Материал: Економічна історія України том 2
24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 121
залізничникам. Постановили: Затримати гроші, призначені для відправки до Києва, для спрямування їх до Харкова, Всеукраїнському ЦВК для виплати заробітної плати залізничникам»126. Як випливає з постанови, домовленість про надходження цих коштів була досягнута ще з УНР, однак з метою надання радянському державному утворенню на території України легітимності та авторитету, гроші вирішили надіслати саме Народному секретаріату. Між Раднаркомом та Народним секретаріатом була досягнута угода, згідно з якою «всі питання, які стосуються фінансування, державного кредиту та ін. всіх установ, що знаходяться на території України, підлягають вирішенню через Народний секретаріат»127.
Створення радянської УНР та її уряду – Народного секретаріату – сприяло послабленню «національної» складової у протиборстві більшовиків з українськими політичними силами. Однак цього було б замало, щоб привернути на свою сторону значну частину активних народних низів України. Головну роль зіграло ухвалення Раднаркомом «Декрету про землю» та «Декрету про мир», суть більшовицької пропаганди яких відверто пояснив В.Затонський у своїх «спогадах про українську революцію»: «А програма наша була тоді дуже проста: Геть війну! Йди додому! Негайно забирай землю!»128. Проти таких гасел, які йшли хай від російської, але владної партії, українці встояти не могли. Українізовані частини старої царської армії розсипалися прямо на очах, а солдати, що були в їх складі, не бажали воювати проти більшовицьких збройних загонів. Тим більше, як образно зазначив В.Затонський, «Центральна Рада якраз із землею тянула. Тут позиції були безумовно виграшні»129.
Зауважимо, що внаслідок такої агітації розподіл землі в Україні розпочався стихійно і без визначених правил. У загальноросійських масштабах закон про соціалізацію землі був ухвалений ІІІ Всеросійським з’їздом рад у січні 1918 р., а в Україні – ІІ Всеукраїнським у березні 1918 р. під назвою «Тимчасові положення про соціалізацію землі»130. Ключовим для селян, а отже, і для підняття авторитету більшовиків, був п. 2 положення: «Земля без усякого (явного чи прихованого) викупу переходить у користування всього трудового народу»131.
Поряд із названими декретами Раднарком здійснив низку кроків, які посилили вплив більшовиків у місцевих радах і сприяли утвердженню рад як реальної влади на місцях. У зверненні до населення від 18 (5) листопада 1917 р. В.Ленін наголосив: «Товариші трудящі! Пам’ятайте, що ви самі тепер управляєте державою. Ніхто вам не допоможе, якщо ви самі не об’єднаєтеся і не візьмете всі справи держави в свої руки. Ваші Ради – віднині органи державної влади, повноважні, вирішальні органи. Згуртуйтесь навколо рад. Зміцніть їх. Беріться за справу знизу, нікого не чекаючи»132. У цьому ж зверненні наголошувалося: «Окрім найсуворішого обліку і контролю, окрім стягнення податків без приховування, встановлених раніше, жодних інших заходів уряд запроваджувати не бажає»133.
Щоб спонукати населення платити старі податки, Раднарком 7 грудня (24 листопада) ухвалив «Декрет про стягнення прямих податків», у якому встановлювалися строки сплати, відмінялися всі відстрочення та запроваджувалися більш жорсткі покарання (аж до конфіскації всього майна та тюремного ув’язнення до 5 років) за навмисну несплату встановлених Тимчасовим урядом податків134. Однак із адмініструванням цих податків не склалося. До складу місцевих рад входили діячі,
122 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
котрі економікою ніколи не займалися і стягувати податки не вміли. Деякі кошти ще збирав за інерцією старий податковий апарат, але їх обсяг стрімко зменшувався. Надсилання до казенних палат представників рад мало допомагало. До того ж сільське населення фактично відразу перестало платити податки, оскільки, за наведеними російським істориком Є.Соколовим прикладами реакції селян з місць, «так вони розуміли свободу»135. Змусити селян платити у перші місяці існування радянської влади було нереально: у місцевих радах, які ставали єдиною владою в регіонах, саме прихильники такого розуміння свободи мали більшість.
Ледь не з перших днів до Раднаркому посипалися прохання надати кошти. Банки і друкарський верстат більшовики, звичайно, захопили, але ресурсів однаково не вистачало. Тому 2 грудня (19 листопада) 1917 р. на засіданні Раднаркому була ухвалена «Постанова про субсидування центром місцевих рад». У ній зазначалося, що місцеві ради «у якості влади на місцях, мають також і податкові права, внаслідок чого всі звернення до центральної державної влади за субсидіями, які не підкріплені достатніми доказами неможливості отримання необхідних коштів шляхом введення місцевих податків, будуть залишатися без задоволення»136. Інакше кажучи – «Рятування потопельників – справа рук самих потопельників!»
У вже згаданому декреті від 7 грудня (24 листопада) зазначалося: «Ради мають право користуватися Червоною гвардією та міліцією, яким належить виконувати усі накази Рад, що стосуються податків»137. Тому чимало нових органів влади скористалися наданим їм правом. Щоправда, про системні податки не йшлося, адже для їх впровадження треба було мати досвід і знання. Основним засобом наповнення бюджетів з місцевих коштів стали контрибуції та конфіскації. Конфіскованими коштами розпоряджалися ради, які лише формально підпорядковувалися Наркомату внутрішніх справ (податкові кошти надходили по лінії Наркомату фінансів), а реально були цілковито автономними. В центрі казну наповнювали переважно через емісію. Кошти емісійного походження також активно використовувалися для встановлення та зміцнення радянської влади на місцях і, зокрема, в Україні.
Експедиція із заготівлі державних паперів не могла впоратися із підвищеними завданнями, грошових знаків не вистачало. Однак місцевим конторам Держбанку не було дано дозволу на випуск навіть дрібних розмінних грошей (до 3 руб.), з пропозицією санкціонувати який наприкінці листопада – на початку грудня виступив помічник головного комісара Держбанку Росії Г.Пятаков138. Щоб пом’якшити нестачу грошових знаків і з огляду на те, що на складах накопичилася чимала сума вже надрукованих Тимчасовим урядом облігацій «Займов свободы», 12 лютого (30 січня) Раднарком ухвалив «Декрет про введення в обіг облігацій «Займа свободы» як грошових знаків. За цим документом, усі облігації цієї позики номіналом до 100 руб. мали бути в обігу нарівні з кредитними білетами139, тобто власне грошима.
Згаданою вище забороною українських платіжних засобів Народний секретаріат ставив себе у повну залежність від Раднаркому. Гроші, йшлося про паперові знаки, українці отримували безпосередньо від нього. Про реальне товарне їх забезпечення не йшлося. Економічні вигоди Росії від такого «новорубльового» опанування України були незаперечні. Масштаби грошотворення за більшовицької влади стають зрозумілими із виступу наприкінці травня 1918 р. на І Всеросійському з’їзді
24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 123
Рад народного господарства РСФРР Г.Сокольникова. Він наводив такі цифри: станом на 1 січня 1917 р. в обігу було 9 млрд 97 млн руб., протягом 1917 р. додалося 14 млрд 721 млн (з них більше як 8 млрд в останні 3 місяці 1917 р.), тобто станом на 1 січня 1918 р. – в обігу було 23 млрд 818 млн. А всього за 5 місяців 1918 р. було надруковано 12 млрд 13 млн руб.140 Звідси випливає, що більшовицьке керівництво активніше за Тимчасовий уряд застосовувало грошовий верстат.
Під час перебування радянського уряду в Харкові постановою Народного секретаріату від 15 (2) січня (затверджена на засіданні ЦВК 17 (4) січня141) було запроваджено одноразовий податок на капітал, рухоме й нерухоме майно, шкала якого була в межах від 0,1% (для статків від 10 до 20 тис. руб.) до 1% (для статків більше 100 тис. руб.) від оцінки загальної вартості майна142. Після переїзду Народного секретаріату до Києва ця постанова була продубльована на новому місці143. Як зазначалося в обох постановах, цей податок вводився «для задоволення потреб робітничого та селянського населення України, яке постраждало від діяльності контрреволюційного війська»144.
У сфері управління промисловістю системних кроків уряд радянської УНР не здійснював. Слід назвати хіба що організацію місцевих рад народного господарства, які мали регулювати економічне життя на місцях. Згідно з введеним у дію на території України 19 лютого 1918 р. положенням ВРНГ «Про крайову, районні і місцеві Ради народного господарства», ухваленого в Петрограді 5 січня 1918 р. (23 грудня 1917 р.), місцеві раднаргоспи підпорядковувалися у своїй діяльності ВРНГ Росії145.
Більш жорсткими і системними були дії радянської влади в банківській сфері. 20 (7) січня 1918 р. у Харкові (у Києві було опубліковано 26 (13) лютого 1918 р.146) була ухвалена постанова Народного секретаріату, згідно з якою «з метою введення державного контролю над усіма кредитними установами» припинялися всі операції у приватних кредитних закладах, здійснювався огляд сейфів у банках, після якого всі грошові знаки переводилися на поточний рахунок у Держбанку, а золото та монети – конфісковувалися. У разі неявки власників конфіскувалося все. Подібні дії були проведені по всій підконтрольній Народному секретаріату території України. Реально використати більшість реквізованих коштів для господарських чи соціальних потреб на власній території радянський уряд України не встиг. Внаслідок наступу німецьких, австрійських та українських військ усі ці «надбання» трудящих мас України «були евакуйовані у відділення Державного Банку Російської Федерації /Москва, Саратов, Самара, Нижній Новгород, Воронеж/»147.
Наприкінці лютого (нагадаємо, що в радянській Україні внаслідок запровадження григоріанського календаря після 31 січня настало 14 лютого) в українському радянському уряді стали усвідомлювати, що для реальної влади варто мати контроль над фінансово-економічною сферою. З метою систематичного забезпечення надходження реальних коштів у розпорядження Народного секретаріату було створено Держказначейство. У повідомленні про його створення, наголошувалося: «Всі податки, що беруться з жителів Української Народної Республіки, будуть надходити в українське Державне казначейство, причому частина зібраних податків буде передана у розпорядження Петроградського уряду (РНК), частина на користь
124 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
Совітів Української Народної Республіки і частина в розпорядження Народного секретаріату Української республіки»148.
Під час перебування Народного секретаріату в Києві змінилося ставлення до українських грошових знаків. У переддень українсько-німецького наступу було спочатку зроблено невеликий виняток для «робітничого та селянського населення місцевостей, що перебували під владою Генерального секретаріату» – протягом 19–21 лютого (за новим стилем) 1918 р. було дозволено обміняти українські карбованці, у разі підтвердження трудового їх походження, на рублі. Було й обмеження суми – 400 карбованців149. Та вже в останній день цього обміну, з огляду на важке фінансове становище, постановою Київського виконкому рад карбованці було визнано дійсними вже без будь-яких обмежень»150. По суті, це означало визнання українських грошей радянською владою.
Першочергова мета більшовицького захоплення України окреслюється у листі В.Леніна до надзвичайного комісара РНК РСФРР в Україні С.Орджонікідзе та командувача південними військами більшовиків В.Антонова-Овсієнка, надісланого 28 (15) січня 1918 р. до Харкова. У листі зазначалося: «Ради бога, вживайте найбільш енергійних і революційних дій для відправляння хліба, хліба, хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Спеціальні поїзди і загони. Зсипання і збирання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня. Ради бога!»151.
Народний секретаріат з усіх сил намагався виконати це доручення, збираючи у населення так звані лишки зерна. Приміром, у Харкові 11 лютого (29 січня) 1918 р. за підписом народного секретаря продовольчих справ Е.Лугановського була опублікована постанова, в якій зазначалося: «Об’явить населенню, що лишки хліба, не привезені в назначений час на зсипні пункти, будуть реквізовані по половинній ціні»152. У постанові Народного секретаріату, опублікованій 23 (10) лютого, наголошувалося на дозволі у разі потреби застосовувати зброю та підкреслювалося: «Всі, хто приховує хліб та спекулює ним, підлягають арешту і віддаванню до суду, як вороги народу і революції, та будуть каратися з усією суворістю аж до конфіскації всього майна та відправлення на примусові роботи»153. Однак внаслідок «короткотерміновості» самої радянської влади на початку 1918 р. та недостатнього впливу ЦВК радянської України та Народного секретаріату на місцеві ради спроба таким чином будувати свої відносини із селянством не була достатньою мірою реалізована. До того ж для номінальної купівлі, а фактичної конфіскації зерна (розплачувалися «надрукованими» грошима) не було необхідності вдаватися до насилля – вистачало й обману.
Відрізаність України від центральної Росії, вкупі з потребою якось організовувати господарське життя та визнанням незалежності України за умовами Брестського мирного договору, змушувала уряд радянської УНР замислюватися над економічними проблемами, а тому і протидіяти центру. Так, приміром, на засіданні уряду в Катеринославі від 19 березня було вирішено відмовити Раднаркому в його намірах знизити з 348 до 60 руб. ціну на цукор, оскільки таке «повернення ціни для України є неприємлемим»154. У цей же день з метою поліпшення постачання грошовими знаками було «вирішено внести в ЦВК, а потім на з’їзд Рад пропозицію про випуск од імення Уряду Української Народної Республіки грошових знаків на суму, котра буде визначена потім»155. Однак реально щось організувати український
24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 125
радянський уряд в Катеринославі не встиг – довелося терміново евакуюватися на схід.
Подальші звернення українських урядовців до керівництва РСФРР з фінансових питань не мали характеру апеляції з проханням надати кошти. Українські керівники намагалися повернути евакуйовані з банківських установ цінності на загальну суму «близько 160–180 млн рублів, імовірно, близько 4,5 млн різними грошовими знаками казначейськими зобов’язаннями Російської Федерації та 34 млн українських кредитних білетів»156. Їх дії мали певні результати. Розпорядженням РНК РСФРР від 12 квітня за підписом Леніна з Московського відділення Державного банку представнику уряду УНР М.Врублевському було видано 34 млн карбованців157 (тобто грошової одиниці УНР Центральної Ради). Не в останню чергу на таку щедрість вплинуло твердження українських керівників про те, що «так звані карбованці можуть бути анульовані Центральною Радою та втратити свою цінність»158. Однак дозвіл на повернення карбованців не задовольнив членів української урядової делегації. М.Скрипник вперто добивався свого, іноді навіть слів не позичаючи. Така наполегливість викликала занепокоєння і змусила багатьох у Кремлі задуматися над доцільністю української державності. У резолюції І з’їзду КП(б)У, який відбувся у Москві 5–12 липня 1918 р., підкреслювалося: «Рішуче порвавши з помилками минулого, боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки, на шляху до утворення всесвітньої пролетарської комуни»159. Керівництво РКП(б), під цілковитим контролем якого відбувався з’їзд, намагалося знищити під корінь саму ідею економічної автономії України, ідею роботи у напрямі її економічної самодостатності.
Підсумовуючи перший період владарювання більшовиків в Україні, слід визнати, що визначальними чинниками впливу на економічну політику стали боротьба за вплив на суспільство й утримання влади та національні особливості України. Керівництво Росії та України поступово набувало досвіду в господарському управлінні, опановували різні важелі впливу на економіку. Комуністична програма ще не впроваджувалася, що, однак, не заперечує того, що ті чи інші рішення вводилися під впливом комуністичного світогляду. Поширення радянської влади зі столиці на периферію («тріумфальний хід Радянської влади») зайняло кілька місяців. З економічної точки зору найбільш сприяли цьому дві обставини: по-перше, вся влада на місцях була передана місцевим радам; по-друге, централізована емісія, яка в умовах нездатності здійснювати більш-менш зважену податкову політику ставала головним джерелом надходження коштів на місця. У цей час трудові колективи та селянські громади ще мали можливість надсилати до рад тих, кому вони довіряють, на заводах і фабриках ще залишалися ознаки самоуправління.
Ейфорія від успіхів: 1919 р. Другий період більшовицького панування в Україні виявився мало схожим на перший та й починався в інших, аніж наприкінці 1917 р. умовах. По-перше, господарські рішення ухвалювалися вже не з «чистого аркуша» – за приклад бралася радянська Росія. В РСФРР ще навесні 1918 р. розпочалося комуністичне будівництво, образну характеристику завдань якого дав В.Ленін у травні на І Всеросійському з’їзді рад народного господарства: «Нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи людського життя со-