Материал: Економічна історія України том 2

Сучасні дослідники справедливо зазначають, що у стратегії радянської влади не було виразної просторової складової. Якщо елементи останньої й існували, то вони цілком і повністю підпорядковувалися економічним завданням. Нові міста і селища міського типу формувалися слідом за створенням промислового, військового чи транспортного комплексу і були, по суті, придатком їхньої виробничої структури. Ніхто й ніколи не розглядав завдання розвитку територій як самостійні або пріоритетні. Під час районізації враховувалася лише наявність відповідних структур КПРС5.

Особливістю радянської урбанізації було й те, що вона виразно підпорядковувалася розв’язанню воєнно-стратегічних завдань. Наслідком такої політики стала поява нової категорії міст, життєдіяльність яких визначалася московським центром. На відміну від міст, які протягом тривалої еволюції ставали центрами адміністративних районів і були тісно пов’язані зі своєю периферією, нові міста таких тісних зв’язків із сусідніми населеними пунктами не мали і функціонували ізольовано.

Радянські міста загалом формувалися не природно, не стільки на основі товарно-грошових відносин, скільки шляхом перекачування державою ресурсів із сільської місцевості. Для періоду хрущовської «відлиги» характерним стало таке явище, як«сільськаурбанізація», щоявляласобою, посуті, насильно-бюрократичне зселення людей з малих, зарахованих до неперспективних сіл і хуторів на центральні садиби укрупнених колгоспів і радгоспів. Така «урбанізація» завдавала чималу шкоду життєдіяльності селянства, оскільки відривала його від вікового рідного вогнища. Не можна, звичайно, думати, що селянин, особливо молодий, не залишав би глухі та необлаштовані села. Але цей процес був штучно прискорений, і українські села почали швидко зникати на «плановій основі».

Хрущовська «надпрограма» зселення сіл і будівництва агроміст була передусім зорієнтована на молодь і містила, безумовно, «раціональні зерна», однак була недостатньо підкріплена матеріально, погано розрахована за часом. Задуми і плани реформатора значно випереджали можливості держави і були по суті своїй утопічними. Насадження агроміст привело до того, що покинуті села оголошувались безперспективними.

Особлива увага приділялася ліквідації хуторів. Процес набув таких масштабів, що незабаром розгорнулася справжня боротьба з хуторами. Їхні мешканці, хоча й були позбавлені навіть мінімальних побутових умов, якими користувалися мешканці інших сільських населених пунктів, у більшості не виявляли бажання переїжджати до них.

Боротьба з хуторами тривала в Україні ще з 1930-х рр. Основу їх розвитку й існування було підірвано в роки колективізації. До 1939 р. зселення хуторів у східних областях УРСР проводилось відповідно до робочих планів Наркомзему СРСР. Починаючи з 1939 р. зселення хуторів проводилось на основі постанови ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 27 грудня 1939 р. «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розкрадання». В результаті її виконання у 1940 р. кількість хутірських дворів у східних областях зменшилася більш як удвічі порівняно з 1920-ми рр. і становила 90,4 тис. Остаточне зселення цих дворів мало відбутися на основі постанови Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У від 14 квітня 1940 р. У тому ж році його

422 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

потрібно було завершити. Але цього не встигли зробити до початку війни, і ще не виселеними залишалися близько 12,4 тис. хутірських господарств.

На відміну від порядку проведення акції у східних областях, де зселенню підлягали хутори з кількістю дворів до 10, у західних областях перевага виселенню надавалася населеним пунктам із кількістю дворів до 256.

У середньому на один колгосп на сході республіки припадало на початку 1940 р. три хутірських господарства. Загалом хутірські господарства розташовувались на території 16 областей, і проживало в них понад 360 тис. осіб. На заході України на початок 1950 р. кількість хутірських селянських дворів була більшою,

ірозподілялися вони по 8 областям, у середньому на один колгосп припадало 22 хутірських господарства7.

Зселення хуторів відбувалось в Україні одночасно з виникненням нових. Так, за роки війни лише на колгоспних землях України було створено 10 тис. нових хуторів. Нові хутірські господарства створювались і в післявоєнні роки. Більшість з них були фактично одноосібними господарствами8.

Законодавчі акти, що ухвалювались у довоєнні й повоєнні роки та пізніше стосовно порядку реєстрації нових поселень та інших питань адміністративнотериторіального устрою тодішньої Української РСР, були спрямовані на те, щоб малолюдні сільські поселення, які складалися з кількох садиб, не обліковувати як самостійні, а приєднувати до тих населених пунктів, недалеко від яких вони були розташовані і з якими підтримували зв’язок. Унаслідок ухвалення й законодавчого закріплення таких положень і їхньої реалізації на практиці тисячі дрібних малолюдних поселень були штучно приєднані до великих центрів, сільських рад

ісільськогосподарських підприємств, хоча територіально існували самостійно. Об’єднавшись з останніми під спільною назвою, хутори остаточно втрачали самостійність. А це неодмінно призводило до уповільнення їх розвитку, а нерідко й до занепаду, погіршення умов життя їхніх мешканців.

Слід зазначити, що така доля чекала на ті хутори, де проживало більше людей. Певна ж частина хуторів, особливо малодвірних, ліквідована не була і збереглася на довгий час9. Так, на середину 1950-х рр. зі ще не зселених 101,6 тис. хутірських дворів західних областей України (без Ізмаїльської області) абсолютна більшість (66,6 тис.) припадала на поселення, де налічувалось від одного до десяти дворів. А зселялись у першу чергу великі хутори – до 25 дворів і більше10.

Найбільша кількість хуторів була у Волинській області, тому що там узагалі переважала хутірська система. За повоєнні роки на Волині, де на одну сільську раду припадало в середньому 40–45 поодиноких хутірських дворів, було зселено із хуторів близько 4,5 тис. дворів. У травні-червні 1951 р. було зселено ще 14,3 тис. дворів11.

Зселення хуторів відбувалося, як правило, у процесі укрупнення колгоспів. Лише у Ровенській і Волинській областях з січня 1951 р. до вересня 1952 р. було зселено з хуторів понад 41 тис. селянських господарств. Крім того, 5,8 тис. господарств «за власним бажанням» було переселено до ряду областей РСРФР12.

Існували, звичайно, й так звані листи жителів окремих хуторів, які звертались із «проханнями» до вищих партійних та державних органів і на ім’я самого Й.Сталіна провести зселення хуторів, де налічувалось від 1 до 25 дворів13.

Здійснювані укрупнювально-переселенські акції щодо селянства тримали мешканців села в постійній напрузі. Селяни нерідко виявляли невдоволення й не бажали миритися зі свавіллям влади стосовно них. На адресу вищих інстанцій надходила велика кількість як індивідуальних, так і колективних листів-протестів. Так, житель хутора Будиніно Смолярівської сільради Волинської області Ковас Петро Степанович заявляв: «Свій будинок нікуди перевозити не буду і нікого не допущу, щоб його розібрали. На хуторі селянину жити краще, тут можна мати добре господарство, а в селі цього не будеш мати»14. Жителька с. Шалобово Рожищенського району Волинської області скаржилась у вищі партійні органи на те, що «раніше в колгосп заганяли, а тепер зганяють із хуторів, якщо не підкоритися їм, то прийдуть і знищать твій будинок, от так і живи»15.

Мешканці багатьох малих сіл і хуторів категорично відмовлялись переселятися на центральні садиби колективних господарств і будь-що намагалися мігрувати в міста, на будови, створюючи тим у господарствах напругу із забезпеченням трудовими ресурсами.

Примусове переселення хутірських господарств можна цілком вважати терористичними діями щодо селянства. При цьому селяни-одноосібники втрачали землю, реманент, худобу, господарські та житлові будови. Їх насильницьки приписували до колгоспів. Цей процес тривав аж до середини 1950-х рр. У західних областях України, зокрема, лише за 1950–1954 рр. було переселено 94,5 тис. дворів із 196,1 тис, які існували на початку 1950 р.16 Так, у Станіславській області лише за 1954 р. було зселено 586 хутірських господарств, із них змушені були проживати в чужих будинках 117 сімей. У Волинській області на початку 1955 р. було зселено понад 3,3 тис. господарств, із них 132 відправлено до східних областей республіки, а у 3,3 тис. господарств були розібрані житлові й господарські приміщення17. У Ровенській області фактично було зселено на початку 1955 р. 1,7 тис. господарств при плані 400, із них до південних областей республіки було відправлено 134 хутірських господарства18.

У західних областях України хутірські господарства переселяли переважно до навколишніх сіл. Однак було багато випадків, коли їхні власники опинялись у Сибіру, а майно конфісковувала держава. Нерідко воно розкрадалося місцевим керівництвом, а частково йшло на зміцнення ще слабких колгоспів.

Наступ на нечисленні села здійснювався й у другій половині 1950-х рр., особливо активно тоді, коли розпочалася ліквідація малих сільських поселень чисельністю до 50 осіб. Таких населених пунктів в Україні налічувалося 58,5 тис. У результаті антихутірських акцій держави в УРСР протягом 1957–1959 рр. відбулося зменшення хуторів у 7 разів. Залишилося тільки 8,4 тис. хутірських поселень19. І їхня кількість продовжувала швидко зменшуватися.

«Сільська урбанізація» завдавала непоправної шкоди народному господарству, життєвому рівню сільського населення. Адже хутори, як місця постійного проживання значної частини сільського населення, існували в Україні здавна. Будучи малолюдними й територіально відокремленими від інших населених пунктів, вони відігравали важливу економічну роль у підтримці й розвитку селянських господарств, включенні в обіг віддалених земель і угідь, попередженні обезлюд-

424 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

нення сільських територій, збереженні й підтриманні природного ландшафту тощо. Їх невиправдана ліквідація спричиняла важкі соціально-економічні, моральнопсихологічні й матеріально-побутові наслідки для сільського населення.

Ще одним напрямом «сільської урбанізації» стала політика ліквідації так званих «неперспективних сіл». У 1950-ті рр. було оголошено неперспективними багато тисяч сіл. Сотні тисяч селян змінили місце проживання на центральні великі сільські селища, а частіше перебиралися до міста.

На початку 1950-х рр. помітний вплив на урбанізаційні процеси мало здійснення широкомасштабної акції будівництва гідроелектростанцій на Дніпрі. Спорудження Каховської, Дніпродзержинської, Кременчуцької, Київської ГЕС спричинило примусове переселення великих мас сільського населення з територій, що підлягали затопленню. Природно, що через уже усталені на той час радянські риси ментальності, які стали панівними в ешелонах влади й апаратних структурах, ніхто не вважав за потрібне запитати в селян: чи вони не заперечують проти таких масштабних переміщень з обжитих місць проживання.

Ця акція виявилася дійсно гігантською за своїми масштабами та негативними соціальними наслідками. Вона зачепила тисячі й тисячі людей. Зокрема, спорудження тільки Каховської та Дніпродзержинської ГЕС спричинило примусове переселення близько 250 тис. сільських мешканців. Усього ж будівництво комплексу гідроелектростанцій Дніпровського каскаду викликало переселення загалом близько мільйона осіб.

Поява водосховищ спричинила скорочення кількості сіл: за різними даними з карти України зникло від двох до трьох тисяч сіл. Були зруйновані традиційні поселенські структури українського села та господарські зв’язки території. Населення, насамперед молодь, виїжджало у міста.

Значний вплив на процес «сільської урбанізації» мала концентрація сільськогосподарського виробництва. На основі такого «досвіду» утверджувалася концепція політики перспективних і неперспективних сіл. Перші її засади були викладені в затвердженому Президією Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1956 р. «Положенні про порядок віднесення населених пунктів до категорії міст, селищ міського типу

іробітничих селищ Української РСР».

Улютому 1959 р. ЦК Компартії України підтримав почин правління колгоспу «Дружба» на Київщині з перебудови с. Ксаверівка в селище міського типу. Зі столиці України на місця була направлена категорична директива про необхідність оперативної розробки в областях планів комплексної перебудови сіл та організацію їх практичного функціонування за типовими проектами.

Аналіз різного роду документів дає змогу стверджувати, що офіційний курс на створення перспективних сіл і віднесення частини сільських поселень до неперспективних було проголошено стратегією соціально-економічного розвитку, пріоритетом аграрної політики в 1961 р. під час ухвалення нової програми Комуністичної партії. У цьому документі було зафіксовано, що «поступово колгоспні села перетворяться в укрупнені населені пункти міського типу»20.

Коли така політика набула стратегічного значення, то й не дивно, що наступні рішення тільки формували цей процес. ЦК Компартії України та Рада міністрів