Материал: Економічна історія України том 2

136 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

б були дурнями, якби не використали цього»215. Те саме можна було сказати і про демонстративне невизнання денікінцями національно-культурних прав українців, а про державні годі й казати.

Компартійні керманичі врахували досвід 1917–1918 рр. та усвідомили необхідність демонстрації національного та селянського лібералізму. Зміні підходів посприяли аргументи боротьбистів, керівник закордонної групи яких М.Полоз восени 1919 р. перебував у Москві, і федералістів з КП(б)У, насамперед П.Попова, який поширював схожі на боротьбистські ідеї через Українську комуністичну організацію при Московському партійному комітеті. У більшовицьку агітацію і пропаганду повернулася «незалежницька» риторика. Вихідною її точкою стала резолюція «Про радянську владу на Україні», ухвалена на початку грудня 1919 р. В її першому пункті зазначалося: «Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, ЦК вважає за необхідне ще раз підтвердити, що РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР»216. Ще більш промовистим прикладом використання ідеї української незалежності став написаний наприкінці грудня 1919 р. лист В.Леніна «До робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним». У ньому наголошувалося, що Україна є незалежною і цю незалежність визнали усі російські державні і партійні владні органи217.

Пильна увага до національних особливостей України та кроки в напрямі здобуття авторитету в селянських масах зовсім не означали наміру Кремля загальмувати хід комуністичного будівництва всередині країни та відмовитися від зафіксованої в програмі РКП(б) 1919 р. вступної тези про те, що «почалася ера всесвітньої пролетарської, комуністичної революції»218. Названі чинники і визначали напрям соціально-економічних перетворень в Україні в останній переднепівський рік. Але ступінь їхнього впливу на різні сфери економічного життя був неоднаковий.

Управління українською економікою. Звільнення від денікінців поставило питання про те, якою бути далі Україні. Досвід попереднього року продемонстрував, що підпорядковані РНК УСРР господарські органи, навіть якщо їх очолювали централістично налаштовані діячі, все-таки централізацію певним чином гальмують. До того ж боротьбисти та федералісти в КП(б)У неодмінним атрибутом відновленої радянської влади вважали створення республіканського економічного центру. Здавалося б, це було логічним наслідком тієї незалежницької риторики, яку дозволяв Кремль. Однак в очах компартійних керманичів дозвіл на господарську автономію України на той час виглядав як невчасний відступ від комуністичної доктрини. Адже незадовго перед цим, у березні 1919 р., була ухвалена нова програма РКП(б), у пункті 3 економічних завдань якої зазначалося, що для відбудови економіки потрібне «максимальне об’єднання всієї господарської діяльності країни за одним загальнодержавним планом; найбільша централізація виробництва у розумінні об’єднання його за окремими галузями і групами галузей і зосередження його в найкращих виробничих одиницях і в розумінні швидкості виконання господарських завдань; найбільша злагодженість всього виробничого апарату, раціональне та економне використання усіх матеріальних ресурсів країни»219.

Такою ж була і точка зору керівництва УСРР, яке до того ж бачило в боротьбистах винятково конкурентів. Однак у Кремлі зрозуміли, що для більшовиків після втрати ними авторитету в Україні важливо продемонструвати спільність дій

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 137

зіншими партіями, що стояли на радянській платформі. Шляхом вмовлянь, тиску та надання обіцянок, які ніхто не збирався виконувати, Х.Раковському 17 грудня 1919 р. вдалося досягти домовленості про включення представника боротьбистів до створеного 11 грудня 1919 р. Всеукрревкому.

Майже відразу після опанування Харкова, який відтоді й до червня 1934 р. був столицею УСРР, почали ухвалюватися рішення в економічній сфері. Формально вся повнота влади належала Всеукрревкому, тому за підписами саме його членів 27 січня 1920 р. була видана постанова «Про об’єднання діяльності УСРР та РСФРР», у якій наголошувалося: «Всі декрети і постанови УСРР, що стосуються органів влади і підвідомчих установ, зв’язаних з вищевказаною угодою (як-то: Військових, ВРНГ, Продовольства, Праці, Шляхів сполучення, Пошти та Телеграфу) анулюються й замінюються декретами РСФРР, що вступають у дію на усій території України

змоменту публікації цього і підлягають негайному виконанню»220. Названі галузі мали напряму керуватися з центру. Тому цілком закономірно, що після саморозпуску Всеукрревкому 19 лютого 1920 р. і відновлення діяльності Президії ВУЦВК і Раднаркому України кількість наркоматів в уряді УСРР порівняно з 1919 р. відчутно зменшилася. Згідно з оприлюдненою 20 лютого постановою Президії ВУЦВК створювалося лише сім наркоматів: внутрішніх справ, землеробства, освіти, продовольства, юстиції, соціального забезпечення, охорони здоров’я. Восьмим членом РНК УСРР (Х.Раковський одночасно був головою уряду і наркомом внутрішніх справ) був уповноважений ВРНГ РСФРР В.Чубар221.

Отже, таке поняття, як «українська економіка», певний період не існувало взагалі. 18 грудня 1919 р. ВРНГ РСФРР ухвалила рішення «обласних РНГ на Україні не створювати і визнати за необхідне організації промисловості в Україні за планом, ухваленим в Радянській Росії». Натомість при Всеукрревкомі «для керівництва організацією господарчих органів України» створювалася комісія на чолі із В.Чубарем222, яка дістала назву Промбюро України (повна назва – Організаційне бюро по відновленню промисловості при Всеукрревкомі, пізніше – при Раднаркомі УСРР). Спочатку це був суто інструкторський для місцевих господарських відділів орган і лише 15 квітня 1920 р. ВРНГ ухвалив рішення про перетворення Промбюро України на «обласний економічний орган»223. І навіть після цього рішення Промбюро так і не зуміло стати реальним центром економічного життя України, оскільки, як зазначалося в звіті про його діяльність за 1920 р., «ті невеликі творчі і технічні сили (які були на початок 1920 р. в Україні. – Авт.) на той час вже осіли в інших місцях».

Інструкторський характер Промбюро України періоду першої половини 1920 р. не давав йому змоги виступати від імені УСРР. Тому навіть формально під час здійснення націоналізації одержавлені підприємства переходили у власність не УСРР, а РСФРР. Так, як це було, приміром, з націоналізацією Кадіївських коксобензольного, ректифікаційного та нафталінового заводів. У цьому підписаному В.Чубарем рішенні зазначалося, що «все цім заводам приналежне, як – будівлі, селища для робочих, засоби, живий та мертвий реманент, де б воно не заходилось, вважається власністю РСФРР»224.

Влада намагалася націоналізувати якомога більше приватних підприємств. Компартійні керманичі вперто не бажали визнавати згубних народногосподарських

138 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

наслідків націоналізації і намагалися її здійснити до кінця. 29 листопада 1920 р. ВРНГ РСФРР ухвалила рішення про націоналізацію промислових підприємств з кількістю робітників не менше п’яти за наявності механічного двигуна і не менше десяти за відсутності двигуна225. У резолюціїV Всеукраїнського з’їзду рад (1921 р.) на доповідь В.Чубаря про господарське будівництво наголошувалося: «Зважаючи на потребу найскорішого відродження господарства для утворення міцної бази революційному рухові пролетарських мас, V з’їзд рад УСРР вважає: …обов’язковим неухильно продовжувати зосередження всіх продукційних ресурсів у руках держави, для чого Укрраднаргоспові доручається: а) здійснити до кінця націоналізацію і концентрацію приватновласницьких підприємств»226. Формально націоналізацію було припинено рішенням президії Українського раднаргоспу лише 9 травня 1921 р.227 Однак до того часу відсоток націоналізованих підприємств в Україні був значно менший, ніж у Росії: завдання виявилися наскільки всеохопні, що виконати їх не було змоги. Із зафіксованих промисловим переписом 1920 р. 63 480 підприємств на кінець року органи ВРНГ націоналізувала понад 11 тис.228

Хоча Промбюро України, перейменоване після укладення 28 грудня 1920 р. союзного договору між УСРР та РСФРР на Центральну раду народного господарства України229, так і не стало реальним загальноукраїнським економічним центром, таку роль досить несподівано перебрав на себе інший орган – Українська рада трудової армії (Укррадтрударм). Цей орган створювався для керівництва терміновими заходами з відбудови господарства, що здійснювалися шляхом переведення діючих армій на виконання трудових повинностей. Рішення про створення Укррадтрударму було ухвалено в Москві, розглянуто і затверджено на засіданні Всеукрревкому, а положення про нього було опубліковане 10 лютого як спільне рішення РНК РСФРР і Всеукрревкому. У пункті першому зазначалося: «В районі Півд-Західного фронту (Україна) утворюється Укррадтрударм». Крім України, він охоплював «Олександрівсько-Грушівський район бувшої Донської округи». Завданням цього органу вважалося «максимальне збільшення здобичі продовольства, палива, сирцю, встановлення трудової дисципліни в підприємствах, постачання підприємств робітничою силою»230.

В умовах будованої держави-комуни ставав потрібен все більший апарат насильства. Не менш потрібною була організована робоча сила. Тому в постанові зазначалося: «В розпорядження Укррадтрударму передаються військові частини, резервні або із запасних частин фронту (дивлячись по умовах), в розмірі не менше армії. Ці частини використовуються як робітнича сила або як знаряддя примусу зглядно на обставини»231. Очолив цей орган «особливий уповноважений Ради Оборони на правах голови – член Ради Оборони т. Сталін». Уже сам той факт, що Укррадтрударм очолив член політбюро ЦК РКП(б) і нарком у справах національностей РСФРР, говорив про велику роль новоутвореного органу влади. Тим більше, що у перші два місяці існування керований Сталіним Укррадтрударм розгорнув активну діяльність і навіть вирішив питання про зміну кордонів між РСФРР та УСРР на користь України. Така зміна уможливилася саме тому, що зникла небезпека «відходу України», а сама УСРР вже не мала навіть формальної економічної автономії. Та обставина, що управління Укррадтрударму перебувало в Харкові і його діяльність обмежувалася територією національної республіки (після зміни

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 139

кордонів 15 березня 1920 р.), дозволяє назвати його органом центральної влади України.

За наведеними на IV Всеукраїнському з’їзді рад (травень 1920) даними, чисельність Української трудової армії на початок травня становила 30 тис. осіб. Значна частина їх, перебуваючи формально на військовій службі, працювала на відновленні транспорту, у вугільній промисловості тощо232. З часом Укррадтрударм створив свої відгалуження. Обидві регіональні організації – польовий штаб Української трудової армії в Донбасі (створений 31 березня 1920 р., з 13 грудня 1920 р. – штаб Донецької трудової армії, центр – Бахмут) та польовий штаб Української трудової армії на Правобережній Україні (створений в серпні 1920 р., центр – Київ) – були створені з метою поліпшення умов для виконання рішень про мілітаризацію праці. У першому випадку – це постанова Укррадтрударму від 20 лютого про мілітаризацію вугільної промисловості, а в другому – постанова від 20 липня 1920 р. про мілітаризацію цукрової промисловості на Правобережній Україні233.

Більш широкому застосуванню подібної практики, за визнанням В.Чубаря, зробленим на V Всеукраїнській конференції КП(б)У (листопад 1920 р.), заважало те, що «об’єктивні умови життя на Україні були такими, що примусового залучення до праці не можна було здійснювати у повній мірі внаслідок нестачі сил примусу»234. Бачимо, що про економічну недоцільність чи тимчасовість примусу в цьому випадку не йшлося. У зв’язку з відновленням воєнних дій кількість «сил примусу» була зменшена, а роль Укррадтрударму в господарському житті дещо знизилась. Але після ліквідації воєнної загрози значення цього органу державного управління відновилося і навіть почало зростати. У виступі на V Всеукраїнській партійній конференції Х.Раковський визнавав: «Розвиток Трудової армії показав, що в Україні, зокрема, роль Трудармії може бути більш вагомою, аніж широке застосування окремих червоноармійських частин на трудфронті. Іншими словами, виявилося, що Радтрударм може стати свого роду вищою економічною радою України»235.

Це були не просто слова. Раковський у перемовинах з Кремлем обстоював тезу про те, що «умовою відродження України є самостійність українського апарату у цей момент»236. Після поїздки Україною і спілкування з місцевими працівниками він так оцінив перспективи подальшого розвитку: «В Україні зберігся весь промисловий апарат. Він очікує на незначний ремонт, а головне – на достатню кількість палива, сировини, грошових знаків, щоб запустити його на повну потужність. Потрібно наголосити, що під час поїздки ще раз вияснилося, як важко відображаються на промисловості ультрацентралістські тенденції»237. Після кількох конфліктних ситуацій Х.Раковський звернувся до В.Леніна зі скаргою на зневажання Москвою економічних інтересів України. Він зауважив, що «в минулому році ми з одного лише Києва вивезли цінностей (золото, коштовності і валюта), що рівні усій сумі, яку ми отримали з Москви на потреби України»238. Одним з кроків до розв’язання проблеми «про більш правильне постачання нас грошовими знаками» Раковський бачив у вивченні питання «про створення філіального відділу державної експедиції на Україні»239. Така пропозиція набула й офіційного оформлення: РНК УСРР 25 листопада 1920 р. ухвалив постанову «Про відкриття в Харкові фабрики по заготовці грошових знаків», у якій пропонував Наркомату фінансів РСФРР утво-

140 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

рити таку фабрику в Україні «як підсобного органу щодо задоволення українських потреб»240. Звичайно ж, ця ідея не набула розвитку.

Отже, українська верхівка до осені 1920 р. усвідомила потребу господарської автономії. У цьому Х.Раковський залучився підтримкою Л.Троцького, який восени 1920 р. у листі ЦК РКП(б) зазначав: «В области промышленной и хозяйственной вообще единственным выходом является превращение Укрсовтрударма

вмогущественный хозяйственный центр, что станет вполне возможным после ликвидации Врангеля. Уже сейчас все местные хозяйственные органы чрезвычайно тяготеют к Укрсовтрударму, ибо только при интенсивном взаимодействии местных органов возможно возрождение хозяйства на Украине». Троцький також пропонував створити єдиний залізничний округ в Україні, який би мав подвійне підпорядкування – московському центру та Раднаркому УСРР241.

Кремль, за визнанням Раковського, пішов назустріч. Це виявилося, насамперед, в ухваленні 26 жовтня 1920 р. нового положення про Укррадтрударм, який ставав «обласним органом Ради Праці та Оборони РСФРР, який об’єднує діяльність усіх господарських, продовольчих, промислових, транспортних, та, за погодженням з РВРР (Революційна військова рада республіки. – Авт.) Південно-Західного та Південного фронтів, військових установ на території УСРР, який узгоджує свою роботу як перелічених, так і інших установ у відношенні постановки завдань щодо відновлення господарства»242. При цьому Укррадтрударм, який виконував розпорядження ВУЦВК та РНК УСРР, Ради праці та оборони (РПО) РСФРР, ВЦВК і РНК РСФРР, мав право на видання самостійних рішень, і лише у найбільш принципових питаннях вимагалося узгодження з Раднаркомом УСРР. Очолював таку значущу установу голова РНК УСРР, а його заступника за узгодженням з українським Раднаркомом призначала РПО РСФРР243. До Укррадтрударму входили також представники економічних наркоматів. Отже, Укррадтрударм став центром економічного життя України на завершальному етапі політики воєнного комунізму. Відповідаючи на питання про місце цього органу у системі влади, Раковський у листопаді 1920 р. зауважив: «Укррадтрударм замінює [той] Раднаргосп, який ми думали зорганізувати на самому початку, до якого мало входити не лише Промбюро, а й відділ землеробства, і відомство шляхів сполучення і т. ін. Це є той необхідний

вРадянській республіці Раднаргосп, який їй був давно потрібен244».

Мілітаризація та примус до праці. Як вже зазначалося, в Україні була створена трудова армія. У ній працювали офіційні військовослужбовці. Однак більшовицьке керівництво не мало змоги та бажання економічно стимулювати продуктивність праці. Тому воно вирішило за військовим зразком перебудовувати якомога більшу частину виробничих відносин. На початку 1920 р. мілітаризована праця бачилася багатьма більшовицькими діячами як один з елементів будованого ними комуністичного суспільства. Л.Троцький 22 січня 1920 р. в газеті «Правда» опублікував тези, з яких випливало, що керівництво партії розглядає заходи щодо мілітаризації праці як метод здійснення загальної трудової повинності. Мілітаризація розпочалась з видобутку вугілля і поступово охоплювала все нові й нові галузі виробництва.

Праця на державу ставала обов’язком кожного громадянина. В оприлюдненій 23 березня 1920 р. «Тимчасовій постанові Уповноваженого Наркомату праці і со-