Материал: Економічна історія України том 2

306 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ред у напрямі меліорації та інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, підвищувалася його технічна озброєність, змінювалася структура земельних угідь, посівних площ, спеціалізація, завдяки чому врожайність зерна зросла на 50%, а також зростала продуктивність тваринництва, відкривалися нові можливості для розвитку лісного господарства, садівництва і виноградарства. Наприклад, на здійснення різнопланових робіт з меліорації (регуляція водяних потоків та укріплення берегів річок, розбудова дамб, гребель і мостів, дренажні й осушувальні роботи, постачання води сільським общинам тощо) протягом 1921–1935 рр. держава витратила понад 80 млн крон. На розвиток лісного господарства, яке посідало важливе місце в економіці Закарпаття, оскільки майже половина території краю була покрита лісами, чехословацький уряд виділяв значні інвестиції, що спрямовувалися на будівництво лісних і вузькоколійних залізничних доріг, упорядкування водних потоків для сплаву лісу й інші акції, що створювали також нові робочі місця для місцевого населення, а на розвиток традиційного для Закарпаття виноградарства (розширення площ і асортименту сортів, охорону виноградників від шкідників, будівництво державних винних погребів, організацію виставок і торгів вина тощо) держава за період з 1919 по 1935 рр. виділила 7 млн крон130. Чехословацький уряд уперше організував на Закарпатті низку землеробських дослідних станцій, шкіл та інших державних і громадських інституцій, котрі здійснювали агротехнічну, організаційну, пропагандистсько-просвітницьку діяльність серед місцевого населення, що сприяло поступовому перетворенню закарпатського селянина-робітника на землеробського підприємця-ґазду.

Та практичні наслідки реформи були досить обмеженими і не вирішували земельного питання. І наприкінці 1930-х рр. значна кількість земель Закарпаття перебувала в руках великих землевласників (бл. 20%, або 239 тис. га), а також держави і церкви, тоді як близько 70% сільських господарів краю мали менш ніж 2 га землі та лише 18% мали від 2 до 5 га131. Зокрема, як свідчать статистичні дані, понад 110 тис. дрібних сільських господарств володіло удвічі меншою площею землі, ніж 708 великих землевласників: якщо на одного дрібного сільського господаря припадало в середньому 3,5 га землі, то на одного великого землевласника-ґазду понад 1100 га132. Значно відставало Закарпаття від інших частин Чехословаччини й за рівнем забезпечення сільського господарства тяглою силою та механізаторськими приладами. У 1925 р. лише 82 тис. господарств краю використовували як тяглову силу одного коня, тоді як інші 30 тис. господарств не мали жодного. А із загальної кількості сільськогосподарських машин на Закарпаття приходилось лише 8%, тоді як на Словаччину – 18, а на Чехію – 56%133. Сільська біднота Закарпаття, особливо гірських районів, через малоземелля і далі змушена була вдаватись до кабальної відробіткової оренди, здольщини та інших феодальних форм земельних відносин, щороку відправляючись на сезонні роботи в поміщицькі господарства рівнинних областей, а також шукати роботу в Чехії, а то і далеко за кордоном, наприклад в Америці, Канаді, Аргентині134. Щорічно від 50 до 70 тис. закарпатських сільськогосподарських робітників були безробітними135. Важке становище закарпатських селян погіршувалося також через непосильне державне оподаткування, яке часто доповнювалося насильницьким і протизаконним стягуванням податкових

боргів місцевими державними службовцями. Чехословацька влада не мала успіху й у переміщенні верховинських фермерів із гірських селищ на родючіші низини південної частини Закарпаття. Урожайність у Закарпатті і в 1937 р. була на 64% нижчою, ніж у Чехії136.

Щодо промисловості Закарпаття, то після розпаду Австро-Угорщини вона опинилася в повному застої, адже до війни практично вся економіка краю була зорієнтована на Угорщину і втрата угорського ринку було тяжким ударом для тих небагатьох підприємств землеробної, лісової, видобувної та обробної промисловості, що існували в ньому. А в інших частинах Чехословаччини, а також в Польщі та Румунії, зв’язаних з ЧСР торговельними угодами, промислова продукція Закарпаття стикалася з великою конкуренцією: чимало підприємств краю вимушені були припинити свою діяльність, а нові галузі промисловості відкривалися дуже повільно і в обмежених кількостях. І все ж промислові підприємства краю, що складались переважно з двох типів – державних і приватних, поступово пристосовуваючись до потреб внутрішнього й зовнішнього ринку, збільшували випуск своєї продукції. Водночас за рахунок сільського зростала чисельність неземлеробського населення Закарпаття. Зокрема, протягом 1921–1930 рр. зайнятість населення в промисловості збільшилася з 63 до 85,5 тис. осіб, відповідно у торгівлі – з 28 до 41,5 тис., на транспорті – з 15 до 23 тис. Сільських робітників, які працювали поденниками, наймитами, чорноробами, будівельниками, налічувалося 100–110 тис. Отже, загальна кількість робітників найманої праці становила в Закарпатті у 1930 р. 250–270 тис. осіб137.

Провідною галуззю Закарпаття у міжвоєнні роки була лісозаготівельна й деревообробна промисловість, швидкий розвиток її обумовлювався великою кількістю лісів, що займали 48,5% території краю (понад 612 тис. га), зростанням попиту на такі цінні породи карпатського лісу, як смерека, ялиця, дуб, бук та ін., а також значною увагою до неї держави, яка володіла майже половиною всіх лісів краю і вкладала в цю прибуткову галузь чималі кошти. Про обсяг лісозаготівель можна судити з даних трьох дирекцій державних лісів – Ужгородської, Буштинської та Рахівської, яким належала ціла низка великих лісопильних заводів, більшість з яких була побудована у 1920-х рр. і обладнана за останнім словом техніки. Якщо у 1921–1925 рр. ними було заготовлено 512 тис. куб. м деревини, то в 1926–1930 рр. – 766 тис. куб. м. Масштабній експлуатації «зеленого золота» Карпат сприяло прокладення густої сітки вузькоколійок з лісових масивів до деревообробних підприємств, спорудження гребль-водозборів з метою підняття рівня води в закарпатських річках для сплаву деревини на нижні склади тощо138.

Найцінніші породи із закарпатських лісів вивозили на переробку в чеські землі, до Угорщини, Австрії, Німеччини й інших європейських країн. Частина заготовленої деревини перероблювалась на державних і приватних підприємствах, яких у Закарпатті у міжвоєнні роки налічувалося близько 50. До найбільших із них слід віднести підприємства, які належали дирекціям державних лісів, наприклад, Ужгородську меблеву фабрику «Мундус», де працювало від 250 до 400 робітників, а також акціонерним товариствам «Латориця», «Сольва», «Кронбергер», «Ріхард Фреєр і Компанія» та ін. Зокрема, остання володіла сірниковою фабрикою «Вул-

308 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

кан» у Чинадійово потужністю у 10 млн коробок на рік, що повністю задовольняло потреби місцевого населення у сірниках. Окремі підприємства експортували свою продукцію до зарубіжних країн. Так, вироби лісопильного заводу у Вишкові експортували в Італію, Іспанію, а продукцію деревообробного підприємства в Нижньому Бистрому – навіть в Англію.

Значним попитом на внутрішньому і зовнішньому ринках користувалася продукція закарпатських лісохімічних заводів, пов’язана головним чином з військовими замовленнями. На трьох найбільших у Центральній Європі лісохімзаводах – Перечинському, Свалявському і Великобичківському, споруджених ще в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. і реорганізованих у міжвоєнні роки чеським капіталом (належали акціонерним товариствам), щороку перероблювалося 300 тис. куб. м букової деревини. Тут, безпосередньо в цехах, на заготівлі й транспортуванні лісу, працювало 5–6 тис. робітників139.

Традиційними галузями виробництва в Закарпатті у міжвоєнні роки, як і раніше, був видобуток солі, розробка рудних і нерудних покладів. Видобуток солі був зосереджений на Солотвинських солекопальнях. Це було єдине державне підприємство, яке з 1920 р. постачало різні види солі для всієї Чехословацької республіки. За рахунок технічного удосконалення, механізації виробничих процесів тут постійно зростав обсяг видобутку солі. Якщо перед Першою світовою війною в шахтах Солотвинського солерудника добували щодня 40 вагонів солі, то у 1920-х рр. – 50 і більше вагонів140.

Дальшого розвитку набула розробка нерудних покладів: граніту, каоліну, мармуру, вогнетривких і гончарних глин, вапняку, андезиту, трахіту, ріоліту, вулканічного туфу тощо. Зокрема, кам’яні кар’єри у передмістях Ужгорода, Мукачевого, Севлюша та Хуста були обладнані сучасними машинами і виробляли щороку 5 тис. вагонів (35 тис. куб. м) добротного шляхового й будівельного матеріалу. Щебінь Радванського кар’єру в передмісті Ужгорода, на якому працювало 200–300 робітників, використовувався, наприклад, для будівництва залізничних мостів і тунелів краю, а також експортувався в Угорщину, а щебінь Кам’яницького кар’єру широко використовувався під час будівництва адміністративних і приватних будинків

вУжгороді141. Власне, будівельна промисловість Закарпаття охоплювала низку цегельно-черепичних підприємств, що діяли в Ужгороді, Мукачевому, Береговому, Севлюші й Хусті. Зокрема, у Береговому на трьох заводах, що належали цегельночерепичному акціонерному товариству «Конт і Вінклер», працювало 600 робітників142.

Зазнали подальшого розвитку й традиційні для Закарпаття галузі харчової промисловості, зокрема борошномельна. До неї належали парові та водяні млини, власниками яких були казна, підприємці-орендарі, заможні селяни. На початку 30-х рр. у краї налічувалося понад 600 діючих млинів, у тому числі 64 парових, найбільш технічно обладнані з яких працювали в Ужгороді, Мукачевому, Береговому, Буштині, Тересві, Чинадійовому тощо. Щороку ними перероблювалося на борошно 15 тис. вагонів, або близько півмільйона центнерів зерна (пшениця, жито, кукурудза та ін.)143.

Досить розвинутою галуззю харчової промисловості було винокуріння. Так,

всередині 1930-х рр. три найбільші спиртогорілчані заводи – Ужгородський, Му-

качівський і Севлюський викурювали близько 14 тис. гектолітрів спирту, а 15 інших, менших, винокурень краю виробляли до 8 тис. гектолітрів. Щоправда, розширенню їх виробництва перешкоджали дії чеських і словацьких монополістичних об’єднань і встановлені державою квоти на виробництво та збут спиртних виробів, внаслідок чого спиртогорілчана промисловість Закарпаття могла виробляти лише одну третину всієї кількості реалізованих спиртних виробів – решту зовозили зі Словаччини та Чехії144.

У міжвоєнні роки на Закарпатті діяли також кілька добре обладнаних технічно скотобоєнь, олійниць, оцтових, виноробних заводів та інших підприємств з переробки сільськогосподарської сировини. По одному підприємству були представлені в Закарпатті пивоварна промисловість – завод Шенборна в Підгорянах поблизу Мукачевого, що виробляв щороку 30 тис. гектолітрів пива, яке користувалося попитом навіть у чеських землях, і тютюнова промисловість – мукачівська фабрика, що випускала сотні тисяч цигарок з місцевої сировини і на якій працювало 600 робітників (здебільшого жінки)145.

Поряд з розвитком фабрично-заводської промисловості у міжвоєнному Закарпатті зберігалося і розширювалося й дрібне виробництво, зокрема діяло 18 тис. промислово-ремісничихконцесійнихзакладів, сотніпідприємствремісничо-кустар- ного типу, що здебільшого були зосереджені в містах і містечках краю і на яких було зайнято не більше 5 робітників. Наприклад, у 1930 р. в Ужгороді працювало понад 600 таких дрібних підприємств, переважно кустарних майстерень, на яких було зайнято близько 3 тис. осіб. Поширенню домашніх промислів, ремесла сприяли організація на місцях фахових курсів, виставок виробів, міських і сільських ярмарків, діяльність промислово-ремісничих спілок і торговельних акціонерних товариств тощо. Продукція закарпатських кустарів-ремісників користувалася попитом по всій Чехословаччині та за кордоном146.

Розвиток сільськогосподарського і промислового виробництва вимагав дальшої електрифікації краю. На початку 1920-х рр. в окремих містах і містечках (Ужгороді, Мукачевому, Береговому, Великому Березному, Хусті, Іршаві, Тячеві) існували електростанції, які працювали на парових двигунах незначної потужності й належали міським управам і окремим власникам. З 1925 р. всі ці підприємства були підключені до «Підкарпатських електричних заводів». З метою розширення електрифікації та її централізації у 1929 р. в Ужгороді було створено акціонерне товариство «Підкарпатські електрарні», яке наступного року розпочало будівництво в Ужгороді парової електростанції з трифазовою розподільною сіткою, а також гідроелектростанції з каналом у с. Невицьке до Ужгорода. На спорудження цього гідровузла було витрачено 30 млн крон. Електростанція щороку виробляла 20 млн кіловат-годин електроенергії, яка поставлялась у все Закарпаття і навіть до Східної Словаччини. На кінець 1935 р. електроенергією були забезпечені 65 міст і сіл Закарпаття з населенням понад 215 тис. осіб. Утім, незважаючи на очевидний прогрес, Закарпаття, порівняно з Чехією, продовжувало відставати у використанні електроенергії, особливо в сільський місцевості, де було електрифіковано лише 13% сільських громад краю147.

Велику увагу приділяв чехословацький уряд розвитку в Закарпатті шляхів сполучення з метою зв’язати край зі Словаччиною та Чехією і створити більш спри-

310 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ятливі умови для поглиблення торговельно-економічних відносин у рамках єдиного господарського комплексу. При цьому враховувались і військово-стратегічні міркування – використати територію Закарпаття як міст, який би зв’язував Чехословаччину із її союзницею Румунією (оборонна концепція так званої Малої Антанти для протистояння територіальному ревізіонізму з боку Угорщини).

Щодо залізничного сполучення, то тут ще до світової війни були прокладені залізниці, які з’єднували Закарпаття з Угорщиною, Румунією, Трансильванією і Галичиною. На початку 1920-х рр. протяжність залізниць у Закарпатті (разом з вузькоколійками) становила 600 км, тобто на 1 км залізничних шляхів припадало 20 кв. км площі (в Чехії, для порівняння, – трохи більше 8 кв. км площі). Тому в урядових колах ЧСР розроблялися плани щодо розширення на Закарпатті мережі залізничного сполучення, насамперед в напрямку Словаччини і Чехії, а також Румунії та Польщі. І хоча були продовжені окремі залізничні дільниці й побудовані кілька залізничних станцій, більшість проектів чехословацької влади залишилися нереалізованими через несприятливу міжнародну ситуацію, фінансові проблеми та нетривалість існування Першої Чехословацької республіки148.

Кращими були її досягнення в будівництві на Закарпатті мережі сучасних і ремонті старих доріг, мостів та інших комунікаційних об’єктів. На початку 1920-х рр. у краї було всього 2 тис. км державних, муніципальних і сільських доріг, тобто на 1 км шляхів припадало 6 кв. км площі, тоді як у Чехії, Моравії і Сілезії – 1,45 кв. км площі. Тому в міжвоєнні роки за рахунок держави і місцевих бюджетних асигнувань активно споруджувалися й упорядкувалися шосейні шляхи, в тому числі й головний, що перетинав усю територію краю із заходу на схід на його південному кордоні. Від 1920 до 1933 рр. на Закарпатті було прокладено кам’яних, бетонних і асфальтових шляхів понад 170 км, інших шляхів – 400 км, споруджено десятки мостів, у тому числі залізобетонних і залізних в Ужгороді, Великому Бичкові, Рахові, Іршаві й інших містах краю149.

У1929 р. для повітряного сполучення в Ужгороді був споруджений аеродром,

атакож залізобетонні ангари для літаків, адміністративний будинок і житло для службовців. Ужгород одержав повітряний зв’язок з іншими містами Чехословаччини та сусідніми країнами.

До позитивних наслідків господарської політики на Закарпатті слід віднести

йбудівництво нових шкіл, лікарень, адміністративно-господарських і культурних об’єктів, багато з яких функціонують і нині. Небаченого розмаху, наприклад, набрало будівництво в адміністративному центрі краю –Ужгороді: у 1920–1938 рр. кількість будинків у місті зросла майже втричі – з 1274 до 3300, а населення – в півтора рази (з 20,5 до 35 тис. осіб). На розбудову й впорядкування міських комунікацій (водопровід і каналізація), влаштування вулиць, регулювання русла р. Уж,

атакож розв’язання низки фінансових і технічних проблем було витрачено понад 180 млн крон, з них лише 30 млн – з міського бюджету, решту виділила держава150. Прикрасою Ужгорода стала збудована протягом 1934–1936 рр. у конструктивістському стилі за проектом чеського архітектора А.Крупки будова Земської управи (Крайового уряду) Підкарпатської Русі, що обійшлася державі в 17 млн крон, а також адміністративний і житловий квартал у центрі міста, відомий як «Галагов»151. За 15 років Ужгород перетворився практично на нове сучасне європейське місто