Материал: Економічна історія України том 2

276 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

винуті. Крім того, Сілезія мала чималі поклади кам’яного вугілля, що спричинило стрімкийрозвитоквуглевидобувноїпромисловості, появуновихвеликихкопаленьй сталеплавильних заводів. Натомість східні польські терени залишалися переважно аграрними. Такий стан справ й регіонально-економічну спеціалізацію успадкувала 1918 р. відроджена Польська держава. Її керівництво прагнуло змінити народногосподарські диспропорції й асиметричність розвитку регіонів держави. На півдні, між Віслою й Сяном, проектувалася розбудова центральної промислової округи

зохопленням насамперед Прикарпаття. Докладалися зусилля щодо покращання розвитку Бориславсько-Дрогобицького нафтового регіону, був опрацьований план меліорації Волині й Полісся, що зрештою сприяло розвиткові українських кооперативів. Без державного толерування вони не могли б так динамічно розвиватися. Йшлося про те, що коли українці стануть заможнішими, то не будуть виступати проти Польської держави й підтримувати ОУН3.

Далеко не завжди так вважали й відповідно діяли польські політики, особливо чиновники на східному прикордонні, але принаймні такими були державні намагання. Звичайно, існували серйозні побоювання щодо українців, бо вони становили більшість населення у південно-східних воєводствах й на Волині – задля цього, зокрема, підтримувалося на цих територіях польське осадництво. Але однозначно не можна стверджувати, що влада II Речіпосполитої намагалася перетворити східне й південно-східне прикордоння держави на економічно занедбані терени. Польщі не вдалося здійснити у цьому регіоні кардинальних змін, оскільки міжвоєнна польська державність існувала лише 19 років. Відроджена Польща була порівняно відсталою у господарському й культурному сенсі країною.

Українці зазнавали дискримінації у сфері освіти й мовних прав. Урядове зобов’язання організувати окремий Український університет не було здійснене. Натомість поляки охоче брали на викладацьку й наукову роботу українських науковців з Наддніпрянської України – емігрантів І.Фещенка-Чопівського, І.Огієнка, О.Лотоцького й багатьох інших, а також й декого з галичан – Б.Лепкого, С.Томашівського, І.Зелінського та ін.4 У липні 1924 р. міністр релігійних визнань і публічної освіти С.Грабський ініціював ухвалення сеймом закону, згідно з яким більшість українських шкіл були перетворені на «утраквістичні», тобто двомовні –

звиразною перевагою польської мови.

Після військового перевороту маршала Ю.Пілсудського у травні 1926 р. з’явилися сподівання на лібералізацію національної політики II Речіпосполитої. Пілсудчики обстоювали доктрину польського «прометеїзму», згідно з якою історичною місією Польщі проголошувалася допомога у звільненні уярмлених більшовицькою Росією народів, насамперед українського та білоруського, й об’єднання їх з Польщею на федеративних засадах. Західну Україну пілсудчики, як і ендеки, вважали одвічною польською землею. Але на противагу ендецькій політиці національної асиміляції вони пропонували програму державної асиміляції українців, щоб за умови збереження власної національності у меншин вироблялося свідоме почуття належності до польської державності. На думку ідеологів «прометеїзму», поступки уряду мали так з’єднати західноукраїнські землі з Польщею, щоб навіть у разі створення незалежної України над Дніпром це не викликало б зміни східних кордонів II Речіпосполитої.

Ідейний лідер «санації» й фактичний диктатор Польщі Ю.Пілсудський після 1926 р. зосередився на керівництві військом та питаннях зовнішньої політики, залишивши широке поле діяльності у сфері національних відносин для своїх однодумців і соратників. Окресливши стратегічний напрям на державну асиміляцію національних меншин (насамперед українців), табір «санації» не спромігся, однак, виробити шляхи й методи її реалізації.

Смерть Ю.Пілсудського активізувала боротьбу всередині табору «санації». Змагалися три угруповання, що об’єднувалися навколо прем’єр-міністра В.Славека, президента Польщі І.Мосціцького та новопризначеного генерального інспектора Збройних сил Е.Ридз-Смігли. В.Славек обстоював правову модель держави, опертої на норми «квітневої» 1935 р. Конституції. Його опоненти виступали за консервацію «вождівського» правління, започаткованого Ю.Пілсудським.

Переміг наділений значними повноваженнями генеральний інспектор. Його група поступово перетворювалася на домінуючу в еліті «санаційної» влади. Поклавши в основу ендецькі концепції вирішення української проблеми, частина правлячого табору, очолювана Е.Ридз-Смігли та міністром військових справ Т.Каспжицьким, ініціювала так звану політику «зміцнення польськості» у південносхіднихокраїнахдержави. Стратегія йтактикацієї широкомасштабної акції війська, воєводських адміністрацій та місцевих польських організацій була опрацьована на таємній конференції у Любліні в січні 1935 р. Під прикриттям потреби зміцнення обороноздатності держави, командувачі прикордонних округів фактично висловилися за зміну етнічної структури західноукраїнських земель на користь польського елемента.

Після демісії В.Славека (жовтень 1935 р.) надії на реальне втілення нормалізаційної політики стали примарними, хоча польський уряд й надалі декларував обіцянки щодо виконання українських вимог. Однак уже в січні 1936 р. були оприлюднені «Тези з національної політики», в яких відбилася боротьба між двома концепціями у правлячому таборі – державної й національної асиміляції. Уряд підтвердив застосування принципів регіональної політики, що засвідчило заперечення владою існування цілісного українського національного організму. Передбачалося створення за допомогою методів державної асиміляції полонофільського руху українців Галичини й Волині. Натомість щодо українського населення Холмщини, Полісся, Підляшшя й Лемківщини рекомендувалося застосовувати політику національної асиміляції. Інструментом полонізації мала стати православна церква. Прийняття урядом М.Косцялковського (жовтень 1935 р. – травень 1936 р.) компромісного рішення щодо державно-національної асиміляції українців засвідчувало хисткість його позицій у державі й поступове перетворення на інструмент політики «зміцнення польськості», започаткованої військовими5.

Внаслідок чергового компромісу між І.Мосціцьким та Е.Ридз-Смігли у травні 1936 р. сформовано новий уряд на чолі з генералом Ф.Славой-Складковським (травень 1936 р. – вересень 1939 р.). Він проголосив, що «визнаватиме потреби нормалізаційної політики стосовно українців». Натомість справжні заходи польської адміністрації, яка лише прикривалася гаслами порозуміння, полягали у протилежному: 1) намаганнях фрагментаризувати українську етнічну територію у II Речіпосполитій шляхом поширення гуцульського та лемківського регіоналізмів

278 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

й актуалізації Сокальського кордону; 2) вишукуванні серед українців нащадків нібито польських шляхтичів (близько 1 млн осіб) й здійсненні заходів щодо їхньої полонізації; 3) колонізації західноукраїнських земель польськими осадниками, чергова хвиля якої здійнялася влітку 1936 р. з виділенням урядом 13 275 га земельних угідь; 4) боротьбі з православ’ям як чинником, що утримував почуття національної ідентичності українців. Першим кроком у цьому напрямі стала ліквідація на Холмщині 127 культових споруд, зокрема 91 православної церкви.

Тенденції, що запанували у національній політиці Польщі за ініціативи військової верхівки, знайшли формальне закріплення в урядовій програмі «зміцнення польськості» західноукраїнських земель (остаточний варіант від 17 березня

1939 р.)6.

Водночас польські урядовці – укладачі державної програми аж ніяк не прагнули максимального загострення польсько-українських суперечностей у Східній Галичині. Центральна державна адміністрація усвідомлювала, що навіть під час загострення польсько-українських відносин у зв’язку з подіями у Закарпатській Україні більшість галицьких українців залишалися лояльними до Польської держави й не брали участі в антиурядових акціях. Відтак Варшава намагалася застосовувати репресії винятково проти радикального націоналістичного підпілля й не провокувати загал українського галицького суспільства. Наприклад, прем’єр-міністр Ф.Славой-Складковський під час засідання Ради міністрів 28 січня 1939 р. категорично відхилив пропозицію запровадити для католиків і греко-католиків єдиний церковний календар – задля збереження «спокою» у південно-східних воєводствах держави. Міністр закордонних справ Ю.Бек заявив про необхідність використання українців у державному апараті, щоб продемонструвати різницю між становищем лояльних громадян II Речіпосполитої, які отримують від цього користь, й антидержавницькими українцями, які, мовляв, «дорого за це платять»7.

Попри плани сільськогосподарської колонізації південно-східних воєводств, міністр сільського господарства і сільськогосподарської реформи Ю.Понятовський на тому ж засіданні наголосив на необхідності залучення українців до контрольованих поляками змішаних господарсько-громадських організацій у тих галузях, «де українці ще не просунулися далеко». Водночас він запропонував протидіяти антидержавницькій діяльності українських націоналістів через створення нових змішаних польсько-українських бізнес-структур під польським керівництвом8.

Жорстке квотування доступу українців до державної служби (поза системою освіти), згідно з вищезгаданою програмою, аж ніяк не означало їхнього масового звільнення. Урядовий документ, по суті, фіксував наявний статус-кво, адже кількість українців – державних службовців і так була мізерною. Згідно з програмою, українців не повинно було бути на залізницях, пошті й лісовій службі, а тих з них, хто все ж таки працював у південно-східних воєводствах, мали перевести до центральних та західних районів II Речіпосполитої (усталена практика щодо учителівукраїнців). Відповідно до рішення Ради міністрів, у Східній Галичині допускалося лише збереження наявної ситуації, коли українці обіймали 10% посад у судівництві та органах державної адміністрації, до 15% – місцевому самоврядуванні й до 20% – в органах державної освіти. При цьому від всіх українців – державних службовців вимагали беззастережної лояльності Польській державі9.

Попри те що прометеїзм був домінуючою, якщо не єдиною концепцією східної політики «санаційних» урядів, він так і не знайшов практичної реалізації. Влада II Речіпосполитої, незалежно від декларацій про потребу державної асиміляції, інтенсивно працювала у напрямі національної асиміляції українців. Напередодні Другої світової війни пошуки шляхів розв’язання українського питання завершилися поверненням до старих ендецьких теорій мононаціональної Польської держави. Пріоритетне значення надавалося політиці зміцнення польського елемента в Західній Україні, яка 1939 р. стала польською офіційною доктриною.

Селянство. Аграрний сектор польської економіки на початку 1920-х рр. все ще болісно відчував наслідки війни – процес його відбудови тривав до середини десятиліття. На «східних кресах» відсоток знищених внаслідок воєнних дій житлових й господарських споруд становив у деяких повітах до 40%. У центральних польських воєводствах цей показник зменшувався до 10–15%10.

1921–1923 рр. структура посівів вже наблизилася до передвоєнних показників. 1923 р. загальний врожай по державі перевищив пересічні щорічні показники 1909–1913 рр. Дефіцит збіжжя, який під час польсько-радянської війни 1920 р. сягав 1 млн т, був подоланий вже у 1921/22 господарському році, а 1923 р. з’явився й експортний надлишок зернових. Поголів’я худоби, за винятком овець і кіз, вже 1921 р. наблизилося до передвоєнного рівня11. Водночас, якщо покласти за критерій передового ведення сільського господарства використання штучних добрив, то II Річпосполита не витримувала такого іспиту. 1923 року пересічно на 1 га використовувано 13,5 кг штучних добрив, тоді як 1913/14 господарського року цей показник виглядав так: у Великій Польщі – 370 кг на гектар, Сілезії – 291, Помор’ї – 193, Малопольщі – 35, так званих «східних кресах» – 4 кг12.

Аграрній структурі Польщі протягом усього міжвоєнного періоду була прикметна величезна роздрібненість селянських господарств, незначний обсяг і вплив новітніх ринкових господарств і домінування великої поміщицької власності.

Аграрний сектор був переважаючою сферою економічного життя українців у II Речіпосполитій. Українські домогосподарства у переважній масі були малими і середніми, що засвідчують дані табл. 27.113.

Таблиця 27.1. Структура площ селянських господарств в «українських» воєводствах II Речіпосполитої, відсоток до всіх господарств

Отже, лише на Волині виразно переважали селянські господарства площею від 5 до 20 га. Одначе лише на цій підставі не можна стверджувати, що селяни саме цього регіону були заможнішими, оскільки ґрунти тут істотно поступалися у родючості південно-східним воєводствам й, крім того, були значною мірою забо-

280 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

лоченими. За цих обставин навіть господарство з наявністю 20 га землі не завжди могло належним чином забезпечувати багатодітну родину.

Найчисленніша категорія карликових господарств (до 2 га) обіймала ледве 8% орної землі. Малі й середні господарства (до 12 га) забезпечували потреби 94,9% селян й обіймали 41% орних ґрунтів, в той час як 5% великих землевласників й заможних селян володіли 51% землі. Близько половини цієї категорії становили поміщики (0,4% загальної кількості господарств)14.

Власниками великих земельних маєтків були в абсолютній більшості поляки. Докладна статистика кількості поміщиків-українців відсутня. За деякими відомостями, на початку 1920-х рр. вони становили 1,8% загального числа великих землевласників й переважно зосереджувалися на Волині. Наявні відомості підтверджують лише, що напередодні Першої світової війни на теренах Львівського, Тарнопільського й Станіславівського воєводств налічувалося 47 українських поміщиків – власників 44,5 тис. га землі. На тих самих теренах господарювали 2300 їхніх польських колег – власників 3 млн га землі. На межі 20–30-х рр. поміщики-українці становили близько 2% усіх поміщиків, налічуючи разом з родинами 1235 осіб. Загальнодержавний перепис 1931 р. виявив 61 740 власників маєтків (разом з родинами) площею понад 50 га15.

Існувала й церковна власність на землю, насамперед Української грекокатолицької церкви. УГКЦ 1920 р. належало 63 тис. га земельних угідь (27,5% усіх церковних землеволодінь II Речіпосполитої), а 1938 р. – 143 тис. га. Отже, воно зросло більш ніж удвічі16.

В еволюції аграрної структури польського суспільства міжвоєнного періоду домінував процес збільшення кількості малоземельних господарств. Темп їхнього зростання був надзвичайно високим, що тягнуло за собою подальше роздрібнення й пауперизацію селянських мас17.

Кооперація. Українська еліта у міжвоєнній Польській державі вбачала шляхи перетворення суспільної й професійної структури своєї громади, а також матеріальних умов її існування насамперед у налагодженні власної господарської діяльності. Ця мета осягалася насамперед шляхом розвитку національної кооперації, що обіймала ледь не усі ділянки господарського життя.

Згідно з оцінкою польського ученого З.Світальського, своїми успіхами український кооперативний рух завдячував (принаймні на перших порах) домінуванню у Державній кооперативній раді вихідців з колишньої німецької Сілезії, де польський кооперативний рух свого часу був надзвичайно потужним. У цьому середовищі польських кооператорів особливої популярності зажили ідеї знаного німецького економіста й одного з піонерів кооперативного руху ХІХ ст. Г.Шульца, який вважав цілком прийнятним існування у Сілезії не лише німецьких, а й польських національних кооперативів18.

Під впливом сілезьких кооператорів 29 жовтня 1920 р. польський сейм ухвалив закон про кооперацію, який уможливив виникнення й нормальне функціонування національних кооперативів і кооперативних союзів. Перший кооперативний закон відродженої Польщі був досить ліберальним – він правильно формулював визначення кооперації, гарантував основні демократичні засади її діяльності, вільне й відкрите членство, обмежені відсотки від внесених капіталів, нескладний спосіб