Материал: Економічна історія України том 2

VII з’їздом РКП(б). У січні 1923 р. з Преображенським солідаризувався М.Бухарін. Останній вважав, що програма 1919 р. і написана ним у співавторстві з Преображенським книга «Азбука комунізму» застаріли у зв’язку з непом41.

Як відомо, партійна програма 1919 р. офіційно діяла до 1961 р., утверджуючи самим фактором тривалого існування незмінність ідеологічних постулатів доби першого комуністичного штурму. Керівники державної партії не сумнівалися у доцільності здійснених тоді перетворень. Неп сприймався ними як вимушена перерва в комуністичному будівництві.

Цікавою є реакція В.Леніна на виступ Є.Преображенського. Підсумовуючи дискусію щодо звіту ЦК, він ухилився від теми про зміни в партійній програмі, але приділив увагу полеміці з Преображенським. Полеміка була з його боку малопереконливою: вождь просто повторив те, про що говорив у доповіді з приводу терміна «державний капіталізм». Але вона допомагає відчути різницю в поглядах на неп основної частини партійного керівництва, яка йшла за Леніним, і окремих членів Центрального комітету, – в цьому разі Преображенського. Останній сприймав чинний господарський лад з орієнтацією на ринок як такий, що має власну перспективу розвитку. Тому він пропонував переглянути партійну програму, орієнтовану на створення комуністичного виробництва і розподілу, інакше кажучи, пристосувати основний теоретичний документ партії до наявної реальності. Ленін же, постійно твердячи, що виробництво і розподіл на комуністичних засадах об’єктивно неможливі в даній ситуації, прагнув змінити наявну реальність і залишав програму РКП(б) 1919 р. як взірець на майбутнє.

Після націоналізації «командні висоти» економіки функціонували як одне велике підприємство, в якому необхідні виробництву елементи, включаючи пайки для робітників, централізовано розподілялися в натуральному вигляді. З переходом до непу держава побажала скинути з себе непосильний, як з’ясувалося, тягар підприємництва, тобто покласти відповідальність за хід виробництва безпосередньо на заводи і фабрики. На керівників підприємств покладався обов’язок обходитися власними ресурсами для забезпечення випуску продукції і постачання робітників. Вони повинні були вишукувати ресурси, ощадливо витрачати їх, піклуватися про піднесення продуктивності праці, пристосовуватися до вимог споживачів, щоб мати гарантований збут продукції. Ці функції, які до націоналізації виконував власник або його довірена особа, при запровадженні умоглядних комуністичних схем організації виробництва були непотрібні. Проте реальне виробництво без них існувати не могло і поступово розвалилося.

Вдихнути життя в націоналізований сектор були здатні ринкові відносини, які не могли існувати без системи кредитно-фінансових установ на чолі з національним банком. Тому держава, яка націоналізувала ці установи першими з «командних висот» з однією метою – знищити їх, тепер змушена була починати з відновлення знищеного. Х з’їзд РКП(б) прийняв спеціальну резолюцію «Про перегляд фінансової політики», в якій урядові доручалося провести необхідні реформи42.

На перших порах компартійно-радянському апарату не вдавалося виробити працездатну концепцію ринкової фінансової політики. В Україні питання про фінансову політику вперше було поставлено тільки в липні 1921 р. Як доповідь В.Чубаря на пленумі ЦК КП(б)У, так і ухвалена резолюція з фінансової політики

172 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

виявилися професійно безпорадними. Помічаючи цю безпорадність у найважливішій сфері економічної політики, В.Ленін на ХІІ Московській губпартконференції в жовтні 1921 р. скаржився на комуністів-господарників, які були нездатні взятися за державне регулювання комерційних відносин і при цьому гордовито заявляли, що їх «в тюрмах торгувати не вчили»43.

10 жовтня 1921 р. ВЦВК ухвалив декрет «Про заходи по впорядкуванню фінансового господарства». 4 січня 1922 р. його текст було продубльовано у постанові ВУЦВК під цією ж назвою44. В декреті засуджувався поширений серед господарників погляд на фінанси як віджиле явище. Радянські та господарські органи закликалися до розробки заходів зі збільшення державних доходів і здійснення політики найсуворішої ощадливості у витраті коштів, щоб максимально скоротити емісію радзнаків. 12 жовтня ВЦВК оголосив про заснування Державного банку з відділеннями на місцях, у тому числі в Україні. Держбанк мав налагодити грошовий обіг, оволодіти внутрішнім ринком і торговельним оборотом.

Банк почав свою роботу з деномінації, починаючи з нового року, радзнаків з розрахунку 1 новий рубль за 10 тис. старих і вилучив з обігу старі гроші – думки, керенки тощо. Нові рубльові банкноти стали називатися не радянськими розрахунковими, а грошовими знаками. 6 грудня ХІ конференція РКП(б) ухвалила рішення розпочати роботу з відновлення грошового обігу на металевій (тобто золотій) основі45.

Наркомат фінансів РСФРР перетворився на один з найважливіших в економічному житті всіх радянських республік, оскільки залишалася незмінною заборона грошової емісії Україною, Білорусією і республіками Закавказзя. Фактичним керівником наркомату був призначений Г.Сокольников, а його заступником став переведений з України М.Владимиров. Вони залучили до роботи в наркоматі на відповідальних посадах багатьох видатних фінансистів безвідносно до їх партійної належності або політичної позиції у минулому. За допомогою цих фахівців почалася робота зі стабілізації грошового обігу, організації податкової системи і досягнення бездефіцитності бюджету.

25 липня 1922 р. Держбанк набув права випускати в обіг банкові білети, забезпечені золотом та іншими легко реалізовуваними цінностями. Вони призначалися винятково для кредитування економіки і випускалися в суворому співвідношенні з потребами господарського обігу в грошах. Перші банкноти вартістю в 10 рублів дістали популярну серед населення назву – червінець, оскільки були червоного кольору. До революції червінцями називалися монети, виготовлені з червоного золота. Офіційно оголошений еквівалент радянського червінця дорівнював 7,7 г щирого золота, тобто точно відповідав 10 царським рублям. В обіг була випущена незначна кількість червінців у золотих монетах, переважно для розміну за кордоном і всередині країни на золото і валюту46.

Спочатку червінці використовувалися в оптовому обороті або в розрахунках між державними підприємствами та установами. Для збалансування доходів і витрат бюджету випускалися, як і раніше, деноміновані рублі. Паралельне використання двох різних валют мало на меті запобігти знеціненню червінця, оскільки бюджетний дефіцит ще не було подолано. На початок 1923 р. питома вага червінців

у сукупній грошовій масі не перевищувала кількох відсотків. Червінці в цей час служили не стільки засобом обміну, скільки джерелом нагромадження.

У січні 1923 р. відбулася друга деномінація рубля. В обіг увійшли нові рублі, які дорівнювали за вартістю 100 рублям 1922 р. або 1 млн рублів попередніх випусків. Але поступово підприємства почали виплачувати заробітну плату персоналу у червінцях. Внаслідок цього стабільна валюта стала укорінюватися в економічному обміні між містом і селом.

Грошова реформа завершилася в лютому 1924 р., коли в обіг увійшли казначейські білети. Одночасно з ними з’явилася срібна розмінна монета, карбування якої вдалося організувати на вигідних умовах у Великій Британії. Деноміновані рублі, які у побуті зберігали назву радзнаків, після цього було вилучено з обігу.

Грошова реформа забезпечила успіх новій економічній політиці і показала, що втручання держави в ринкові процеси може бути ефективним, якщо воно здійснюється грамотно, тобто враховує закони ринку. Однак Наркомфін РСФРР у ході реформи встановив золотий вміст червінця на довоєнному рівні, тоді як загальний рівень цін удвоє перевищував довоєнний. Щоб забезпечити реальну конвертованість радянської валюти, треба було або здійснити її девальвацію, або знизити ціни до ринкового курсу червінця. Замість цього у 1926 р. було припинено вільне циркулювання золота і закордонної валюти в каналах обігу. Валютна монополія, поряд з монополією зовнішньої торгівлі, дозволяла забезпечувати зовнішньоторговельні розрахунки, які базувалися на золоті, але звільняла державу від обов’язку випускати у внутрішній обіг тільки забезпечені золотовалютними ресурсами Державного банку рублі.

Слід зазначити ще одну обставину, пов’язану з цією грошовою реформою, яку в пострадянській історіографії вважають взірцевою. Прагнення позбутися дефіциту бюджету, щоб забезпечити успіх реформи, мало своїм наслідком максимальне обмеження державних витрат. Антиінфляційний курс супроводжувався закриттям багатьох націоналізованих підприємств і заморожуванням заробітної плати. Матеріальне становище працівників, зайнятих у сфері освіти і науки, в перші роки непу виявилося просто трагічним. Так само інтенсивно скорочувалися видатки на фінансування позбавлених власного бюджету національних республік.

Фінансове становище УСРР можна проілюструвати колективною заявою Г.Петровського, Артема (Ф.Сергєєва) і В.Чубаря, які у серпні 1921 р. прибули в Москву, щоб взяти участь у роботі чергового пленуму ЦК РКП(б). Вони опротестовували політику Наркомфіну РСФРР щодо України, показуючи короткими мазками весь трагізм її становища: «Члени ЦК РКП, які працюють на Україні, звертають найбільш серйозну увагу ЦК РКП на важке фінансове становище України. Середня норма, яку Україна одержала за червень і липень, – 30 млрд (радзнаків. – Авт.). В липневу норму було додано ще 2 млрд на боротьбу з холерою. Таким чином, Україні дається на місяць на 20 млрд менше, ніж одній Москві з губернією. Між тим з цієї суми Україна повинна постачати не тільки свої центральні установи, включаючи сюди військове відомство і шляхи сполучення, але також і Донецький басейн. Недостатня кількість грошових знаків на Україні уже зірвала у нас овочеву і фруктову кампанії, від яких ми повинні були відмовитися. Заборгованість губ-

174 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

виконкомів робітникам, службовцям, вчителям тощо доходить в деяких губерніях, як, наприклад, в Одеській, до 7 млрд»47.

Уперше проект загальнофедеративного бюджету було опрацьовано навесні 1922 р., тобто якраз тоді, коли Наркомфін РСФРР починав грошову реформу. Коли цей документ надійшов в республіки для обговорення, політбюро ЦК КП(б)У ухвалило таке рішення: беручи до уваги значення для РСФРР вугільної і металургійної промисловості України (саме так! – Авт.), а також співвідношення обох республік у населенні, наполягати на тому, щоб бюджет УСРР становив не менше 25% загальнофедеративного. Однак в Москві затвердили для України не більше 15% загальних витрат бюджету48. Коли бюджет 1922/23 господарського року почав діяти, Х.Раковський домігся в Раднаркомі РСФРР збільшення норми (з початку 1923 р.). Однак, як він свідчив, навіть кредити, що відкривалися згідно з попередньо визначеною нормою, не забезпечувалися грошовою масою49.

Загальносоюзний бюджет на 1923/24 р. збільшив українську частку до 19%, але гроші надходили в Україну, як і раніше, нерегулярно і не в повному обсязі. Лише після того, як союзні відомства взяли під свій контроль основну частку економічного потенціалу України, проблему фінансування було нібито знято. Під місцевим підпорядкуванням на переламі 20-х і 30-х рр. зберігалася лише невелика частина підприємств і організацій. Визначати державний бюджет УСРР у повному обсязі, включаючи підприємства союзного підпорядкування, стало неможливо. Центральні відомства, як правило, не подавали статистичним органам дані про республіканський розріз своїх фінансових балансів.

Важливим елементом нової економічної політики став створений в «командних висотах» ринок робочої сили. Одним з перших урядових декретів після скасування продрозкладки був ліквідований найбільш зловісний главк попередньої доби – Головкомтруд з відповідними органами на місцях і мережею таборів ЦУЛАГу для «дезертирів трудового фронту». Процедури наймання «від воріт» і звільнення за власним бажанням знову стали нормальним методом формування робітничих колективів.

Здійснювана в перші роки непу концентрація виробництва ставила на порядок денний протилежну обов’язковій трудовій повинності проблему безробіття. Переведення у стан консервації підприємств, для роботи яких не вистачало ресурсів, виштовхувало з виробництва десятки тисяч осіб. У вересні 1922 р. при Українській економічній нараді (УЕН) було створено Комітет боротьби з безробіттям (Комборбез), а в губернських і промислових окружних центрах з’явилися біржі праці. Серед безробітних, кількість яких досягала 90 тис. осіб, переважала категорія людей розумової праці. В міру введення в дію раніше законсервованих підприємств кількість безробітних серед робітників почала зменшуватися.

У радянській історіографії утвердження непу в «командних висотах» розглядалося як свідомо спрямовуваний вищою владою процес: нібито законодавець завжди знав послідовність заходів і наслідки їх запровадження в життя. Насправді ж В.Ленін і його команда діяли методом проб і помилок, перебуваючи в постійній розгубленості. Три роки здійснюваних за партійною програмою перетворень призвели до економічного краху. Виходити з кризи треба було без ідеологічного

забезпечення, переглядаючи поспіхом ті положення комуністичної доктрини, які завели у глухий кут.

Вожді партії вже зрозуміли, що треба позбутися помилкових уявлень про соціалізм як гігантську централізовану монополію. Життя не погоджувалося з концепцією «єдиної фабрики», яка була економічною основою комуністичної доктрини. Доводилося ламати мертві конструкції «главкізму», які обплутували і душили націоналізовану промисловість. Що можна було запропонувати взамін?

Економісти бачили вихід у денаціоналізації підприємств. Однак політики погоджувалися на денаціоналізацію тільки дрібних закладів промисловості. Разом з тим вони розуміли, що потрібно знайти якийсь вихід. Бюджет держави мав позбутися відповідальності за матеріальне постачання націоналізованих підприємств, тобто «відпустити їх на волю». Так з’явилася суперечлива в своїй основі концепція комерційного розрахунку. З плином часу цю назву змінили, тому що поняття комерції пов’язувалося з вільним ринком і приватною власністю на засоби виробництва. Для кількох поколінь радянських людей стало звичним поняття «госпрозрахунок» (господарський розрахунок).

Запровадження госпрозрахунку означало спорудження штучної перетинки між державним бюджетом і бюджетом окремого державного підприємства. Внаслідок цього виробництво переставало функціонувати на засадах «єдиної фабрики». Підприємство набувало прав юридичної особи і ставало суб’єктом господарювання, якому дозволялося самостійно діяти на ринку.

Суперечливість госпрозрахунку полягала в тому, що держава не могла не турбуватися про долю підприємств у державній власності, навіть якщо вони господарювали вкрай погано. Експропрійований власник або його адміністратор входили в кожну деталь виробничого процесу і відповідали за невдале керівництво власним гаманцем. Натомість держава в ролі господарника була далекою від кожного конкретного підприємства, сліпою і роз’єднаною в своїх діях, тому що складалася з величезної кількості людей, які мали право наказувати, але особисто не відповідали за невдалі виробничі рішення. Держава могла покладатися тільки на галузеві нормативи, правила і процедури, доручаючи безпосереднє керівництво адміністраторам на заробітній платі. За неефективне господарювання відповідав у кінцевому підсумку державний бюджет. Ринок, в якому опинялися госпрозрахункові підприємства, був відрізаний від світового ринку монополією зовнішньої торгівлі, а згодом й валютною монополією. Він був монополізований, тобто позбавлений конкуренції підприємств інших форм власності. Отже, він був штучним.

Ідея госпрозрахунку носилася у повітрі з того часу, як було вирішено забезпечити сталість грошового обігу й узгодити видатки державного бюджету з його доходами. Уперше в УСРР питання про госпрозрахунок (цей термін на той час ще не існував) було поставлено на пленумі ЦК КП(б)У 21 липня 1921 р. у формулюванні «Про посилення значення госпорганів». У резолюції по доповіді В.Чубаря вказувалося, що державні підприємства повинні звільнятися від «дріб’язкової опіки» з боку губкомів КП(б)У, місцевих радянських органів і профспілок. Передбачалися такі заходи щодо оздоровлення державного сектора: концентрація виробництва; переведення підприємств і галузей на самостійний бюджет з установкою на бездефіцитність; опрацювання умов здавання другорядних підприємств в оренду50.