Материал: Економічна історія України том 2

Спеціальні ревізії Наркомзему і Держконтролю виявили численні порушення в системі землекористування. Тільки у 12 областях УРСР згідно з дозволами і без них до селянських садиб прирізали 797,3 тис. га колгоспної землі135. Тих, хто припустився «розбазарювання колгоспних угідь», притягували до кримінальної відповідальності, а надлишки – вилучалися. Влада не могла допустити, щоб на цьому ґрунті «приватновласницькі інтереси» стали домінувати над громадськими.

Головним завданням відновлених колгоспів, радгоспів та МТС навесні 1943 р. визначалося успішне проведення посівної. Однак через брак мастил і пального техніка простоювала. Так, відремонтовані 306 радгоспних тракторів (з 428 наявних) приступили до роботи у східному регіоні республіки лише 30 квітня, коли терміни сівби завершувалися. Великим (40–50%) був дефіцит насіння136. Значну частину робіт довелося виконувати на живому тяглі. Наприклад, на Ворошиловградщині на польових роботах щодня використовували до 40 тис. корів137. У результаті у визволених областях України вдалося провести польові роботи лише на 60% усіх орних земель порівняно з 1941 р.138 Через відсутність запчастин з 807 комбайнів змогли вивести в поле тільки 230, тому на ланах Ворошиловградської області ними зібрано зернові тільки 11,4% площ, Харківської – 2,2%. У господарствах Наркомземлерадгоспів цей показник виявився значно вищим – 43%139.

Брак робочих рук спричинив масове залучення до сільгоспробіт військовослужбовців Червоної армії. Цей крок виявився взаємно корисним справою, адже Білоруські й Українські фронти повністю і безперебійно постачалися хлібом та іншими продуктами сільського господарства шляхом заготівель і закупівель у цих областях.

У 1944 р. посівні площі в республіці в усіх категоріях господарств досягли 69,2% довоєнних, а площі, засіяні зерновими і бобовими культурами, – 61,1%140. За середньої врожайності зернових культур 10,8 ц/га (9,1 ц – за планом) колгоспи й радгоспи здали державі 67% довоєнної кількості зерна141.

Початок демобілізації зі Збройних сил сприяв прискоренню сільськогосподарських робіт, хоча несприятливі кліматичні умови негативно вплинули на врожайність зернових і технічних культур. Та навіть за цих обставин ланки Г.Кошової, О.Кругляк, М.Лисенко, К.Андрощук зібрали по 500 ц буряка з гектара.

Значні труднощі супроводжували відродження тваринницької галузі. Джерелами поповнення громадського поголів’я стали: передача в колгоспи й радгоспи худоби, розданої селянам в період евакуації 1941 р., а також військовими частинами, контрактація худоби у населення, закупівля поголів’я за рахунок державних кредитів у союзних республіках, шефська допомога Україні з боку інших регіонів СРСР. Основним засобом збільшення громадського поголів’я стало поповнення за рахунок приплоду й контрактації молодняка, якою в обов’язковому порядку були охоплені майже всі селянські господарства. За рахунок контрактації у 1945 р. на колгоспні та радгоспні ферми надійшло 735,7 тис. голів великої рогатої худоби та 38,6 тис. поросят142.

У республіку вдалося реевакуювати близько 100 тис. голів овець, кіз коней і великої рогатої худоби з території Російської Федерації. Лише у 1943 р. за рахунок державних кредитів закуплено у східних регіонах СРСР 210 тис. голів великої рогатої худоби, 9,5 тис. волів, 510 тис. овець, 101 тис. свиней, 20,3 тис. коней143. Усього

352 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ж на завершальному етапі війни в Україну було завезено 300 тис. коней, 282 тис. голів великої рогатої худоби, 500 тис., овець і кіз, свиней 17 тис.144

Серед головних перешкод на шляху розвитку тваринницької галузі – відсутність належних умов утримання і догляду, які негативно впливали на стан поголів’я, брак кваліфікованих ветеринарних працівників і зоотехніків, медикаментів, препаратів для дезарації тощо.

Попри всі негаразди, у 1945 р. майже в усіх господарствах були відновлені ферми великої рогатої худоби, а в понад 81% колгоспів – свиноферми. Наприкінці року в республіці діяло 76 319 ферм для різних видів худоби145. Значно повільніше відновлювалось поголів’я худоби в індивідуальних селянських господарствах через практику майже суцільної контрактації молодняка для комплектування ферм колгоспів і радгоспів. Наприкінці 1945 р. 43% колгоспників не мали у власному господарстві корів, а 20% – поданої продуктивної худоби146.

У процесі відродження галузі вирішувалася проблема підвищення продуктивності поголів’я. Навіть у 1945 р., незважаючи на вже проведену за час після визволення території УРСР значну селекційну роботу, питома вага чистопорідної худоби та метисів у радгоспах, колгоспах і селянських господарствах становила: серед великої рогатої худоби – 29%, свиней – 28%, овець і кіз – 32%; у 1939 р. відповідно – 40%, 32% і 66%. Під час війни втрачено всю документацію на племінних тварин147. У 1944–1945 рр. вдалося відновити роботу 28 державних племінних розплідників (із 322, що існували до війни), на яких розгорнулися роботи з вдосконалення поголів’я всіх видів худоби148.

Лише наприкінці 1945 р. позначилися позитивні зрушення в конярстві. Однак збільшення поголів’я коней до 907,5 тис. голів відбулося в основному за рахунок тварин, завезених зі східних регіонів СРСР, переданих Червоною армією, а також трофейних і одержаних у порядку повернення вивезених до Німеччини та Румунії й у рахунок репарації. Близько 1 млн коней перебувало в користуванні селян (переважно одноосібних господарів Західної України). Оскільки тяглової худоби не вистачало, були вжиті заходи до інтенсивного вирощування волів. Водночас значну частину (124 тис.) бичків, готових до виконання різних видів робіт, у 1945 р. невиправдано пустили на забій149.

Практично з нуля довелося відновлювати дрібне тваринництво-птахівництво, кролівництво, бджільництво, ставково-рибне господарство тощо. Завдяки планомірним крокам наприкінці 1944 р. 21 275 колгоспів мали птахоферми з поголів’ям 3 млн 270 тис. шт. (37,9% довоєнного рівня), а наприкінці 1945 р. – 23 940 господарств з поголів’ям 3 млн 701 тис. шт.150 На цей час кількість бджолосімей вдалося довести до 314 тис. (25,5% до рівня 1941 р.)151. А от відродження ставкової мережі потребувало більших матеріальних і трудових витрат, а також часу.

Сільськогосподарськіроботи1945 р. здійснюваливумовахкращогоматеріаль- но-технічногозабезпечення, ніжупопередніроки. Загальнаплощапосівівпротягом року зросла ще на 1,9 млн га і становила 76% довоєнного рівня, зернових культур – 84%, соняшника – 125%, проса – 121%. При цьому сортовим насінням було засіяно 56% зернових, 39% соняшника, 54% льону, висаджено 26% картоплі152.

В останній рік війни українські аграрії здали державі понад 5 млн т зерна, 146 тис. т м’яса, 259 тис. л молока, 925 тис. т картоплі, багато іншої сільськогос-

подарської продукції. В цей час частка України в колгоспних посівах зернових становила 18,2% до загальносоюзного (у 1940 р. – 16,8%), цукрового буряка – 57,3% проти 68,2%, картоплі – 18,2% проти 18,4%153.

Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що стратегія відродження аграрного сектора економіки визначалась не тільки відповідними політичними настановами радянського керівництва, а й характером і масштабами збитків, яких він зазнав під час війни й окупації. Триваючі бойові дії обмежували фінансові, матеріальні, трудові ресурси, що спрямовувались на відбудову галузі. Лише на заключній фазі війни поступово формуються позитивні тенденції та динаміка виробництва. Однак у більшості випадків вони базувалися на надзвичайних мобілізаційних і фіскальних заходах, позаекономічних, адміністративних засобах впливу, що виправдовувалося воєнним станом. Водночас пов’язані з завершенням війни очікування змін на краще не справдилися. Повернення до колгоспно-радгоспної системи консервувало неринкові методи господарювання, відчуження виробника від засобів виробництва та його незацікавленість у результатах своєї праці.

Традиційний дисбаланс у розвитку важкої індустрії та сільського господарства закладав на майбутнє галузеві диспропорції, що негативно позначались на рівні матеріального споживання радянських людей протягом усіх повоєнних десятиліть.

6. Відновлення індустріального потенціалу

Бойові дії на німецько-радянському фронті, евакуаційні заходи, окупація республіки, тактика «випаленої землі», яку сповідували всі учасники збройного протистояння, завдали величезних збитків економіці республіки.

Загальні прямі матеріальні збитки економіці України оцінювались у 285 млрд руб. Усього ж за час війни союзний уряд асигнував відбудову господарської інфраструктури, соціальної сфери, освіти, науки і культури 18 млрд 320 руб., що становило 7% від суми всіх збитків.

Отримані з центрального бюджету кошти спрямовувалися насамперед у ті галузі, що мали пріоритетне значення у загальносоюзній економіці – видобуток вугілля і руд у Донбасі, Кривбасі й Нікопольському басейні, металургію Придніпров’я та Півдня республіки.

Стратегія відродження галузей, що становили основу ВПК, була викладена в директивах керівництва органів держави. Вже 22 лютого 1943 р. з’явилась постанова ДКО «Про відбудову вугільних шахт Донбасу», яка містила вказівки про налагодження вуглевидобутку в першу чергу на малозруйнованих, незатоплених, легковідновлюваних дрібних шахтах, розташованих поблизу залізничних магістралей. 26 жовтня того ж року ДКО видав постанову «Про першочергові заходи щодо відбудови вугільної промисловості Донецького басейну». У документі вказувалося на необхідність у стислі терміни різко підвищити постачання вугіллям електростанцій, чорної металургії, залізничного транспорту військової промисловості Півдня та центральних районів СРСР. Вирішення цього завдання пов’язувалося з поновленням роботи середніх і великих шахт, що зазнали незначних ушкоджень, відбудовою і спорудженням нових дрібних шахт154.

354 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Дещо пізніше з’явилися рішення про відбудову інших галузей важкої індустрії, зокрема, постанови союзного керівництва «Про розвиток виробництва металорізальних верстатів на підприємствах Наркомату верстатобудування» від 28 лютого 1944 р., «Про заходи щодо відбудови Криворізького залізорудного басейну Наркомчормету» від 19 вересня 1944 р., «Про посилення уваги до відбудови і розвитку вугільної і нафтової промисловості, чорної і кольорової металургії та електростанцій» (1 жовтня 1944 р.), «Про заходи допомоги чорній металургії Півдня» (23 листопада 1944 р.), «Про заходи з відбудови вугільної промисловості Донбасу» (13 квітня 1945 р.). У залізорудній галузі передбачалося протягом 1944 р. відновити роботу 33 шахт Кривбасу потужністю 7370 тис. т залізної руди на рік і ввести в

дію завод гірничошахтного устаткування у Кривому Розі; у чорній металургії – форсувати роботи з відбудови об’єктів галузі з метою відновлення виробництва на найменш пошкоджених потужностях з випуску сталі, чавуну, прокату, коксу;

умашинобудівній галузі – ввести до ладу технологічні лінії, здатні забезпечити у 1945 р. випуск 35 тис. металорізальних верстатів; у вугільній галузі – до червня 1945 р. довести видобуток твердого палива в Донбасі до 100 тис. т на добу.

Вміру звільнення території України розгорталися відновлювальні роботи в центральному, південному й західному регіонах. Перелік першочергових заходів

уцьому напрямі було подано в постановах РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про заходи щодо розвитку республіканської та місцевої промисловості м. Львова» від 10 січня 1945 р. та «Про заходи щодо відбудови та подальшого розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Ровенській, Волинській, Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік» від 7 травня 1945 р.

Масштабність і складність завдань, що постали перед управлінськими структурами на завершальному етапі війни, вимагали граничного напруження сил, виробничої дисципліни, суворого контролю за виконанням рішень. Уповноважені ЦК ВКП(б), ДКО, РНК СРСР, Держплану СРСР спільно з представниками наркоматів, відомств та місцевих органів влади координували відбудовні роботи. У свою чергу роботу уповноважених контролювало Головне економічне управління (ГЕУ), створене у складі НКВС СРСР 4 вересня 1939 р. В компетенції 1-го відділу ГЕУ перебувала оборонна промисловість, 2-го – важка промисловість і машинобудування, 3-го – легка, лісова та місцева галузі, 4-го – сільське господарство і заготівельні організації, 5-го – торгівля, кооперація та фінанси.

Відбудовні роботи розгорталися широким фронтом, однак для республіканських органів влади пріоритетними залишалися галузі, інтегровані до ВПК. ЦК КП(б)У та РНК УРСР у руслі директив центру ухвалили низку рішень, спрямованих на відродження стратегічних об’єктів важкої індустрії. 15 липня 1943 р. вийшла постанова «Про організацію видобутку вугілля та відбудову шахт Донбасу», згідно з якою обласне керівництво мало забезпечити відновлення державних трестів «Лисичанськвугілля», «Червоноармійськвугілля», «Ворошиловоградвугілля» й тимчасове підпорядкування їм усіх шахт інших наркоматів і відомств. Невдовзі поновив роботу комбінат «Сталінвугілля», перед яким стояло завдання протягом року запустити в дію 176 шахт.

У листопаді 1943 р. на відбудові об’єктів галузі працювало 57 тис. осіб. До

кінця року стали до ладу 166 малих і 26 основних шахт, на яких було видобуто 4,3 млн т палива155.

Відновлювально-пускові роботи покладалися на спеціалізовані трести «Донбасшахтбуд» у Сталіно, «Донбасвугільмаш» у Горлівці, «Південшахтпроект» у Харкові. Завдяки концентрації матеріальних і трудових ресурсів до 1 березня 1944 р. вдалося поставити до ладу 17 основних та 460 невеликих шахт. Разом вони давали 31 тис. т вугілля на добу.

У зв’язку з відмовою від реевакуації гірничого обладнання зі східних районів СРСР як недоцільної вугільникам довелося використовувати вузли й агрегати, виявлені у лавах після відкачування води, ремонтувати пошкоджене устаткування. За таких умов особливої ваги набувала допомога, що надходила з інших регіонів СРСР.

Особливістю початкового етапу відродження вугільної галузі стало широке залучення жінок до суто чоловічих, у тому числі підземних, професій, змагальних форм організації праці, поширення передового досвіду й руху раціоналізаторів і винахідників, позаекономічні засоби стимулювання.

Ціною величезного напруження сил галузь поступово підіймалася з руїн. Протягом року (до травня 1944 р.) видобуток вугілля зріс у 7 разів. До ладу стало 2 376 шахт (24,5% усіх підприємств, які діяли в УРСР до війни). У 1944 р. гірники Донбасу видобули 17 млн т вугілля (105% до плану)156.

Оскільки цих обсягів не вистачало для повного завантаження потужностей коксохімічної та металургійної промисловості, ДКО у квітні 1945 р. зобов’язав Наркомвугілля довести видобуток «чорного золота» до 100 тис. т на добу. З цією метою було здійснено трансформацію управлінських структур, посилено зусилля, спрямовані на відновлення транспортної мережі виробничої інфраструктури. До закінчення війни з затоплених лав було відкачано 200 млн куб. м води, відбудовано 123 великі й 506 середніх і малих шахт. Та все ж досягти поставленої урядом планової позначки не вдалося. Серед низки причин слід назвати гострий дефіцит будматеріалів, механізмів, спеціального обладнання, машин, високу частку ручної праці, відсутність необхідної кількості кваліфікованих робітників та інженернотехнічних працівників, зрив поставок від суміжників.

До кінця 1945 р. гірники регіону довели видобуток вугілля до 90 тис. т щодоби (38,5% довоєнного рівня). Незважаючи на всі труднощі, шахтарі Донбасу в 1943–1945 рр. дали країні 64 млн т вугілля.

Уже невдовзі після вигнання ворога з території України у її західному регіоні розпочались роботи з відновлення видобутку бурого вугілля. Спочатку колектив тресту «Львівшахтбуд» ввів у дію 4 шахти, що наприкінці 1944 р. давали 350 т палива щодоби. До кінця 1945 р. західний басейн видобув 45,5 тис. т бурого вугілля. Такими ж високими темпами відроджувався нафтовидобуток. У Бориславі незабаром після приходу Червоної армії вдалося налагодити видобуток 460–480 т нафти, до війни – 576 т на добу. Місцеві нафтоперегінні лінії забезпечували потреби військ 4-го Українського фронту в паливно-мастильних матеріалах. До кінця 1945 р. 326 об’єктів нафтової галузі видобули 343 тис. т нафти (у 1940 р. – 326,5 тис. т)157.