Материал: Економічна історія України том 2

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 131

стаття В.Леніна, у якій він сповіщав: «Просто-таки величезними є надлишки хліба в Україні, і Радянський уряд України пропонує нам допомогу»188. Вождь 19 лютого 1919 р. у пропозиціях до постанови ЦК РКП(б) про продрозкладку в Україні писав: «Надлишок радимо визначити максимальний, наприклад, 500 мільйонів пудів по всій Україні, а для розверстки взяти одну п’яту або одну десяту частину»189.

Українські урядовці, обізнані з реаліями України, не змогли наважитися на таку відверту брехню про «надлишки зерна» та і з введенням продрозкладки не поспішали. Однак, наголошуючи на майже вдвічі меншому показнику «надлишків», вони після ухвалення 12 квітня 1919 р. рішення про запровадження продрозкладки поставили собі за мету зібрати 140 млн пудів хліба. Визначення «надлишку» в явно завищених розмірах давало своєрідні ідеологічні переваги при здійсненні продрозкладки: мовляв, у вас хліба хтозна скільки, ми беремо лише невелику частину.

Виразно мету приходу більшовиків в Україну висвітлює постанова ЦК РКП(б) від 2 березня 1919 р. «Про продовольчу політику». В ній жорсткі дії влади у царині «продовольчої політики» обґрунтовувалися небезпекою того, що «порівняно багаті, але все ж обмежені продовольчі та товарні ресурси України швидко вичерпаються та зникнуть в канали спекуляції»190. Якщо перевести це із мови агітаційно-пропагандистської на мову економічних показників, то ця ж думка виглядатиме так: реальна небезпека полягала в тому, що більшовицьке керівництво може втратити основний засіб контролю за «пролетарськими» центрами, якщо не матиме можливості винятково зі своїх рук утримувати місто. А це могло статися, якби селяни продали свій хліб якимось іншим заготівельникам – приватним або кооперативним.

Діючи «в інтересах постачання голодної Півночі та армії РСФРР», Кремль наголошував: «Українська армія забезпечується запасом продовольства на базах не більше, аніж на півтора місяці», – мабуть, щоб не забувала про завдання постійно поповнювати запаси та більшу їх частину відправляти на Північ, – а «компрод у справі перевезень продовольства для Півночі та перекидання своїх заготівельних експедицій – прирівнюється в правах до воєнних органів»191. Тобто це мала бути не заготівля хліба, а в прямому значенні цього слова – війна проти українського селянства. Тим більше, що вже після офіційного запровадження продрозкладки в України декретом РНК від 12 квітня Ленін говорив про можливість взяти хліб у розмірі 100 мільйонів пудів192. Щоб був зрозумілий порядок цифр, зауважимо, що протягом усього 1918 р. Кремль з підвладної йому території заготовив, за твердженням Леніна, 95 млн пудів193.

Допомагати здійснювати продрозкладку на селі та й взагалі підтримувати більшовиків мали б створені у січні 1919 р. за російським зразком комітети бідноти (комбіди). Однак, незважаючи на те, що члени комбідів перебували на державному утриманні (за кошторисом на травень-червень кожному з 34 559 комбідів мало бути асигновано 1500 руб. на місяць194) і передачу їм у розпорядження «законних» 10% від реквізованого хліба, а також усіх надлишків, що залишалися після виконання продрозкладки195, це не допомогло більшовикам у 1919 р. розколоти село. Тому стягнути з України заплановану кількість хліба Кремлю не вдалося. Хоча точну цифру встановити нема можливості, але наркомпрод УСРР заготував до червня 1919 р. 10,5 млн пудів хліба, причому, як визнавав Ю.Кондуфор, ця цифра набагато

132 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

менша від справжньої, оскільки «неможливо було врахувати найбільших витрат хліба – на армію, якій у більшості випадків місцеві органи відпускали хліб прямо з повітових, волосних та сільських зсипних пунктів»196.

Продовольче питання мало вплив навіть на визначення кордонів. 13 січня 1919 р. було ухвалено постанову уряду УСРР, у якій наголошувалося: «З огляду на природне тяжіння Білгородського повіту до Харківської губернії, Тимчасовий Робітниче-Селянський уряд України постановив: по клопотанню Білгородського ревкому включити Білгородський повіт до складу Харківської губернії»197. З цим не погодилася російська сторона. Суперечка тривала близько місяця і була розв’язана на користь РСФРР. Під час засідання спеціальної комісії з цього питання представник України Іванов наголосив на тому, що Білгородський і Грайворонський повіти тяжіють до України економічно та культурно. Не заперечуючи цієї аргументації, представник Росії Д.Гопнер підкреслив (і це було головною аргументацією російської сторони), що доцільніше підходити «з економічної і тактичної точки зору: в економічному відношенні Білгородський повіт, як багатий хлібний центр, має велике значення лише для Великоросії, залишаючись незначним для України. В тактичному відношенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмовившись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість висування претензій у майбутньому»198.

Примусові заходи почали застосовувати не відразу. На початку березня О.Шліхтер підкреслював: «Наркомпрод поки що ще не став на точку зору примусового вилучення хліба»199. Спочатку більшовики спробували діяти в Україні переважно «економічними» методами. Термін «економічні» взято в лапки недарма, оскільки реального товарного забезпечення для закупівлі хліба у Кремля не було. Реально йшлося про емісійні кошти. Аналіз економічних показників доводить, що у заготівельній кампанії 1918–1919 рр. більшу частину продовольства вдалося отримати завдяки емісії, а не продрозкладці. За оцінками середини 1920-х рр. вартість вилученого за допомогою емісії значно перевищувала отримане за допомогою продрозкладки (табл. 24.1)200.

Таблиця 24.1. Вартість продовольства, отриманого у заготівельній кампанії 1918–1919 рр., млн довоєнних руб.

Ці дані стосуються всієї підконтрольної Кремлю території. Бачимо, що від емісії було отримано коштів в 4 рази більше, аніж від продрозкладки. Враховуючи наведені вище приклади та українські особливості, можна вважати, що в Україні частка емісії була ще більшою.

Намагання викачати потрібні Росії ресурси стало прикметною ознакою економічної політики Кремля також і в сфері промисловості. Більшовицький центр

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 133

бачив усю промисловість як єдине ціле. Але реально про сприяння економічному розвитку України майже не йшлося. Першочерговою потребою була евакуація всіх можливих ресурсів до Росії. Така політика об’єктивно посилювала антицентралізаційні настрої. Тому ті діячі, які працювали в Україні, з часом поставилися до цього питання значно обережніше, ніж в Кремлі. Ось що писав 24 березня 1919 р. у доповіді до ВРНГ РСФРР В.Чубар, тоді – член Президії ВРНГ: «Все, с кем мне приходилось говорить на эту тему, утверждали, что практически провести в жизнь нашу программу о «взаимоотношениях Советских республик» в условиях развития Украинской хозяйственной жизни невозможно в данный момент. Признавая нашу платформу принципиально единственно правильной, они подчеркивали неподготовленность широких масс к проведению определенной объединительной хозяйственной политики, иллюстрируя эти доводы примерами открытого сопротивления, оказываемого местными уездными и губернскими органами при осуществлении такой политики на местах. При этом мнения некоторых членов комиссии ВСНХ склонилось к несвоевременности проведения централизации по всем отраслям производства, уже организованным в Советской России. В общем и целом мое стремление разубедить их в том, что они чересчур высоко расценивают тенденции к «самостийности» не увенчались успехом и некоторые товарищи просто заявили, что мы в Москве недооцениваем положения и питаем себя иллюзиями, ожидая в скором будущем объединений Украинских предприятий и отраслей производства с нашими»201. Зазначимо, що це були враження від спілкування з головою УРНГ Е.Квірінгом і членами комісії ВРНГ РСФРР на чолі із А.Нікітіним, яка напряму була підпорядкована Кремлю і реально керувала УРНГ202. Члени комісії були не меншими централістами, аніж В.Чубар, що підтверджують їх дописи в Москву203, але перебування в Україні змусило їх дещо реальніше оцінити ситуацію.

Відомості про економічний визиск України влада намагалася приховати. Х.Раковський на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад у відповідь на зауваження представника УСДРП(незалежних) М.Авдієнка про надмірну централізацією економічних ресурсів зауважив: «Ми не допомагаємо Радянській Росії, а вона нам допомагає, відправляє нам нафту для наших шахт, бензин, вона нам відправляє мануфактуру, а ми, маємо із соромом визнати, – відправили їй не більше трьохсот-чотирьохсот вагонів продовольства, нормованих і ненормованих продуктів і вісімсот тисяч пудів цукру»204.

Сухі цифри звітів різних відділів УРНГ свідчили про свідому маніпуляцію (хліб був не єдиним і далеко не основним предметом вивозу) фактами з боку Раковського. Так, за даними комісаріату шляхів сполучення, за лютий місяць до Росії було спрямовано таку кількість вагонів: вугілля – 828, гірничозаводської продукції – 145, хліба – 171, цукру – 350, з військовим обладнанням – 1734, інших – 1106, усього за лютий – 4334 вагони. А лише за 12 днів березня: вугілля – 1049, гірничозаводської продукції – 201, хліба – 192, цукру – 129, з військовим обладнанням – 555, всього за 12 днів березня – 3233 вагони205. Водночас у звітах різних відділів УРНГ, поряд із переліком відправленого до Росії, постійно зустрічаються відомості про потреби отримати продукцію з Росії, яка була необхідна для подальшої організації виробництва. Зазначимо, що станом на середину березня жоден із

134 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

відділів, який подав детальний звіт, необхідного для себе обладнання або сировини не отримав. У цих звітах була фраза: «Замість того від РСФРР у вигляді товару нічого не отримано»206. Зрештою, масове вивезення продукції з України визнавав у вказаній записці й В.Чубар: «Робота РНГ не могла розвиватися інтенсивно і ознаменувалася поки що ефективними результатами в частині вивозу, де невтомно працював тов. Ландау»207.

Фінансувати потреби України Кремль не поспішав. Так, з 1 лютого по 1 липня 1919 р. РНК УСРР прохав від центру фінансування на суму близько 15,25 млрд руб. для усіх республіканських наркоматів. Однак отримано було 5,6 млрд руб., тобто близько 37%. Якщо виокремити потреби Наркомату військових справ (більше 3 млрд руб.), недофінансування якого становило всього 13%, то виявиться, що частка отриманого фінансування зменшується до 20%, тобто п’ята частина від затребуваного208.

УКремлі дійшли висновку, що принципово позбутися суперечностей можна лише у разі ліквідації навіть формальної державності радянської України. Це відповідало справжнім намірам більшовицького керівництва і з точки зору управління господарським життям було б цілком логічним кроком, оскільки ліквідовувало б зайві бюрократичні перепони у вигляді урядових структур УСРР. Вагомим кроком до ліквідації формальностей стала постанова ВЦВК РСФРР 1 червня 1919 р. про воєнно-політичний союз з Україною. Згідно з цим документом керівництво п’ятьма галузями зосереджувалося в єдиних московських колегіях (військовий комісаріат, раднаргоспи, залізниці, фінанси, праця). Довести справу об’єднання до логічного завершення не вдалося – під тиском селянських повстань більшовики були змушені залишити Україну.

Земельне питання. Найбільш вразливими для авторитету нової влади стали її підходи до розподілу землі. Якщо викачування продовольства було справді нагальною потребою, то земельна політика стала виявом своєрідного запаморочення від успіхів. На відміну від проведеного в Росії зрівняльного землерозподілу та затвердженого ІІ Всеукраїнським з’їздом рад у березні 1918 р. «Тимчасового положення про соціалізацію землі», в 1919 р. в УСРР земля становила «єдиний державний фонд»209. У законі про землеустрій зазначалося, що для боротьби з буржуазією «потрібний перехід від індивідуальних форм землекористування до громадських. Радянські господарства, комуни, громадський обробіток землі й інші види громадського землекористування є найкращі засоби досягнення згаданих цілей; тим то всі види індивідуального землекористування треба розглядати як тимчасові і відживані»210. Відповідно до таких настанов більшовики і здійснювали розподіл земель. Тим більше, що у законі усі конфісковані «нетрудові землі» розподілялися на дві категорії, перша з яких, категорія «а» – «землі спеціальної культури і промислового значення», – індивідуальному розподілу не підлягала.

Уземельному питанні з більшовиками категорично не погоджувалися боротьбисти. Після аналізу проекту закону про землеустрій О.Шумський у виступі на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад зазначив: «Коли придивитися, прочитати статті, то можна твердо сказати, що, можливо, якісь 5% маєтків не будуть радянськими (господарствами. – Авт.), інші будуть радянськими… Адже в Україні немає маєтків, не було б культурних починань, і тут ясно, що людина, яка писала закон, мала

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 135

за приклад маєтки Великоросії. Там культурних маєтків небагато… Така редакція неможлива. Вона лише заважає Радянській владі»211.

Так само боротьбисти виступали проти намірів наказом зверху перейти до організації комун на селі. О.Шумський зауважив, що в принципі він є прихильником «комуністичного порядку», але додав: «Ми не можемо сказати, щоб сьогоднізавтра зробити комуну і все зробити по-комунальному». Для цього, на його думку, варто було пройти ще довгий шлях агітації та перевиховання, а тому «не можна говорити серйозно, що однією із форм державного вирішення земельного питання є комунальні господарства»212. Схожі перестороги висловлював і уповноважений РНК РСФРР при РНК УСРР Д.Гопнер у листі до М.Калініна від 9 травня: «Яке практичне значення в найближче півріччя при відсутності машин, худоби, палива, елементарних знарядь господарства та ін., ін., може мати гасло сільськогосподарських комун або організації радянських господарств?»213 Але ЦК КП(б)У не дослухалося до цих заперечень. Радгоспізація та комунізація земельних відносин стали однією з прикметних рис політики більшовиків в 1919 р. Разом з продрозкладкою це покликало до життя могутні повстання, які, зрештою, і змели більшовицьку владу.

Підбиваючи підсумки більшовицької політики в 1919 р., зауважимо, що постійна невідповідність обіцянок і реальних дій збурила українське селянство і воно піднялося на збройну боротьбу. У своїх намаганнях здобути ресурси для «світової революції», що могло б теоретично виправдати захоплення влади більшовиками у відсталій країні та на практиці забезпечити прискорення її індустріального розвитку, більшовики залишили поза увагою той факт, що, як справедливо зауважували у листі до ЦК РКП(б) П.Попов, А.Зорін і Ларик, «Центральна Рада, Гетьман, Директорія, Радянська влада, як створені, так і повалені були не пролетаріатом і буржуазією, а саме селом»214. Тож цілком логічно, що коли українські селяни побачили, що їхні сподівання на більшовиків не здійснюються, то вони повернули зброю проти них. Такий перехід був оцінений більшовиками як «зрада», хоча саме вони не здійснили обіцяного і саме внаслідок зміни їх політики й відбувся антибільшовицький поворот у масових настроях.

Отже, визначальними факторами у здійсненні економічної політики в Україні в 1919 р. слід назвати спроби реалізувати на практиці більшу частину комуністичної утопії та наміри прискорити процес «світової революції». При цьому в ейфорії була призабута потреба утримувати владу й авторитет у суспільстві, недостатньо уваги зверталося на національні особливості України. Повсталі українські селяни завадили вже запланованому і навіть розпочатому «визвольному походу» Червоної армії в Європу, насамперед на Румунію, Угорщину та Словаччину. Другий період панування в Україні для них закінчився так само, як і перший – відступом з України.

Апогей комуністичного будівництва: рік 1920. Після того як повсталі се-

ляни вигнали більшовиків з України, їх перспективи здавалися примарними. Але в них знайшовся рятівник – А.Денікін. Значення білогвардійської окупації для долі компартійної влади в Україні у листопаді 1920 р. представник ЦК РКП(б) наV Всеукраїнській конференції КП(б)У Г.Зінов’єв охарактеризував так: «Денікін настільки грубо відновлював панщину на Україні, настільки хапав навіть у багатого селянина, що коли його вигнали, настрій був таким, якого не було на початку революції. Ми