Материал: Економічна історія України том 2

86 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

на промислові товари. Різниця у цінах на продукцію сільського господарства і промислові вироби зростала на користь останніх. Тим часом ситуація на хлібному ринку неухильно погіршувалась. Через негаразди на транспорті роль Сибірського

йПриуральського регіонів була зведена нанівець.

Усільськогосподарському сезоні 1916 р. деякі хліборобських районів, особливо Поволжя, Південного Уралу, а також українського Причорномор’я й Приазов’я постраждали, хоча й різною мірою, від недороду, що став наслідком несприятливих кліматичних умов і таких породжених війною явищ, як зменшення посівних площ, брак робочих рук, тяглової худоби, сільськогосподарської техніки тощо. Середній збір ярової пшениці в Російській імперії знизився до 29 пудів з десятини87. Щедрим урожаєм відзначилися переважно традиційні хліборобські регіони Право- і Лівобережної України. Внаслідок цих та деяких інших причин виробники виявляли стриманість на хлібному ринку. Борошномелам не вистачало зерна, що стало гальмувати надходження хліба військам і промисловим регіонам. Коли ж влітку 1916 р. стало відомо про перегляд твердих цін на зерно нового врожаю, надходження хліба на ринок різко скоротилося, а ціни на нього знову поповзли вгору. Восени 1916 р. хлібний ринок перебував у хаотичному стані. Розверстка хліба впроваджувалася в атмосфері загального незадоволення громадськості, що призводило до нових ускладнень.

Тим часом чисельність військ зростала з кожною черговою мобілізацією. У 1916 р. у діючій армії перебувало 45% від загальної кількості мобілізованих запасних. Кількість солдатів і офіцерів у частинах Південно-Західного і Румунського фронтів, що проходили по території України, досягла на початку 1917 р. 4390 тис. осіб, а Північного і Західного – на території Білорусії і Прибалтики – становила близько 2676 тис. Отже, кількість військ в Україні на передових лініях вогню перевищила 62% від загальної чисельності царської армії, що протистояла збройним силам Німеччини і Австро-Угорщини. Крім того, продовольством забезпечувалися військові кораблі Чорноморського флоту – близько 62 тис. осіб, вільнонаймані й різні організації, що обслуговували війська, – 72 875 осіб, біженці – майже 336 тис. осіб і численні тилові гарнізони на території Київського й Одеського військових округів88.

Вразливою ланкою продовольчого потенціалу стала замала кількість елеваторів, зерносховищ і складських приміщень для зберігання зернових культур і борошна, а більшість тих, що були в наявності, розташовувалася на великих відстанях від діючої армії.

Найбільшою мірою дефіцит зерносховищ виявився в західних регіонах імперії, де розташувалися величезні військові угруповання. У 1912 р. два невеличких зерносховища місткістю 27 тис. пудів знаходилися на станціях Луцьк і Печанівка Волинської губернії. На Південно-Західній залізниці, в межах Київської губернії, було облаштовано 21 зерносховище місткістю 983 тис. пудів: зокрема, у Шполі – на 111,5 тис., Білій Церкві – на 84 тис., Фундукліївці – на 94 тис., Черкасах – на 71 тис. пудів89. За таких несприятливих обставин кооперативні селянські товариства змушені були в роки війни зсипати зерно в непридатні для зберігання приміщення або орендувати зерносховища в містах за надмірними цінами.

Щоправда, напередодні війни розпочалося будівництво мережі дрібних кооперативних зерносховищ. На їх спорудження Державним банком було виділено на 1 січня 1913 р. позики 112-ти кредитним і 11-ти позичково-ощадним товариствам на загальну суму лише 441,2 тис. руб. З цієї суми кооперативні товариства південного регіону європейської частини імперії, до якого відносилася й Україна, одержали кредит у розмірі 222,7 тис. руб. На початку 1913 р. тут знаходилося 121 зерносховище місткістю 3355,6 тис. пудів, що було менше 1% збору хлібів, а загальна вартість становила близько 400 тис. руб. З цього видно, що в переважній більшості випадків це були звичайні комори90.

Отже, питання щодо концентрації й оптимального розміщення хлібних ресурсів на випадок масштабного воєнного конфлікту залишилося поза увагою імперського уряду.

Ще однією причиною загострення продовольчої кризи стала неспроможність Поволжя та інших губерній Чорноземного центру Великоросії забезпечити хлібом населення Північного, Центрального й Прибалтійського промислових районів. Уже на другому році війни товарні млини Єлисаветградського повіту Херсонської губернії й інших районів України не тільки забезпечували хлібом зростаючі потреби армії, а й відправляли великі партії пшеничного борошна до Москви й Петрограда91. У подальшому хлібні потоки у північному напрямку зростали з кожним місяцем, що не могло не загострювати продовольче становище в самій Україні, особливо в гірничозаводських регіонах Донбасу й Придніпров’я.

Доволі різке падіння збору зернових культур у 1916 р. й особливо пшениці, переміщення хлібних потоків до північних регіонів і слабка промислова інфраструктура продовольчих ресурсів – усе це надмірно ускладнило забезпечення продовольством діючої армії. Тим більше, що розмір заготівлі хлібів для військ і промислових підприємств, що працювали на оборону, зріс з урожаю 1916 р. до 900 млн пудів92.

На загострення продовольчої кризи надто вплинули негаразди у млинарстві. Через нестачу зерна, палива й робочих рук у жовтні 1916 р. призупиняли роботу товарні млини в Юзівському, Кременчуцькому, Роменському, Катеринославському та інших районах України93.

Ще гострішим було становище на м’ясному ринку. Причин цього явища було багато: величезні втрати у тваринництві під час війни, зростаючі потреби армії, ускладнення з перевезенням м’ясних продуктів на залізницях, майже повна відсутність досконалих холодильних систем. Щоденна потреба армії у м’ясі навіть після зменшення норм споживання становила 146 тис. пудів, а населення міст і промислових регіонів – близько 130 тис. пудів, у тому числі левова частина призначалася Москві й Петрограду94. Наведені цифри означають, що для задоволення потреб армії пішло на початку 1916 р. близько 53% спожитого м’яса.

У передвоєнні роки будівництво залізничних вагонів, оснащених холодильниками, ледве розпочалося, що стримувало доставку військам і промисловим центрам м’яса, сала, жирів, вершкового масла, риби, овочів та фруктів. З урахуванням імпорту на всіх залізницях імперії було у 1907 р. 1292 вагони-холодильники. За відсутності холодильників худобу та птицю перевозили живими або переганяли для забою в місця споживання. Такий спосіб забезпечення споживачів через транспорт-

88 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ні витрати і зменшення ваги тварин призводив до подвійного зростання вартості м’яса в роки війни95.

Украй несприятливі обставини змусили правлячі кола вдатися до всілякого маневрування з метою послаблення продовольчої кризи. З призначенням головою уряду Б.В.Штюрмера розпочалася довготривала метушня навколо створення Ради п’яти міністрів, до якої мали ввійти керівники провідних міністерств на чолі з міністром шляхів сполучення О.Ф.Треповим. Необхідність створення в системі органів влади ще однієї структури з ледве не диктаторськими повноваженнями мотивувалася потребами оперативного вирішення гострих проблем, які постали перед країною в роки війни, а особливо продовольчої і транспортної. Проте для створення проектованої владної структури не було жодних правових основ, що ж до Державної Думи, то більшість її членів не мала наміру йти назустріч уряду у вирішенні цього питання. Ще один план виник у міністерстві внутрішніх справ. Пропонувалося передати продовольче питання в руки особи, призначеної царем, яка діяла б під загальним керівництвом Ради міністрів. Припускалося навіть виокремити на території Російської імперії шість величезних регіонів на чолі з особливоуповноваженими, підпорядкованими призначеній особі. Вище військове командування, у свою чергу, вимагало призначення в тилу диктатора96.

Не залишилися осторонь продовольчої справи й буржуазні кола. Петроградські банки опрацювали проект, згідно з яким провідна роль у вирішенні продовольчого питання відводилася фінансовим і торговим структурам, що мали створюватись у столиці імперії і на місцях. Але проект викликав заперечення демократичної громадськості, оскільки торговці надто скомпрометували себе в роки війни спекуляцією та іншими сумнівними операціями у сфері обміну. Зрештою, діячі Земського й Міського союзів відпрацювали план створення центральної продовольчої установи під управлінням особи, яка мала б авторитет серед широких верств населення і була б підзвітною Державній Думі та Державній раді. На місцях мала створюватися мережа організацій за участі відомих представників громадськості. Внаслідок протистояння бюрократії і неможливості впровадження цього плану в життя Земський і Міський союзи схвалили проект всеросійського продовольчого органу за широкою участю громадських установ.

Однак, незважаючи на всі зусилля правлячих кіл і громадськості, продовольча криза продовжувала загострюватися. 6 січня 1917 р. цар Микола ІІ видав рескрипт, за яким черговим главою уряду став М.Д.Голіцин, коло обов’язків якого обмежувалося впорядкуванням продовольчої справи і покращенням становища на транспорті97.

6. Зростання цін та способи боротьби з дорожнечею

Після оголошення війни ціни на продукти, що експортувалися на світовий ринок, різко знизилися. Київський хлібний ринок опинився у стані розгубленості. У серпні 1914 р. на хлібній біржі не було укладено жодної угоди, торговці й покупці очікували «прояснення економічного горизонту». Але так тривало недовго, і господарське життя пристосувалося до змін, які принесла з собою війна. Уже у вересні ціни на продовольство й товари широкого вжитку стали підніматися, до-

сягли наприкінці 1914 р. попереднього рівня і продовжували зростати. У грудні 1914 р. ціна одного пуда пшениці піднялася до 1,48 руб., на овес – до 1,30 руб. Загалом ціни в Києві, за даними міської управи, зросли на 30–40%98. До січня 1916 р., за підрахунками статистиків Особливої наради з продовольства, біржові ціни в європейській частині Російської імперії значно перевищили середню ціну 1913 р.: на пшеницю – на 57,3%, пшеничне борошно – на 58%, жито – на 72,8%, житнє борошно – на 86,6%, ячмінь – на 35,4%, овес – на 104,7%, гречану крупу – на 130,3%, пшоно – на 101,9%, м’ясо – на 33,5%, цукор-пісок – на 47%, вершкове масло – на 96,4%, курячі яйця – на 22,6%, сіль – на 162,7%. Загалом ціни на продовольчі товари виросли у середньому на 75,7%99.

Міністр фінансів П.Л.Барк у своїй промові, виголошеній у Державній Думі 19 липня 1915 р., пояснював зростання цін винятково причинами, викликаними війною: порушенням світового торгового обороту й тими «надзвичайними заходами, до яких доводиться вдатися воюючим державам для безупинного постачання армій». Барк всіляко акцентував увагу думців на тому, що ціни різко зростають у всіх воюючих країнах, навіть у Сполучених Штатах Америки100. Аргументація міністра фінансів була правильна, але існували й інші причини, що призводили до здороження продуктів. І до війни у царській Росії не було авторитетних оптових фірм для закупівлі так званих колоніальних товарів з перших рук – чаю, кави, какао, цитрусових культур тощо. Торгові агенти отримували їх переважно від посередників з Німеччини, Голландії й Англії. Різке зменшення світового торгового обороту після оголошення війни ще більше ускладнило доставку цих товарів, призвело до зростання фрахту на суднах під іноземним прапором і страхових премій в іноземній валюті, а отже, до відповідного підняття оптових і роздрібних цін.

З усією силою виявилася колосальна роль транспортного чинника і заборон на вивіз продовольства з місць його виробництва. У грудні 1914 р. ціна коров’ячого масла на ринках Західного Сибіру різко знизалися й була близькою до 7,50 руб. за пуд, тоді як у Ризі – 20,60 руб., а в Києві – 32 руб. за пуд101. Транспортна проблема продовжувала загострюватися із затягуванням війни. Міський голова Сімферополя інформував представників міст Таврії 16 травня 1915 р., що Харківський порайонний комітет залізничних перевезень зможе надати тільки половину вагонів, необхідних для забезпечення губернії продовольчими товарами і паливом102. Отже, внаслідок цілого комплексу причин закон попиту і пропозиції спрацьовував повною силою, але не на користь споживачів.

Ціни завжди були найчутливішим барометром економічної кон’юнктури. Вони зростали, як правило, під час промислового піднесення і падали в роки економічної депресії. Однак у роки війни все перемінилося, і карколомне подорожчання продуктів сигналізувало насамперед про виснаження всього господарства, гострий дефіцит товарів. У квітні 1916 р. за один пуд сала платили на ринках Харківщини щонайменше вдвічі більше, ніж до війни, а в травні – втричі (близько 15 руб. за пуд). Скупники продовольства навіть не торгувалися, щоб не витрачати зайвого часу103. На початку 1917 р. структури губернських уповноважених закуповували сало для армії за ціною 16 руб. за пуд, проте на ринках Правобережної України вартість пуда цього продукту досягла 25–35 руб., а в Києві – 50 руб.104 Нарада представників земств Подільської губернії, враховуючи безперервне зростання