Материал: Економічна історія України том 2

426 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

у документи землевпорядних організацій, на радіо й телебачення входила не власна назва села, а придумана назва колгоспу чи радгоспу. Якщо враховувати, що такі найменування носили переважно заідеологізований характер, то стає зрозумілим той своєрідний етноцид, який ще й сьогодні дається взнаки. Власна назва села споконвічно відображала етнографічний, історичний розвиток усієї України, району, місцевості тощо.

Постійні реорганізації суттєво вплинули на зменшення мережі сільських поселень по всій Україні. Усього за 1959–1965 рр. було знято з державного обліку 9441 населений пункт. Переважно це були малі села, хутори25.

Руйнація сільської поселенської мережі, зникнення тисяч сіл – наслідок насамперед партійно-радянської політики стосовно українського села. Невдоволення селян умовами праці та життя, відчуття ними своєї соціальної неповноцінності зумовили міграцію молоді до міста, а звідси й пов’язані з цим наростання процесів депопуляції. Міграцію до міста прискорювало також зселення багатьох сіл, що потрапили в зону затоплення під час будівництва каскаду штучних морів на Дніпрі, гідротехнічних споруд на Дністрі та ін. Однак основна причина полягала все ж таки в поділі сіл на перспективні та неперспективні, вимиранні дрібних та віддалених сіл. У них не тільки не розвивалася виробнича та соціальна сфера, а й ліквідовувались уже наявні об’єкти: невеликі тваринницькі ферми, рільничі бригади, школи, магазини тощо.

Земля, сільська місцевість в Україні поступово залишалися без людей, що не сприяло збереженню і облагородженню природного середовища, запобіганню перенаселення міст і пов’язаних з цим негативних екологічних явищ. Культивування ідеї «зближення міста і села» деформувало урбанізаційні процеси, вело до псевдоурбанізації. Збільшення кількості міст на просторах СРСР супроводжувалося освоєнням значних нових територій. В умовах багатонаціонального складу населення це вело до деформацій у розвитку національних відносин. Стосовно України наслідком цього стало збільшення в складі міського населення неукраїнських елементів. Водночас значна кількість українців змушена була мігрувати за межі республіки.

Радянська урбанізація значною мірою нівелювала саме поняття «місто». Відомий дослідник українського містобудування В.Вечерський слушно звертає увагу на те, що тоталітарний режим ліквідував в Україні європейське розуміння міста як самоврядної спільноти людей, пов’язаних суто міськими видами діяльності

йвідповідними традиціями. Натомість утвердилося азійське розуміння міста як державної власності, місця концентрації певних державних функцій (військовоадміністративної, фіскальної, виробничої, ідеологічної тощо), де населення є чимось другорядним, що може бути за потреби замінене, перемішане, скорочене чи збільшене, а для цього жорстко прикріплене до місця праці й проживання і контрольоване системою. Місто в СРСР, доводив він, не було самоврядною спільнотою і не мало можливостей саморозвитку; воно було не суб’єктом, а лише об’єктом спрямованих дій, які у підсумку породжували містобудівні диспропорції і хаос. Наслідком цього стала дегуманізація міського середовища, зниження його інформаційного

йкультурного потенціалу, варварське ставлення до історичної спадщини26.

Протікаючи в специфічних умовах, урбанізаційні процеси в Україні, як і загалом в СРСР, набирали сили, змінювали середовище проживання людей, наповнювали його іншим змістом. Водночас темпи урбанізації не були співвідносними до оптимізації поселенської структури. Житлове будівництво, попри його бурхливий розвиток у добу хрущовської «відлиги», явно не встигало за промисловим.

4. Аграрна політика М. Хрущова

М.Хрущов відкинув варіант реформування аграрного сектора, який був запропонований Г.Маленковим і полягав у послабленні податкового пресу і адміністративного тиску на особисте підсобне господарство, у зростанні матеріальної зацікавленості селян у результатах своєї праці і в наданні їм елементарних прав (свобода пересування, соціальне і пенсійне забезпечення, гарантована заробітна плата і т. п.). Натомість він запропонував свій варіант аграрної політики, який полягав у «індустріалізації» сільського господарства, у перетворенні колгоспів на великі механізовані господарства. Механізація і автоматизація, відмова від особистого підсобного господарства, на думку М.Хрущова, повинні були максимально зблизити умови життя і праці сільських і міських жителів і прискорити перехід до комунізму.

Не можна сказати, що М.Хрущов добре обдумав реформу. Очевидно, він діяв здебільшого спонтанно, під впливом кризових ситуацій та своїх опонентів. Але партійний лідер не просто імпровізував, переходячи від однієї сміливої програми до іншої, як про це часто говорили. Його експерименти мали свій стиль і загальне спрямування. Хоча це спрямування часто називали «популістським», популізм М.Хрущова відзначався особливим ґатунком, оскільки міг реалізуватися тільки з партією та завдяки їй.

На вересневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС уперше з часів колективізації було дано критичну оцінку умов життя на селі та стану сільського господарства. Визнавалося, що сільське господарство всі роки існування радянської влади було донором для важкої індустрії. «Темпи розвитку соціалістичного сільського господарства, – говорив М.Хрущов, – явно відстають від темпів розвитку промисловості та зростання потреб населення в предметах споживання»27.

Пленум виробив низку заходів, спрямованих на зростання рентабельності колгоспного виробництва. Головні зміни полягали в запровадженні більш обґрунтованих цін на сільськогосподарську продукцію. Одночасно були зменшені розміри обов’язкових поставок зерна, овочів, картоплі, насіння олійних культур колгоспами і продуктів тваринництва колгоспниками.

Найбільшим стимулом для подальшого розвитку сільського господарства було підвищення заготівельно-закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію. Протягом 1953–1958 рр. державні заготівельно-закупівельні ціни на продукти сільського господарства збільшилися загалом втричі, зокрема на зерно – у 7 разів, на картоплю – у 8, на продукти тваринництва – у 5,5 раза28. З колгоспів списали всю заборгованість за обов’язкові поставки продуктів тваринництва в минулі роки. Для кращого стимулювання дозволили видавати колгоспникам грошовий аванс – 25% коштів, що надходили від реалізації худоби та продуктів тваринництва.

428 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Тим самим був зроблений певний крок у напрямку встановлення більш рівноправних відносин між державою та колгоспами. У зв’язку зі зменшенням планів обов’язкових поставок колгоспи дістали змогу продавати державі частину своєї продукції за підвищеними закупівельними цінами. Значне полегшення було зроблено і для розвитку підсобних господарств колгоспників. Був знижений розмір сільськогосподарського податку з колгоспного двору, зменшені норми обов’язкових поставок продукції державі, повністю були зняті недоплати сільськогосподарського податку за попередні роки.

Реалізація намічених пленумом заходів щодо підвищення матеріальної зацікавленості, зняття заборгованості та недоїмок з колгоспів і особистих підсобних господарств колгоспників, покращення забезпеченості колгоспників і МТС кваліфікованими кадрами спеціалістів і керівників сільського господарства доволі швидко принесли певні результати. Однак напружене становище із забезпеченням населення хлібом, яке склалося на початку 1954 р., вимагало більш швидких і рішучих дій, здатних забезпечити помітну віддачу вже в найближчі роки. Фактичним визнанням незабезпеченості країни зерном було рішення, ухвалене на лютнево-березневому (1954 р.) пленумі ЦК КПРС про широке включення в господарський оборот цілинних земель у східних районах СРСР. У цих місцях були складні кліматичні умови, не існувало виробничої бази та соціальної інфраструктури. Освоєння цілини проводилося за рахунок господарств європейської частини СРСР і передусім України.

ЗУкраїни в райони освоєння цілини була вивезена велика кількість людей

ітехніки. Зокрема, лише у 1954–1955 рр. до районів освоєння нових земель Казахстану з України прибуло понад 93 тис. осіб. За ці два роки на цілинні землі було направлено 60% випускників сільськогосподарських інститутів і технікумів, училищ механізації сільського господарства. За 1954–1961 рр. з України для участі в збиранні врожаю лише у північні райони Казахстану було направлено понад 163 тис. осіб, переважно механізаторів. Багато українських посланців залишилися на цілинних землях назавжди.

До районів освоєння цілини з України була вивезена велика кількість техніки. Зокрема, влітку 1954 р. МТС і радгоспи України відправили в райони освоєння нових земель Російської Федерації 9400 комбайнів і 1 тис. зерноочисних машин29. Утім, рентабельність цілинного хліба була дуже високою.

Учервні 1958 р. обов’язкові поставки і натуроплата МТС були скасовані. Натомість запроваджувалася єдина форма заготівель сільськогосподарської продукції – державні закупки. У 1950-ті рр. були запроваджені нові норми матеріального стимулювання праці. Зокрема, набуло поширення щомісячне і щоквартальне авансування колгоспників.

Початок 1960-х рр. був позначений зниженням цін на запасні частини для сільськогосподарської техніки і на газ. У лютому 1962 р. були знижені ціни на будівельні матеріали, метал і вироби з нього. З липня 1962 р. підвищилися закупівельні ціни на худобу і птицю – більш як у 5 разів, на молоко і масло – вдвічі, картоплю – у 2,5 раза, овочі – на 25%. Дотації на виробництво тваринницької продукції здебільшого формувалися за рахунок підвищення роздрібних цін на м’ясо, м’ясопродукти, тваринне масло.

Усе це якоюсь мірою сприяло поліпшенню економічного становища колгоспів і радгоспів. Водночас надмірна деталізація при плануванні «згори» всіх без винятку виробничих процесів по кожному колгоспу стримувала ініціативу, не давала змоги раціональніше, враховуючи ґрунтово-кліматичні особливості окремого господарства, вести виробничу діяльність. Через це колгоспні прибутки росли досить повільно: їх не вистачало, щоб розрахуватися з державою та колгоспниками. Тому більшість колгоспів виконувала свої зобов’язання перед державою значною мірою за рахунок фонду оплати праці колгоспників. Зрозуміло, що такий підхід не міг не суперечити принципу матеріальної зацікавленості як колгоспів, так і колгоспників у виробничій ефективності. Ситуація вимагала негайного перегляду зацентралізованого механізму економічного управління.

Ситуація загострювалася і тим, що сформовані ще в передвоєнні роки основні принципи державного планування вже повністю себе зжили. Курс на економічне стимулювання сільського господарства, зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів фактично підривав основи попереднього порядку планування. Дедалі частіше з високих трибун висловлювалися думки про те, що планування сільського господарства зв’язує колгоспам і МТС руки. Це свідчило про усвідомлення керівною верхівкою необхідності здійснення певної демократизації управління економікою і його децентралізації.

Найконцентрованішого вираження такі тенденції набули в постанові ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 9 березня 1955 р. «Про зміну практики планування сільського господарства». У ній прямо зазначалося, що попередній порядок планування, за яким колгоспам доводилися до відома плани сівби, що суворо визначали, які культури і в яких розмірах потрібно сіяти, які види тварин і в якій кількості колгоспові необхідно утримувати, призводив у багатьох випадках до нераціонального ведення господарства. Централізоване керівництво обмежувало ініціативу колгоспів, послаблювало їх відповідальність і зацікавленість у розвитку сільськогосподарського виробництва. У постанові зазначалось, що «для того, щоб забезпечити державу всіма видами сільськогосподарської продукції, зовсім не потрібно із центру доводити до колгоспів і радгоспів плани сівби по всіх культурах, планувати всі види худоби й кількість поголів’я, не даючи можливості колгоспам і радгоспам для виявлення ініціативи в більш правильному і раціональному веденні господарства»30.

Постанова була спробою ввести новий порядок планування в колгоспах, в якому відправною точкою мав стати обсяг товарної продукції. В економічному відношенні це був значно раціональніший підхід, який виражав кінцеві цілі планування сільськогосподарського виробництва. Він стимулював розвиток господарської ініціативи окремого господарства в ефективнішому використанні наявних земельних фондів. Новий його порядок передбачалося впровадити шляхом встановлення обсягу товарної продукції колгоспів у розмірах, які забезпечували б потреби країни у продуктах харчування, сільськогосподарській сировині та кормах. Уведення нового порядку планування вирішувало завдання і в економічній площині – стимулювало розвиток виробничих сил у сільському господарстві, і в плані соціальному – активізувало господарську ініціативу колгоспників.

430 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Функції контролю за розвитком усіх галузей сільського господарства, забезпеченняпланів, розподілуматеріально-технічнихресурсівзберігалисьзаДержпланом СРСР. Разом з тим у колгоспів з’явилася можливість проявляти більше ініціативи при веденні господарства. Вони могли визначати власну спеціалізацію, планувати вихід валової і товарної продукції й у певних межах розподіляти прибутки. Новий підхід до планування давав змогу керівництву колгоспів займатись економічним аналізом своєї господарської діяльності, визначати економічну доцільність вирощування тих чи інших сільськогосподарських культур, розведення різних видів худоби, прогнозувати собівартість продукції та обирати шляхи її зниження.

Колгоспам дозволялося самостійно встановлювати розміри посівних площ під сільськогосподарські культури та кількість продуктивної худоби, виходячи із плану виробництва продукції на кожні 100 га сільськогосподарських угідь. У тих випадках, коли поданий колгоспом варіант плану не забезпечував (на думку вищого керівництва) виконання державного завдання за переліченими у згаданій постанові видами постачання, райвиконкоми зобов’язувалися рекомендувати колгоспам внести у їхні плани необхідні зміни. Така позиція давала змогу місцевому керівництву на «законній підставі» спускати зверху розгалужені плани для колгоспів, хоча зміни порядку планування передбачали зробити ставку саме на ініціативу колгоспників.

Важливим було й те, що, починаючи з 1955 р., колгоспи приступили до складання не лише річних, а й перспективних (на п’ять років) планів розвитку свого господарства. Однак постанови про порядок планування практично не виконувалися. Причиною цього була живучість старих стереотипів у свідомості як керівників усіх рангів, так і конкретних виконавців. Обласні та районні планові сільськогосподарські органи складали плани розвитку господарств, не враховуючи їхньої спеціалізації. Продовжувалася звична практика механічного планування та адміністративного нав’язування колгоспам розмірів посівних площ, окремих культур, поголів’я худоби. Часто план продажу державі продукції сповіщався колгоспам із запізненням. Не завжди районні планові та сільськогосподарські органи професійно організовували розробку виробничо-економічних планів розвитку господарств, фактично пускали справу на самоплив і зводили цю роботу лише до отримання від колгоспів планових показників для складання зведених планів району. Ігнорування ролі природних факторів у плануванні сільськогосподарського виробництва також вело до серйозних прорахунків. Так, господарствам України довгий час вперто нав’язувались посіви ярої пшениці, хоч більшості її кліматичних зон краще підходила озима пшениця.

Нерідко під необхідність зміни наявних методів догляду за посівами підводилася відома теоретична база «народного академіка» Т.Д.Лисенка. Для того, щоб обґрунтувати збільшення посівних площ під кукурудзу, сою і горох, використовувались сумнівні наукові теорії інших учених. Доказом цього може бути приклад з поширенням посівів кукурудзи. Розширення площі під цю культуру диктувалося згори самим М.Хрущовим, який повірив у безмежні можливості «королеви полів», вважав її найефективнішою сільськогосподарською культурою. До речі, слід зазначити, що серйозних заперечень проти такого суттєвого збільшення посівів під кукурудзу ніхто не висловлював (хоча країною ходили анекдоти про це), у тому