кооперативів становила близько 10 млн пудів, але кооперативні поставки прифронтової Подільської губернії не увійшли до цієї цифри, а з Чернігівської губернії були враховані тільки на 9%79.
Зросли обсяги кооперативної заготівлі й інших продуктів. Від 9 січня до 20 лютого 1916 р. сільськогосподарські товариства і кредитні кооперативи губернії заготовили для армії 257 свиней і 1710 пудів сала80. Значно масштабніші поставки м’ясних та інших продуктів здійснювали земства.
84 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
Поставки продовольства для армії зростали в усіх губерніях України. Восени 1915 р. полтавські кооператори заготовили близько 2 млн пудів хліба81. Реалізація хліба на внутрішньому ринку супроводжувалася з боку хліботорговельного капіталу грою на підвищення цін. За таких обставин кооперативи намагалися загальмувати ці та інші несприятливі для споживачів тенденції. Інколи це вдавалося, особливо там, де їм надавалася підтримка з боку земств.
Паралельно з уповноваженими ГУЗіЗ заготівлю продовольства вело Головне інтендантське управління. До 1 січня 1916 р. його підрозділами було заготовлено велику кількість продовольства й фуражу: борошна – 80,9 млн пудів, вівса – 120,7 млн пудів, крупи і рису – 14,4 млн пудів, сухарів і галет – 6,2 млн пудів, цукру – 2,7 млн пудів, чаю – 434 тис. пудів, сіна – 58,3 млн пудів. Але потреби військ перевищували обсяги заготовленого й відправленого продовольства і фуражу. З того часу продовольча криза безупинно посилювалася, набравши загрозливих форм у другій половині 1916 – на початку 1917 рр. Перебороти цю вкрай небезпечну тенденцію вже не могли ні земства, ні кооперативи.
Запізнілою виявилася реакція на загострення продовольчої кризи хліботоргового капіталу. Купецтво тільки наприкінці другого року війни поставило питання про «мобілізацію торгівлі* для обслуговування потреб воєнного часу»82.
Отже, мобілізація продовольчих ресурсів для потреб фронту розпочалася в Україні з перших днів війни. Психологічним підґрунтям активізації цього процесу стало те, що у військах перебувала величезна кількість українців, мобілізованих до царської армії. Війна кардинально змінила продовольче становище в Україні. Роль міжнародного ринку зійшла нанівець. Ціни на хліб та деякі інші продукти встановлювалася урядом. За поставки хліба до армії йшла гостра боротьба між приватними власниками, хліботорговельним капіталом і трудовим селянством. Основна маса хліба була закуплена у селян і приватних власників агентами великих фірм і банків, так званими посередниками. Важливу роль у поставках для армії хліба, м’яса, сала, овочів, фруктів та інших продуктів стало відігравати селянство, організоване в кооперативи.
Правлячі ж кола Російської імперії протягом усієї війни зверталися до переважно адміністративних методів регулювання продовольчого ринку для забезпечення армії та населення харчовими продуктами. Найбільшого поширення набули заборони вивозу продовольства з місць його виробництва, що практикувалося органами військової й цивільної влади. Потреби населення міст і промислових регіонів забезпечувалися, як і до війни, за законом вільної конкуренції. За поставки для армії продовольчих продуктів йшла гостра боротьба між виразниками інтересів землевласників, хліботоргового капіталу й селянства. Зростаючі потреби армії змусили царизм реформувати певною мірою продовольчу організацію, що знайшло втілення у створеній 17 серпня 1915 р. Особливій нараді з продовольства. Важливим інструментом регулювання продовольчого ринку стали тверді ціни на основні продукти – хліб, цукор, м’ясо тощо. Проте ринок промислових товарів залишився поза рамками урядового регулювання, що призвело до різкого згортання товарообігу між містом і селом. Відсутність ефективної системи ціноутворення й перебої
* Під мобілізацією торгівлі малася на увазі мобілізація продовольчих ресурсів для потреб армії і населення.
23. Україна у Першій світовій війні (1914–1917) |
85 |
у роботі залізничного транспорту позбавили уряд можливості маневру на продовольчому ринку. Не дало бажаних результатів і введення у 1916 р. нового способу заготівлі хліба для армії і населення – продрозкладки, – реалізація якої пов’язується з іменем управляючого міністерством землеробства О.О.Ріттіхом. Основний її тягар було покладено на українські губернії, особливо Таврійську, Київську, Подільську, Полтавську та Харківську. Загалом обсяги ріттіховської розкладки в Україні перевищували 309 млн пудів, що становило 40% від загальноімперського наряду83. Проте практичні результати виконання розверстки були значно нижчими від призначених показників. Українські земства не сприйняли цю хлібну повинність з її адміністративними методами регулювання продовольчого ринку. Остання лише посилила недовіру громадськості та всього селянства до імперської влади.
5. Наростання продовольчої кризи
Загострення продовольчої кризи в роки війни стало наслідком загального занепаду економіки й особливо сільськогосподарського виробництва. Друкований орган Особливої наради з продовольства не від гарного життя населення тилу змушений був визнати та третьому році війни, що недостатньо розвинута промисловість Російської імперії «неспроможна задовольнити одночасно і величезні потреби армії, і населення»84.
Продовольча криза загострювалася, зокрема, внаслідок зростаючих потреб армії, недостатньої пропускної й провізної спроможності залізниць. До війни хліб експортувався у величезних обсягах з України, Північного Кавказу й Області Війська Донського. У відповідності до хлібних потоків у портах Чорного й Азовського морів задовго до війни були споруджені для зберігання хлібних продуктів елеватори і зерносховища, а Петроградський і Московський промислові райони забезпечувалися хлібом Поволжя, Тамбовської, Воронезької та інших губерній Чорноземного центру Великоросії. На імперському продовольчому ринку загострювалася конкуренція, й урядові кола стримували надходження українського хліба до промислових районів внутрішніх губерній за допомогою високих тарифних ставок на залізницях.
Хлібозаготівельна кампанія першого року війни видалася вдалою. Селянство охоче реалізовувало хліб державі за умов припинення експорту. Закупівля хліба для армії трохи перевищила 300 млн пудів. На другому році війни потреби армії у продовольстві зросли колосально. В абсолютних цифрах вони досягли у хлібозаготівельній кампанії сільськогосподарського сезону 1915 р. 502 млн пудів. Зусиллями лише міністерства землеробства та його уповноважених на місцях держава придбала 407,6 млн пудів85. Витрати з державної скарбниці на заготівлю хліба наблизилися до 1 млрд руб.86
Протягом перших двох років війни за сприятливих природно-кліматичних умов і певного запасу міцності селянських і приватновласницьких господарств статистичні обчислення сприяли поширенню ілюзій щодо «невичерпності можливостей російського сільського господарства».
Поклавши надмірні сподівання на результативність політики твердих цін і щедрий урожай 1915 р., уряд не здійснив жодних заходів для врегулювання цін