Материал: Економічна історія України том 2
126 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
тень мільйонів людей»160. Перші результати були обнадійливі: вдалося уникнути голоду в робітничих центрах, зміцнити виконавчу вертикаль влади, мобілізувати наявні ресурси і, що особливо важливо, створити боєздатну армію. «По-новому» насамперед організовано промисловість, усі великі підприємства якої до середини 1918 р. були націоналізовані. Під повним контролем Кремля опинився потужний промисловий комплекс, що дозволило у стислі строки озброїти Червону армію, чисельність якої з вересня по грудень 1918 р. зросла з 600 тис. до 2 млн 116 тис.161 За оцінками, зробленими ще радянськими істориками, вироблене за 1918 р. озброєння вдвічі перевищувало те, що було отримане після розпуску російської армії162. Росія перетворилася з «оборонця» на потенційного нападника. На Україну переносилися вже готові зразки наявних в Росії методів управління, тобто проблема набуття досвіду в управлінні господарством відійшла на другий план. Кремль сподівався, що економічна політика, здійснена з урахуванням деяких допущених помилок, дасть в Україні ще кращі результати.
По-друге, наприкінці 1918 р. більшовикам не треба було докладати великих зусиль для здобуття підтримки в масах. Результатом запрошення Центральною Радою Німеччини та Австро-Угорщини до України стало відновлення поміщицького землеволодіння та ліквідації радянської влади, яка тоді ще була непідконтрольна більшовицькому центру, тобто народна. Відновлення старих порядків викликало обурення мільйонів селян. Слушною була заувага Г.Пятакова, висловлена ним на вересневому 1918 р. пленумі ЦК КП(б)У: «Селянство налаштоване нині так революційно як ніколи і готове зі зброєю в руках битися за радянську владу, яка вже дала йому землю: воно не завойовує нового, а захищає ту землю, яку вже отримало»163.
Посилення в Україні симпатій до більшовиків, які були тією силою, що найбільш послідовно боролася з німецькими військами, спонукало В.Леніна зробити висновок, що «завдяки німецькій окупації більшовизм в Україні став до певної міри національним рухом»164. При цьому не враховувалася та обставина, що українці бачили в більшовиках не прихильників комунізму, а тих, хто реалізовує на практиці народні прагнення. Зокрема, гасло «Вся влада – Радам» розумілося не як підпорядкування Раднаркому, а саме як максимум влади місцевим радам. Успіхи Директорії у листопаді-грудні 1918 р. частково можна пояснити й тим, що повстання проти гетьманату значною мірою проходило під радянськими гаслами. Отже, щоб завоювати владу в Україні, на початку 1919 р. Кремлю непотрібно було йти на реальні поступки народним масам.
По-третє, змінився зовнішній чинник. У листопаді 1918 р. у Німеччині відбулася революція, після якої Брестський мирний договір був анульований. Більшовики перетворювалися з «оборонців», якими, за висловом В.Леніна, вони були на початку 1918 р., на «нападників»: «світова революція» здавалася недалеким майбутнім, а стрімке втілення на практиці комунізму – своєчасним. Такі погляди зумовили певну лінію економічної політики в Україні. На її вибір вплинула також оцінка більшовицьким керівництвом внутрішньоукраїнської ситуації. Найразючішою зміною в Україні стало послаблення взаємозв’язку між національним та соціальним питанням, чому сприяла «буржуазно-поміщицька» природа Української Держави. Промовистою характеристикою сутності цих змін в уявленнях більшо-
24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 127
вицького керівництва є слова В.Леніна з виступу на VIII з’їзді РКП(б) (березень 1919): «Україна відокремлена була від Росії винятковими умовами і національний рух не пустив там коріння глибоко. Наскільки він проявився, німці вибили його. Це факт, але факт винятковий»165.
Повстання проти гетьмана, спровоковане його заявою про майбутнє входження України до складу федеративної небільшовицької Росії, почалося під знаменами Директорії УНР. Однак для багатьох повстанців більшовики були тією силою, що зберегла єдність національного і соціального. Тим більше, що впевнившись у силі повстанськогоруху, більшовицькекерівництвоохочейшлонаконтактзкерівниками цих збройних угруповань. Успіху більшовиків сприяла й фактична некерованість повстанським рухом Директорією УНР, відсутність чітко визначених цілей і першочергових завдань її існування, розбрат серед її керівництва. Крім того, Директорія була спадкоємницею Центральної Ради, яка й запросила Німеччину на допомогу. Ця обставина була однією з ключових у більшовицькій пропаганді, яка намагалася «самостийность»* (так звучало російською мовою) ототожнити з «буржуазнопоміщицьким» впливом і намірами «імперіалістів» загарбати Україну.
Початкові успіхи Директорії сприяли тому, що, незважаючи на скептичне ставлення до національного питання, Кремль таки вирішив відновити формальну українську державність. Причини такого ставлення до національної форми стають зрозумілими після прочитання телеграми В.Леніна І.Вацетісу від 29 листопада 1918 р.: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів»166. За день до цього звернення на території Росії було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (ТРСУУ), який очолив Г.Пятаков.
Діяльність ТРСУУ, який 29 січня 1919 р. дістав назву Ради народних комісарів (РНК), була цілковито підпорядкована ЦК РКП(б). Про це недвозначно говорилося в багатьох документах. Наведемо для прикладу написане наприкінці січня 1919 р. новопризначеним головою уряду Х.Раковським: «Временное рабоче-крестьянское правительство Украины создано по постановлению ЦК РКП, является его органом и проводит все распоряжения и приказы ЦК РКП безусловно (мова й орфографія збережені. – Авт.)»167. Вживання самої «української назви» радянської уряду обґрунтовувалося Раковським необхідністю «сохранения в тайне того факта, что Временное правительство есть орган ЦК РКП»168. Однак назовні уряд радянської України зберігав ознаки незалежного. Він був легітимізований у березні 1919 р. на ІІ Всеукраїнському з’їзді рад, який залишив чинну структуру Раднаркому УСРР без змін і висловив довіру його голові Х.Раковському. З огляду на існування україн-
* Сам термін «самостийность», а також цитати, де він вживається в російськомовному тексті, автор подає без перекладу, оскільки в іншому випадку може загубитися зміст висловленого чи написаного.
128 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
ської державності російське законодавство на територію України не поширювалось автоматично, що дає змогу краще простежити впровадження комуністичних засад в економічну політику.
Фінансоваполітика. Ключовим питанням в економічній політиці було фінансове. Це добре розумів В.Ленін, який ще в «Квітневих тезах» наголошував на першочерговості завдання націоналізації банків. Це враховувало і керівництво УСРР, яке у своїй діяльності намагалося максимально врахувати позитиви та негативи досвіду попереднього періоду радянської влади в Україні. Першим кроком стала націоналізація банків, яка була необхідною передумовою початку комуністичних перетворень. 18 січня 1919 р. було ухвалено декрет, за яким «в інтересах викорінення банківської спекуляції та звільнення трудящих від експлуатації банковим капіталом» всі приватні комерційні, акціонерні банки та банківські контори було націоналізовано. Тимчасове управління усіма справами націоналізованих банків передавалося Харківський конторі народного банку169, який був безпосередньо підпорядкований керівництву Народного банку в Москві. Зауважимо, що в Україні, незважаючи на існування посади комісара банків України, яку ще з початку січня 1919 р. обіймав П.Корольов, не було республіканського централізованого банківського центру. Натомість за наказом Народного банку РСФРР від 8 березня 1919 р. (після опанування переважної частини України) узаконювалося існування трьох окружних контор (Київської, Харківської, Одеської), що безпосередньо підпорядковувалися керівництву Народного банку РСФРР. Кожна з таких контор обслуговувала приблизно третину території України. Приміром, Харківська окружна контора обслуговувала Харківську, Полтавську та Катеринославську губернії УСРР170.
22 січня 1919 р. було опубліковано декрет «Про ревізію сейфів в банках», який фактично повторював опубліковане в січні 1917 р. рішення Народного секретаріату. Якщо власники сталевих комірок у банках не з’являлися протягом трьох днів після набуття чинності цього декрету, то все їхнє майно, яке там зберігалося, конфісковувалося. Для тих, хто прийшов, умови були м’якшими: усі гроші вони були зобов’язані перекласти на поточний рахунок у банку, металеві монети та зливки, а також іноземна валюта конфісковувалися, натомість срібні вироби можна було забрати, як і алмази та діаманти, якщо їх вага не перевищувала одного карата171.
Якщо в умовах реалізації гасла «Вся влада – місцевим радам» на початку 1918 р. гроші від контрибуцій залишалися у віданні місцевих рад, то у 1919 р. ситуація змінилася і більшовицька влада намагалася контролювати всі фінансові потоки. Досвід попереднього року продемонстрував, що зібрані під час здійснення контрибуцій кошти важко піддаються обліку і, що головне, вони фактично вимивають ґрунт з-під систематичного оподаткування. Тому в лютому 1919 р. Раднарком спочатку обмежив можливості місцевих рад встановлювати «надзвичайні революційні податки», а 1 березня 1919 р. було ухвалено спільне положення Наркоматів фінансів і внутрішніх справ, у якому зазначалося: «Накладення яких би то не було контрибуцій владою місцевих Рад, Виконкомів, Ревкомів не припускається»172. В окремих випадках одноразові податки дозволялися, але отримані з них суми мали проходити по офіційному кошторису і вважалися фінансуванням з боку держави.
У 1919 р. уряд УСРР не оголошував поза законом українські карбованці. Анулювання шагів (1/2 копійки), які мали вигляд поштової марки, було зумовлене
24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 129
тим, що вони «в переважаючій своїй більшості фальшиві»173. Крім того, нестача грошових знаків призвела до того, що у травні 1919 р. Раднарком УСРР спробував узаконити вже наявну практику «піддруковування» десятикарбованцевих купюр із захоплених у Директорії УНР кліше та створити власну 50-карбованцеву купюру. ЦКРКП(б) виступилокатегоричнопротиіснуванняукраїнськихрадянськихгрошей, натомість було збільшено надсилання грошових знаків з Москви до України174.
Особливості управління промисловістю. На відміну від банківської сфери,
де не було створено єдиного всеукраїнського центру й існувало безпосереднє підпорядкування московському центру, в промисловості формально справи виглядали дещо інакше. Українська рада народного господарства (УРНГ), де було зосереджено управління всією українською промисловістю, існувала як формально самостійний орган, підпорядкований РНК УСРР. Однак при ближчому розгляді ситуації автономність УРНГ виявляється фікцією – до кінця березня 1919 р. роботою УРНГ керувала надіслана з Москви тимчасова комісія ВРНГ РСФРР на чолі з А.Нікітіним. Наприкінці січня три члени цієї комісії – Нікітін, Федоровський і Бажанов – були введені до складу та становили більшість колегії УРНГ175, яка й визначала дії влади в царині економіки. А вже у березні почався процес інституційного зближення УРНГ і ВРНГ і підпорядкування першого органу другому.
14 січня ТРСУУ оприлюднив декрет «Про конфіскацію кинутого майна». Діючи за принципом «хто не з нами, той проти нас», уряд оголошував усіх осіб, які евакуювалися перед наступом червоних військ, «ворогами трудящих». Усе належне їм майно, а це фактично всі підприємства великої промисловості, оголошувалося власністю УСРР176. Однак це рішення ще не мало системного характеру, а було швидше відповіддю на терміновий виклик. Дрібніші підприємства не всі й не відразу були віддані в руки держави. Пояснюється це усвідомленням неможливості раціонально розпорядитися такими підприємствами. В опублікованому 15 січня 1919 р. декреті «Про порядок націоналізації підприємств» підкреслювалося: «Націоналізація промислових чи інших підприємств здійснюється по міркуванням державно-господарчого характеру: а) Відділом Народного господарства (з кінця січня – УРНГ. – Авт.); б) Тимчасовим Робітничо-Селянським Урядом». Усі справи з націоналізації мали поступати до УРНГ177.
Аналіз ухвалених постанов свідчить, що порівняно з 1918 р. масштаби націоналізації збільшились, їй підлягали не окремі підприємства, а цілі групи. Так, першими націоналізували цукрові заводи (декрет про це опубліковано 16 січня 1919 р.). 28 січня оприлюднено рішення про націоналізацію всіх приватних залізниць і під’їзних шляхів, 5 лютого – усіх виноробних, спиртоочисних і дріжджевовиноробних заводів тощо. Згодом для управління цими націоналізованими підприємствами були створені відповідні «главки» – Головне управління цукрових заводів України (Углавцукор, положення про нього побачило світ 4 лютого) та Головне Управління виноробної промисловості (Углавспирт, положення опубліковано 4 березня). Процес націоналізації поступово охоплював інші сфери господарського життя – від націоналізації всіх концесійних телефонних мереж до благодійних установ, лікувальних закладів і санітарних установ178. Однак ступінь націоналізації все ж залишався на порядок менший, аніж у РСФРР, а темпи її впровадження відставали майже на рік від російських.
130 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
Поряд з націоналізацією встановлювалися державна монополія та тверді ціни на низку товарів. Потреба у виданні законодавчих актів стосувалася лише тієї продукції, що була предметом народного споживання або вироблялася та споживалася дрібними підприємствами, адже велика промисловість і так перебувала у віданні держави, тобто ціна не залежала від ринку. Приміром, декретом від 28 січня 1919 р. «всі сирі шкури рогатої худоби, кінські, верблюжі, козинячі, баранячі, незалежно від їх маси, а також шкіри цих сортів у виробленому вигляді» передавалися у власність республіки179. 5 лютого було опубліковано декрет РНК та УРНГ про державну монополію на торгівлю вугіллям Донецького басейну – як тим, що вже знаходиться на складах, так і тим, який ще буде видобуто180.
Тверді ціни в першу чергу встановлювалися на основні продовольчі товари. 26 січня було ухвалено декрет «Про організацію продовольчої справи на Україні», яким встановлено «державну монополію та заготівлю хліба*, цукру, солі і чаю із встановленням твердих цін закупівлі і відпускання». Все інше дозволялося до продажу на вільному ринку181. 6 лютого опубліковано постанову УРНГ про тверді ціни на вугілля, причому за кожний пуд ціна продажу мала бути вищою за закупівельну лише на 10 коп., тобто націнка становила близько 5%182.
У подальшому масштаби націоналізації, монополізації, централізації виробництва та розподілу продукції збільшувалися, хоча й не досягли наявних у Росії масштабів. Це був свідомий вибір, намагання уникнути допущених у Росії помилок. З цього приводу нарком продовольства УСРР О.Шліхтер у березні 1919 р. на
ІІІ з’їзді КП(б)У зазначив: «Політика Радянської влади, що полягає в оголошенні монополії на всі продукти харчування, була дещо помилковою, в цьому питанні вимагається поступовість і надзвичайна обережність»183. Але тільки-но з’являлася можливість здійснити реєстрацію та облік наявного в Україні майна, відразу ж Раднарком намагався зробити це. Оскільки ефективного виробництва товарів народного споживання налагодити не вдавалося, то влада діяла за принципом «відібрати та поділити». Найяскравіше це відобразилося в опублікованому 6 березня декреті «Про відібрання надлишків одягу та білизни у буржуазії»184. Через місяць було навіть видано спеціальну інструкцію про порядок виконання цієї постанови. Там йшлося, зокрема, про створення спеціальних комісій для відбирання цих речей та порядок їх роботи. Одним із головних їх завдань стала знову таки реєстрація зданого та розподіленого, а також карально-репресивні функції185.
Україна – ресурсна база комунізму. Найважливішою сферою, де здійсню-
валася централізація та монополізація, була продовольча. Головною метою таких кроків, як зауважувалося в опублікованому 2 лютого 1919 р. декреті РНК УСРР «Про продовольство для РСФРР», було «найскоріше і найбільш повне забезпечення продовольством голодуючих робітників РСФРР»186. Ще 26 січня 1919 р. було встановлено хлібну монополію, а 5 лютого в розвиток цього рішення було видано декрет РНК УСРР «Про вилучення хлібних надлишків і встановлення твердих цін на них»187.
Продовольча політика РНК УСРР була під пильним контролем Кремля і безпосередньо ним скеровувалася. 26 січня 1919 р. у газеті «Правда» була надрукована
* Тобто жита, пшениці, вівса, ячменю, проса, гречки, гороху, квасолі, бобів, чечевиці, кукурудзи.