Материал: Економічна історія України том 2

176 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Тим часом у Москві наближалася до завершення робота над пакетом законодавчих актів щодо запровадження в життя нової економічної політики у промисловості. Першим у цьому пакеті був наказ Раднаркому РСФРР «Про проведення в життя основ нової економічної політики» від 9 серпня 1921 р. У наказі підкреслювалося, що першочерговим завданням промисловості у зв’язку з переходом до непу є концентрація виробництва. Вища рада народного господарства та її місцеві органи повинні були зосередити в безпосередньому управлінні великі і важливі для країни підприємства. Тільки вони мали забезпечуватися в першу чергу матеріальними, продовольчими і грошовими ресурсами. Інші підприємства підлягали тимчасовій консервації або передачі в оренду кооперативам та приватним особам. Жорстку концентрацію Раднарком розглядав як найпершу умову переведення промисловості на госпрозрахунок51.

Упостанові Ради Праці і Оборони «Основні положення про заходи по відбудові великої промисловості і підняттю та розвитку виробництва» від 12 серпня 1921 р. вказувалося на те, що найбільші, технічно устатковані, доцільно організовані і відповідним чином розташовані підприємства зливаються в госпрозрахункові об’єднання. Статус госпрозрахункових об’єднань міг бути наданий як виняток і окремим підприємствам. Правління об’єднань або госпрозрахункових підприємств мали підпорядковуватися відповідному главку (головному управлінню) ВРНГ або безпосередньо керівництву ВРНГ52. Надання промисловості госпрозрахункових прав докорінно змінювало природу главку і ВРНГ. Ці керівні інстанції перестали бути суб’єктами господарювання і зберігали за собою тільки загальні управлінські функції.

В Україні законодавчі акти російського уряду від 9 і 12 серпня 1921 р. були продубльовані постановами РНК УСРР від 30 серпня і 21 жовтня 1921 р.53

Госпрозрахункові об’єднання дістали назву трестів. Цей термін досить широко вживався в добу «воєнного комунізму», але не мав тоді такого смислового наповнення. Зокрема, на VII Всеросійському з’їзді рад в грудні 1920 р. було визнано за доцільне об’єднати окремі підприємства в галузеві або галузево-територіальні трести54. Тут ішлося про допоміжну ланку управління, створювану через те, що главки не могли керувати величезною кількістю дрібних і середніх за розміром підприємств.

Перші госпрозрахункові трести з’явилися в Україні восени 1921 р. Зокрема, 19 жовтня був організований Київшкіртрест, який об’єднав 10 шкірзаводів у чотирьох губерніях. Діючи винятково на засадах госпрозрахунку, він завантажив свої потужності в 1922/23 р. на 80%, а в першому півріччі 1923/24 р. – на 100%. Трест Південсталь утворився найпершим (ще у серпні 1921 р.), і поступово до нього увійшли не тільки металургійні заводи, а й рудники, шахти, коксохімзаводи, що забезпечували весь виробничий цикл55.

У1922 р. процес трестування промисловості вивчали дві партійно-урядові комісії – Л.Каменєва (юридичні проблеми) і В.Куйбишева (кадрові проблеми). Перша з них розробила декрет про трести, ухвалений загальносоюзним урядом 10 квітня 1923 р. Декрет проголошував автономію трестів у питаннях поточної діяльності, але зобов’язав ВРНГ розробляти і затверджувати виробничі плани і наглядати за «правильним» ходом справ. Розповідаючи на ХІІ з’їзді РКП(б) про

роботу трестівських комісій, Г.Зінов’єв повідомив, що ЦК категорично відкинув спробу закріпити у власність за трестами їхні засоби виробництва. «Наша точка зору, – пояснював Зінов’єв, – що трести є не що інше, як державні установи, які перебувають цілком під контролем держави»56.

Трести справді були державними установами з елементами госпрозрахунку, але тільки на рівні правлінь. Самі трести працювали на засадах «єдиної фабрики». Підприємства, які розміщувалися найчастіше в різних містах, не мали прав юридичної особи, не розраховували власних витрат і не знали, який вплив вони здійснюють на економічні та фінансові показники тресту. Виступаючи з політичним звітом ЦК КП(б)У на VII Всеукраїнській партконференції відразу після поїздки по Донбасу, Х.Раковський відірвався від заготовленого тексту, щоб порушити проблему, яка його турбувала – про відсутність госпрозрахунку на підприємствах: «Наш досвід показав, що політика непу спинилась коло воріт трестів, а в трестах

уповному розумінні проводиться далі стара главкістська політика: наші окремі заводи, майстерні і т. д. зовсім не поставлено на господарський розрахунок. Коли ви запитуєте, як це мені випало в Луганську, у керівника паровозобудівного заводу, скільки коштує ваш паровоз – дорожче чи дешевше, ніж до війни, – він відповідає:

умене нема елементів, щоб зробити таку калькуляцію, я не знаю, скільки коштує мій паровоз, бо машинотрест продає паровоз, машинотрест купує сировину, і в мене бракує елементів калькуляції»57.

По доповіді Х.РаковськогоVII конференція КП(б)У вказала в своїй резолюції, що треба різко змінити господарські відносини між трестами і підприємствами шляхом встановлення балансової і оперативної самостійності останніх. Одночасно

вцій же резолюції визнавалося необхідним зберегти систему трестів, «спроможних вчинити значно більший опір стихії непу, ніж окремі підприємства»58. Госпрозрахунок підприємств всередині трестів не вийшов зі стадії локальних експериментів.

Хоч трести користувалися певною самостійністю на ринку, їхні виробничі програми затверджувалися в раднаргоспах. Це означало, що від характеру планування залежала якість господарювання і відповідно – в тому вузькому діапазоні, який обумовлювався самою природою госпрозрахунку, – ефективність виробництва. Якщо управлінські ланки, які давали трестам директивні вказівки, затверджували плани у відповідності до ринкової кон’юнктури, то планування ставало позитивним елементом виробничого процесу. Якщо трести одержували завдання, відірвані від кон’юнктури, планування перетворювалося на негативний чинник.

Уперші роки непу вожді партії намагалися не протиставляти план ринку. Тимчасово відсунувши ідеологічні настанови, вони взялися за реорганізацію на ринкових засадах колосального державного сектора економіки. В ході громадянської війни вони скористалися у своїх інтересах великою часткою царського офіцерського корпусу, а тепер дійшла черга для використання дореволюційних фахівців у галузі економіки. Кращі з них домагалися винятково цінних, іноді зовсім унікальних результатів. Зокрема, макроекономічні дослідження В.Леонтьєва, який пізніше емігрував до США, уможливили розробку співробітниками ЦСУ СРСР на чолі з П.Поповим звітного балансу радянської економіки за 1923/24 господарський рік. Міжгалузеві балансові схеми, які розроблялися вперше в світі, стали основою

178 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

для опрацювання методів ринкового планування, які давали величезний економічний ефект. Не менш цінними були макроекономічні дослідження М.Кондратьєва та його школи в Наркомземі РСФРР і в Кон’юнктурному інституті.

Завдяки зусиллям фахівців світового рівня, яким радянське керівництво надало необхідні засоби і певну свободу дій, нова економічна політика матеріалізувалася у багатьох конкретних досягненнях, серед яких треба згадати в першу чергу відродження кредитно-фінансових установ, грошову реформу 1922–1924 рр., організацію державної торгівлі, налагодження, незважаючи на «гамівну сорочку» економічної диктатури, госпрозрахункової діяльності у націоналізованих «командних висотах» економіки.

У цей короткий період «флірту» властей з фахівцями ринкової економіки термінологія партійних резолюцій якісно відрізнялася від попередньої і наступної. В лютому 1925 р. в ЦК КП(б)У було заслухано доповідь голови УРНГ К.Максимова про перший досвід побудови промислового плану України на 1924/25 р. Політбюро ЦК високо оцінило унікальну роботу українських економістів. Було визнано, що зведений план є надійним обґрунтуванням для справді систематичного керівництва промисловістю у відповідності до загальних завдань радянської влади і з реальним економічним становищем. Центр ваги резолюції містився в її останньому реченні: «Вважати, що промплан, після того як він буде затверджений вищими державними органами, повинен розглядатися не як строго закінчена директива, яка не допускає жодних змін, а як загальна вказівка, напряму і форм здорового розвитку промисловості, і може та повинна коригуватися відповідно до змін загальної господарської кон’юнктури»59.

Тимчасовий союз компартійно-радянського апарату з безпартійними економістами виявився вичерпаним уже в грудні 1925 р., коли XIV з’їзд ВКП(б) взяв курс на індустріалізацію країни. Наприкінці відбудовного періоду темпи промислового зростання виявилися надзвичайно високими внаслідок введення в експлуатацію раніше законсервованих підприємств. У 1924/25 р. продукція державної промисловості по колу підприємств, підпорядкованих УРНГ, зросла порівняно з попереднім господарським роком на 68%, а в 1925/26 р. – порівняно з 1924/25 р. – на 74%. Питома вага промисловості УСРР у промисловості СРСР підвищилася з 14% в 1921/22 р. до 20% в 1925/26 р.60 Структура капіталовкладень в 1925/26 р. була такою: на капітальний ремонт – 19%, на розширення і переустаткування – 70%, на новобудови – 11%61. Отже, у промисловості починався процес розширеного відтворення.

Визначення пріоритетів в соціально-економічній політиці відбувалося в ситуації гострої боротьби за владу всередині політбюро ЦК ВКП(б). Л.Каменєв і Г.Зінов’єв утворили «нову опозицію» і висунули гасло «надіндустріалізації». Їм здавалося, що робітничий клас завдяки цьому підтримає їх у боротьбі з Й.Сталіним та його прибічниками. Суть такого курсу полягала у посиленні податкового і цінового тиску на селянство, щоб знайти додаткові фінансові засоби для капіталовкладень у промисловість. Виходило, що «нова опозиція» пропонувала порушити ринкову рівновагу, яка більш-менш склалася між містом і селом, гарантуючи сталість радянської грошової одиниці і підвищення добробуту населення. Порушення ринкової рівноваги з метою прискорення темпів промислового розвитку означало

ревізію нової економічної політики, тобто повернення до силових методів впливу держави на макроекономічні процеси.

Очолювані генеральним секретарем ЦК ВКП(б) противники опозиціонерів зовсім не були переконаними прихильниками непу, як вони це намагалися показати. Однак сталінці не форсували подій, поки продовжувалася боротьба за владу у вищих ешелонах партії. У 1925–1926 рр. їхні справжні настрої ще не реалізувалися в поточній політиці, але стали помітні в дискусіях, які розгорталися між генетиками і телеологами в Держплані.

Генетики, які складалися переважно з безпартійних економістів, виводили контури майбутнього з аналізу об’єктивних тенденцій сучасного і минулого. Вони вважали, що планові завдання повинні ґрунтуватися на об’єктивних тенденціях розвитку ринку і підправлятися господарською кон’юнктурою. Телеологи, які були членами партії, стверджували, що вирішальним чинником у плануванні є мета, яка ставиться державою перед суспільством. Завданням планування, з їх точки зору, була зміна економічної ситуації, що досягалася вольовим методом. Якщо генетики розглядали план як прогноз, то для телеологів він був директивою.

Протягом 1926 р. комісія під керівництвом С.Струміліна розробляла детальний проект п’ятирічного плану на 1926/27 – 1930/31 рр. Як вказувалося у преамбулі опублікованого проекту, перспективний план повинен був максимально швидко наблизити країну до соціалізму і комунізму62. Його показники визначалися не об’єктивними критеріями ринку, а постановами директивних органів, відповідно до яких повинні були перерозподілятися наявні ресурси. Вольовий підхід призвів до багатьох диспропорцій, які автори плану допускали цілком свідомо. Диспропорції, які в рік публікації цього початкового проекту першої п’ятирічки існували ще тільки в теорії, тягнули за собою інфляцію, падіння заробітної плати в її реальному обчисленні, товарний голод, скорочення видатків на соціальні потреби та інші вкрай неприємні для населення явища. Такі наслідки розглядалися плановикамитеологами як невідворотні «тимчасові труднощі» соціалістичного будівництва.

Могутня пропагандистська машина, яка після XІV з’їзду ВКП(б) переключилася на пропаганду політики індустріалізації, не приховувала поточних труднощів і нестатків. Але вона обіцяла в недалекому майбутньому – не більше, ніж через п’ять років, побудову економічного фундаменту соціалізму. Виконання цього завдання повинно було нібито забезпечити стрімке зростання народного добробуту. У такий нехитрий спосіб пропагандисти державної партії прагнули забезпечити – і справді забезпечили! – підтримку політики індустріалізації політично активними верствами суспільства.

5. Визначення економічної політики для сільського господарства

Найповніше і безповоротно трирічні спроби більшовиків замінити ринкову економіку комуністичним виробництвом провалилися на селі. Селяни змусили їх заплатити по передреволюційних векселях і віддати поміщицькі маєтки для зрівняльного поділу. Невдача спіткала й плани одержавлення селянської власності у формі колективізації. Поодинокі комуни виникли переважно у поміщицьких маєтках, врятованих від поділу всілякими ініціативними групами – не завжди

180 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

селянськими за складом. Підсумок економічної політики радянської влади щодо селянства в період «воєнного комунізму» В.Ленін визначив однією короткою фразою у промові на VIII Всеросійському з’їзді рад в грудні 1920 р.: «мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться»63.

Однак «кремлівський мрійник» не відступив, а почав діяти обхідним шляхом. За його дорученням уряд розробив законопроект «Про заходи зміцнення і розвитку селянського сільського господарства». 14 грудня 1920 р. він був представлений у ВЦВК для внесення на VIII з’їзд рад. Центр ваги містився в одному довгому реченні: «Покладаючи на всі органи Радянської влади обов’язок посилення всебічної допомоги селянському землеробству, робітничо-селянська влада оголошує в той же час правильне провадження землеробського господарства великим державним обов’язком селянського населення… і вимагає від усіх землеробів повного засіву полів за завданням держави і правильного їх обробітку за прикладом кращих, найбільш старанних господарів середняків та бідняків»64.

Отже, глава російського уряду в грудні 1920 р. вирішив вдатися до принципово іншого, ніж колективізація, засобу державного втручання в сільськогосподарське виробництво: посівної розкладки. На цьому з’їзді був затверджений план ГОЕЛРО, і Ленін змушений був признатися, що його не можна виконати без продрозкладки. Так само, як робітнича праця на завершальному етапі комуністичного штурму перетворювалася на примусову шляхом мілітаризації промисловості, селянська праця повинна була стати примусовим запровадженням посівної розкладки. Розкладка продукції, яку селяни раніше виробляли вільно, тепер доповнювалася розкладкою засіву й обробітку землі. Вважалося, що подвійна розкладка дасть змогу запобігти катастрофічному скороченню посівів у 1921 р. Якщо звичайна продрозкладка, яка застосовувалася у 1918–1920 рр., була відчуженням продуктів селянської праці, то розкладка засіву й обробітку землі являла собою відчуження робочої сили.

24 грудня 1920 р. урядовий законопроект обговорювався в комуністичній фракції з’їзду рад. Підбиваючи підсумки дискусії, В.Ленін несхвально поставився до поради О.Шліхтера не перетворювати цей документ на закон безпосередньо на з’їзді, а відкласти його до найближчої сесії ВЦВК: «Ми намагалися в РНК скоріше надати цьому законопроектові форм найбільш підготовлених, щоб з’їзд Рад, де найбільше буде представників з місць, встиг прийняти остаточне рішення. Нам загрожує небезпека спізнитися провести цю кампанію на місці»65. І справді, вже наближалася посівна кампанія, треба було мати певний резерв часу, щоб змонтувати ще один бюрократичний «центр» комуністичної економіки – Центрпосівком з підвідомчими установами аж до волосного рівня. Шліхтера турбувало, як бунтуюче селянство поставиться до нового державного намордника, але вожді партії думали тільки про те, як налагодити продовольче постачання створюваної ними держави-комуни.

В.Ленін негативно, хоч і в м’якій формі («я б від цього остеріг») відреагував на пропозиції деяких делегатів націоналізувати селянський реманент. Він нагадав, що постанова, яка надавала право передавати у розпорядження земельних комітетів без викупу реманент заможних селян, давно вже існувала: таку норму було закладено в «Основний закон про соціалізацію землі», ухвалений ще на початку 1918 р. Закликаючи делегатів обмежитися мінімумом, Ленін стурбовано зауважив,