Материал: Економічна історія України том 2

76 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

іземлеробства, яке невдовзі було трансформоване в міністерство землеробства, обмежилася в основному зусиллями із забезпечення військ дешевим хлібом. Максимальна ціна, наприклад, на ячмінь була визначена державою у розмірі 0,60 руб. за пуд.

Цим негайно і з абсолютною вигодою для себе скористалися хліботорговці й борошномели, які з перших днів війни скуповували хліб за низькими цінами, але випускали його на ринок надто малими дозами й завдяки цьому домоглися стрімкого підняття цін вже на початку війни. На хлібному ринку створилася парадоксальна ситуація, коли виробники скаржилися на відсутність збуту хліба, а споживачі в містах і промислових регіонах – на надмірні ціни, а подекуди й на нестачу хлібних продуктів. Вся вигода від такої штучно створеної ситуації дісталася «одним тільки скупникам і посередникам»49.

Отже, вже на початку війни селянським господарствам було завдано величезних збитків внаслідок припинення експорту і різкого падіння цін. Через пасивність органів державної влади у справі регулювання продовольчого ринку відбувся своєрідний перерозподіл національного прибутку в інтересах бірж, банків, хліботорговельного капіталу.

Уроки війни криза урядового курсу «на модернізацію сільського господарства імперії», що не відповідав інтересам широких мас селянства, стала очевидною. Прискореними темпами руйнувався найтонший прошарок господарів, сформований за сім передвоєнних років. Власники хуторів перебували на фронті, їхні господарства руйнувалися. Селяни відверто висловлювали незадоволення методами й наслідками, по суті, примусового землевпорядкування, яке практикувала російська держава.

Війна завдала нищівного удару селянським господарствам, які мали прибутки від тваринництва. Надто болісними виявилися для селян реквізиції коней і великої рогатої худоби, що практикувалися владою безсистемно, часто в розпалі польових робіт. Траплялися почасти випадки, коли в селян реквізовували худобу все «до останнього коня». І тільки на другому році війни органами влади було вирішено залишити в селянських господарствах з земельною посівною площею в середньому 12 дес. пару коней50.

Загалом українське село надмірно збідніло кіньми, волами, коровами та іншими домашніми тваринами. Про це свідчать такі дані. До війни в селянських господарствах степових районів України налічувалося в середньому не менше 13 голів худоби – коней, волів, корів, свиней і овець, а в 1916 р. – тільки 8,9. У губерніях Лівобережної України їх кількість зменшилася до 7 голів, а на Правобережжі – до 4,5 голів51.

Масові реквізиції коней і волів унеможливлювали обробку земельних посівних площ, призводили до зменшення виробництва сільськогосподарської продукції. Найбільші втрати у тваринництві були в губерніях Правобережної України. Оскільки існувала загроза окупації її території, земства вели інтенсивну закупівлю худоби для потреб армії, а також переправляли худобу через Дніпро до Харківщини

ідалі у внутрішні губернії. Лише в організованих формах із цього регіону евакуйовано близько 1 млн голів великої рогатої худоби. І без цього зруйновані війною селянські господарства втрачали під загрозою реквізиції худобу, отримуючи за неї

від заготівників мінімальну плату. Загалом, за даними міністерства землеробства, зменшення поголів’я худоби в губерніях Правобережної України досягло наприкінці 1915 р. 25%, а в окремих місцевостях – до 50%.

Найбільших втрат у цьому регіоні зазнало скотарство Волині. До кінця 1915 р. губернським земством і інтендантськими заготівниками було куплено у населення щонайменше 100 тис. волів, корів і бугаїв, а евакуаційними комісіями – ще близько 70 тис. Взагалі губернія втратила до грудня 1915 р. 450 тис. голів великої рогатої худоби, або близько 54% усього дорослого поголів’я. Причому втрати волів досягли 85%, биків – 73%, корів – 47,5%. Порівняно з довоєнним часом Волинь втратила 400 тис. голів худоби, або 31%. У цілому війна і викликані нею урядові евакуаційні заходи заподіяли великих утрат всім тваринницьким областям України52.

Ще однією ознакою негараздів села під час війни стала повна втрата землі частиною його мешканців. Тільки за перші півтора роки в 48 губерніях царської Росії припинило існування 300 тис. селянських господарств53. Землю розпродували, як правило, малоземельні сім’ї, голови яких перебували на фронті; звідси додаткове надходження певних грошових сум, які частково витрачалися на харчування або йшли на рахунки ощадних кас. Звідтіля вони вже не надійшли до своїх власників, оскільки радянська влада відмовилася повернути їхні внески.

Треба зазначити, що війна руйнувала й приватновласницькі господарства. У них також скоротилося поголів’я великої рогатої худоби, не поповнювався парк сільськогосподарської техніки, не оброблялася частина земель через нестачу робочої сили. Поміщики вимушено зменшували виробництво продовольчих хлібів, відводили земельні площі під кормові й технічні культури або пасовища. Все ж робочий ресурс приватновласницького господарства і в роки війни залишався незрівнянно потужнішим. Вони більше, ніж селянські, використовували в роки війни працю не тільки прийшлих робітників, а й військовополонених і біженців. Загалом у сільському господарстві України в 1916 р. використовувалася праця близько 200 тис. військовополонених54. Однак їхня праця характеризувалася низькою ефективністю, оскільки розподіл здійснювався хаотично, без урахування потреб сільськогосподарських виробництв. Отже, поміщицькі господарства перебували в кращих умовах господарювання, ніж селянські. Однак тягар війни ставав дедалі відчутнішим і для приватновласницьких господарств, навіть для великого землеволодіння. Найбільше незадоволення власників поміщицьких економій викликали мобілізації чоловіків під час польових робіт і граничні ціни на хліб, впроваджені урядом на другому році війни.

Криза сільського господарства була значною мірою наслідком тенденцій, що розвинулися в роки війни в мілітаризованій економіці. Промисловість працювала для забезпечення армії необхідними припасами, а селу залишалися жалюгідні крихти. Майже повністю припинилося виробництво різноманітних агрегатів, механізмів для обробки полів і збирання врожаю. На третьому році війни зникли з торговельної мережі сокири, лопати, пили, молотки, труби, підкови, дахове й шинне залізо. Вкрай болісною виявилася гостра нестача одягу, взуття, мила, гасу й інших предметів масового попиту. Суть поточного моменту господарського життя досить чітко висловили представники робітничих організацій Донбасу й Придніпров’я. «Снарядів накопичилося стільки, – говорили вони, – що і за рік не перестріляєш.

78 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

А тим часом немає цвяхів, заліза, сільськогосподарських машин, необхідних механізмів і предметів для підприємств і залізниць»55.

У роки війни село набуло винятково негативного досвіду в усіх взаємовідносинах із владою. Держава забирала на фронт найкращу частину трудових ресурсів, багаторазово зменшувала і без того жалюгідне фінансування агрокультурних заходів56, демонструвала своє безсилля оплачувати за собівартістю сільськогосподарську продукцію. З другої половини 1916 р. прискорювалося знецінення російського рубля. Кількість грошових знаків в обігу збільшилася з початку війни до 1917 р. на 414%57. За умов нееквівалентного обміну продовольчих і промислових товарів та дефіциту останніх це призвело до поступового згортання економічних зв’язків між містом і селом. Як наслідок, село починало відгороджуватися від міста, що призвело з часом до ще більшого розбалансування економіки.

4.Мобілізація промислових і продовольчих ресурсів України для потреб фронту

Правляча верхівка Російської імперії цілеспрямовано готувалася до війни. Вагомим доказом цього були витрати на армію і флот за п’ять передвоєнних років, наведені лондонським часописом «Економіст». У 1909 р. вони становили

631 млн руб., 1910 р. – 648 млн руб., 1911 р. – 669 млн руб., 1912 р. – 809 млн руб., 1913 р. – 944 млн руб.58, тобто зросли на 50%. Напередодні війни була законодавчо затверджена так звана велика програма переозброєння армії і флоту. Конкретизувати уявлення щодо темпів її реалізації допомагають дані про додаткові фінансові витрати на артилерію, технічні, інженерні війська тощо: 1914 р. – 64,2 млн руб., 1915 р. – 154,3 млн руб., 1916 р. – 208,2 млн руб., 1917 р. – 253,7 млн руб.59

Однак Росія виявилася недостатньо підготовленою до ведення війни. Серйозним чинником, який негативно впливав на підготовку війни, стали прорахунки щодо обсягів нагромадження боєприпасів на випадок великого воєнного конфлікту. За визнанням голови Державної Думи М.В.Родзянка, загальний напрямок мислення не тільки урядових кіл, а й думських і навіть громадських був такий, що війна продовжуватиметься тільки шість місяців. Виходячи з цього переконання велися всі розрахунки із забезпечення армії необхідним спорядженням – зброєю, боєприпасами, одягом, взуттям, медикаментами тощо60.

Однак уже осіння кампанія 1914 р., під час якої до армії було мобілізовано мільйони запасних, виявила величезну нестачу не тільки зброї і боєприпасів, а й одягу та взуття. Через чотири місяці від початку війни виснажилися повністю артилерійські припаси. Та найгіршим було те, що затяжний характер війни став очевидним.

Восени та на початку зими 1914 р. гостра нестача військового спорядження стала набувати загрозливих розмірів. Не вистачало чобіт, кожухів, шинелей. Скрутне становище, в якому опинилися царські війська, вимагало термінового залучення приватної промисловості для виробництва предметів військового спорядження. Однак мобілізація промисловості в царській Росії розтяглася на довгий час.

Потреби у бойовому спорядженні армії зростали такими темпами, що шокували навіть досвідчених фахівців. Криза постачання царських військ боєприпасами

досягла апогею наприкінці 1914 р., але в середовищі правлячих кіл продовжували панувати безхмарні настрої, чому сприяли, безсумнівно, успіхи військ ПівденноЗахідного фронту в Східній Галичині.

Невдовзі стан справ почав погіршуватись. Німецька армія демонструвала переконливу технічну перевагу, особливо в артилерії великого калібру. Царські війська змушені були відступати широкою лінією фронту. За оцінкою німецького генерала Еріха Людендорфа, успіх кампанії 1915 р. визначився «батареями надзвичайно великих калібрів»61.

Воєнна кампанія 1915 р. та її наслідки розбудили, нарешті, імперське суспільство. З усіх боків лунали палкі заклики до мобілізації промисловості, забезпечення армії необхідними предметами бойового й інтендантського спорядження і пошуку винних у катастрофічному становищі на фронті.

26–28 травня 1915 р. у Петрограді проходили засідання з’їзду представників промисловості й торгівлі за участі членів законодавчих органів та урядових установ. Рішення з’їзду спрямовувалися на створення дієвих структур, які б опікувалися виробництвом і забезпеченням армії зброєю та боєприпасами. Для координації цієї роботи було створено Центральний воєнно-промисловий комітет (ЦВПК). Разом із ним виникли обласні воєнно-промислові комітети (ВПК). Останніх на території України діяло чотири – Київський, Катеринославський, Харківський і Одеський.

За ініціативи буржуазної громадськості і з дозволу влади, на початку війни виникли Всеросійський земський союз (ВЗС) і Всеросійський союз міст (ВСМ), які облаштовували лазарети і шпиталі для поранених воїнів, надавали допомогу біженцям, вигнанцям з прифронтових територій тощо. Згідно з постановою зібрання уповноважених губернських земств і з’їзду представників міст, на початку літа 1915 р. розпочалася їх спільна робота, а 10 липня створено Головний комітет Всеросійських земського і міського союзів з постачання армії.

Під тиском несприятливих для монархії обставин Микола ІІ погодився на створення Особливої наради з оборони. Однак царизм не хотів допускати представників буржуазної громадськості до реальних важелів ухвалення рішень в економічній сфері. Нова структура проектувалася без надання їй реальних повноважень у вигляді дорадчого органу при воєнному міністрі. І тільки подальші потрясіння на фронті привели до того, що Рада міністрів ухвалила проект організації постачання армії і флоту, який і був внесений на затвердження Державної Думи. Функції постачання армії залишалися, як і раніше, за окремими міністрами, але при кожному з них створювалася особлива нарада – з оборони, палива, транспорту та продовольства. У великих промислових регіонах почали діяти районні заводські наради. На території України було створено чотири таких наради – в Києві, Катеринославі, Харкові й Одесі. Отже, влітку 1915 р. царизм супроти власного бажання вимушений був зробити деякі кроки на шляху реформування управління економікою, участі буржуазної громадськості в організаціях, створених для ефективного забезпечення армії необхідними припасами.

Мобілізація промисловості відбувалась у складних умовах. Взявши замовлення військового відомства на виготовлення навіть найпростіших за зовнішнім виглядом деталей, підприємства дрібної й середньої промисловості стикнулися з великими ускладненнями. Головна причина цього полягала в непристосованості

80 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

приміщень і наявного промислового устаткування для виготовлення предметів військового спорядження. Не вистачало верстатів, палива, металу, інженернотехнічних працівників і кваліфікованих робітників. З другої половини 1915 р. підприємства дедалі гостріше відчували перебої в роботі залізниць. Війна виявила організаційну слабкість промисловості, відсутність планомірності в обліку, як наслідок – замовлення робилися похапцем.

Мобілізаційна гарячка, що охопила всю промисловість, відкрила шлях до збагачення спритних ділків. Стало надзвичайно вигідним брати грошові аванси й виготовляти різноманітні предмети для армії. Вакханалія зловживань набула неймовірного поширення. Розквіт корупції такого масштабу став можливим в умовах цілковитої безкарності вищих урядовців, відсутності дієвого контролю з боку державних органів.

Визначна роль у мобілізації промисловості належала українській металургії. Всупереч деякому скороченню виробництва на початку війни, попит на метал зростав. У першому півріччі 1915 р. синдикат «Продамет» здобув замовлення на залізо та сталь, які перевищували попит відповідного періоду передвоєнного 1913 р. на 2 млн руб. Ще більшого значення набула якість металу. Нові військові технології вимагали потужних сталевих снарядів, у зв’язку з чим заводи переходили на виготовлення сталі високих сортів. Зросла також потреба у цинку, олові, алюмінію, свинцю, сурмі, які використовувалися для виробництва різноманітної апаратури.

У роки війни близько 90% усієї продукції металургійної промисловості відправлялося підприємствам, які працювали для потреб армії62. Зокрема, військовим заводам, підпорядкованим переважно Головному артилерійському управлінню, приватним підприємствам, які переходили на випуск військового спорядження, металургійним підприємствам, які безпосередньо виконували замовлення на потреби армії. Зрештою, металургійні заводи України забезпечували металом підприємства, які виконували замовлення Головного комітету Всеросійських земського та міського союзів і ВПК. Снарядна сталь вироблялася на заводах Російсько-Бельгійського товариства, Донецького товариства в Дружківці, Новоросійського товариства в Юзівці, Південно-РосійськогоДніпровськогометалургійноготовариства, ДонецькоЮріївського металургійного товариства та ін. Листова і штабова сталь, яка йшла на потреби оборони, виготовлялася на Брянському заводі, у Катеринославі та на заводах Шодуар у Нижнє-Дніпровську.

Через воєнно-промислові комітети пройшли замовлення на великі грошові суми. До 1 грудня 1917 р. ВПК виконали замовлень з артилерійського постачання на 118,9 млн руб., з технічного – на 22,9 млн руб. і з інтендантського – на 55,5 млн руб. Загалом ВПК здобули замовлень на 349,5 млн руб., а виконали – на 197,3 млн руб., або 56,5%, у тому числі з артилерійського постачання на 70%63.

Значний внесок в оборонні заходи, виготовлення різноманітного спорядження для армії здійснено зусиллями Київського ВПК. Його військово-технічний відділ виконував замовлення на 600 тис. земляних мішків, 2,6 млн підків, 50 млн підковних шипів для кавалерійських частин, 2 тис. похідних кухонь, 19,5 тис. возів різних конструкцій, 20 тис. сідел, 10 тис. самоварів, 40 тис. саней, а також на багнети, ножі, гранати, бомбомети тощо. Загальна сума замовлень становила 10 млн руб. Мостовий відділ одержав замовлення на проектування різних моделей мостів, під-