Материал: Економічна історія України том 2

416 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ковськ – Полтава, Угорське – Івано-Франківськ, Львів – Чернівці й ін. Майже половина кількості добутого газу споживалася на електростанціях. Ішов він і на потреби хімічної промисловості, комунального господарства, використовувався як сировина у хімічній промисловості. Великі обсяги газу відправлялися за межі України після будівництва газопроводів Шебелинка – Білгород – Брянськ – Москва, Дашава – Мінськ – Вільнюс – Рига, Дашава – Ленінград.

Важливу роль в індустріальному розвитку України відігравала електроенергетика. Виробництво електроенергії забезпечувалося переважно великими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії у 1965 р. зменшилася втричі порівняно з 1950 р., хоча будівництво ГЕС велося посиленими темпами.

Ще на початку 50-х рр. Український відділ інституту «Гідроенергопроект» ім. С.Жука підготував «Техніко-економічну доповідь по схемі комплексного використання Дніпра» (ТЕД), зорієнтовану на пріоритетне використання ресурсів Нижнього Дніпра. В ній було запропоновано кілька варіантів розташування гідровузлів. Не всі вони знаходили підтримку і керівних органів республіки, і громадськості. З огляду на великі затоплення, у західних країнах на той час відмовилися від зведення ГЕС на рівнинних ріках. Однак в СРСР продовжувала домінувати лінія на масштабне гідробудівництво. Відповідно, вже у 1955 р. стала до ладу Каховська гідроелектростанція, у 1957 р. – Теребле-Ріцька ГЕС на Закарпатті. В першій половині 60-х рр. було завершено спорудження Кременчуцької і Дніпродзержинської ГЕС; збудовано Зміївську ДРЕС та ін. На кінець 50-х рр. рівень використання електроенергії у промисловості й будівництві зріс порівняно з 1950 р. майже втричі.

Відбувалися суттєві зміни у сфері транспорту, як наземного, так і морського, повітряного. Розгорнулася реконструкція залізничного транспорту на основі електрифікації та впровадження теплової тяги. З 1957 р. припинилося виробництво паровозів. На залізницях з’явилися економічніші електровози й тепловози. Їхній випуск налагодили у Ворошиловграді (нині – Луганськ) і Харкові. Було електрифіковано низку залізниць, зокрема важливу магістраль Донбас–Карпати.

Розвивався автомобільний транспорт. За цей час фактично було створене вітчизняне автомобілебудування. Автогосподарства укрупнювалися і переводилися на госпрозрахунок. Почали широко використовуватися великовагові автопоїзди, що сприяло поліпшенню використання машин і централізації перевезень. З початку 1962 р. на масових рейсах в обласних центрах і великих містах застосовувалося лінійне програмування з допомогою обчислювальних машин, що сприяло раціоналізації використання транспорту.

Водночас відбувалася модернізація та реконструкція повітряного і водного транспорту. На авіалініях України і Радянського Союзу з’явилися нові літаки – ТУ-104 і АН-24. Серійний випуск першого в світі швидкісного турбореактивного літака ТУ-104 було налагоджено на Харківському авіазаводі. Турбогвинтовий лайнер АН-24 почав випускати Київський авіазавод. У 1959–1965 рр. протяжність авіаліній України подвоїлася. На морські лінії вирушали нові великовантажні судна та пасажирські лайнери. Зростала роль перевезень України у зовнішньота внутрішньоторговельних і економічних зв’язках Радянського Союзу. Вантажообіг Чорноморського пароплавства зріс у 4,6 раза і досяг 60% морського вантажообігу

СРСР. Водним транспортом здійснювалися перевезення в 70 країн світу. Загалом через Україну продукція йшла у 81 країну світу.

У період хрущовської «відлиги» значно інтенсивніше, порівняно з попередніми роками, розвивалися легка і харчова промисловість, виробництво промислових і продовольчих товарів, предметів широкого вжитку. Протягом 1959–1965 рр. споруджено понад 300 нових і реконструйовано більше як 400 підприємств легкої і харчової промисловості. Були введені в дію швейні фабрики в Кіровограді, Артемівську, Переяслав-Хмельницькому, Дрогобичі, Миколаєві. Стали до ладу Донецька трикотажна й Червоноармійська панчішна фабрики, Луганська взуттєва фабрика та ін. Найбільшим текстильним підприємством республіки став споруджений у ті роки Херсонський бавовняний комбінат. Уперше на базі місцевої сировини розгорнулося виробництво льняних тканин на новозбудованих Житомирському і Рівненському льонокомбінатах.

На підприємствах легкої і харчової промисловості стала впроваджуватися нова імпортна техніка, що надходила з країн Ради Економічної Взаємодопомоги. В цей період уперше за роки радянської влади виробництво товарів широкого вжитку розпочалось у спеціально створених цехах на підприємствах великої індустрії.

Нові потужності дали можливості розширити виробництво. Протягом 1959– 1965 рр. випуск продукції легкої промисловості зріс у 1,5 раза, товарів культурнопобутового призначення і господарського вжитку – удвічі. Певного поширення набули концентрація і кооперування підприємств у легкій промисловості. Зокрема, у Львові у 1961 р. виникли перші виробничі об’єднання – фірми «Прогрес» (взуттєва) і «Світанок» (шкіряна). На середину 60-х рр. у системі Міністерства легкої промисловості України діяло вже 27 виробничих об’єднань, питома вага яких у загальному виробництві становила 27%. Подібні об’єднання у 1962–1964 рр. були створені також у деревообробній, цементній, харчовій та інших галузях промисловості. Всього в той час в Україні діяло 104 об’єднання.

Погіршення ситуації в сільському господарстві на початку 60-х рр. негативно вплинуло й на стан легкої та харчової промисловості. Низка підприємств почала гостро відчувати нестачу сировини. На деяких з них скоротився або й припинився випуск окремих товарів широкого вжитку. Причиною відставання легкої промисловості були, звичайно, й економічні погляди керівництва країни. М.Хрущов і його оточення вважали, що виробництво засобів виробництва повинно значно випереджати виробництво предметів споживання, тому технічний прогрес фактично не стосувався групи Б, а в умовах «холодної війни» набув воєнно-промислового спрямування.

Загалом же, попри всю малоефективність зусиль радянського керівництва з прискорення індустріального розвитку країни, прогрес мав місце за об’єктивних обставин – послаблення адміністративно-силових методів управління і надмірної централізації. На українське суспільство закономірно мали вплив ті процеси, які відбувалися у світовій економіці – прискорена індустріалізація, урбанізація, науково-технічна революція. Відкриття та мирне використання атомної енергії, поява нових високопродуктивних технологій змінили форми організації та управління виробництвом. Запрацювали перші атомні електростанції, на воду був спущений перший у світі атомний криголам, стартував перший у світі штучний супутник

418 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Землі, розпочалося використання у промисловості електронно-обчислювальних машин. Радянський Союз став піонером освоєння космічного простору. Наука, яка раніше була лише джерелом нових технічних ідей, в прямому сенсі перетворилася на безпосередню виробничу силу. Відповідно темпи приросту промислової продукції у 50-х – першій половині 60-х рр. майже вдвічі перевищували ці самі показники за наступне двадцятиріччя. Для української промисловості це був час найдинамічнішого розвитку за весь повоєнний період.

Індустріальний потенціал СРСР на середину 60-х рр., безумовно, зріс, хоча за інших обставин результати могли бути значно кращими. В умовах наявної системи корінних змін у розвитку економіки не відбулося. Господарський механізм залишався незмінним, і реформи М.Хрущова, непослідовні і половинчасті, були спрямовані не на його злам, а лише на «косметичний» ремонт. Підприємства замість опіки московських міністерств і відомств опинилися під пресом місцевих раднаргоспів. Водночас основні економічні важелі впливу залишалися за Москвою, яка концентрувала фінанси і управляла фінансово-кредитною системою, встановлювала ціни на основні види товарів, визначала виробничі завдання.

ДослідникиісторіїУкраїниХХст. (В.Баран, О.Бойко, Я.Грицак, С.Кульчицький, Б.Лановик, М.Лазарович, Р.Матейкотаін.) справедливозазначають, що, збираючись конкурувати із західним світом і поставивши у 1957 р. перед країною завдання за 20 років наздогнати і перегнати США за всіма показниками суспільного виробництва, М.Хрущов та його однодумці не усвідомлювали, що рухаються у зовсім інший бік. В той час, як промислово розвинуті країни, в тому числі США, нарощуючи індустріальний потенціал, розвивали ресурсозберігаючі технології, Радянський Союз прагнув перегнати їх за видобутком сировини. Повільно, з великою натугою впроваджувались у виробництво досягнення науково-технічного прогресу. Фактично не підтримувалося винахідництво, передусім матеріально, практично відсутнім було патентне право. Незбалансовано розвивалися різні галузі економіки. Найшвидше зростали фондоємні галузі важкої промисловості. Посилювалася диспропорція між важкою і легкою промисловістю. Помітним було відставання хімічної промисловості у виробництві синтетичних волокон, пластмас. Не забезпечували потреби країни автомобільна, авіаційна, приладобудівна галузі. Залізниці республіки всього на 59% обслуговувалися електро- і теплотягою. Лише кожен третій кілометр доріг мав тверде покриття. У місті й на селі постійно бракувало споживчих товарів, відставали від потреб зв’язок, житлове будівництво. Знижувались ефективність капіталовкладень і фондовіддача. Навіть виділені капіталовкладення освоювались не повністю. У 1965 р. в Україні було не завершено будівництво 52 об’єктів. Зростала капіталоємність промисловості і будівництва. Показники зростання національного доходу в Україні були нижчими, ніж загалом в СРСР. На кожен рубль основних фондів він зменшився з 2 руб. у 1953 р. до 1,5 руб. у 1965 р.

Економіка України, як і інших союзних республік, розвивалась як частина народногосподарського комплексу Союзу РСР на основі єдиного плану, єдиних принципів і методів управління. Вона не була збалансованою, її галузі технологічно не пов’язувалися між собою. Основою господарства республіки залишалися природо-, фондо-, енерго-, матеріалоємні і трудомісткі галузі промисловості. В єдиному господарчому механізмі їй була відведена роль передусім металургійної

та паливної бази СРСР. У результаті уже в 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні держави світу. За видобутком вугілля вона вийшла на друге місце у світі, а за виробництвом сталі – на третє. Оскільки сировинні ресурси України працювали на загальносоюзні потреби, це швидко призвело до їхнього виснаження. Україна помітно відставала від провідних капіталістичних країн у якісних показниках – затратах матеріальних і трудових ресурсів. Вона перенасичувалася промисловими підприємствами, які не формувалися як єдина система в межах республіки. Загальнореспубліканського поділу праці фактично не існувало. 70–80% промислових виробництв не мали на території України замкнених технологічних циклів. Вони не могли існувати без виробничої кооперації з великою кількістю підприємств інших союзних республік, передусім Росії.

Реформи у промисловості обмежилися, фактично, реорганізацією управління нею. У 1962 р. замість створених на той час 14 економічних адміністративних районів в УРСР було створено 7 економічних районів, якими управляли відповідно 7 раднаргоспів: Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський і Чорноморський.

Реформа управління промисловістю, підсилюючи позиції місцевих господарників, одночасно послабляла владу московської бюрократії. Відповідно опір реформам М.Хрущова наростав. Це стало однією з причин того, що їх економічні наслідки для народного господарства країни в цілому виявилися невтішними. Командна економіка не могла ефективно діяти за директивними вказівками з різних центрів. Тому цілком закономірно, що через кілька років довелося знову повернутися до централізованого управління. Це відбулося спочатку за рахунок створення центральних раднаргоспів у трьох найбільших республіках – Росії, Україні та Казахстані, унаслідок чого кількість раднаргоспів в Україні зменшилася, а в 1962 р. виник і єдиний союзний керівний економічний центр – Рада народного господарства СРСР. Він почав контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспами всіх республік. У 1965 р. раднаргоспи були ліквідовані і промисловість була повернута до галузевого управління з центру.

У роки правління М.Хрущова країна наблизилася до ідеї переведення підприємств на госпрозрахунок, запровадження нового господарського механізму, який включав би в себе максимум самостійності підприємств і активний процес матеріального і морального заохочення трудящих. У 1962 р. була навіть створена комісія під керівництвом О.Косигіна для аналізу тенденцій економічного розвитку і пошуку шляхів оновлення господарського механізму. Але на ці кроки М.Хрущов не наважився. Вони явно суперечили його ідеологічним поглядам та пропагандистській риториці. Половинчасте реформування промислової сфери не дало і не могло дати очікуваних результатів. Екстенсивний метод господарювання залишався пануючим, продукція радянських підприємств була в більшості своїй неконкурентоспроможною.

Усе це свідчило про те, що промисловість СРСР загалом і України зокрема потребувала корінних, системних змін. Однак її очікували нові реформи у межах діючої, хоч і лібералізованої, загальносоюзної адміністративно-командної системи господарювання.

420Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

3.Урбанізаційні процеси

У50-ті – першій половині 60-х рр. в Україні під впливом індустріальних процесів зростала кількість населення, посилювалася щільність його розміщення і територіальна концентрація. Прискореними темпами розвивалися міські поселення, зростала роль міст у розвитку суспільства, збільшувалася питома вага міського населення. Це було характерно не лише для України, а й для більшості країн світу.

Для України, яка залишалася традиційно територією з високим рівнем розвитку сільського і лісового господарства, тривалий час був найхарактернішим аграрний тип освоєності території. Із розвитком видобувних і обробних галузей промисловості цей тип почав трансформуватися у більшості регіонів у аграрнопромисловий, а в деяких регіонах, як Донбас, Придніпров’я, – у промисловоаграрний.

Урбанізаційні процеси в Україні, як і загалом в СРСР, у другій половині

ХХст. протікали більш спокійно, ніж у 1920–1930-ті рр. Водночас вони набули найбільшого розвитку й увійшли в певне русло, оскільки процеси індустріалізації охопили всю територію держави. Темпи урбанізації були значно вищими у тих регіонах, в яких відбувалося інтенсивне промислове і традиційне будівництво. В агропромислових регіонах вони були меншими.

Довоєнного рівня населення Україна досягла тільки у 1958 р. Після 1950 р. темпи природного його приросту знизилися з 14,6% у 1950 р. до 0,81% у 1966 р. Кількість сільського населення зменшувалася у середньому на 0,5% за рік.

У1939 р. частка міського населення Української РСР становила 33,6%, а в 1959 р. цей показник дорівнював 45,8%. Урбаністичний екватор – символічний рубіж у 50% – Україна перейшла у середині 60-х рр. Протягом 60-х рр. кількість міських мешканців в Україні зросла з 19 млн у 1959 р. до 26 млн у 1970 р.

Збільшення міського населення на території України відбувалося за рахунок природного приросту, механічного приросту (міграцій) і перетворення сільських населених пунктів на міські (так званий адміністративно-територіальний приріст). Переважне значення у прирості міського населення мала міграція, яка становила 48%. Природний приріст становив 38%. Решта (14%) припала на частку розширення адміністративних меж міст.

Упроцесі урбанізації зростала і загальна кількість міських поселень. Якщо у 1946 р. кількість міст в Україні становила 258 (177 – районного підпорядкування, 81 – обласного), то у 1959 р. – 331, 1963 р. – 362, а в 1965 р. – 370. Збільшення кількості міст і міського населення відбувалося переважно за рахунок скорочення сільського населення, занепаду села.

Особливо інтенсивно розросталися обласні центри, як місця зосередження найбільших промислових підприємств. Розвивалися також інші міста, які вже існували, а також виникали нові, переважно з числа великих сіл. Малі міста і селища міського типу були у повоєнний період центрами адміністративних районів. Вони мали перспективу, якщо в них розміщувалися промислові чи транспортні підприємства і фактично втрачали її, якщо переставали бути районними адміністративними центрами.