Материал: Економічна історія України том 2

286 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

роботу задля збільшення приватних і державних інвестицій у розвиток регіону. Діяльність Товариства мала на меті полонізацію цих земель, одначе покликаний ним до життя 1936 р. Господарський інститут східних земель розробив чимало цікавих програм індустріального розвитку цих воєводств Польщі45.

Найкраще була розвинута промисловість у Львівському воєводстві, де видобувалася нафта, природний газ, земляний віск, кам’яна сіль і поташ. У Тарнопільському воєводстві промисловість була натомість пов’язана з переробкою сільськогосподарської продукції (млинарство, гуральництво, цукроваріння) та будівництвом. Тарнопіль був центром торгівлі худобою, збіжжям й іншими сільськогосподарськими продуктами, мав також невеликі промислові підприємства (виробництво крейди, мила й сільськогосподарських машин). Аналогічною була ситуація й у Станіславівському воєводстві, де, крім переробки сільськогосподарської продукції, працювали копальні кам’яної солі й поташу. Воєводський центр – Станіславів – був великим залізничним вузлом, крім того, мав фабрики – паперову, металообробки й залізних виробів. На Волині промисловість була менш розвинена й пов’язана головним чином з лісовим господарством і аграрним сектором. До більших промислових центрів там належали Луцьк (центр сільськогосподарської торгівлі й торгівлі деревиною та гарбарня) та Рівне (залізничний вузол і кілька дрібних підприємств металевих виробів).

Якщо в аграрному секторі працювало майже 90% українців II Речіпосполитої, то у промисловості їхня частка була незначною – лише 5,1%. Робітники-українці також у переважній більшості працювали у сільському господарстві. За оцінкою С.Стемпєня, у трьох південно-східних воєводствах (Львівському, Станіславівському й Тарнопольському), на Волині й частково на Поліссі на початку 1930-х рр. налічувалося 638,5 тис. робітників-українців, що серед них сільськогосподарських робітників було близько 388,9 тис. осіб (60,9%)46. У чотирьох згаданих вище воєводствах українські робітники, зайняті у промисловості, перебували на другому місці (33,5% загалу робітників), поступаючись полякам (43,9%), але випереджаючи робітників-євреїв (20,9%). Поляки виразно переважали у Львівському воєводстві, натомість українці – у Станіславівському. У великих промислових підприємствах працювало лише близько 10 тис. українців, незначна кількість – на залізниці47.

Отже, українці становили меншість серед робітників II Речіпосполитої й водночас перебували у гіршому становищі, ніж польські робітники. Така ситуація була викликана низкою об’єктивних чинників. Українці були щільно пов’язані з селом, а розшарування сільського суспільства й перехід сільського пролетаріату до міських занять не відбувались у них настільки інтенсивно, як у інших національностей. Значна частина українського робітництва не мала належної фахової підготовки для праці у промисловості, а про наявність відповідних фахових традицій годі й казати. Серед іншого, впливав на це й брак перед Першою світовою війною закладів власного спеціалізованого навчання. Лише за часів II Речіпосполитої розпочалася організація національного фахового шкільництва, причому слід зауважити, що робилося це власними силами: почали діяти приватні школи й низка різноманітних спеціалізованих курсів. Наведені вище обставини спричиняли ситуацію, за якої українським робітникам було значне легше знайти собі заняття в аграрному секторі або у тих галузях економіки, які не вимагали високої кваліфікації48.

Відсутність належної статистики не дозволяє ретельно простежити зміни у структурі українського робітництва. Упродовж 1930-х рр. на теренах Польщі, де компактно мешкали українці, спостерігалося промислове зростання, а відтак поставали нові місця праці. Це дозволяє стверджувати, що синхронно з цим процесом збільшувалася й кількість українських робітників, попри те, що вони були усунуті від праці у державних і самоврядних установах. У міжвоєнному періоді помітною була й сильна тенденція до розбудови власного національного економічного життя, що виявлялось у створенні низки дрібних і середніх промислових закладів, кооперативів і громадських інституцій. Конфесійний критерій, покладений А.Аляндом в основу аналізу професійної структури населення трьох південно-східних воєводств II Речіпосполитої, дозволив з’ясувати, що упродовж 1921–1931 рр. чисельність робітників – греко-католиків (тобто назагал українців) зросла у регіоні вдвічі (в інших конфесіях – щонайбільше на 60–70%), причому найбільше зростання відбулося у споживчій і деревообробній промисловості49.

Серед наріжних тенденцій, прикметних для українського робітництва цього періоду, можна виокремити такі: 1) динамічний розвиток, який значно перевершував у цьому плані польське й єврейське робітництво; 2) значна перевага зайнятості

уприватній і кооперативній сфері над державно-самоврядною; 3) прогресуючий процес українізації господарського життя завдяки розвитку власного промислу, ремесла й фінансово-кредитних інституцій50.

Зостанньою тенденцією безпосередньо був пов’язаний процес формування засад української промисловості, а синхронно з ним і творення національної буржуазії. Пожвавлення українського капіталу почалося у середині 1920-х рр. Відтоді він постійно збільшував свій вплив, що особливо виразно унаочнювалося у діяльності цукроварні «Поділля», Союзних фабрик олії й консервних закладів С.Рікера

уЛьвові.

Українська великопромислова буржуазія у той час лише народжувалася, натомість українці переважно були власниками невеликих фабрик, більших ремісничих закладів й великих склепів. Презентації доробку у цій сфері мав слугувати, серед іншого, й організований 1936 р. у Львові Український ярмарок промислових виробів. Участь у ньому взяв 51 український виробничий осередок, що репрезентували назагал легкий і споживчий промисел.

На початку 1930-х рр. українська капіталістична верства налічувала близько 10 тис. осіб, що становило 0,2% загалу українського населення у Польщі. При цьому надзвичайно важко коректно відокремити національну буржуазію від українського дрібного міщанства. Серед підприємців греко-католицького віровизнання лише 0,8% становили власники великих і середніх виробничих закладів; 0,3% наймали від одного до чотирьох робітників, отже, були ремісниками. Натомість решта взагалі не наймала працівників, виступаючи власниками дрібних ремісничих майстерень51.

Українську буржуазію, як і робітництво, характеризував динамічний кількісний розвиток. Засвідчував це інтенсивніший, ніж в інших конфесіях, приріст осіб греко-католицького віровизнання, які використовували найману працю52.

1939 р. на українських теренах у складі II Речіпосполитої налічувалося лише 44 тис. робітників, які працювали на 534 великих промислових підприємствах. Цей

288 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

регіональний індустріальний сектор становили назагал фабрики деревообробної (35,2%), харчової (20,9%) галузей, будівельних матеріалів (14%) і металообробних

(12,5%) галузей53.

Нафтові райони у Східній Галичині (поблизу Борислава й Дрогобича), які напередодні Першої світової війни досягнули значного прогресу, продукуючи майже 4% світового видобутку нафти, у міжвоєнному періоді ХХ ст. вже ніколи не повторили цих показників. Найвищий видобуток за часів польської адміністрації був досягнутий 1923 р. (737 тис. т), але становив лише третину від довоєнного максимуму. Згодом розпочалася світова економічна депресія й спад традиційних зовнішніх інвестицій, що синхронізувалося з поступовим виснаженням нафтових родовищ. Відтак видобуток нафти суттєво скоротився. 1938 р. на нафтових родовищах Східної Галичини було вироблено менше половини від пікового показника

1923 р.54

Ще упослідженішим був промисловий розвиток північних територій – Волині, Підляшшя й Полісся, де напередодні Другої світової війни налічувалося щонайбільше 8 тис. промислових робітників з постійним місцем праці та ще 11 тис. сезонних робітників на базальтових і гранітних заводах і в традиційній лісопереробній галузі55.

Так, наприклад, у господарському комплексі Волинського воєводства, крім домінуючої аграрно-споживчої галузі (основне джерело існування для 93% українців Волині)56, поважну роль відігравало лісівництво та деревообробний промисел. Давало це постійний заробіток для 15 тис. осіб 1921 р. і 25 тис. працівників 1931 р.57 Важко докладно з’ясувати кількість деревини, яка щорічно перероблялася на Волині. За приблизними підрахунками, річний приріст деревини у лісах регіону оцінювався у 1200 тис. куб. м. Одначе на початку 1920-х рр. щорічні обсяги вирубування перевищували цей показник. Так, зокрема, 1923 р. поза межі регіону було вивезено близько 1300 тис. куб. м частково переробленої деревини, до якої слід додати значний внутрішній попит на неї, пов’язаний з повоєнною відбудовою, потребами у дровах для опалення та ін. З досягненням фінансової стабілізації й усталенням мережі тартаків та інших деревопереробних підприємств, зокрема фабрик меблів, фанери тощо, обсяги вирубування зменшилися. 1937 р. 79 волинських тартаків, на яких працювало майже 3200 робітників, переробили близько 500 тис. куб. м сировини. Загалом того ж року вартість продукції деревообробної промисловості регіону сягнула 13 869 тис. злотих58.

З середини 1920-х рр. започатковано розвиток ще однієї галузі волинської економіки – каменярства. 1926 р. розпочалося видобування граніту на теренах Сарненського й Костопільського повітів. Крім приватних фірм, 1928 р. були засновані державні каменоломні в Яновій Долині. Великий попит на каміння спричиняли високі темпи громадських інвестицій наприкінці 1920-х рр. Світова економічна криза 1929–1932 рр. суттєво загальмувала розвиток цієї промислової галузі, деякі каменярні були зачинені, деякі животіли, не маючи коштів на оплату праці робітників. Одночасно з пожвавленням світової економічної кон’юнктури почалася реанімація й волинських каменоломень. 1937 р. загальна вартість виробленої ними продукції перевищила 15 млн злотих. Найпопулярнішим виробом був бруковий камінь, що його 1937 р. вироблено на 6 млн 300 тис. злотих. Того ж року в 17 волинських

каменярнях працювало 6 500 робітників59. Нагальні потреби Волинського воєводства у цеглі задовольняли 1937 р. 28 цегелень, які виробили того ж року 40 млн цеглин. Назагал на терені Волинського воєводства 1937 р. працювало 769 промислових закладів, у яких було зайнято від п’яти й більше робітників – загалом 16 655 осіб. У закладах споживчої, деревообробної й мінеральної промисловості (705 підприємств) воєводства працювало 14 246 осіб. Натомість усе металеве виробництво Волині становили 16 закладів (149 робітників), хімічна промисловість була репрезентована 11 підприємствами зі 100 працівниками60.

За цих обставин важливі функції як щодо забезпечення потреб ринку, так і надання повсякденних послуг населенню покладалися на ремесло. 1936 р. на Волині функціонувало 23 135 ремісничих закладів. Їхній поділ за окремими галузями віддзеркалював два явища – слабкість регіональної промисловості (наслідком чого була велика кількість майстерень металевої групи – 4602 заклади, деревообробної – 3483, а також будівельної – 2427), а також пауперизацію єврейського міщанства, свідченням чого було розростання одежної (4383 майстерні) й шкіряної галузей, насамперед збільшення кількості шевців (4300 майстерень)61.

Отже, засадничими одиницями волинської економіки протягом усього міжвоєнного двадцятиліття, на думку В.Мєнджецького, залишалися невеликі селянські господарства, які продукували незначний надлишок або ж підтримували себе кустарним виробництвом, і дрібні ремісничі майстерні, які задовольняли невеликий попит села на металеві вироби, олію чи одяг і взуття. Обмін між ремеслом і сільським господарством відбувався за посередництвом так само економічно слабих торговців, серед яких значна частина навіть не мала сталої садиби для забезпечення власної діяльності. Міжвоєнне двадцятиріччя практично не внесло жодних змін до цієї системи, яка існувала ще перед Першою світовою війною. Поява нових закладів споживчої, деревообробної й мінеральної промисловості зумовлювалася прагненням до вигіднішого продажу продукованої сировини й не впливала істотним чином на функціонування системи дрібнотоварного господарства й суспільнопрофесійну структуру населення воєводства, яка упродовж усього двадцятиріччя зберігала подібний характер62.

ПосиленняміжнаціональноїнапругиуСхіднійГаличинінаприкінці1930-хрр. серйозно непокоїло центральні органи влади та спецслужби Польщі, які розпочали розробляти плани надзвичайних заходів задля збереження контролю над українськими етнічними територіями на східному прикордонні держави. Підстави для такого занепокоєння були – вони підкріплювалися повідомленнями дефензиви й державної поліції зі Східної Галичини.

Посилення польсько-української конфронтації у II Речіпосполитій напередодні Другої світової війни спричиняв не лише адміністративно-поліцейський та асиміляційний тиск владних структур, а й події у Закарпатській Україні на початку 1939 р. Опосередковано це впливало й на погіршення соціально-економічної ситуації у Польській державі. Зокрема, у Тернопільському воєводстві на початку 1939 р. на 40% скоротилися надходження податків до державної скарбниці через переконаність українців у швидкому виході зі складу Польщі й створенні незалежної Української держави. Почастішали зіткнення між українськими селянами та польськими колоністами/осадниками, а поліцейські агенти стали доносити про

290 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

підготовку широкомасштабної акції підпалів польських господарств, що її націоналістичне підпілля мало приурочити до початку українського національного повстання63.

Поприсуттєві досягненняугалузі повоєнноївідбудови, економічноїінтеграції країни, стабілізаційну реформу, організацію «з нуля» нових галузей промисловості й розвиток комунікацій (оборонна промисловість, електротехнічна, виробництво штучних добрив, порт у Гдині) II Річпосполита на економічній мапі світу й Європи перебувала далеко не на перших місцях.

Суспільно-професійна структура населення й прибуток на одного мешканця урівнювали Польщу з Угорщиною, Румунією, Іспанією й Португалією. 1938 р. селяни становили половину її населення, робітники – 30%, інтелігенція й розумові працівники – 5,7, дрібне міщанство – 11,8, поміщицтво й промисловці – 1,2, маргінальні верстви – 1,1%64. Економічні трансформації 1918–1939 рр. не змінили моделі суспільно-професійної структури країни. Чимало сусідніх європейських народів продемонстрували у міжвоєнному часі більший динамізм господарського розвитку, ніж Польща. Цей факт істотним чином вплинув на перебіг польських оборонних дій вересня-жовтня 1939 р.

Національна політика Польської держави щодо її громадян української національності була контроверсійною й досить часто (зокрема під час «пацифікації» 1930 р.) відверто ворожою. Водночас у своїх засадах, II Річпосполита була правовою державою, устрій якої гарантував усім її громадянам рівні права щодо організації товариств, партій, преси, господарських товариств.

Українське населення міжвоєнної Польщі упродовж усього двадцятиріччя демонструвало значну динаміку власного розвитку як у суспільному, так і професійному плані. Внаслідок об’єктивних чинників постійно збільшувалася кількість і питома вага українців у міському населенні південно-східних воєводств.

Головні можливості трансформації суспільно-професійної та економічногосподарської структури своїх земляків представники української еліти II Речіпосполитої бачили у розвитку національної підприємницької діяльності. Ця мета доволі успішно реалізовувалася шляхом організації й розбудови різноманітних форм кооперації, що охоплювали ледь не всі сфери господарського життя. Станом на 1939 р. кількість українських кооперативів порівняно з 1921 р. зросла вшестеро. Вони об’єднували майже 600 тис. осіб. Успішний кооперативний сектор економіки не лише спричиняв піднесення життєвого рівня українців, а й виступав меценатом їхньої культурної діяльності, розбудова якої, у свою чергу, сприяла зростанню й поширенню національного самоусвідомлення.

2. Українські землі королівської Румунії

Отримавши з благословення Антанти частину колишніх австро-угорських володінь (Буковину, Трансильванію, Марамуреш, Крижану), а також південну частину Добруджі, яка раніше входила до Болгарії, та російську Бессарабію, Румунія перетворилася на другу за розмірами країну повоєнної Європи. Захоплення територій сусідніх держав докорінним чином змінило етнополітичну ситуацію в державі, перетворивши її з моноетнічної на поліетнічну. Суттєво примножилося населення.