Материал: Економічна історія України том 2

26 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

лень «керувався нормами союзу паровозобудівних заводів». Ця вимога була виконана55. У 1913 р. в галузі сільськогосподарського машинобудування та виробництва сільськогосподарських знарядь на Півдні України було створено синдикат «Врожай»56.

Захищаючи інтереси монополістів високими протекціоністськими тарифами, царський уряд одночасно забезпечував їм можливість наживи на казенних замовленнях. Держава була власником основної мережі залізниць, а також військових заводів та портів і виступала як споживач палива, металу, машин та різних матеріалів. Уряд давав підприємцям замовлення за високими цінами, призначав премії й

утакий спосіб гарантував підприємцям великі прибутки. Відомий промисловець Гужон, наприклад, діставав від казни у формі премії 300 руб. за кожний товарний вагон, 800 руб. – за пасажирський, 3 тис. руб. за кожний паровоз і 23 коп. за кожний пуд рейок. Замовлення з негайною виплатою великих сум давалися часто й таким капіталістам, які ще тільки думали споруджувати підприємства57.

Ухарчовій промисловості найбільшим був синдикат цукрозаводчиків, заснований у 1887 p., бюро якого знаходилося в Києві. Найвпливовіша роль у ньому належала цукровим магнатам Бобринським, Браницьким, Береденкам, Хряковим. Спочатку синдикат об’єднував 78%, а в 1892–1893 pp. – 91% цукрових заводів України. Основним його завданням було регулювання цін на цукор і забезпечення підприємцям високого монопольного прибутку на внутрішньому ринку. Як і в перші роки існування цукрового синдикату, підприємці скорочували продаж цукру на внутрішньому ринку і збільшували його експорт. Вивозячи частину цукру за кордон, вони штучно підтримували високі ціни на нього в Російській імперії58.

Монополії охопили своєю діяльністю й інші галузі народного господарства. Напередодні Першої світової війни в Україні вже не було жодної важливої галузі промисловості, в якій тією чи іншою мірою виробництво не було б монополізовано. Якщо в 1901 p. працювало лише 17 підприємств, на кожному з яких було зайнято понад 1 тис. робітників, то в 1913 p. їх налічувалося вже 42. У 1900 p. 5 великих металургійних заводів виплавляли 49% усього чавуну в Україні, забезпечивши понад 25% його загальноімперського виробництва. В 1913 p. на ці самі підприємства припадало вже 55% виплавленого чавуну Півдня України і 37% виробництва його

уРосії в цілому. Усі монополістичні об’єднання, що діяли в Україні, мали загальноімперське значення. Високий рівень концентрації виробництва не суперечив існуванню великої кількості невеликих підприємств, які, застосовуючи рутинну техніку, виробляли мізерні обсяги продукції.

З 90-х рр. XIX ст. виявились ознаки концентрації виробництва на західноукраїнських землях. Одним з виявів цього було утворення в 1892 p. картелю з метою нормування цін на нафту. Протягом 1905–1906 pp. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були «Галицько-Карпатське товариство» з капіталом 16 млн крон, компанія «Сходниця» з капіталом 10 млн крон, компанія «Галичина» з капіталом 6 млн крон. У першому десятиріччі XX ст. у нафтовій промисловості прискорився процес концентрації підприємств. Кількість їх з 344 у 1907 p. скоротилася до 254 у 1910 p. Найбільші 15 підприємств виробляли 75% нафти, що видобувалася в Галичині59.

Удеревообробній промисловості Закарпаття з 1882 p. діяв синдикат «Мун-

дус». Акціонерний капітал синдикату становив в 1910 p. 3 млн, а в 1916 p. – 7,3 млн крон. Найбільший хімічний завод у Сваляві, збудований у 1910–1911 pp., належав будапештській компанії «Сольва», акціонерами якої крім австрійських були англійські, французькі та американські підприємці60.

Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та інші монополістичні об’єднання, іноземні підприємці оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою. Спочатку панівне становище в ній належало австрійським підприємцям, але з початку XX ст. почав надходити німецький капітал, а згодом американський і англійський. В 1911 p. англійським капіталістам лише в Бориславі належала 71 свердловина з 363, які давали 1/4 нафтовидобутку Бориславського басейну. В 1912 p. німецькі й англійські фірми об’єдналися в концерн, що зосередив у своїх руках 1/3 видобутку нафти в басейні, заволодів усіма нафтопроводами цього району, чотирма з семи великими нафтопереробними заводами. У 1913 p. в нафтову промисловість Прикарпаття почав посилено проникати і французький капітал. Напередодні війни вкладений у нафтодобувну промисловість Прикарпаття капітал оцінювався у 310 млн австрійських крон, з них майже 1/3 припадала на австрійський капітал, 1/5 – на англійський, по 12–15% – на німецький, французький і місцевий галицький, по 2% – на американський і бельгійський61.

У нафтовій промисловості Галичини між групами нафтовидобувників і гасозаводчиків точилася постійна конкурентна боротьба. Заводчики-рафінери прагнули максимально знизити ціни на нафту, а нафтовидобувних робили все для того, щоб підвищити їх. Це призвело до виникнення двох монополістичних організацій, які конкурували між собою, – картелю власників головних заводів і синдикату нафтовидобувників. Картель австро-угорських власників заводів виник у 1892 р. До нього приєдналися рафінери Галичини. Через два роки картель був ліквідований, бо за цей час були побудовані нові нафтопереробні заводи, і попередній розподіл квот між учасниками картелю став недійсним. Картель утворився на новій основі у 1896 р. За короткий час свого існування він зумів підвищити ціну на гас з 27 до 36 крон за 100 кг. У той же час різко знизилися ціни на нафту (з 4,5 крон в 1900 р. до 1,25 крон в 1902 р.). Це призвело до організації монополістичного об’єднання нафтовидобувників. З активною допомогою австрійського банку «Кредитанштальт», що фінансував багато нафтодобувних компаній Галичини, у 1903 р. був організований синдикат «Петролеа». В руках синдикату зосередилась продукція всіх великих і більшості дрібних нафтовидобувників Галичини. Йому вдалося об’єднати 9/10 нафтовидобувників Галичини. Однак, у 1907 р. через кризу надвиробництва та падіння цін на нафту синдикат «Петролеа» розпався. Замість нього утворився картель під назвою «Крайовий союз нафтовидобувників». У ньому об’єдналося 75,2% усіх підприємств, продукція яких становила не менше 80%. Керівна роль в новому картелі належала англійському концерну «Прем’єр ойл»62.

Гасозаводчики Галичини утворили черговий картель у 1903 р., але під час розподілу квот урядом їм було надано не більше 1/4 частини контингенту. Після побудови у 1905 р. американською фірмою «Вакуум ойл компані» двох нових заводів у Сілезії та Словаччині становище нафтопромисловців Галичини ще більше погіршилось, адже вони мали право переробляти лише 25,8% видобутої у цьому регіоні нафти. Згодом це призвело до розпаду картелю рафінерів63.

28 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Австрійський капітал посідав провідні позиції в лісопильній і деревообробній галузях промисловості. Іноземні підприємці скуповували на західноукраїнських землях тисячі гектарів лісу. Хижацька розробка лісових масивів призводила до зменшення їхніх площ.

ПершийцукровийкартельвАвстрійській монархії булоутворенов1876 р. Його учасники зобов’язувались не створювати нових підприємств. Крім того, картель добився підвищення залізничного тарифу на перевезення цукрового буряка залізницями Буковини та Галичини, а уряд підвищив акцизні збори на цукор на 38%64.

Монополістичні тенденції в розвитку пивоварної та горілчано-спиртової промисловості на території українських земель імперії Габсбургів виявлялись у вигляді утворення картелів і підписання конвенційних угод у цих галузях та за рахунок квотування виробництва продукції підприємств цих галузей65.

З початку XX ст. австро-угорська промисловість, у якій переважали картелі, почала диктувати свою волю західноукраїнській економіці. Картелі поглинали в Східній Галичині всі підприємства, існування яких було для них небажаним. Майже неможливим було будівництво нових фабрик і заводів, якщо це суперечило інтересам відповідних монопольних об’єднань.

Підсумовуючи наведені вище дані по державі й монополістичному капіталу на теренах українських земель у складі імперій Романових і Габсбургів на початку

ХХст., необхідно визнати:

–уряди цих держав активно втручалися в розвиток процесів промислового монополізму на території українських земель шляхом встановлення квот на виробництво продукції, надання казенних замовлень, здійснення відповідної політики залізничних тарифів, встановлення акцизів або премій на виробництво продукції та за рахунок здійснення протекціоністської політики у сфері зовнішньої торгівлі;

–особливістю розвитку промислового монополізму на підросійських землях України стало поширення синдикатів – організаційних форм монополістичних об’єднань, при яких ті підприємства, що увійшли до них втрачають комерційну збутову самостійність, але зберігають юридичну і виробничу свободу дій. Тобто в синдикатах збут продукції і розподіл замовлень здійснювався централізовано;

–на західноукраїнських землях монополістичні тенденції в розвитку промисловості проявлялися у вигляді утворення картелів – форм монополістичних об’єднань, в яких, на відміну від інших, більш стійких монопольних структур, кожне підприємство зберігало фінансову і виробничу самостійність. Об’єктами угод були: ціноутворення, сфери впливу, умови продажу, використання патентів, регулювання обсягів виробництва, узгодження умов збуту продукції, наймання робітників. Картелі діяли, зазвичай, в межах однієї галузі.

4.Світовий ринок і сільське господарство України на порозі новітньої епохи

Регіони Російської імперії перебували на різних стадіях економічного й соціального розвитку. Перехід від аграрного до індустріального суспільства виявився тривалим. Понад 70% населення було безпосередньо зайнято в землеробстві, а в сільській місцевості проживало на початку XX ст. близько 85% жителів країни.

Країна трималася на плаву за рахунок землеробства, що визнавали й вищі урядовці. За їхньою оцінкою, сільське господарство залишалося найголовнішою сферою прикладання праці основної маси населення. За офіційними даними, землеробство давало напередодні війни близько двох третин національного багатства – «не менше 9 млрд руб. від річної продуктивності країни в 15 млрд рублів»66. Прибуткова частина бюджету Російської імперії також залежала переважно від сільського господарства, його зв’язків із зовнішніми ринками, оскільки надходження іноземної валюти і митних зборів визначалося продажем за кордоном зернових хлібів, а також продуктів тваринництва і птахівництва, цукру, олії, спирту, тютюну.

Однак у реальній дійсності сільське господарство залишалося поза увагою урядових кіл. Самоорганізація сільського населення, створення широкої кооперативної мережі, особливо в національних районах імперії, всіляко обмежувалися,

ато й переслідувалися владою. Функції державного управління сільським господарством обмежувалися наявністю Міністерства державного майна. Головне землеробське відомство (Міністерство сільського господарства) з’явилося тільки наприкінці доби капіталістичного розвитку. В імперії відчувався гострий дефіцит освічених сільськогосподарських кадрів, а щодо України, то в ній не було жодного повноцінного вищого навчального закладу для підготовки фахівців у різних галузях землеробства.

Уряд скликав час від часу так звані особливі наради, на яких розглядалися причини негараздів у сільському господарстві, але всі вони не мали помітних позитивних наслідків для підвищення продуктивності землеробства. Про справжнє ставлення держави до його потреб свідчать такі дані. Щорічні витрати на десятину обробленої землі виражалися в середньому протягом 1907–1911 рр. у таких цифрах: у США – 3,90 руб., Німеччині – 2,35, Великій Британії – 2,15, Франції – 1,40, Австро-Угорщині – 1,25, Румунії – 0,80, Італії – 0,42, Російській імперії – 0,10 руб.67

Не приділяли сільському господарству належної уваги й вищі органи законодавчої влади – Державна Дума і Державна рада. «Достатньо сказати, – акцентував увагу учасників IV Загального зібрання Всеросійської сільськогосподарської палати в лютому місяці 1916 р., член Державної Думи В.Снежков, – що ні в першій, ні в другій Державній Думі не створювалися сільськогосподарські комісії. У 1908 р. серед 26 різноманітних комісій третьої Думи не було тільки сільськогосподарської. У діяльності уряду… сільське господарство завжди займало навіть не другорядне,

аостаннє місце».

Тим часом землеробство в Україні й деяких інших регіонах імперії увійшло у таку фазу розвитку наприкінці XIX – початку XX ст., коли подальший його прогрес вимагав значно більших витрат капіталу для широкого застосування сільськогосподарських машин і знарядь праці, мінеральних добрив і передових технологій. Інакше кажучи, інтенсифікація землеробства ставала можливою за умов підвищення цін на його продукти. За низької ціни на хліб, м’ясо та інші продукти не було жодного сенсу вести інтенсивне господарство. Для переходу до інтенсивного господарювання саме життя вимагало проведення масштабної цінової реформи з відповідним підвищенням заробітної плати робітникам і службовцям. Однак

30 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

урядові кола були надто далекими не тільки від вирішення, а й від усвідомлення її необхідності.

Внаслідок цього та низки інших причин перехід сільського господарства до фази інтенсивного розвитку був уповільненим. У його структурі переважало зернове господарство, яке пристосовувалося до потреб світового ринку. За таких обставин Україна стала одним із найбільших виробників та експортерів продовольчих і фуражних хлібів.

Дослідники цієї проблематики, які були сучасниками доби капіталістичного розвитку, звертали увагу найперше на негативні боки латифундистського землеволодіння в Україні та селянське малоземелля. В низці праць розглядалися причини відносно низької урожайності землеробських культур, були зроблені певні підрахунки щодо продовольчих надлишків в Україні та деяких інших регіонах Російської імперії. З’явилися наукові розвідки, в яких досліджувався вплив товарно-грошових відносин на розвиток власницьких і селянських господарств. Певні успіхи були досягнуті у вивченні світового продовольчого ринку, налагодженні зв’язків із ним сільськогосподарських виробників України. Деякі автори цих тематичних розробок були оголошені в роки сталінського режиму «ворогами народу» й фізично знищені.

Найбільше уваги приділяли тогочасні дослідники експортній тематиці. Проте внаслідок ігнорування тодішньою владою національно-адміністративного чинника вони уникали обчислень щодо сумарного обсягу хлібного вивозу з національних районів імперії. Зокрема, досягнення України у виробництві й експорті хлібів маскувалися навіть у назвах регіонів: Південно-Західний край, Південний експортний район, Новоросійський край, Малоросійський район, Задніпровський район, Південно-Степовий край, Дніпровсько-Донський район тощо. Тільки в окремих наукових працях наводилися статистичні дані щодо надлишку продуктів землеробства і тваринництва в губерніях Наддніпрянської України та вивозу з них хлібів на зовнішні ринки. До серйозних недоліків праць перших дослідників слід віднести й те, що в них не знайшов відображення експорт продуктів тваринництва і птахівництва, цукру, спирту, тютюну, хмелю тощо.

Після повалення династії Романових і утвердження більшовицького тоталітарного режиму в 1920-х рр. у висвітленні хлібного експорту домінувала певною мірою стара тенденція. Досліджувалися найперше обсяги і напрямки хлібного вивозу, зверталася увага читачів на його слабкі боки з вини «реакційного царату». Однак представники радянської історіографії, затиснуті у прокрустовому ложі класового підходу до аналізу дійсності, однобічно висвітлювали цю тематику. Складний

ісуперечливий характер суспільних відносин, вплив внутрішнього, а тим більше світового ринку на структурування землеробства в Україні, розвиток власницьких

іселянських господарств залишився поза рамками їхніх досліджень.

На жаль, серйозного просування в опрацюванні цієї проблематики нема і після проголошення незалежності України. Молоді дослідники, як і їхні попередники, найчастіше обмежуються наведенням фрагментарних даних щодо обсягу вивезеного хліба через чорноморсько-азовські порти на ринки країн Західної Європи. За рідкісним винятком, відсутні навіть спроби виокремити розміри українського хлібного вивозу з усього загальноімперського експорту. Вивіз на зовнішні ринки