Материал: Економічна історія України том 2

186 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

останню волю, він домігся у лікарів дозволу щоденно диктувати стенографістці. До березня 1923 р., коли черговий спалах хвороби перетворив його на розумового інваліда, він надиктував три листи до ЦК РКП(б), а потім п’ять статей. Другою з них була стаття на тему, сформульовану так: «Про Центроспілку та її значення з точки зору непу». Текст, надиктований в два прийоми, 4 і 6 січня 1923 р., Н.Крупська передала до ЦК РКП(б) тільки у травні. 26 і 27 травня вона була надрукована в газеті «Правда» під назвою «Про кооперацію»85.

Ця стаття посідає окреме місце в усій теоретичній спадщині вождя більшовиків. Якщо в 1921 р. В.Ленін припинив дальше комуністичне будівництво, як він думав, тимчасово, то в 1923 р. публікацією цієї статті він зняв з політики більшовиків покрівлю тимчасовості. У статті в дещо замаскованому вигляді обґрунтовувалася концепція «кооперативного соціалізму», яка була альтернативою комуністичній доктрині. Однак Ленін більше не визначав державної політики. Кооперативний план, який партія негайно прийняла до керівництва, з часом виродився у протилежне йому за змістом колгоспне будівництво. Утім, доцільно виявити справжню суть цього плану як нереалізованої альтернативи комуністичному будівництву.

Через те, що кооперація ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах, вона розглядалася більшовиками як елемент капіталістичної економіки. З цієї причини сільськогосподарська кооперація не могла стати елементом будованого комуністичного ладу. Вона вважалася тільки школою колективізму, засобом переходу селян від приватного дрібного до колективного виробництва, передумовою широкої колективізації сільського господарства.

Та вже під час переходу до непу В.Ленін заявив про «економічну неможливість» політики, здійснюваної у попередні три роки в точній відповідності до канонів комуністичної доктрини. Ця заява пролунала тільки один раз, а на кожний день використовувалася інша аргументація: неготовність держави і непідготовленість сільського господарства до революційних перетворень. Поєднати інтереси індивідуального виробника з суспільними інтересами іншим, ніж ринковий, механізмом виявилося неможливим. Це змусило партію повернутися обличчям до ринку, дозволити приватну торгівлю і навіть розгорнути державну торгівлю. За два роки непу вдалося досягти істотних успіхів на шляху господарського відродження. Чи варто було за цих умов прогнозувати повернення до політики нищення товарногрошових відносин, чого вимагала комуністична доктрина?

Відповідь на це питання давала стаття «Про кооперацію». Це була неясна відповідь, вождь партії ухилявся від зіставлення економічної політики до і після 1921 р. Але він сміливо починав свою статтю з неймовірних для послідовників комуністичної доктрини тверджень: при максимальному кооперуванні населення сама собою досягається соціалістична мета; в непі ми зробили поступку принципові приватної торгівлі, але саме з цього випливає (протилежно тому, що думають) гігантське значення кооперації; лад цивілізованих кооператорів – це є лад соціалізму.

Ще за кілька тижнів до диктовки цієї статті, 20 листопада 1922 р. В.Ленін заявив з трибуни Мосради: «з Росії непівської буде Росія соціалістична». Неп і соціалізм були для нього несумісними поняттями. Неп вважався інструментом соціалістичного будівництва, не більше. А на початку січня 1923 р. Ленін дикту-

вав стенографістці: «тепер ми знайшли ту міру поєднання приватного інтересу, приватного торгового інтересу, перевірки і контролю його державою, міру підпорядкування його загальним інтересам, яка раніше була каменем спотикання для багатьох і багатьох соціалістів».

Тут все сказано відверто, особливо про узгодження приватного торгового інтересу з інтересом суспільства. Тобто держава не бере на себе задоволення інтересу суспільства, розгортаючи власну торгівлю, а узгоджує, як це робилося в усіх цивілізованих країнах, приватний інтерес з суспільним.

«Камінь спотикання», який став фатальним для політики комуністичного штурму, уособлювало собою багатомільйонне селянство. Щоб реалізувати програму РКП(б), треба було позбавитися селянства, тобто змінити докорінно соціальну природу кожного селянина, перетворити селян-власників на найману робочу силу в одержавлених колгоспах. Це був справжній «камінь спотикання», якщо зважити на питому вагу селян у населенні країни.

Новий погляд на кооперацію, яка здатна існувати тільки в ринкових умовах, виводив державну партію з глухого кута, в який вона загнала себе сама. У статті «Про кооперацію» В.Ленін не знайшов місця, щоб згадати про колгоспи і колективізацію. Причина зрозуміла: заявою про те, що «просте зростання кооперації для нас тотожне… із зростанням соціалізму» вождь партії знімав з порядку денного завдання відчуження засобів виробництва у селян. Скільки б більшовики не твердили, що майбутня колективізація має бути добровільною, їм не вдавалося знайти людей, готових повірити у те, що селянин-власник здатний добровільно відмовитися від свого господарства. А в кооперативи селяни охоче йшли з дореволюційних часів. Ленін не випадково попросив стенографістку виділити у статті курсивом найголовнішу думку: кооперація робить перехід до нових порядків «якнайбільш

простим, легким і доступним для селянина».

Протягом трьох попередніх років вождь виголосив багато промов із закликами створювати комуни і радгоспи. Кооперацію він третирував як торгашеську. І ось тепер, у статті, яка мала всі ознаки політичного заповіту, Ленін відповідав на ключове питання, яке сам поставив, і постановка якого здалася б єретичною йому самому за кілька тижнів до того: «Якими засобами можна і треба зараз же почати розвивати цей «кооперативний» принцип так, щоб всякому і кожному було ясне його соціалістичне значення?»

Зміна точки зору Леніна на кооперацію дала йому змогу прогнозувати тривалість перетворень у сільському господарстві, а не ховатися за виразом про «невизначене майбутнє». Адже під соціалістичними перетвореннями на селі розумілися вже не колективізація, якій селяни чинили лютий опір, а кооперування, здійснюване за ініціативи самих товаровиробників. «Щоб досягти через неп участі в кооперації поголовно всього населення – ось для цього потрібна ціла історична епоха, – підкреслював він. – Ми можемо пройти в кращому разі цю епоху в одне – два десятиріччя». Інакше кажучи, тривалість створення «ладу цивілізованих кооператорів» визначалася в межах виконання плану ГОЕЛРО.

До непу державна партія йшла нерішучими кроками, лише поступово осмислюючи необхідність пристосування до ринкової економіки. У січні 1923 р. Ленін зробив черговий відступ від комуністичної доктрини, який став вирішальним. Він

188 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

змінив точку зору на кооперацію. Це означало зміну точки зору на ринкові відносини і на політику, пов’язану з ринковими відносинами, тобто на неп. Поставити знак рівняння між кооперацією і соціалізмом, між непом і соціалізмом означало відмову від традиційного для більшовиків розуміння терміна «соціалізм» як першої фази комунізму. Бажав цього Ленін чи ні, але він фактично відмовлявся від більшовизму, ленінізму, комунізму. Соціалізм, який здатний ужитися з товарногрошовими відносинами і ринком, ставав схожим на лад, який був ідеалом західноєвропейських соціал-демократів з часів Е.Бернштейна, російських меншовиків, українських соціал-демократів.

Після цього прояснюється значення найбільш загадкового, як це визнавалося в історіографії, уривку знаменитої ленінської статті: «Тепер ми вправі сказати, що просте зростання кооперації для нас тотожне… із зростанням соціалізму, і разом з цим ми змушені визнати докорінну зміну всієї точки зору нашої на соціалізм».

Висловлена Леніним в останніх листах і статтях політична воля була спотворена його наступниками, хоч вони робили вигляд, нібито ретельно виконують конкретні вказівки вождя. Найяскравіший приклад такого спотворення дає концепція кооперування.

Можливість спотворення була полегшена самим Леніним. У статті «Про кооперацію» він не висловив негативного ставлення до ідеї колективізації. Про це можна було тільки здогадуватися, читаючи статтю між рядків, а партія звикла до чітких ідеологічних настанов. Ці настанови залишалися у непорушеному вигляді, у тому числі головна з них – ленінська програма РКП(б) 1919 р. Досвід комуністичного штурму 1918–1920 рр. теж міг би багато сказати про те, як працюють програмні схеми організації виробництва. Але під маскувальною покрівлею концепції «воєнного комунізму», яку теж винайшов Ленін, щоб не заплямувати комуністичний лад, скласти справжнє уявлення про ефективність комуністичної організації виробництва було неможливо. Тому для партапаратників і рядових членів партії кооперування залишалося передумовою колективізації, і не більше.

За кількістю публікацій стаття «Про кооперацію» набагато перевищувала будь-який з інших творів В.Леніна. Та незважаючи на мільйонні тиражі, вона залишалася в партії «непрочитаною». Про це, наприклад, свідчать дебати на жовтневому (1923 р.) пленумі ЦК КП(б)У. Розглядаючи питання про виробничі об’єднання селян, деякі учасники пленуму заперечували можливість колективізації селянських засобів виробництва, тобто обирали політику кооперування. Більшість, однак, вважала доцільним залишити гасло колективізації в партійному арсеналі. Тому в резолюції щодо політики на селі пленум ЦК вирішив оголосити курси на кооперування і на колективізацію рівноцінними. Через півроку, у травні 1924-го, VII конференція КП(б)У знову повернулася до проблеми селянських виробничих об’єднань і підтвердила тезу про рівноцінність кооперування і колективізації86.

Судження більшовиків республіканського рівня не відігравали ролі у визначенні основ економічної політики. Вони цікаві лише тим, що показують, як політика Кремля сприймалася в нижчих ланках партійного апарату. В цьому разі можна зробити висновок, що кооперування розглядалося як перша стадія передбачуваного програмою РКП(б) максимального відчуження засобів виробництва. У

1921–1922 рр. В.Ленін добре попрацював над тим, щоб саме таке судження відклалося в головах членів партії.

Найбільш впливові члени політбюро ЦК РКП(б) у 1923–1924 рр. займалися боротьбою за владу. Тому принципові проблеми господарського будівництва, включно з пошуком економічної політики для села були віддані на відкуп діячам другого ешелону – теоретику М.Бухаріну і практику О.Рикову. Вони не претендували на місце, яке звільнив В.Ленін, але були його найближчими соратниками. Через це вони знали, як змінювалися погляди вождя на соціально-економічні проблеми в ході засвоєння уроків непу. Теза про те, що кооперація стає для радянської держави найважливішим економічним завданням на цілий історичний період, уперше побачила денне світло ще в квітні 1923 р., тобто до опублікування статті «Про кооперацію» і навіть до передачі цієї статті у розпорядження ЦК РКП(б). Ця теза з’явилася у резолюції ХІІ з’їзду партії «Про роботу РКП на селі» як буденна фраза, без виділення принципового значення закладеної в ній думки. Далі в резолюції підкреслювалася актуальність рішення попереднього з’їзду про обов’язкову участь комуністів у сільськогосподарських кооперативах і колективах, а також думка про необхідність державної підтримки товариств, артілей і комун87.

Ідеї статті «Про кооперацію» у неспотвореному вигляді позначилися на поточній політиці партії тільки у 1924 р. ХІІІ з’їзд РКП(б) у травні цього року поставив питання «Про кооперацію» як окремий пункт порядку денного. Підкреслювалося, що просування до соціалістичного господарства визначатиметься двома паралельними моментами: зрушеннями у розвитку великої державної промисловості й успіхами кооперування населення. Гасло колективізації у резолюціях з’їзду не порушувалося. Вважалося, що кооперування не тільки перетворить дрібні селянські господарства на великі, а й забезпечить їх технічну реконструкцію. Виступаючи у травні 1924 р. в партійній організації Бауманського району Москви з доповіддю про підсумки роботи з’їзду, голова Раднаркому СРСР О.Риков заявив, що кооперування по лінії виробництва, збуту і постачання становитиме більше половини соціалістичної роботи над організацією селянства, після чого залишиться тільки боротьба за техніку, підготовку кваліфікованих кадрів тощо88.

У 1925 р. вже почалася непомітна ззовні, але істотна деформація концепції «кооперативного соціалізму». XIV Всесоюзна партконференція у квітні цього року заслухала доповідь О.Рикова «Про кооперацію». Доповідач постарався донести популярною мовою до делегатів конференції концепцію «кооперативного соціалізму». Основний зміст його доповіді визначався у кількох реченнях, які варто навести у повному обсязі: «Розвиток різних форм колективних об’єднань на селі треба заохочувати, і в майбутньому їхня роль зростатиме. Проте основною формою масового об’єднання селянства, головним шляхом організації сільського господарства у наш час є кооперативна організація багатомільйонного селянства як товаровиробників. Не можна й гадати, що ми протягом найближчого року або найближчого ряду років зуміємо створити з колгоспів таку форму виробництва, питома вага якої була б значною в загальній системі нашого господарства. Середняки, тобто основна маса селянства, при нинішній техніці виробництва ще на тривалий час не можуть не залишатися поза колгоспами. А колективна організація кількох селянських госпо-

190 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

дарств, що обробляють землю дерев’яною сохою, аж ніяк не являє собою соціалістичного господарства»89.

Отже, О.Риков не заперечував доцільності організації колгоспів, але не надавав їм великого значення. Основна частина селянства, як це було йому зрозуміло, не брала участі в колективізації і не збиралася робити це у майбутньому. Просте складання наявних у незаможників жалюгідних засобів виробництва не являло собою великого господарства. Доповідач вбачав соціалістичне майбутнє села тільки у кооперативах.

Проект резолюції партійного з’їзду або конференції за встановленим порядком представляв доповідач. Але від проекту Рикова у схваленій конференцією резолюції не залишилося нічого. Вправною рукою Й.Сталіна в резолюцію були внесені положення, які перебували у непримиренній суперечності з концепцією «кооперативного соціалізму». Щоправда, конференція проголошувала, що «кооперативне будівництво набуває тепер надзвичайно важливого значення». Показово, однак, як це твердження аргументувалося: «В умовах свободи товарообороту й панування дрібного товарного виробництва на селі кооперація є основна суспільно-економічна форма зв’язку між державним господарством і дрібним товаровиробником села»90. Тут не було ключової ідеї Леніна про тотожність зростання кооперації зростанню соціалізму. Кооперація розглядалася не як рівноправна з державною форма власності на засоби виробництва, а як «форма зв’язку» двох протилежних соціальноекономічних укладів. Кооперативний товаровиробник залишався в уявленні Сталіна дрібним товаровиробником. Велике виробництво на селі, створення якого було метою партії, пов’язувалося не з кооперуванням селянства, а з колективізацією. Тобто відбувався поворот від статті «Про кооперацію» з усіма її новаторськими ідеями до попереднього теоретичного доробку державної партії, втіленого в її програмі. Далі по тексту резолюції відбувалася реанімація, здавалося б, похованої ленінським заповітом концепції колективізації. Реанімація була малопомітною і формулювалася так: «Колективізації сільського господарства необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося досі»91.

Жовтневий (1925 р.) пленум ЦК РКП(б) уже ставив рішучу вимогу «всебічно сприяти будівництву колгоспів (сільськогосподарських комун, сільськогосподарських товариств) маломіцного і середнього селянства»92. Гасло колективізації, яке знову виповзло на поверхню політичного життя, поширилося на селян-власників, за більшовицькою термінологією – середняків. Газети знову почали використовувати напівзабутий за попередні кілька років термін «куркуль», яким таврувалася найзаможніша частина селян-власників. Реальних куркулів, які постійно використовували працю односельців для збільшення обсягу товарної продукції свого господарства, після проведеного за вимогами самих селян «чорного переділу» вже не існувало. Однак тавро «куркуль» було потрібне владі, щоб в ході майбутньої колективізації нацькувати менш заможних селян на більш заможних. Спиратися тільки на селянську бідноту влада більше не могла. Переважна частина бідняків після одержання землі і реманенту в ході «чорного переділу» (в УСРР він завершився у 1923 р.) перейшла в категорію селян-власників.

Доречно порівняти резолюції з аграрно-селянського питання, які готувалися в центрі, з рішеннями, що приймалися на периферії. У 1924 р. вплив статті