Материал: Економічна історія України том 2

Крок вперед зробило лісохімічне виробництво. На початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у Сваляві та Вигоді. Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. В цей період працювали два цукрових заводи на Буковині. У 1913 p. почав працювати цукровий завод в галицькому місті Ходорові.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло 5 великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній Галичині й одна на Закарпатті). Західноукраїнські фабрики лише незначною мірою забезпечували місцеві потреби в тютюнових виробах і переважна частина їх завозилася з центральних районів монархії Габсбургів.

Продукція легкої промисловості західноукраїнських земель не могла успішно конкурувати з австрійськими, угорськими і закордонними промисловими виробами і через це розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстильне виробництво. Так, у Східній Галичині на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних підприємств. На найбільших з них було зайнято по кілька десятків робітників.

У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було розвиненим слабко. В Закарпатті – у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фридешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка. Тільки завод у Кобилецькій Поляні був дещо модернізований протягом 1908–1912 pp. На ньому вироблялися колеса для потягів, невеликі металеві речі – сокири, лопати тощо.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях усіма видами промислової діяльності було зайнято близько 300 тис. робітників. З них промислові робітники становили 63 тис. осіб. Вони працювали на 700 фабрично-заводських підприємствах. У Східній Галичині діяло 600 промислових підприємств фабрично-заводського типу, на яких було зайнято близько 40 тис. робітників. На залізницях і державних підприємствах працювало 6–8 тис. осіб. На Буковині в 1910 p. налічувалося 35,5 тис. робітників, у тому числі 13,6 тис. промислових. Половину з них становили фабрично-заводські робітники, які концентрувалися на 80 підприємствах. На Закарпатті чисельність фабрично-заводських робітників у 1910 p. наближалася до 7 тис. осіб34.

Отже, необхідно визнати, що незважаючи на певні переваги, галузева структура західноукраїнської промисловості на початку ХХ ст. залишалась однобокою і мала сировинний характер. Головну частину продукції давали галузі, що займалися добуванням і первинною переробкою місцевої сировини, – лісова, лісопильна та нафтова. Інші галузі не були достатньо розвинені. Це означає, що незважаючи на значні зрушення, становлення фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях у цей час ще не завершилося.

3. Держава і монополістичний капітал

Приплив іноземних інвестицій у розвиток промисловості й транспорту України, котрий набув значних обсягів з 80-х рр. XIX ст., зумовив зростання концентрації виробництва й посилення процесів акціонування промислових підприємств. Переломним моментом в процесі концентрації виробництва стала економічна криза.

22 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Вона призвела до краху сотень невеликих підприємств і створення низки великих монополістичних об’єднань.

У сучасній науці вважається, що «монополія існує, коли одна фірма є єдиним виробником продукту, в якого немає близьких замінників»35. Проте це визначення є досить вузьким, адже характеризує монополію у чистому вигляді, котра в реальному житті майже не зустрічається. В широкому плані цю економічну категорію необхідно розуміти як недосконалу конкуренцію і визначати так – ситуація на ринку, коли кількість продавців настільки мала, що кожен з них здатен впливати на формування продажної ціни.

Капіталістична промисловість на українських землях знала майже всі монополістичні об’єднання (союзи, конвенції, картелі, синдикати, концерни, трести). Концентрація промисловості в Російській імперії, і особливо в Україні, була в низці галузей вищою, ніж у країнах Західної Європи і США. На початку ХХ ст. в Росії на підприємствах з кількістю робітників понад 500 працювало 54% усіх робітників, тоді як у такій розвиненій країні, як США, на аналогічних підприємствах працювало близько 33%36.

Передвісником появи монополістичних об’єднань у промисловості України стало виникнення так званих представницьких організацій великого капіталу. Однією з перших таких організацій, що об’єднувала вуглепромисловців, а згодом і капіталістів низки інших галузей промисловості Донецького басейну, були з’їзди гірничопромисловців Півдня Росії. Безпосереднім поштовхом до їх створення стали ускладнення, викликані економічною кризою 1873 р. Наприкінці 1873 р. група вуглепромисловців подала доповідну записку в Гірничий департамент про необхідність скликання з’їздів для з’ясування потреб кам’яновугільної промисловості. Уряд схвально зустрів ідею і дозволив їхню діяльність. У 1890 р. підприємці добилися дозволу на заснування ради з’їздів. Керівники з’їздів прагнули підтримувати їх репутацію як «представницької від промисловості» організації. Вони проводили досить чітку лінію на встановлення неподільного панування великого капіталу й водночас обстоювали свій «публічно-правовий характер» і заперечували споріднення з «приватноправовими організаціями» на зразок синдикатів. Разом з тим внутрішня організація з’їзду і його діяльність свідчили про зародження монополії. Показовим щодо цього було вирішення питання про розподіл ухвальних голосів між учасниками з’їздів. На ХХІІІ з’їзді (1898 р.) було вирішено, що щорічна відправка 250 вагонів палива давала право підприємцям вугледобувної промисловості на один ухвальний голос, вивіз 1 тис. вагонів продукції – на 2, а більше 4 тис. вагонів – на 3 голоси. Прийнятий розмір цензу дозволяв зосередити функції з’їздівської організації в руках великих гірничопромисловців37.

Монополістичні об’єднання в Україні були пов’язані з іноземним капіталом. Понад 25% іноземних капіталів, вкладених у промисловість Російської імперії на початку XX ст., припадало на Україну. У вугільній промисловості іноземцям належало 63% основного капіталу, в металургії – 90%. Іноземний капітал приваблювали в Україну високі прибутки, які майже повністю йшли за кордон38.

Величезна роль у розвитку української промисловості належала акціонуванню. Перші акціонерні компанії в Україні виникли в 70-х рр. Цей процес набув широкого розмаху в 90-х роках, під час кризи 1900–1903 pp., яку змінило промис-

лове піднесення 1910–1913 pp. Створення акціонерних товариств певною мірою вирішувало проблему об’єднання індивідуальних капіталів і компенсувало нестачу грошей у підприємців. Акціонерні компанії були єдиною формою організації фінансового та монополістичного капіталу і проникнення іноземного капіталу в українську промисловість.

У 70–80-х рр. виникли перші акціонерні компанії. Чимало їх було створено в 90-х рр. Серед них Голубівське Берестово-Богодухівське гірничопромислове товариство (1890), Російсько-Донецьке товариство кам’яновугільної та заводської промисловості (1895), акціонерне товариство Брянських кам’яновугільних копалень та рудників (1896), Катеринінське гірничопромислове товариство (1896), Таганрозьке металургійне товариство (1896). У 1896 p. утворилося Донецько-Петровське гірничозаводське товариство для розробки кам’яновугільних та інших покладів в Катеринославській губернії. У 1898–1899 pp. виникли Південне і Воскресенське гірничопромислові товариства, Кримсько-Донецьке товариство кам’яновугільної та гірничої промисловості, акціонерне товариство Катеринославського трубо- і залізопрокатного заводу. Південноросійське металургійне товариство. Товариство Керченських металургійних заводів і рудників, Краматорське металургійне товариство. Акціонерні компанії з’являлися також в інших галузях промисловості півдня України: Товариство рудників Дубової Балки в Кривому Розі з видобутку залізної руди (1892 р.), Російське паровозобудівне і механічне товариство (1895 р.), Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана (1896 р.), Товариство Південноросійського машинобудівного заводу (1896 р.) тощо39. В руках найбільших акціонерних товариств зосереджувалася більша частина капіталів. До кінця ХІХ ст. акціонуванням була охоплена вся металургійна промисловість Півдня України40.

Показовими є дані про частку великих компаній в акціонерному капіталі найважливіших галузей промисловості. За 1870–1890 pp. кількість найбільших товариств, основний капітал яких становив 1 млн руб. і більше, зросла в 11 разів, а їхній капітал – у 8 разів. Основний капітал товариств з капіталом менше 1 млн руб. збільшився тільки у 6 разів порівняно з їхньою кількістю. До того ж частка акціонерних товариств з капіталом менше, ніж 1 млн руб. зменшилася в 1,6 раза. Правом вирішального голосу в акціонерних товариствах користувалися тільки найбільші підприємці. В статутах цих товариств зазначалося, що кожен акціонер має право бути присутнім на загальних зборах і брати участь в обговоренні питань, але право вирішального голосу надавалось акціонеру, який мав не менше 12 акцій. Власник 24 акцій мав два голоси, 48 – три41.

Монополістичні об’єднання виникали насамперед у галузях важкої промисловості, бо саме там був високий ступінь концентрації виробництва і капіталу. Цей процес тісно пов’язувався також з економічною політикою держави і діяльністю великих комерційних банків, які фінансували і контролювали монополії. Синдикати у той час виникали таємно, не були юридично легалізованими й існували як акціонерні товариства, контори для продажу і т. п. Законодавство забороняло так звані зговори (стачки) промисловців і торговців, хоча фактично царський уряд підтримував свободу підприємницької діяльності. Економічна політика уряду була спрямована на підтримку великого капіталу. Цьому сприяли такі заходи, як митний протекціонізм і казенні замовлення, державні кредити і субсидії, залізничні

24 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

тарифи і експортні премії, підтримка організації з’їздів і монополій, акціонерних товариств тощо. Все це створювало монопольний ринок для незначної кількості великих підприємств, полегшувало встановлення монопольних цін і одержання значних прибутків42.

Акціонерна промисловість України, як і монархії Романових у цілому, характеризувалася великою прибутковістю. У другій половині 90-х рр. норма прибутку

вній коливалася між 11,5 і 15,6% на капітал, що становило в середньому 13%, майже вдвоє перевищуючи прибутковість західноєвропейських підприємств. Гірничопромислові південноукраїнські фірми, використовуючи систему державних замовлень і забороненого митного протекціонізму, досягали небачених надприбутків. Це, зокрема, стосувалося металургійних заводів, прибуток яких у 1897 p. досягав

всередньому 50% на капітал, а Юзівського заводу – 100%. Дивіденди Південноросійського Дніпровського металургійного товариства і Товариства Брянського рейкопрокатного, залізоробного і рейкового виробництва становили 30–40% на капітал. У 1897–1898 операційному році товариство Дніпровського заводу отримало 4 млн руб., тобто 80% чистого прибутку на капітал, і видало з цієї суми 2 млн руб. дивідендів. Дивіденди акціонерних товариств коксового виробництва досягали 30–35%, а вугільних – 9–12% на капітал43. Південноукраїнські гірничопромисловці наживали багатомільйонні багатства.

Поява значної кількості акціонерних товариств у найважливіших галузях промисловості України свідчила про те, що розпочався новий етап становлення великої індустрії. Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонерних компаній у провідних галузях української промисловості стало важливою умовою для створення тут монополій.

За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна посідала перше місце в Російській імперії. У 1901 p. на 12 великих металургійних заводах (з 16 діючих) було зосереджено 96% усіх робітників металургії Півдня України. На кожному з них працювало понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87% чавуну в цьому регіоні44. В 1900 р. п’ять південних металургійних заводів уклали картельну угоду про розподіл замовлень на рейки і створили для цього спеціальний орган. Уряд не допустив монополії до регулювання казенних замовлень. У тому ж 1900 р. була створена комісія графа Сольського, яка через два роки перетворилася на постійно діючий комітет з розподілу залізничних замовлень. Діяльність цього комітету носила характер відвертої і повної підтримки монополій. Але уряд не мав наміру втрачати контроль над замовленнями і не збирався передати його до рук тих самих монополій, яких він підтримував всіма засобами45.

Високий рівень концентрації був характерний також для вугільної промисловості Донбасу. Якщо у 1902 р. 86% усього видобутку вугілля припадало на акціонерні компанії46, то у 1912 p. частка 25 акціонерних товариств (з 26 діючих у цій галузі) вже становила 95,4% видобутку всіх акціонерних товариств і понад 70% видобутку вугілля в Донбасі47.

У1902 p. в Україні було засновано найбільший у металургії Російської імперії синдикат «Продамет», метою якого проголошувалося здійснення торгівлі виробами заводів цього об’єднання48. До синдикату входило 12 підприємств (товариств), серед яких були Південноросійське Дніпровське металургійне товариство «Русский

Провиданс» та ін. На початок 1908 р. «Продамет» зосередив у своїх руках дві третини всього виробництва заліза і криці Південної України49. Синдикат «Продамет» вів жорстку боротьбу з іншими синдикатами.

Особливо тривалою була боротьба з уральським синдикатом «Кровля». У 1907 р. він мав у своїх руках 54% виробництва покрівельного заліза і монопольно користувався такими ринками, як Сибір, Поволжя та ін. Однак «Продамет», спираючись на передову техніку південних заводів, і допомогу іноземних капіталістів – учасників синдикату, врешті-решт придушив конкуренцію з боку «Кровлі». На початок 1913 р. він зосередив у своїх руках продаж виробів металургійних заводів країни на 80–100%. Синдикат на цей час об’єднував до 30 металургійних підприємств, з них 17 на Півдні Росії, 8 – у Привіслінському краї, 3 – в Прибалтійському районі, 1 – в Центральному районі і 1 – на Уралі50. На заводах «Продамету»

в1910 р. було зайнято 85 тис. робітників. За своєю питомою вагою і значущістю

векономіці Російської імперії синдикат «Продамет» стояв на рівні Сталевої корпорації США і Сталевого тресту в Німеччині51. Синдикат продавав залізо різного ґатунку, балки, рейки, бандажі в імперії Романових. Завдяки його діяльності істотно зріс експорт виробів з металу.

Важливим фактором у монополізації промисловості України була організація

в1904 p. синдикату «Продвугілля» (Акціонерне товариство торгівлі мінеральним паливом Донецького басейну), який об’єднав майже весь видобуток і продаж кам’яного вугілля в Донбасі. Це був один із найбільших синдикатів імперії. До нього входило 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких у 1912 р. видобули 600 млн пудів вугілля, тобто близько 60% усього вуглевидобутку Донбасу. Напередодні війни на підприємствах «Продвугілля» працювало 64 тис. робітників52.

Уперіод з 1902 по 1904 рр. у металургійній і металообробній промисловості Російської імперії було створено кілька синдикатів. Найбільшими з них після «Продамету» був синдикат з продажу металевих труб – «Трубопродажа». Він об’єднував усі російські підприємства, які виробляли труби, однак керівна роль у ньому належала німецьким капіталістам; загальне керівництво синдикатом перебувало в Берліні. Загалом на початку ХХ ст. цей синдикат об’єднав майже 100% російського збуту водогінних, газопровідних, фабричних, нафтопровідних та інших труб53.

У1903 р. було створено всеросійський синдикат «Гвоздь», який об’єднав 32 заводи. Майже весь збут залізного і крицевого дроту, цвяхів і т. д. було сконцентровано в руках цього синдикату. Його створення спричинило різке підвищення цін, а також зумовило нестачу на цвяхів. Розпочалась гостра боротьба синдикату з аутсайдерами і водночас всередині самого синдикату через квоти. Не витримавши цієї боротьби, синдикат «Гвоздь» розпався. У 1908 р. з’явилось товариство з продажу руди півдня Росії «Продаруд». До нього увійшли всі значні підприємства Півдня. Синдикат зосередив у своїх руках продаж понад 80% всієї руди.

Товариство для торгівлі виробами російських вагонобудівних заводів «Продвагон» розпочало діяльність у 1906 р. У 1912 р. на «Продвагон» припадало замовлень на 33,5 млн руб., у той час як для інших заводів, котрі не увійшли до синдикату, – лише 1 млн руб.54 Паровозобудівні заводи, які уклали в 1900–1902 рр. картельну угоду, поставили вимогу, щоб комітет з розподілу залізничних замов-