Материал: Економічна історія України том 2

Очевидно, що в перші роки «відлиги» в аграрній політиці в СРСР домінувала прагматична тенденція. Проте ідеологічні упередження, традиційні догматичні підходи, які глибоко вкоренилися в управлінському апараті, знову набирали силу.

3. Повсякденне життя

У травні 1945 р., після беззастережної капітуляції Німеччини, в радянському суспільстві прокинулася надія на зміни. У цей час під тріумфальний гуркіт салютів у народі зажевріла віра в краще майбутнє. Такі настрої людей, їхні очікування та сподівання яскраво передав К.Симонов: «Життя після війни здавалося святом, для початку якого потрібно було лише одне – останній постріл».

Однак повоєнні будні, щоденні труднощі й проблеми швидко розвіяли вчорашні ілюзії. В політичному, економічному, соціальному розвиткові СРСР виявлялися глибокі суперечності, обтяжені наслідками спустошливої війни. Ставало очевидно, що правляча верхівка країни не допускала навіть думки про можливість лібералізації.

Завдані війною руйнування значно загострили соціальні проблеми. Сотні тисяч людей жили в землянках, бараках і підвальних приміщеннях. Не вистачало харчів, одягу, інших предметів першої необхідності. Продовжував діяти механізм «мобілізації коштів населення», запроваджений урядом на початку війни. Він передбачав збільшення сільськогосподарського податку, прибуткового податку з населення, підвищення цін на горілку, тютюн, деякі інші товари, введення нового податку на холостяків і малосімейних і т. п. Заохочувалися внески громадян у фонд оборони і проводилися підписки на державні позики, які на ділі не мали декларованого добровільного характеру і дозволяли збирати в бюджет держави величезні кошти.

Відмітноюознакоютогоперіодусталапосиленаміграціянаселення, пов’язана з демобілізацією і репатріацією радянських громадян. Влітку 1945 р. розпочалося масове звільнення військовослужбовців, що торкнулося воїнів 13 старших вікових груп. Восени того ж року Президія Верховної Ради СРСР постановила провести демобілізацію 10 наступних старших вікових груп особового складу армії. Навесні 1946 р. ухвалено закон про демобілізацію третьої черги, а згодом – інших старших вікових груп. У 1948 р. демобілізацію в основному було завершено: всього з армії звільнено 8,5 млн осіб. Тепер контингент збройних сил складався насамперед з військовослужбовців 1926 і 1927 років народження62.

Водночас відбувалась репатріація радянських громадян, зокрема колишніх полонених, в’язнів концтаборів і насильно вивезених на роботу до Німеччини. За даними уповноваженого РНК СРСР у справах репатріації П.Голикова, на 1 березня 1946 р. було репатрійовано понад 5,3 млн осіб, з них 3 млн звільнено частинами Червоної армії, а 2,3 млн – військами союзників. Серед репатрійованих радянських громадян налічувалося: колишніх військовослужбовців – 1,8 млн осіб, цивільного населення – 3,5 млн осіб (з них чоловіків – близько 1,3 млн осіб, жінок – 1,5 млн, дітей – 0,7 млн). Серед цивільного населення більшість становили українці, росіяни і білоруси. Для перевезення репатріантів було використано насамперед залізничний

392 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

транспорт (176,4 тис. вагонів), а також 5 тис. автомашин, 166 пароплавів і літаки (1,8 тис. рейсів)63.

Репатріанти вважалися політично неблагонадійними і проходили ретельну перевірку в спеціальних фільтраційних пунктах і таборах. Її здійснювали органи НКВС–МВС, НКДБ–МДБ, а також військова контррозвідка «СМЕРШ». На кожного репатріанта було заведено так звану фільтраційну справу, що містила, поміж іншим, реєстраційну картку з відбитком вказівного пальця його правої руки. Усіх прибулих поділяли на кілька категорій: «репатріантів з числа цивільного населення, що перебувало в окупації», «репатріантів з числа військовополонених», а також «колабораціоністів». До останньої категорії відносили колишніх поліцаїв, старост, солдатів національних легіонів Вермахту тощо. Як правило, «фільтрація» осіб, звинувачених у колабораціонізмі, затягувалася на кілька років.

За офіційними даними, з 5,3 млн осіб, які повернулися в СРСР, 3,2 млн осіб одержали дозвіл їхати в рідні місця чи інші райони країни, де вони вдруге проходили перевірку – в обласних приймально-розподільних пунктах. Абсолютну більшість цих репатріантів в організованому порядку відправили на роботу в сільське господарство (1,4 млн осіб) і промисловість (447 тис.). Близько 1,1 млн осіб, колишніх військовополонених і цивільних призовного віку, направили в армію, передусім у штрафні частини; понад 608 тис. осіб – у робітничі батальйони, сформовані для потреб промисловості; 339 тис. осіб – «у розпорядження НКВС (спецконтингент)». Майже 90 тис. осіб перебували на пересильних пунктах (у таборах) і використовувались на різноманітних роботах при радянських військових частинах та установах за кордоном.

У заключний період війни і перші повоєнні роки гостро стояла проблема розмінування населених пунктів, а також колгоспних полів, лісових масивів, доріг та ін. Уся територія України була густо нашпигована мінами, снарядами, бомбами, які становили серйозну небезпеку для населення. У ході звільнення республіки від нацистської окупації розмінуванню підлягали передовсім місця проходження частин Червоної армії. Зрозуміло, що команди військових мінерів не мали ні часу, ні достатніх сил, щоб відразу розчистити всі потенційно небезпечні місця. Тому в різних областях УРСР нерідко траплялися випадки підриву на мінах людей, у першу чергу військовослужбовців, колгоспників, дітей. Цю проблему вдалося швидше розв’язати у великих містах, проте у віддалених районах, в малих селах вона залишалася актуальною значно довше64.

Після війни спостерігалося зростання кримінальної злочинності. За даними органів міліції, з 1 січня 1944 р. по 1 жовтня 1945 р. в УРСР було порушено майже 87 тис. кримінальних справ, по яких притягнуто 122 тис. осіб. За цей період заарештовано 66,9 тис. осіб, засуджено – 46,3 тис.65 Про стан злочинності та відповідні настрої громадськості можна судити з цікавого свідчення сучасника – листа В.Рибальченка, якого він надіслав до редакції журналу «Спутник агитатора». Автор листа мешкав у м. Щорс Чернігівської області, називав себе «агітатором серед робітників» і написав про побачене й пережите: «Злодійство і бандитизм набрали після війни загрозливих розмірів. Крадуть і грабують на залізничних станціях, на ринках, в дорозі і в будинках, з убивством і без нього. На вулиці, де я живу, за два роки не залишилося жодного необкраденого будинку…».

Улисті В.Рибальченка також мовилося: «Алкоголізм і на його ґрунті хуліганство процвітають. Ні в газетах, ні в кіно жодного лозунгу про шкідливість пияцтва, жодного заклику до культури у спілкуванні людей. Під культурою у нас в газетах розуміють цифрові дані про кількість театрів, кіно, клубів, примірників газет. Це дуже добре, але потрібно вживати енергійних заходів для відновлення культури живої людини. Пияцтво, грубість, люмпен-пролетарство, злодійство і бандитизм – усе сплелося в гордіїв вузол». На думку автора листа, слід було б проводити профілактичну роботу серед населення і значно посилити відповідальність тих, хто порушував порядок і закон. В.Рибальченко вважав діяльність судів, міліції та інших силових структур надто гуманною і категорично пропонував: «Треба вжити найрішучіших заходів проти злодіїв і бандитів. Затриманих злодіїв не випускати: в табори і до стінки!»66.

Улютому 1947 р. завідувач відділу партійної інформації управління з перевірки партійних органів ЦК ВКП(б) І.Поздняк направив секретарю ЦК ВКП(б) М.Патоличеву доповідну записку «Про факти збільшення злочинності і хуліганства». У ній мовилося про те, що за останній час зросла кількість випадків бандитизму, квартирних крадіжок, вуличного пограбування і хуліганства. Така тенденція спостерігалась не лише в містах і робітничих селищах, а й у сільській місцевості.

Вбільшості випадків злочини скоювали кримінальні елементи, колишні засуджені і молодь. За словами І.Поздняка, «особливо широке розповсюдження злочинності відзначалося в Українській, Білоруській, Литовській, Латвійській, Казахській РСР»67.

Уперші повоєнні роки в зруйнованій і безжально пограбованій окупантами Україні не вистачало всього – харчів, одягу, взуття тощо. Продовжувала діяти карткова система розподілу продовольчих і промислових товарів, населення перебувало на централізованому нормованому постачанні. Така система була запроваджена ще в 1941–1942 рр., зокрема на хліб – повсюдно влітку 1941 р., а на важливі промислові товари – протягом 1942 р. Державне постачання хлібом за картками поширювалось на робітників і службовців промислових підприємств і будов, організацій та установ (разом із членами сімей), на дитячі будинки і лікарні, будинки інвалідів. Централізовано постачалися хлібом представники сільської інтелігенції – вчителі, лікарі, працівники районних підприємств і установ та ін. Однак карткова система не поширювалась на колгоспників.

Хліб за картками також одержувало населення, евакуйоване з окупованих територій. Норми постачання хлібом та іншими продуктами були диференційовані, насамперед за галузями господарства. Так, на кінець війни співвідношення між найменшими і найбільшими нормами постачання робітників становило: хліба – 1:2,4, м’яса, риби, круп – 1:2,5, цукру і кондитерських виробів – 1:1,25 тощо. У 1944 р. введено комерційну торгівлю товарами без карток, але за значно вищими цінами (скажімо, пайкова, тобто карткова, ціна 1 кг житнього хліба в різних районах СРСР становила від 0,75 до 1,15 руб., а комерційна – від 8 до 10 руб.). Наприкінці 1945 р. на централізованому державному постачанні хлібом у країні перебувало 80 млн громадян.

Увже згаданій промові перед виборцями Сталінського виборчого округу Москви, виголошеній в лютому 1946 р., Й.Сталін запевнив: «найближчим часом

394 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

буде скасована карткова система…». Ця заява вождя викликала серед присутніх зрозумілу реакцію – «бурхливі, тривалі оплески», додаючи людям надію на краще майбутнє, на відчутне поліпшення умов життя. Тоді ж Й.Сталін заявив про те, що «особлива увага буде звернута на розширення виробництва предметів широкого вжитку, на піднесення життєвого рівня трудящих шляхом послідовного зниження цін на всі товари, і на широке будівництво всякого роду науково-дослідних інститутів, які можуть дати можливість науці розгорнути свої сили»68. Однак уже на початку четвертої п’ятирічки в економіці СРСР виявилися великі труднощі, намітилось відставання від визначених показників. У серпні 1946 р. через гострі проблеми у сільському господарстві було вирішено перенести скасування карткової системи на наступний рік. Ще за кілька тижнів Рада міністрів СРСР почала так зване зближення комерційних і пайкових цін, дещо знизивши перші (на 10–15%) і помітно підвищивши другі (в 2,5–3 рази). Політичне керівництво країни переконувало трудящих у тому, що «без серйозних жертв неможливо ліквідувати тяжкий спадок війни»69. Немає сумніву, що цей крок негативно позначився на становищі громадян, які перебували на централізованому постачанні за пайковими цінами.

За кілька місяців до проведення згаданого «зближення цін» у деяких містах почалися розмови про можливе зниження цін на комерційні і підвищення цін на пайкові товари. У доповідній записці завідувача Відділу партійної інформації Управління з перевірки партійних органів ЦК ВКП(б) І.Поздняка секретарю ЦК ВКП(б) М.Суслову зазначалося, що через подібні «чутки» подекуди почалася споживча паніка: «в магазинах утворилися великі черги і за останні дні в ощадкасах відбувся деякий відплив вкладів». За повідомленням партійних органів, у зв’язку з підвищенням цін на товари за картками одна з робітниць сказала: «нове підвищення цін на планові товари створить великі труднощі в житті людей, які живуть лише на пайок і не користуються ринком»70.

У зв’язку з вагомим підвищенням пайкових цін партійні і радянські органи вжили деякі застережні заходи, зокрема ввели «хлібну надбавку» до зарплати низькооплачуваних категорій населення. Ті робітники і службовці, заробітна плата яких не перевищувала 300 руб. на місяць, отримали надбавку в розмірі 110 руб. на місяць. При зарплаті до 500 руб. надбавка сягала 100 руб., до 900 руб. – 80 руб. на місяць. Надбавка студентам становила 80 руб., а непрацюючим пенсіонерам – 60 руб. на місяць71. Однак подібні заходи не могли компенсувати втрати, понесені громадянами від підвищення цін. Не дивно, що люди виявляли невдоволення: «Як жити далі? Жертви і жертви. Зрозумійте, якщо зараз на сім’ю з трьох осіб потрібно 600–700 рублів, щоб вибрати продукти, то це ще не все. Мила уряд не дає, жирів немає, видають замінники, гасу нема. Всі зносилися до краю. Заробітку ледве вистачає на пайок, де брати гроші на квартиру, одяг, мило?»72.

Наприкінці вересня 1946 р. Рада міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили чергову спільну постанову, що стосувалася економного витрачання хліба. Цей документ викликав ще більше занепокоєння людей, адже передбачав значне скорочення кількості громадян, які перебували на централізованому нормованому постачанні. Нові обмеження торкнулися насамперед сільського населення, в тому числі працівників радгоспів, підсобних господарств, машинно-тракторних станцій, меншою мірою – городян. Усього з пайкового постачання хлібом на селі зняли 23 млн осіб,

а в містах – 3,5 млн (передусім дорослих утриманців). Уряд розпорядився суттєво скоротити продаж хліба в комерційних магазинах, а також при випіканні хліба збільшити домішки вівса, ячменю, кукурудзи, що знизило якість продукції. Того ж місяця міністерствам і відомствам, керівникам підприємств і установ було категорично заборонено підвищувати заробітну плату працівникам73.

Відповідно до рішення політичного керівництва країни, Міністерство державного контролю СРСР ввело жорсткий попередній контроль за відпуском хлібопродуктів у всесоюзних об’єднаннях «Центрзаготзерно», «Південьзаготзерно» і «Східзаготзерно». Такий же контроль запроваджено у всіх республіканських, крайових і обласних конторах «Заготзерно», а також на великих базах реалізації, пунктах заготівлі, елеваторах тощо. Міністр державного контролю СРСР Л.Мехліс вимагав від контролерів ретельно проводити ревізії та перевірки, виявляти рішучість і стійкість. За його словами, вжиті заходи повинні були попереджувати «незаконне витрачання державних ресурсів хліба», справляти «дисциплінуючий вплив» на працівників різних відомств і служб, а врешті – сприяти збереженню та економії хлібопродуктів74.

На початку 1947 р., напередодні виборів до Верховних Рад союзних і автономних республік, відбулися численні зустрічі виборців з представниками партійних і радянських органів, з агітаторами та пропагандистами. На них громадяни поставили чимало гострих запитань, які свідчили про найбільш актуальні та болючі проблеми суспільства. З довідок ЦК ВКП(б) видно, що окремі запитання стосувалися суспільно-політичного життя країни, функціонування радянської політичної системи. Люди запитували представників влади, навіщо заносити у виборчий бюлетень прізвище одного кандидата в депутати, «адже останній так чи інакше пройде, для чого ж голосувати?» Виборці питали про те, чи можна висувати кандидатами в депутати осіб, «яких ми самі захочемо виставити?». Лунало й таке запитання: «Чому

врадянській владі двоєвладдя, тобто обрані депутати залишаються залежними від Центрального Комітету партії?».

На цих зборах і зустрічах пролунало багато запитань, які стосувалися соціаль- но-економічного розвитку СРСР, матеріального становища населення. Такі запитання помітно переважали в загальному потоці запитань, що адресувалися представникам місцевих і центральних органів влади. Людей особливо непокоїло, що

вмагазинах бракувало товарів першої необхідності, «немає солі, сірників, мила і гасу»; що в комерційних магазинах було більше продуктів, «а видача їх за картками затримується»; що держава продає хліб за кордон, «а самі голодуємо»; що в сільських магазинах «підвищили ціни на 200–300%», «заборонена вільна торгівля хлібом, мукою на ринках», «мало видають талонів на промтовари» тощо. Декого цікавили інші запитання: «чи будуть забезпечувати хлібом утриманців у сільських районах?», «чи будуть знижені ціни на продукти харчування?» і т. п.75

Аналізуючи партійні документи того часу, можна скласти певне уявлення про настрої, які панували серед населення країни. В одній з доповідних записок, що була влітку 1947 р. адресована секретарю ЦК ВКП(б) М.Суслову, говорилося: «Багато робітників підприємств… скаржаться, що керівники підприємств, торговельних організацій, партійних і радянських органів не виявляють належної турботи про робітників. Заробітна плата робітникам систематично затримується, робітники