Материал: Економічна історія України том 2

49,7% території й 54,6% населення провінції перейшло у підпорядкування крайових центрів історичних коронних територій. Усталені господарські зв’язки між сільськогосподарськими територіями й морськими портами були зруйновані, економіці краю завдали нищівного удару, проте королівський уряд не зважав на вимушені економічні втрати, оскільки мета адміністративних змін визначалася політичними міркуваннями: треба було знищити підоснову зростання регіоналізму і врешті на справі інкорпорувати приєднану, але так і не підкорену бунтівну провінцію. Бессарабія та Буковина були фактично перетворені на прифронтові зони, прискореними темпами розгорталося будівництво воєнно-стратегічних об’єктів, усі витрати на утримання місцевої адміністрації та реалізацію соціальних проектів були скорочені. Цілком відверто прем’єр на зустрічі з місцевою адміністрацією Бессарабії заявив, що всі думки уряду підпорядковані ідеї забезпечення країни гарматами і нічого, крім траншей і дотів, будуватися в краї за державний кошт не буде115.

Різкий поворот Румунії в напрямі зближення з гітлерівською Німеччиною прискорив силове розв’язання «українського питання» – 27 червня 1940 р. радянські війська захопили Північну Буковину і Бессарабію.

3. Українські землі у складі Чехословаччини

Приєднанням Закарпаття до Чехословацької республіки (ЧСР) у 1919 р. було покладено початок новому, багато в чому суперечливому, але важливому й у цілому значно позитивнішому, порівняно з попереднім періодом перебування в складі Австро-Угорщини, етапові в соціально-економічному й національно-культурному розвитку цього самобутнього українського краю. Адже Чехословаччина була єдиною серед новопосталих після Першої світової війни держав Центрально-Східної Європи, яка до самого кінця міжвоєнного періоду зберігала ліберальну демократичну систему, з виборним двопалатним парламентом, представницьким урядом і верховенством закону.

Ще й сьогодні цей невеликий період (1919–1939 рр.) у багатовіковій історії Закарпаття оцінюється неоднозначно: від тверджень деяких сучасних чеських авторів про те, що «перша Чехословацька республіка знаменувала для Підкарпатської Русі (під такою назвою Закарпаття увійшло до складу ЧСР. – Авт.) період громадянської свободи, гарантувала національний розвиток, почали вирішуватися економічні проблеми, нагромаджені в австро-угорському минулому»; що «протягом 20 років ця територія пережила найбільший національний, культурний і, на кінець, й економічний розквіт за всю свою історію» і до висновків окремих вітчизняних дослідників про те, що чехословацький уряд ігнорував міжнародні зобов’язання, свої обіцянки та національні і соціальні інтереси закарпатців; «ставився до Закарпаття як до колоніальної провінції, аграрно-сировинного придатка до Чеських земель»; здійснював щодо нього «відверто дискримінаційну економічну політику», безжалісно експлуатуючи природні ресурси й населення краю; «проводячи щодо нього, як і його попередниця – угорська влада – денаціоналізаторську політику»116.

Між цими діаметрально протилежними твердженнями є й досить розважливі судження, насамперед вчених з української діаспори. На нашу думку, вони більше відповідають реальній ситуації у міжвоєнному Закарпатті. Зокрема, оці-

302 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

нюючи майже 20-річний період перебування Закарпаття в складі Чехословаччини, більшість дослідників переконана, що, наприклад, «хоч як важко йшло життя на Підкарпатській Русі під управою чеської бюрократії, та все ж воно розвивалося під кожним оглядом краще, як за мадярів» (В.Пачовський); «що включення Закарпаття

врамки ЧСР – це була, безперечно, зміна на краще» (П.Стерчо); що «на відміну від міжвоєнних Польщі та Румунії, де політичне, культурне та соціально-економічне становище українців погіршало (порівняно з довоєнним австрійським періодом), у Чехословаччині становище русинів/українців покращало», адже вони «опинилися

вдоброзичливому політичному середовищі» (П.-Р. Магочій); що «доля українців Закарпаття в цей час значно поліпшилася», тому що «чехи дозволили карпатоукраїнцям більшу міру політичної та культурної самореалізації, ніж вони будь-коли мали», а «чеський уряд у свої населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав» (О.Субтельний); що «чеське панування на Закарпатті позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки» (В.Маркусь); що «в умовах демократичного режиму Чехословацької республіки «Підкарпатська Русь»… прискореним темпом проходила початковий етап буржуазно-демократичного розвитку, доганяючи центральну частину регіону і наближаючись до західних зразків культури й організації суспільства» (І.Поп)117.

Утім, уже сам процес визначення головних напрямів, пріоритетів, форм, методів і навіть мети та ідейних засад чехословацької політики щодо Закарпаття був складним і суперечливим. Як свідчать численні документи, ці питання неодноразово обговорювалися й гостро дискутувалися і в уряді, і в парламенті, і в керівництві різних політичних партій і блоків, і в оточенні президента ЧСР. І це зрозуміло, адже спадщина багатовікового угорського панування на цій землі дісталася Чехословацькій республіці дійсно досить жалюгідна. До її складу відійшла «територія із багатонаціональним, соціально слабо структурованим, політично нерозвиненим і національно недоконституйованим суспільством, якому треба було пройти антипатріархальну революцію, зробити господарство закарпатського селянина товарним, втягнути його в систему економічного самозахисту від докапіталістичних форм фінансового визиску, лихварства, що поставили в кінці ХІХ ст. закарпатське село на коліна…»118.

Про те, що чехословацькі правлячі кола були в цілому добре обізнані з проблемами Закарпаття і зацікавлені в їх розв’язанні, свідчить, зокрема, промова в Ужгородському жупанаті президента Чехословацької республіки Т.Масарика 23 вересня 1921 р.: «Задовго ще до війни я уважно стежив за вашими справами. Люд Підкарпатської Русі був дуже довго політично і суспільно утискуваний, а духовно просто закріпачений. Через це сталося так, що між людом і так званою інтелігенцією постала глибока прірва. Ваша інтелігенція має тепер спеціальне і тяжке завдання. Інтелігенція без духовного зв’язку з людом, без національного коріння легко розпадається на численні ворогуючі між собою партії і фракції, з яких кожна має мету, зовсім незрозумілу для люду. Цьому мусимо запобігти. Культурне і господарське піднесення руського люду є через це таким нагальним завданням. Відчувається потреба інтенсивної праці – шкільної, виховної, гігієнічної і народногосподарської… Будьте ж усі переконані, що я щиро зацікавлений у добробуті Підкарпатської Русі та її люду»119.

Усвідомлюючи сукупність політичних, господарських і культурних проблем Закарпаття, керівники ЧСР у той же час бачили головне завдання у поступовій інтеграції приєднаного краю до державно-політичної й соціально-економічної системи своєї республіки. Утім, якщо зусилля чехословацької влади з впровадження в життя краю політичної системи, заснованої на засадах демократії, значною мірою мали успіх, то економічні умови життя більшості закарпатських українців за часи чехословацького правління не зазнали значного покращення. Економіка Закарпаття протягом 20-річного періоду не інтегрувалася значною мірою в господарський комплекс міжвоєнної Чехословаччини120.

До складу новоутвореної Чехословаччини увійшли 21% території і 26% населення Австро-Угорщини, але майже 70% усієї промисловості. Протягом двох-трьох повоєнних років ця промисловість була повністю відновлена і мала значний експортний потенціал121. Хоч економічне становище Чехословаччини було підірване світовою економічною кризою 1921–1923 рр., їй вдалося, на відміну від інших країн регіону, досить швидко вийти з кризи, насамперед завдяки подоланню інфляції та зміцненню чехословацької валюти. Крона стала однією з найстабільніших валют

вЄвропі. Вже у 1924 р. виробництво промислової продукції на 7%, а валовий національний продукт – більш ніж на 10% перевищили довоєнний рівень. На середину 20-х рр. стабілізується й економіка ЧСР, починається її значне піднесення, формується єдиний господарський комплекс з розгалуженою промисловою структурою, з сільським господарством, що розвивається, з активними міжнародними торговельними зв’язками. Зокрема, на початок 1929 р. промислові показники збільшилися на 41%, а сільськогосподарські – на 28%. Не випадково другу половину 20-х рр. ХХ ст. прийнято називати «золотими роками» Чехословаччини, маючи на увазі насамперед її економічне становище. На той час це була розвинута індустріальноаграрна держава із модернізованим виробництвом і сучасною інфраструктурою, в якій понад 40% самодіяльного населення було зайняте в промисловості, торгівлі й на транспорті, а 37% – у сільському господарстві. Вона посідала п’ятнадцяте місце

всвіті за величиною національного прибутку на душу населення, а в 30-ті рр. увійшла до першої десятки індустріально розвинутих держав світу122.

Соціально-економічна політика всіх урядів Першої Чехословацької республіки була спрямована насамперед на зміцнення позицій національної буржуазії. Уже на середину 20-х рр. чеським підприємцям вдалося відтиснути своїх німецьких і угорських конкурентів з панівних позицій в економіці країни. Цьому сприяли аграрна й грошова реформи, спрямовані проти інонаціональних землевласників і капіталу, закони про введення високого мита на імпортовані товари, залучення значних іноземних кредитів та інвестицій для економічної інтеграції окремих історичних регіонів, створення розвинутого внутрішнього ринку й реструктуризації промисловості, розвитку розгалуженої транспортної мережі, електрифікації країни тощо. Інтенсивно розвивався процес концентрації виробництва і капіталу, створення національних картелів й синдикатів, який призвів до того, що понад 80% всього капіталу було зосереджено у чверті акціонерних компаній. Провідне місце

векономіці ЧСР посіли такі величезні підприємства, як воєнно-промисловий концерн «Шкода», Вітковіцькі металургійні заводи, Празьке металургійне товариство,

304 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

концерн з виробництва взуття Т.Баті й ін. Вісім найбільших банків володіли майже 70% банківського капіталу.

Разом з тим найсерйознішою господарською проблемою Чехословаччини протягом усього міжвоєнного періоду було те, що економічний потенціал різних частин республіки був далеко не однаковим і процес їх інтеграції протікав дуже складно. Наприклад, на середину 20-х рр. ХХ ст. питома вага зайнятих в промисловості у Словаччини була в 2 рази, а в Закарпатті – більш ніж у 4 рази нижчою, ніж в Чехії. Зокрема, Закарпаття, на яке припадало 9% території і близько 5% населення країни, мало тільки 0,7% виробничих потужностей, споживало в 25 разів менше електроенергії на душу населення, ніж у Чехії та Моравії123. Воно було патріархальною і землеробською за своїм укладом частиною країни, багатою місцевими продуктами, шкірою й іншою сировиною, але не маючою жодного підприємства з переробки сировини, шкіри, м’яса тощо. Усе це вивозилося для переробки в інші регіони, а потім як готовий продукт ввозилось знову в Закарпаття і реалізовувалось за високими цінами.

Нерівномірність економічного розвитку продовжувала зберігатись і надалі, незважаючи на спроби чехословацького уряду покращити ситуацію. За даними перепису 1930 р., 71,6% самодіяльного населення Закарпаття було зайнято в сільському господарстві чи на роботах, пов’язаних із лісом (а серед русинів-українців краю цей показник був ще вищим – 82%) і лише менше 11% – у промисловості й ремеслі. Майже всю торгівлю й дрібну промисловість було зосереджено в руках місцевих угорців і євреїв, які становили відповідно 15,4% та 12,8% населення краю, або чехів, які на той час становили майже 3% населення Закарпаття124. Чеський та іноземний фінансовий капітал все активніше проникав у всі сфери економічного життя краю, насамперед у ті галузі, що при найменших витратах давали найвищі прибутки. У 1931 р. в Словаччині й на Закарпатті діяли 14 іноземних акціонерних товариств зі статутним капіталом у 283 млн крон125.

Серед основних заходів чехословацького уряду, спрямованих на поліпшення економічної ситуації в Закарпатті, найважливішою була аграрна реформа. Проведення земельної реформи було найголовнішою потребою. Адже більше половини земельної площі краю належало великим австрійським і угорським землевласникам, державі та церкві. Граф Шенборн-Бухгейм мав 133 тис. га землі, держава – 322 тис. га, а церква володіла понад 15 тис. га найродючої землі. Більше 600 тис. га належало дрібним сільським господарям, яких налічувалося понад 410 тис. душ (приблизно 63 тис. селянських господарств), тобто на одного дрібного землероба припадало близько 0,67 га землі126. Безземелля змушувало закарпатських селян масово вдаватися до кабальної оренди, здольщини, відробітків за мізерну частину урожаю. Великою перешкодою на шляху раціонального господарювання були несприятливі умови землекористування – низька продуктивність переважно екстенсивного сільськогосподарського виробництва, обумовлена природними, географічними та суспільно-історичними чинниками, велика роздрібненість землі, черезсмужжя тощо. Злидні й голод були масовим явищем на Закарпатті в перші повоєнні роки, тому першим кроком чехословацької влади було створення у 1919 р. в Ужгороді Краєвого зернового союзу, в обов’язки якого входила закупка за кордо-

ном, головним чином у Румунії, зерна та його розподіл серед населення Закарпаття, що потерпало від голоду127.

У 1919–1920 рр. у ЧСР була проведена аграрна реформа, яка торкнулася й Закарпаття. Зокрема, згідно з так званим заборовим законом, ухваленим Національними зборами у квітні 1919 р., держава набула права земельного відчуження (конфіскації за грошову винагороду) у власників, які володіли землею понад 150 га, з передачею за викуп малоземельним селянам. Для проведення аграрної реформи на Закарпатті наприкінці 1920 р. в Ужгороді була створена «Окружна (обласна) канцелярія державної земельної служби», якою протягом 1921–1923 рр. було відчужено 239 тис. га землі, що належала 104 великим землевласникам. З них близько 60 тис. га було передано 30 тис. сільських родин (130–160 тис. осіб), які проживали у 250 селах або поселеннях краю і з яких близько 6 тис. були безземельними (вони отримали по 1,5 га землі). Власниками іншої, більшої, частини конфіскованої землі стали держава, чеські колоністи та сотні змішаних акціонерних товариств й компаній, найбільшою з яких була фірма «Латориця» з французьким, швейцарським і чеським капіталом, що практично за безцінь викупила у графа Шенборна понад 130 тис. га закарпатської землі та лісів128.

Отже, аграрна реформа частково розформувала найбільші землеволодіння, що колись були власністю угорської аристократії та поміщиків, дещо змінила соціальне обличчя закарпатського села. Адже зросла питома вага середнього селянства, яка володіла 5–10 га землі. Земля ставала об’єктом купівлі-продажу, що приводило в рух закарпатське суспільство в напрямі до ринкової економіки. Цьому сприяло і відкриття в 1920 р. в Ужгороді першого в історії Закарпаття Підкарпатського банку для збереження грошової маси населення та надання кредитів, а згодом відкриття філіалів Чехословацького промислового банку, Словацького аграрного банку та інших банківських установ: у 1929 р. в краї їх діяло 16. Не менш важливим у цьому плані був розвиток кооперативного руху в Закарпатті, який набув особливо широкого розмаху після ухвалення відповідного закону в 1926 р. Зокрема, були створені Крайовий дружствений (кооперативний) союз в Ужгороді та Торговельний союз господарських дружств (кооперативів), а також сотні різних місцевих кооперативів – кредитних, господарських, споживчих і за окремими галузями господарської діяльності. На кінець 1935 р. в Закарпатті було 357 різних кооперативів, але найбільше з них було організацій кредитної кооперації – 172, які розпоряджалися пайовим капіталом понад 3 млн крон. Членами кредитних товариств були понад 47 тис. осіб, переважно селяни, які використовували кредити насамперед для оплати придбаних земельних ділянок. Про розміри кредитної діяльності в Закарпатті свідчать такі дані: у 1935 р. від членів кооперативів було прийнято майже 77,5 тис. векселів, переважно на суми від 500 до 1000 чехословацьких крон. А обіг Крайового дружственого союзу як фінансового центру кооперативів Закарпаття становив майже 800 млн крон. Ним, зокрема, було надано кредитів на суму 32,5 млн крон129. Отже, кооперація за підтримки держави стала у міжвоєнні роки одним з важливих факторів економічного життя на Закарпатті.

Позитивним моментом проведення земельної реформи було й те, що сільське господарство Закарпаття насамперед завдяки чеським фахівцям зробило крок впе-