Материал: Економічна історія України том 2

що в разі зволікання із втручанням держави в селянське виробництво насіннєве зерно з’їздять і нічим буде засіяти поля. Основний задум пропонованих заходів Ленін виклав цілком відверто, видаючи державний примус за благо для самого селянина: «Суть законопроекту в тому, щоб зараз прийти до практичних заходів допомоги селянському одноосібному господарству, яке переважає, такої допомоги, яка полягала б не тільки в заохоченні, але і в примусі»66.

Внесений Раднаркомом проект був затверджений з’їздом 23 грудня 1920 р. Пріоритет юридичних законів над об’єктивними законами ринкової економіки, на якому ґрунтувалася вся політична лінія державної партії, підштовхував суспільство не до комунізму в його пропагандистському вимірі, а до реального комунізму, який не відрізнявся від кріпосництва.

Перехіддонепунезмінивстратегічнихнастановпартіїваграрно-селянському питанні. На VI Всеукраїнській партконференції в грудні 1921 р. Х.Раковський висловився недвозначно: «Нові відносини на селі треба розглядати цілком певно як поступку дрібнобуржуазній сільській стихії, як доказ нашої нездатності або нашої невмілості розв’язати питання про колективізацію сільського господарства тими шляхами і підходами, які були пануючими в нашій політиці за три роки»67.

Чи можна було знайти інші шляхи для здійснення попередньої політики? Погляди В.Леніна звернулися до кооперації. Селяни ще з кінця ХІХ ст. організовували з власної волі різноманітні сільськогосподарські кооперативи – збутові, постачальницькі, переробні, кредитні. Ці форми не пов’язувалися з відчуженням селянської власності. Учасники кооперативів зосереджували колективні зусилля на виконанні певних операцій або функцій, залишаючись господарями на своїй землі. Ефект колективізму виникав через взаємопов’язання їхніх інтересів на ринковій основі. Поза товарно-грошовими відносинами кооператив не міг існувати.

У програмі РКП(б) 1919 р. йшлося про зовсім інші колективні господарства, за якими закріпилася назва колгоспів. Якщо форми кооперативів розрізнялися за функціями, то форми колгоспів – за відчуженням засобів виробництва: цілковитим (у комунах), проміжним (в артілях) і початковим (у товариствах спільного обробітку землі – тсозах). Якщо кооперативи становили елемент ринкової економіки, то колгоспи могли цілком обходитися без товарно-грошових відносин в своїй вищій формі – комунах, тобто вписувалися в економіку, засновану на директивному плануванні. Якщо в кооперативах селянин залишався власником засобів виробництва

ініс відповідальність за результати господарювання на своїй землі, то в колгоспах він позбавлявся індивідуальної відповідальності разом із засобами виробництва і у виробничому процесі посідав становище, яке не відрізнялося від становища найманої робочої сили на промислових підприємствах.

В.Ленін розумів принципову різницю між кооперативами і колгоспами. У квітні 1921 р. з’явилася його брошура «Про продовольчий податок», в якій селянські кооперативи розглядалися як чужорідне комуністичній доктрині, а тому негативне явище. Вождь підкреслював, що кооперування дрібних товаровиробників «неминуче породжує дрібнобуржуазні, капіталістичні відносини, сприяє їх розвиткові, висуває на перший план капіталістиків, їм дає найбільшу вигоду». Це не може бути інакше, додавав він, «раз є в наявності переважання дрібних хазяйчиків

іможливість, а також необхідність обміну»68. Інакше кажучи, негативізм Леніна

182 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

щодо селянської кооперації пояснювався залежністю її від товарно-грошових відносин і ринку. Комунізм з його запереченням приватної власності був несумісним з селянською кооперацією, яка могла існувати тільки в умовах ринку.

ОднакнеприйняттяселянськоїкоопераціїЛенінимяктеоретикомнесуперечило її схвальним оцінкам з боку Леніна як практика. У згаданій брошурі він закликав до максимального сприяння кооперативному будівництву на селі, щоб надлишки селянської продукції, що не вилучалися державою через податок, спрямовувалися в річище кооперативного капіталізму, а не надходили до споживача через вільну торгівлю. На його думку, кооперованому селянинові легше було перетворитися на колгоспника, ніж індивідуальному господарю. «Політика кооперативна, – писав він, – в разі успіху дасть нам піднесення дрібного господарства і полегшення його переходу, в невизначений строк, до великого виробництва на началах добровільного об’єднання»69.

Отже, хід думок цілком зрозумілий: про колективізацію мріяти не треба, замість цього влада повинна зосередитися на кооперативному будівництві, яке є «передумовою» колективізації.

Нова економічна політика, як розраховував Ленін, повинна була тривати максимум два десятки років. У цих хронологічних рамках, як він вважав, мали створюватися передумови добровільної колективізації селянських господарств. Конкретних строків переходу до колективізації Ленін не називав. «Невизначений строк» – ось вираз, якому він надавав перевагу.

Така обережність пояснювалася засвоєнням уроків відчайдушного опору, який чинили селяни політиці насадження комун у 1919 р. Коли на ІХ з’їзді РКП(б) більшість делегатів, які працювали у кооперативній секції, прийняла запропоновану В.Мілютіним резолюцію про одержавлення кооперації, В.Ленін домігся від з’їзду протилежного рішення «через те, що ми маємо справу з класом, який менш доступний нам і ні в якому разі не піддається націоналізації». «Дух мілютінської резолюції, – говорив він делегатам з’їзду, – є дух чекістський, неправильно внесений у господарське питання»70. Не слід забувати, що в цей час (весна 1920 р.) стосовно «більш доступного» робітничого класу провадилася жорстка лінія на мілітаризацію праці.

Так само негативно Ленін поставився через два роки до представлених в ЦК РКП(б) тез Є.Преображенського з аграрного питання. У відповідності до партійної програми 1919 р. Преображенський вимагав «розвивати радгоспи, підтримувати і розширювати пролетарське землеробство на ділянках, наданих фабрикам, заохочувати розвиток сільськогосподарських колективів і залучати їх в орбіту планового господарства як основну форму перетворення селянського господарства в соціалістичне». Вождь партії передав тези іншим членам політбюро ЦК з негативним відгуком, а в листі до Н.Осинського наголосив на тому, «щоб невмілим втручанням не утруднити успішного розвитку сільськогосподарського виробництва»71.

Загальний напрям аграрно-селянської політики перших років непу справді полягав у тому, щоб «не утруднити» необережними діями господарського піднесення, яке почало відчуватися на селі після скасування продрозкладки. В центрі уваги партії вперше опинилися проблеми приватних господарств і створюваних ними кооперативів. Доктрина вимагала від них відмовлятися від приватного господар-

ства на користь колективного, а сувора реальність економічного життя не залишала сумнівів щодо нездатності колгоспів стати опорою державі. Не даючи продукції на сторону, комунари постійно вимагали від держави пільг і субсидій.

Тому серед керівних діячів партії склалася компромісна точка зору на наявні в сільському господарстві виробничі об’єднання різного типу. На V конференції КП(б)У у листопаді 1920 р. Г.Петровський заявив, що вищою формою землеробства має бути не колгосп, і особливо – не комуна, яка працює тільки на себе, а радгосп. Е.Квірінг у газетній статті висловився так: «Щоб господарчо зміцнитися, незаможники, крім своєї політичної організації – комнезамів, повинні організуватися у виробничі артілі й товариства. Це аж ніяк не означає – в сільськогосподарські комуни, де все спільне. Ні, хай у кожного залишиться своє господарство, свій будинок і т. д., а для польових робіт складеться артіль, яка спільними зусиллями здійснить ці роботи»72.

В.Ленін у цей час теж вважав, що серед незаможників повинна утвердитися не комуна, а форми колгоспів з частковим відчуженням селянської власності. Про це свідчить, зокрема, його телеграма Х.Раковському і М.Фрунзе від 16 жовтня 1920 р. У ній накреслювалося така програма дій для українських незаможників: колективний обробіток, прокатні пункти, завершення аграрної революції («Відібрати землю у куркулів зверх трудової норми, сільгоспзнаряддя куркулів брати на прокат пункти»). Телеграма закінчувалася такою рекомендацією: «Всі ці заходи проводити тільки за умов успіху колективного обробітку і під реальним контролем. Комуни поставити на останнє місце, бо найбільш небезпечні штучні лжекомуни»73. Незабаром після цього на VIII Всеросійському з’їзді рад вождь партії порівняв комуни з богадільнями, а на радісно-наївний рапорт залізничників станції Пролетарська Владикавказької залізниці, які повідомили у січні 1921 р. про влаштування сільськогосподарської комуни, відповів так: «Без ділового, практичного, господарського успіху я комунам вірю погано і трохи навіть комун боюсь»74.

У попередні роки очолювана В.Леніним партія старалася «загнати» селян в комуни, мотивуючи свої дії тим, що колективне господарство має більшу економічну ефективність порівняно з індивідуальним. Справжньої причини такої політики більшовики не називали, хоч все було зрозуміло: пов’язане з ринком приватне господарство селянина не вписувалося в комуністичну доктрину. Самим своїм існуванням багатомільйонні маси селян кидали виклик політичному режиму. Адже вони були економічно незалежні від режиму. Навпаки, це режим був залежний від них, тому що потребував продовольства для армії і націоналізованих «командних висот» економіки.

З переходом до непу і навіть раніше (гасло колективізації стало неактуальним після катастрофічних для влади експериментів в Україні у 1919 р.) апріорні твердження про більшу економічну ефективність колгоспів зависли у повітрі. В.Ленін тепер відкидав звичний аргумент, який залишався у пропагандистському арсеналі. У згаданих вище тезах Є.Преображенського він звернув увагу на такі рядки: «Що стосується бідніших прошарків сіл, то, за виключенням господарств колективних, тут помічається тенденція не до розвитку, а до падіння продуктивних сил, скорочення посівних площ тощо»75. На полях проти цих слів він написав: «Не

184 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

доведено, що у «колективів» взагалі краще. Не слід дратувати селян брехливим комсамохвальством»76.

У ситуації, що склалася після переходу до непу, керівники партії повели себе прагматично, якщо проаналізувати ключовий документ ЦК РКП(б) – циркулярний лист до місцевих партійних комітетів від 18 березня 1922 р. «Про сільськогосподарську кооперацію». В листі читаємо: «Робота попередніх років з усуспільнення сільського господарства створила в країні широку мережу колгоспів. Колгоспи ці як найбільш сталі радянські осередки на селі можуть здійснити позитивний і помітний вплив при введенні їх в загальне кооперативне річище»77. Партійним організаціям на місцях рекомендувалося сприяти створенню єдиних колгоспно-кооперативних спілкових об’єднань.

Отже, витоки сталінської формули «колгоспно-кооперативна форма власності», яка сама по собі була поєднанням непоєднуваних понять, сягали 1922 р. В роки, які передували суцільній колективізації сільського господарства, парування кооперативів і колгоспів пояснювалося сподіваннями на те, що успішні в економічному плані селянські об’єднання кооперативного типу утримають на поверхні організаційно прив’язані до них колгоспи. Паруючи їх, керівники партії вважали кооперативи нижчими формами колективних об’єднань, а колгоспи – вищими.

Наприкінці 1923 р. ЦК КП(б)У доручив здійснити обстеження наявних в республіці колгоспів. Виявилося, що кількість їх з 707 у жовтні 1920 р. зросла до 5105 у липні 1923 р. Питома вага колгоспів у селянському землекористуванні не перевищувала на початку 20-х рр. 2–3%. Переважали форми з незначним ступенем відчуження селянської власності на засоби виробництва, а частка комун не перевищувала 4%. Склад колгоспників на 70% був незаможницький. Економічне становище колгоспів характеризувалося ухильно, але все-таки правдиво: «Істотне кількісне зростання колективних господарств, що спостерігається за останні роки, далеко не відповідає зростанню їх господарської могутності»78.

15 листопада 1923 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило на підставі проведеного обстеження постанову «Про дальшу роботу по колективізації сільського господарства». У постанові вказувалося, що колективізація повинна здійснюватися тільки у випадках, коли є впевненість у зміцненні нових колективів. Форсування «згоди» переведенню нижчих форм колективів (тсозів і артілей) в комуни заборонялося. Основною базою колективізації визначалося тільки незаможне селянство79.

Симптоматичним є те, що зміст постанови суперечив її назві. Формула «про дальшу роботу» вимагала активізувати діяльність партійних комітетів у розглядуваному напрямі. Тут же йшлося про те, щоб не прискорювати темпів колективізації, не форсувати в колгоспах, що існували, дальше відчуження приватної власності у колгоспників, не тягнути в колгоспи середняцькі та заможні верстви селянства.

ХІ з’їзд РКП(б) у квітні 1922 р. ухвалив рішення про обов’язковість участі сільських комуністів у сільськогосподарських кооперативах і колективах (тобто колгоспах), а в разі відсутності таких – про необхідність виявлення комуністами ініціативи щодо їх створення80. Не підлягає сумніву, що це рішення мало суто ідеологічну мотивацію. Працівники центрального партійного апарату пустили його на самоплив. В опублікованому навесні 1923 р. звіті ЦК КП(б)У визнавалося, що у виконанні цієї директиви за рік були досягнуті «незначні результати»81. У зв’язку з

цим на VIII Всеукраїнській партконференції секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь запропонував приймати селян у комсомол і партію тільки через колгоспи. У заключному слові Х.Раковський відкинув цю пропозицію як недоречну і зауважив: «А ви знаєте, до чого це може призвести? Провал колективів позначиться й на партії. Адже у нас тепер 4500 колективів. Якщо їх всі перепустити через сито, то з них, можливо, одна третина або одна чверть є колективами, що розвиваються природно, а три чверті створюються внаслідок різних пільг»82. Дискусія на цю тему об’єктивно показала дійсне становище колгоспів.

Отже, на початку 20-х рр. партія більшовиків опинилася в своїй аграрноселянській політиці на роздоріжжі. Об’єктивні обставини – як економічні, так і політичні, вимагали від її керівництва налагодити «змичку», як тоді казали, між націоналізованими «командними висотами» і приватним сектором в сільськогосподарській частині економіки. Інтереси зміцнення диктаторської влади вимагали продовження будівництва держави-комуни, тобто фундаменту, на якому трималася диктатура.

Виходячи з колізії між теорією і практикою комуністичного будівництва на селі, можна зафіксувати п’ять фундаментальних положень:

1.Створювані переважно селянами – власниками кооперативи розглядалися владою як елементи капіталістичної економіки.

2.Створювані переважно незаможниками колгоспи вважалися елементами соціалістичної економіки (комунізм уже перетворився на термін, що означав «світле майбутнє»).

3.Ставлення партії до наявних комун як вищих за доктриною форм колгоспів було негативним внаслідок їх економічної неефективності, але наявна суперечність між теорією і практикою не коментувалася.

4.Широка колективізація сільського господарства відкладалася на невизначене майбутнє, але держава сприяла пільгами організації нових колгоспів, тому що вбачала в них паросток соціалістичного ладу.

5.Держава сприяла також розвиткові кооперативів, розглядаючи їх як передумову майбутньої широкої колективізації.

Ця інвентаризація окремих елементів аграрно-селянської політики початку 20-х рр. є потрібною, щоб зіставити їх зі змістом статті В.Леніна «Про кооперацію». Без такого зіставлення аналіз статті виявиться непродуктивним. Стаття була продиктована напівпаралізованою людиною, яка формулювала думки із зусиллями,

аіноді навіть губилася в них. Складається враження, що деякі думки навмисно звучали нечітко, щоб не відштовхнути комуністів, вихованих на постулатах програми РКП(б) 1919 р.

Наприкінці грудня 1922 р. мав відбутися Х Всеросійський з’їзд рад, на якому повинна була розглядатися кооперативна політика партії. В.Ленін планував один з виступів на з’їзді присвятити кооперації. Зберігся план цієї доповіді, озаглавлений так: «Центроспілка: її особливе значення»83. У листі до голови Центроспілки Л.Хінчука вождь просив подати останні дані про діяльність кооперативних об’єднань84.

Однак 16 грудня стався новий напад хвороби, після чого у Леніна виникли сумніви щодо можливості повернення до політичного життя. Бажаючи висловити