Материал: Економічна історія України том 2

заснування й реєстрації кооперативів (з днем подання заяви до окружного суду щодо реєстрації новозаснований кооператив вже міг розпочинати власну діяльність). На підставі цього закону при Міністерстві фінансів постала Державна кооперативна рада. Вона складалася з членів, яких обирав міністр фінансів з-посеред кандидатів, поданих кооперативними ревізійними союзами й хліборобськими палатами (2/3 членів ради), та з делегатів 7 міністерств19.

У1930-хрр. українська кооперація досягла видатнихрезультатів. Утогочасній публіцистиці й наукових працях одностайно наголошувалося, що їй не було рівної ані у II Речіпосполитій, ані у Західній Європі20. Особливістю, яка уможливлювала розвиток цієї суспільної активності, було те, що вона не потребувала інвестування великого капіталу, створюючи натомість можливість організації господарських осередків шляхом купівлі дрібних паїв, а то й паїв, придбаних у кредит21.

Початки організації української кооперації у Галичині сягали останніх десятиліть ХІХ ст. 1883 р. виник перший національний кооператив під назвою «Народна торгівля». 1903 р. перший Крайовий ревізійний союз розпочав планову розбудову мережі української кооперації. Під час Першої світової війни український кооперативний рух на західноукраїнських землях був майже цілковито знищений, і лише 9–10 червня 1921 р. у Львові відбувся Перший крайовий з’їзд українських кооператорів, на якому було визначено головні напрями відбудови національної кооперативної організації регіону22.

Ідейним і технічно-інструкторським центром усієї української кооперації став Ревізійний союз українських кооперативів (РСУК). Згідно з ухвалою Державної кооперативної ради у Варшаві 1922 р., він дістав право ревізії по всій території II Речіпосполитої, отже, міг організовувати національні кооперативи усюди, де мешкала українська людність. За рішенням голови Ради міністрів і міністра фінансів В.Грабського у березні 1925 р. до складу Державної кооперативної ради увійшов відомий український кооператор Юліан Павликовський. До певної міри він уособлював злиття українського кооперативного й політичного рухів: з 1915 р. працював у товаристві «Сільський господар» у Львові, 1920–1921 рр. був керівником Крайового комітету організації кооперативів, 1922–1944 рр. – головою Крайового союзу кооперативів і РСУК; одночасно у 1923–1939 рр. – директором «Народної торгівлі» й членом управ низки інших українських кооперативних установ (зокрема, головою наглядової ради «Маслосоюзу» 1926–1939 рр.). Водночас 1925 р. Ю.Павликовський був одним з співзасновників Українського національнодемократичного об’єднання (УНДО), членом Президії й одним із заступників голо-

ви УНДО (1930–1939)23.

РСУК провадив організаційну, правно-економічну й пропагандистську діяльність, влаштовував численні фахові курси, видавав інструкційну й пропагандистську літературу. Свідченням ваги кооперативного руху у житті української громади стало стрімке зростання кількості національних кооперативів.

Наприкінці міжвоєнного періоду порівняно з 1921 р. кількість українських кооперативів зросла ушестеро. Особливо стрімке їхнє зростання відбувалося під час пожвавлення господарської кон’юнктури упродовж 1925–1928 рр. Розвиткові українського кооперативного руху не завадила навіть економічна криза 1929–1933 рр. Ревізійний союз українських кооперативів, який 1923 р. мав 834 низові осередки

282 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

й 232 тис. членів, 1937 р. – 3194 осередки з 581 тис. членів, що становило близько 11% українського населення Польщі24.

Синхронно з організаційним зростанням відбувалося й фінансове зміцнення національних кооперативів. Якщо 1928 р. кооперативи на теренах Польщі завершили рік з втратами, що сягали пересічно 26,1% їхнього капіталу, то кооперативи системи РСУК мали вдвічі менші втрати. Упродовж наступних років РСУК стабільно працював з прибутком, частково експортуючи власну продукцію. Сприяли цьому й пропагандистські зусилля, завдяки яким, зокрема, українські емігранти у США й Канаді фінансово підтримували галицьку українську кооперацію, в тому числі зберігали власні заощадження в банківських інституціях РСУК. Напередодні Другої світової війни українські кооперативи на теренах II Речіпосполитої володіли капіталом майже у 100 млн злотих25.

Ревізійному союзу українських кооператив підпорядковувалися чотири галузевих центральних союзи: «Центросоюз», «Народна торгівля», «Маслосоюз» і «Центробанк». Цим чотирьом галузевим союзам, у свою чергу, підпорядковувалися кооперативи другого ступеня, так звані повітові кооперативні союзи, й першого ступеня, котрі об’єднували одночасно виробників і споживачів кооперативної продукції26.

Особливо значних успіхів досягли галицькі українці у молочарській кооперації, що її керівним осередком був Крайовий молочарський союз – «Маслосоюз». Ця кооперація займалася закупівлею, продажем і переробкою молока. 1928 р. потужність системи «Маслосоюзу» сягнула 25% продукції датських маслозаводів, зрівнявшись з цією країною у продукуванні сиру. 1938 р. мережа «Маслосоюзу» охоплювала 136 округових молочарень і 1298 збиральних пунктів. Продукція «Маслосоюзу» користувалася попитом на ринках Великої Британії й Німеччини27.

Не всі українські кооперативи належали до мережі РСУК. Не були у ньому об’єднані, наприклад, прибуткові кооперативи народних промислів. До найбільших з них належали: заснований у Львові 1922 р. кооператив «Українське народне мистецтво»; створене 1920 р. у Коломиї товариство «Гуцульщина»; аналогічну назву мав організований 1927 р. у Косові кооператив подібного ж спрямування; 1934 р. було створено товариство «Гуцульська різьба». 1936 р. загальний оборот цих чотирьох кооперативних товариств становив 73 тис. злотих28.

У щільному контакті з українським кооперативним рухом працювало Крайове господарське товариство «Сільський господар», засноване 1899 р. Була це організація, що сполучала у собі риси професійної спілки, яка захищала селянські інтереси, і товариства аграрної освіти. Її зв’язок з національною кооперацією був настільки сильним, що кооперація навіть фінансово підтримувала «Сільський господар». До 1927 р. товариство не проявляло жодної активності, одначе відтоді розпочалося значне кількісне й майнове зростання організації (вплинули на це галицькі агрономи, об’єднані з 1927 р. у Спілці українських агрономів, і допомога української кооперації, яка перебрала на себе фінансування товариства): 1927 р. – 52 філії, 112 гуртки, 18,4 тис. членів; 1938 р. – 60 філій, 2 008 гуртків, 160 тис. членів29.

До здобутків «Сільського господаря» треба зарахувати його видавничу діяльність. Задля поширення сільськогосподарської освіти й агрономічних знань товариство друкувало низку часописів. Серед них: двотижневик «Сільський господар»

(наклад 10 тис. прим.) з додатками «Українська господиня» (видання жіночої секції «Сільського господаря»), «Український пасічник», «Шовківництво»; місячники «Хліборобська молодь», «Сад і город», «Практичне садівництво»; календарі «Приятель пасічника» й «Хліборобський вишкіл молоді». Філія «Сільського господаря»

уЛуцьку видавала 1933–1935 рр. місячник «Нова скиба». Накладом товариства

уміжвоєнному часі було видано майже 125 книжок і десятки тисяч популярних плакатів, таблиць з пропагандою агрономічних знань, зошитів для філій і гуртків «Сільського господаря»30.

Отже, кооперація разом з іншими господарськими установами створювала певні можливості піднесення хліборобської культури, що для пауперизованого селянства було життєво важливим. Зокрема, доробком товариства «Сільський господар» була меліорація 2058 га землі, землеустрій чотирьох сіл і значне поліпшення сільськогосподарської культури на теренах діяльності організації31.

Українська кооперативна мережа згуртувала нову категорію національної інтелігенції – важливий чинник розбудови господарства, освіти й культури села. Відтак український кооперативний рух не лише організовував господарське життя українських аграріїв західноукраїнських земель, а й абсорбував значну частину національної інтелігенції – близько 20 тис. осіб, які не могли знайти собі праці

удержавному чи місцевому самоврядному апараті II Речіпосполитої32. Чимало випускників навчальних закладів не могло знайти праці у місті й було змушено повертатися до села у пошуках роботи у місцевих кооперативах, освітніх, культурних, церковних товариствах, а також задля політичної діяльності на місцевому ґрунті: «Попри розчарування й часто неможливість реалізації власних амбіцій, ці особи ангажувалися у розвиток господарського життя, спричиняючи ситуацію, за якої український кооперативний рух перетворився на один з найдинамічніших і найефективніших економічно у цілій Європі»33.

Зрозуміло, були й такі представники молодшої генерації інтелігенції, які здобули вищу освіту в Німеччині, Чехо-Словаччині чи Австрії й не могли знайти собі застосування за фахом на рідній землі. Дехто з них віддавав перевагу пошуку роботи у країнах Західної чи Центрально-Східної Європи, ба навіть у США та Канаді. Вони розділили долю 150 тис. своїх земляків – українців, які протягом 1920–1930-х рр. емігрували з II Речіпосполитої34. Деякі введені в оману облудними гаслами більшовицької політики українізації прагнули застосувати власні знання в УРСР і невдовзі ледь не стовідсотково наклали головою під час репресій тоталітарного режиму35.

Розвиток господарського життя, зокрема кооперативного руху, сприяв поліпшенню матеріального становища українського населення II Речіпосполитої. У свою чергу, це заохочувало його до суспільно-харитативних і культурних ініціатив. Виразним свідченням цього стало спорудження у Львові чотириповерхового шпиталю, кошти для будівництва якого (60 тис. злотих) складалися з добровільних громадських внесків. У шпиталі, який мав 100 лікарняних ліжок, працювало близько 20 лікарів-українців. Щороку амбулаторія цього медичного закладу обслуговувала десятки тисяч пацієнтів36.

Опір українського населення польській владі виявлявся й у трансформації суспільної структури української людності. У містах перші кроки робило україн-

284 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ське приватне купецтво, організовуючи Союз українських купців. Серед української інтелігенції зменшувався відсоток урядовців і зростала кількість осіб вільних професій: адвокатів, лікарів, інженерів37.

Важливою обставиною було те, що між інтелігенцією і селянством підтримувався перманентний безпосередній контакт: у кожному повіті щонеділі й у свята селами роз’їздили десятки шкільних, просвітніх, господарських і кооперативних активістів і функціонерів, представниць організованого жіноцтва, які безкоштовно віддавали селянам власну працю й знання. Такі постійні акції сприяли піднесенню культурного рівня й національної свідомості українського селянства. Цей живий зв’язок, підсилюваний численними популярними видавництвами, став запорукою щільної з’єднаності українського суспільства, організованого у власних установах, що чимраз далі творило, до певної міри, державу в державі.

Згадана вище державна програма від 17 березня 1939 р. у своїй економічній частині була спрямована на підтримку галицьких поляків, одначе не передбачала репресій проти українського бізнесу. На противагу єврейським торговцям, щодо яких програма планувала здійснити ревізію й скорочення купецьких ліцензій за національною ознакою, аналогічні дії стосовно українців передбачалися лише щодо осіб, «відомих своєю антиурядовою діяльністю»38. З урахуванням домінуючих позицій єврейського підприємницько-ремісничого елемента в окремих секторах економіки Східної Галичини, можна розцінювати відповідні урядові заходи як прагнення зміцнити польські позиції у регіональній економіці насамперед за рахунок євреїв, а не українців. Зрозуміло, що новопосталі бізнесові ніші мали б зайняти не лише переважно поляки, а й значною мірою й українці. Адже стрімке зростання української кооперативної торгівлі упродовж 1920–1930-х рр. і без зовнішнього впливу й урядового втручання відбувалося значною мірою за рахунок перманентного здобування усе нових позицій у галицькому селі, де раніше беззастережно домінували єврейські торговці39.

Значні державні інвестиції до економіки Східної Галичини, що їх передбачала урядова програма від 17 березня 1939 р., у стратегічній перспективі (у разі реалізації) мали принести значну користь і українському населенню, оскільки передбачали піднесення добробуту людності регіону загалом. Навіть офіційно, з 2550 тис. злотих на меліорацію земель у Східній Галичині («Східній Малопольщі») українським господарствам передбачалося близько 30%. Насправді ж, внаслідок змішаного розселення поляків і українців, ефект від меліоративних робіт для українців міг бути значно більшим. Згідно з тією ж програмою, державна підтримка сільських польських кооперативів мала поширюватися й на «лояльний Польській державі українсько-руський елемент, але при збереженні усіх важливих рішень у польських руках»40.

Варто зауважити, що, попри перманентні погрози щодо застосування репресій на адресу осіб, «відомих своєю антиурядовою діяльністю», влада II Речіпосполитої аж до вересня 1939 р. так практично і не вдалася до жорстких заходів стосовно українських ділових структур, заангажованих в «антипольську діяльність». Зокрема, безперешкодно функціонувала українська рекламна фірма Романа Шухевича «Фама», хоча поліція не мала жодних сумнівів щодо належності більшості її співробітників до ОУН і «відряджень» поодиноких її представників до Карпатської

України, де вони брали участь у будівництві національної держави. Не було вжито рестрикційних заходів щодо Ревізійного союзу українських кооперативів та інших великих національних бізнес-структур, які фінансували розбудову військового формування Карпатської України41.

Робітництво. Робітництво було одним з двох головних суспільних класів II Речіпосполитої. Чисельність найманих робітників демонструвала повільну позитивну динаміку – від 27,5% 1921 р. до 30,2% усього населення держави 1938 р. У національному відношенні домінували поляки (83%), кількавідсоткові групи становили українці (близько 5%), євреї та німці. Робітники працювали у промисловості, аграрному секторі, комунікації, торгівлі, державних інституціях і підприємствах, хатніми працівниками. Найчисленнішою була категорія робітників, зайнятих у промисловості й гірництві (40% загалу 1931 р.), але робітники у середній та великій промисловості становили лише 15%. Другою за чисельністю категорією були сільськогосподарські робітники, до яких належали фільваркові працівники, сільськогосподарська прислуга й наймити. Серед загальної чисельності робітників вони становили 1931 р. 33%. До 10% робітників становила хатня прислуга. Понад 20% робітників були задіяні на державній службі й в органах самоврядування42.

1919–1922 рр. принесли значне поліпшення становища практично всіх верств робітництва відродженої Польщі. Незважаючи на інфляцію, відбулося зростання реальної заробітної плати робітників промисловості. Вже 1921 р. у головніших промислових галузях реальна зарплата робітників досягла передвоєнного рівня. Раптове подорожчання вартості життя спричинила гіперінфляція 1923 р., внаслідок якої показник реальної зарплати (1914 р. беремо за 100%) зменшився з 98% у першому півріччі 1921 р. до 55% у другому півріччі 1923 р.43 Згодом ситуація знову вирівнялася, й до початку світової економічної кризи 1929 р. реальна зарплата, а отже,

іжиттєвий рівень промислових робітників повільно, але неухильно зростали.

Усфері законодавства про працю були досягнуті чималі успіхи, зафіксовані такими актами: декрет про восьмигодинний робочий день від 23 листопада 1918 р.; декрет про інспекцію праці від 3 січня 1919 р.; декрет про забезпечення на випадок хвороби від 11 січня 1919 р.; декрет про професійні спілки від 8 лютого 1919 р.; закон про час праці від 15 грудня 1920 р.; закон про каси хворих від 19 травня 1921 р.; закон про відпустки від 15 травня 1922 р.44 Формальна правова ситуація робітництва істотно відрізнялася від фактичного стану справ, оскільки працедавці бойкотували вищезгадані декрети й закони, а також умови, зафіксовані у колективних угодах. Одначе невдовзі соціальне законодавство 1919–1923 рр. таки було силоміць впроваджене у життя – перед загрозою соціальної революції й внаслідок потужного страйкового руху.

Cуспільна й професійна структура українського населення II Речіпосполитої була зумовлена традиційно слабким промисловим розвитком її східних й південносхідних територій. На початку 1920-х рр. там розташовувалося ледве 5% промислових підприємств. Відтоді розпочалося стабільне, хоча й досить повільне, промислове зростання цих земель. Зважаючи на невелику фінансову спроможність держави, далеко не всі індустріалізаційні задуми могли бути реалізованими. 1934 р. уряд розробив перший чотирирічний інвестиційний план для східних земель. Від 1933 р. діяло Товариство розвитку східних земель, яке провадило пропагандистську