Материал: Економічна історія України том 2

інших сільськогосподарських продуктів взагалі можна вважати білою плямою у вітчизняній історіографії. Зрештою, не знаходять висвітлення причини, що гальмували експорт, призводили до величезних фінансових втрат виробників через надзвичайно низький рівень організації вивізної торгівлі в Російській імперії, відсутність належної ринково-промислової інфраструктури сільського господарства. Замість серйозного аналізу світового продовольчого ринку наші історики задовольняються проголошенням нічим не підкріпленої тези про американський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві південного, степового регіону України в другій половині XIX – на початку XX ст.

Враховуючи науковий доробок попередників, сьогодні слід підходити до висвітлення досліджуваної проблематики комплексно. Необхідно забезпечити широкий аналіз розвитку власницьких і селянських господарств у пореформену добу, визначення обсягів продовольчих ресурсів України і світу в тісному взаємозв’язку з потребами країн Західної Європи і Близького Сходу, висвітлення вивозу продуктів сільського господарства вітчизняними виробниками й експортерами на зовнішні ринки. Всебічний аналіз різних аспектів цих та інших проблем дав би змогу розкрити роль України як видатного гравця на світовому продовольчому ринку наприкінці XIX – початку XX ст.

Світовий сільськогосподарський ринок колосально стимулював розорювання українського степу, а заодно розширення зернового експортного господарства в Україні. Цьому аспекту проблеми, що раніше майже не висвітлювався вітчизняними істориками, також необхідно приділити належну увагу. Водночас варто проаналізувати динаміку поміщицького землеволодіння. Потрібно також розглянути тенденції розвитку тваринництва, передумови переходу до стійлової відгодівлі скотарства та причини, що гальмували його зростання, з’ясувати темпи поширення сільськогосподарської техніки в різних регіонах України, роль чинників, що впливали на цей процес: урожайність землеробських культур, прибутковість власницьких і селянських господарств, що залежала від цін як внутрішнього, так і світового ринків.

Надзвичайно важливим джерелом інформації для аналізу продовольчого потенціалу України, встановлення обсягів експорту сільськогосподарських продуктів можуть стати статистичні дані Міністерства торгівлі й промисловості та Особливої наради з продовольства в разі їхнього належного залучення до наукового обігу, а також звіти Російської експортної палати і праці Південно-Західного відділення Російської експортної палати в м. Київ. Неоцінне значення для розробки досліджуваної проблематики будуть мати матеріали щодо перегляду торгового договору Російської імперії з Німеччиною та іншими державами, видані незадовго до Першої світової війни, котрі також ще не використовувалися вітчизняними істориками.

Час вимагає подальшого дослідження проблематики розвитку сільського господарства України, її продовольчих ресурсів у тісному взаємозв’язку з потребами світового ринку. Це має не тільки наукове, а й практичне значення. За умов ефективного господарювання на землі й організації на високому рівні експортної торгівлі сільське господарство України має реальні можливості стати важливим чинником у світовому економічному змаганні народів.

32 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

5. Земельна реформа П. Столипіна в Україні

Царським указом від 9 листопада 1906 р. розпочалася реалізація аграрної програми, націленої на створення на общинних землях дрібної селянської власності. Програму голосно славословил проурядові засобами масової інформації як «друге розкріпачення селян». Услід за С.Biтте одним із натхненників i реалізаторів програми був П.Столипін, котрий обіймав на той час посаду голови Ради міністрів. Через це реформу стали розглядати як столипінське землевпорядкування.

Уряд розраховував на підтримку заможних селян, які повинні були першими покинути общину й зосередити у своїх руках більшу частину общинних, казенних і банківських земель, що були скуплені Селянським поземельним банком у поміщиків. За такого розвитку подій незаможні селяни втрачали господарську перспективу, але їхня доля мало цікавила правлячі кола імперії. П.Столипін проголосив з трибуни Державної Думи, що уряд «зробив ставку не на убогих i питущих, а на міцних i сильних»68. На цих хитких підвалинах він мріяв будувати «велику Росію», здійснюючи рішучі заходи проти «великих потрясінь»69. Водночас урядові зусилля були спрямовані на підвищення рівня агрокультури в землевпорядкованих господарствах і переселення селян до Азійської Росії з метою послаблення земельного голоду в старих землеробських регіонах.

Після оприлюднення нової аграрної програми навколо її положень розпочалася гостра боротьба, що віддзеркалювала інтереси різних станів і прошарків суспільства. З часу селянської реформи 1861 р. приріст сільського населення був колосальним. За 50 років воно зросло принаймні вдвічі, що призвело до загострення земельного голоду. Промисловість царської Росії виявилася неспроможною поглинути величезний надлишок робочої сили з сільської місцевості. Були й інші мотиви, що стимулювали дії урядових кіл у справі землевпорядкування. Від підвищення врожайності сільськогосподарських культур залежав обсяг експорту на зовнішні ринки. Останнє визначало стабільність грошової одиниці, виплату боргів за іноземні кредити на імпорт необхідних товарів. Один із провідних реалізаторів столипінської аграрної програми, головноуправляючий землеустроєм і землеробством (ГУЗіЗ) О.Кривошеїн наголошував, що без перебудови села Російській імперії «не встояти у великому трудовому змаганні народів»70.

Однак вирішальне значення для впровадження нової аграрної програми мали інтереси помісного дворянства, що домінувало на політичній сцені імперії. За даними Центрального статистичного комітету, приватні власники мали в Україні 20 605 тис. десятин орної і неорної землі, або на 476 296 десятин (1,16%) більше, ніж мільйони селянських сімей71. Левова частина цього земельного фонду належала поміщикам.

Аграрні заворушення під час революції 1905–1907 рр. викликали у помісного дворянства навіть страх за майбутнє земельної власності. 12–16 лютого 1906 р. відбулося засідання з’їзду Всеросійського союзу землевласників, на якому обговорювалися причини селянських заворушень. Учасники з’їзду пропонували для вирішення аграрної проблеми зробити селян власниками, щоб вони оберігали своє добро і не зазіхали на поміщицьку землю. Зазначалося, що такі заходи дадуть можливість негайно заспокоїти народ, оскільки всякий селянин відчує, що у нього

з’явилося майно та земельна власність, яку він може перетворити на гроші і на цьому будувати свій добробут. Вісім місяців потому з’явився царський указ про вихід селян з общини та порядок закріплення за ними земель у приватну власність. На переконання членів фракції трудовиків у Державній Думі, що опікувалася інтересами селянства, поява указу від 9 листопада 1906 р. «стала наслідком переляку землевласників, викликаного селянськими вимогами землі та волі»72.

Засоби масової інформації України вказували на суттєву відмінність між «общинною Росією» і «подвірною Україною». В Росії, як правило, була відносна рівномірність у розподілі землі між селянами. Навіть за відсутності переділу в тій чи іншій общині у 1864 р. кожна особа чоловічої статі отримала землі приблизно порівну. В Україні у відповідності до так званими Малоросійськими положеннями

водному й тому селі зустрічалися «тяглові» або повні наділи, а поряд з ними «піші», які були за розміром удвічі, а то й утричі менші. До того ж реформа 1861 р. санкціонувала безземелля в особі «городників» і «бездомників».

За даними І.Витановича, частка общинного землеробства в європейській частині імперії становила на початку XX ст. 83,4%. Центральна Росія була винятково общинною. В губерніях Правобережної і Лівобережної України, навпаки, домінувало подвірне землеволодіння, за винятком деяких повітів Харківщини. Його питома вага на Поділлі становила 94,6%, Волині – 77,9%, Київщині – 83,3%, Полтавщині – 84,1%, Чернігівщині – 48,3%. У південних губерніях України питома вага подвірного землеволодіння була незначною: на Херсонщині – 11,2%, Катеринославщині – 3,5%. Тут ще формально переважала община. Але вона була непередільна і переходила в звичайне подвірне землекористування73.

Напередодні Першої світової війни було обстежено 350 тис. селянських дворів у 10 повітах Харківської губернії. Обстеження засвідчило наявність общин колишніх державних селян, колишніх поміщицьких селян, українських козацьких поселень, селянських земельних товариств і німецьких колоній у деяких південних повітах губернії. Зрештою, селянські земельні товариства мали общинний характер74. Подібні форми землеволодіння були поширені й на території південних губерній України. У 1905 р. площа надільної землі на один двір у колишніх державних селян Катеринославщини становила в середньому 9,7 десятини, у колишніх поміщицьких селян – 6,2, а в німецьких колоністів – 27,5 десятини75. Крім того, власністю селян були куплені землі. Значного поширення набула й оренда, зокрема

врайонах німецького землеволодіння.

Згідно з указом від 9 листопада 1906 р., повсюдно було створено губернські та повітові землевпорядні комісії, діяльність яких поширювалася на три категорії земель: надільні землі; Селянського поземельного банку; казенні землі.

Результати діяльності землевпорядних комісій багато в чому залежали від наявної земельної площі. Тим часом земельний запас на одну людину в різних губерніях України був неоднаковим. У 1912 р. в Київській і Подільській губерніях він становив у середньому 1,01 десятини, в Полтавській – 1,34, Катеринославській і Херсонській – 1,85, а в Таврійській – 2,88 десятини. Слід враховувати й те, що в трьох губерніях Південної України посіви селян на орендованих землях перевищували 3 млн десятин76. Південні губернії України страждали не стільки від малоземелля, як від нестачі робочих рук. Одна тільки Херсонщина щорічно приймала

34 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

для проведення польових робіт більше 100 тис. відхідників з інших губерній. В губерніях Правобережної і Лівобережної України на один селянський двір припадало в середньому близько 5 десятин землі. На переконання О.Кривошеїна, розмір земельних ділянок у 4–5 десятин міг забезпечити пристойне існування родин, оскільки їх господарства розташовувалися «на найкращому в світі чорноземі»77.

Цікавими є статистичні обчислення часопису гірничопромисловців, зроблені на основі повідомлень губернаторів у Міністерство внутрішніх справ. Виявилося, що за три роки і три місяці від оприлюднення указу від 9 листопада 1906 р. в Катеринославській губернії 109 тис. домогосподарів, котрі мали 597 683 десятини землі, клопотали про вихід з общини. У Херсонській губернії таких господарів у зазначений період налічувалося 95 375, а їхній земельний ресурс становив 462 931 десятину. Отже, з двох південних губерній України понад 1060 тис. десятин общинної землі мали перейти в розряд приватновласницької і роздрібнитися на окремі ділянки78. На одну ділянку припадало в середньому близько 5 десятин землі. Наведені цифри свідчать, що заможна верства південноукраїнського села не кинулася стрімголов у вир землевпорядних перетворень, на що розраховувала влада.

Про хід землевпорядних робіт у Київській губернії у 1907 р. маємо деякі дані зі звіту губернатора графа Ігнатьєва до Міністерства внутрішніх справ. За його даними, діяльність землевпорядних комісій спочатку викликала недовіру селян. Проте в Уманському повіті, де громади з общинним землеволодінням знаходилися по сусідству з подвірниками, справа поступово зрушилась. Із 23 322 домогосподарів по 52 селищах Уманського повіту з общин вийшло 17 849 господарів (76%). За ними було закріплено 83 461 десятину землі, тобто в середньому по 4,7 десятини на один двір. З цієї кількості 6951 домогосподар (39%) із 34 366 десятинами землі обрав відрубну форму господарювання79. Робота землевпорядників надто ускладнювалася через нестачу землемірів, надмірну зламаність ліній навколишнього рельєфу, суперечки під час розміток садиб, левад, ділянок орної землі тощо.

Здавалося, що подвірне володіння землею мало сприяти переходу селян Полтавщини до одноосібного ведення господарства. Тим більше, що й хутори не були для них новиною. Незважаючи на це, зростання індивідуальної власності селян було тут украй уповільненим: за сім років дії закону закріпило за собою землю у вигляді відрубних ділянок лише 8% від загальної кількості домогосподарів губернії. Величина підданої розверстці землі на відруби і хутори становила 6,5% від площі селянського і козачого землеволодіння і не більше 4% усієї земельної площі губернії. Найхарактернішим було й те, що розверстувалися на відруби переважно цілі селища, тоді як виділення окремих домогосподарів спостерігалося рідко80.

Ще повільніше створювалися індивідуальні господарства на Чернігівщині. За свідченням перших дослідників проблеми, цей процес був ледве помітним до 1911 р. Селяни все ще сподівалися на «прирізки» землі за рахунок поміщицьких земель і «негативно ставилися до указу 9 листопада 1906 р.»81. Більш-менш успішно велися землевпорядні роботи тільки в північних повітах губернії, де були сприятливіші природні умови для ведення індивідуального господарства. Тут з’явилися хутори, що мали земельну площу від 5 до 7 десятин, але через кілька років усі вони опинилися через недороди в тяжкому становищі. Життєздатними виявилися тільки нечисленні господарства, які мали від 30 до 40 десятин землі82.

Загалом перші роки землевпорядкування не виправдали сподівань правлячих кіл імперії. Особливо ілюзорною виявилася ставка П.Столипіна на створення прошарку «міцних і сильних» господарів. За підрахунками тогочасного знавця цієї проблеми М.Огановського, в жодному регіоні розмір землевпорядкованих господарств не досяг до 1911 р. середнього розміру общинного наділу83. За свідченням члена Державної Думи від Полтавської губернії графа І.І.Капніста, концентрації земельної власності в руках селян не сталося. Тільки на Катеринославщині на один продаж до 1 серпня 1908 р. припадало в середньому 5 десятин землі, а на одну купівлю – 8 десятин. «Решта губерній, – писав Капніст, – дають протилежну цифру. Мобілізації землі немає, скоріше є розпорошення землі»84.

Це ж засвідчують статистичні дані по інших регіонах України. На Полтавщині

в1906–1910 рр. общину залишали найперше безземельні та малоземельні сім’ї, що мали менше 6 десятин землі. Такі сім’ї дали 93% від загальної кількості переселенців. Водночас 39,1% покупців, що мали менше 3 десятин землі, придбали 25,2% проданого земельного ресурсу. Ще 38,5% покупців, що володіли земельними ділянками від 3 до 9 десятин, придбали 40,4% реалізованої на ринку землі85. Близько половини купленої землі дісталося безземельним і малоземельним селянам.

Те, що ставка на «міцних і сильних» не справджувалася, було ще й наслідком непослідовності помісного дворянства, яке впливало на форми і темпи перетворень

ваграрній сфері. Великі землевласники були зацікавлені не просто у збереженні своїх латифундій, а й у тому, щоб малоземельні селяни обробляли їхні землі разом зі своєю тягловою силою та сільськогосподарським інвентарем. У цьому відношенні заслуговує на увагу риторика авторитетного у середовищі правих націоналістичних фракцій Думи В.Пуришкевича, якого посол союзної Франції М.Палеолог характеризував як одного з «паладинів необмеженого самодержавства»86. «В імперії, – писав він, – продовжується загальне полівіння, а від нього – один крок до катастрофи»87. Враховуючи ці та інші чинники, Пуришкевич вимагав у своїх промовах збереження селянського землеволодіння для «стабілізації внутрішньополітичного становища».

Проте життєві реалії брали верх. Ціни на землю щорічно круто піднімалися, і помісне дворянство не бажало поступитися хоча б часткою своїх володінь. «Ми хочемо, – виголошував Пуришкевич, – укріплення земельної власності селян на основі указу від 9 листопада та шляхом переселення їх у східні регіони імперії і наділення землею, що передана в Селянський поземельний банк. Але цей процес має відбуватися «мало-помалу», повільним темпом, повільним ходом… Це робота тривала, довголітня»88. Отже, міркування практичного характеру мали для поміщиків визначальне значення, хоча й суперечили прагненню Столипіна реформувати сільське господарство протягом 20 років.

Узв’язку з цим постає питання про ставлення українського селянства до столипінського землевпорядкування. Аналіз документів і матеріалів, оцінок представників широкої громадськості, засобів масової інформації та праць дослідників цієї проблеми дорадянського періоду свідчить про те, що загалом село реагувало на указ від 9 листопада 1906 р. негативно. Причини цього були різноманітні.

По-перше, це стало наслідком тодішнього селянського світогляду, твердої упевненості в тому, що земля повинна належати трудящим, які її обробляють. Для