Материал: Економічна історія України том 2

446 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

М.Хрущов прагнув на практиці довести переваги соціалістичного ладу над капіталістичним. У травні 1957 р. він заявив, що у найближчі роки СРСР повинен догнати і перегнати США за виробництвом м’яса, молока і масла на душу населення. Підвищення матеріального рівня життя народу тісно пов’язувалося зі зростанням доходів робітників, колгоспників і службовців.

Партійно-державним керівництвом було вжито заходів для ліквідації, як вважалося, несправедливого і соціально небезпечного для влади розриву, який склався між високо- і низькооплачуваними групами населення. Визначивши курс на стабілізацію цін, держава направляла додаткові ресурси на підвищення заробітної плати окремим категоріям працівників. При цьому прагнули дотримуватися принципу: підвищення зарплати низькооплачуваним працівникам, упорядкування оплати середньооплачуваним, збереження прибутків високооплачуваним.

З 1 січня 1957 р. в СРСР була підвищена заробітна плата низькооплачуваним робітникам і службовцям. Ті з них, які були зайняті безпосередньо на промислових підприємствах, почали отримувати 300–350 руб. на місяць, а в сільській місцевості – не менше 270 руб. на місяць. У наступні роки більшість працівників було переведено на скорочений шести- і семигодинний робочий день. Для збереження на підприємствах кадрового складу робітників і службовців, заохочення їхньої постійної праці на одному місці в законодавство була введена така норма, як «безперервний трудовий стаж». Її дотримання передбачало певні пільги. З січня 1958 р. перестали стягувати податок з неодружених, самотніх і малосімейних громадян. Через кілька років був ухвалений закон про відміну податків із заробітної плати робітників і службовців. Зростання заробітної плати, збільшення доходів робітників і службовців активізувало споживчий попит, давало поштовх до подальшого розвитку легкої і харчової промисловості.

Значні зміни розпочались у сфері пенсійного забезпечення населення. 14 липня 1956 р. Верховна Рада СРСР прийняла новий закон про пенсії, який набув чинності з 1 жовтня 1956 р. Відповідно до нього було розширено коло осіб, які мали право на пенсію, підвищено її розміри. Було введено пенсію за неповного стажу, встановлено мінімальні та максимальні пенсії у фіксованих розмірах. Законом установлювався досить високий рівень мінімальної пенсії за віком – 300 руб. на місяць. Середньомісячна зарплата робітників і службовців у промисловості у 1950 р. становила 508 руб., у народній освіті – 68978. Згідно з законом, усім, хто отримував зарплату до 350 руб. на місяць, пенсії призначались у повному обсязі ставки, але не менше 300 руб. Решті встановлювався відповідний коефіцієнт. Тим, хто отримував зарплату від 350 до 500 руб. на місяць, пенсія встановлювалася у розмірі 90% від ставки, від 500 до 600 руб. на місяць – 80%, від 600 до 800 руб. – 70%, від 800 до 1000 руб. – 60%, з оплатою 1000 руб. і більше – 55% від заробітної плати, однак не вище максимального розміру пенсії – 1200 руб. Робітники і службовці, праця яких була пов’язана з сільським господарством і які постійно мешкали у сільській місцевості, також дістали право на пенсійне забезпечення, але в розмірі 85% від встановлених норм для міських працівників. Середній розмір пенсії за віком після набуття чинності нового закону зріс більш ніж удвічі, пенсії з причини

інвалідності збільшилися приблизно у 1,5 раза, пенсії робітникам і службовцям, які втратили годувальника, – на 64%. Зростання рівня пенсійного забезпечення було невід’ємною складовою загального процесу зростання доходів населення, зокрема збільшення заробітної плати.

Грошові доходи населення України в 1959 р. становили майже 150 млрд руб. і виросли порівняно з 1955 р. більш ніж на 45,5 млрд руб., або на 43,7%79. Загалом реальні доходи населення за 50-ті рр. збільшилися в 1,6 раза.

Підвищувалася в СРСР роль суспільних фондів споживання. У 1963 р. вони становили 17% національного доходу. За їх рахунок забезпечувалися безплатне навчання, охорона здоров’я. Раціональнішою ставала структура споживання. Однак видатки на харчування були високими. Зокрема, у робітника промисловості на харчі йшло майже 50% заробітної плати.

У роки хрущовської «відлиги» суттєво поліпшилося забезпечення населення непродовольчими товарами. У побуті з’явилися наручні годинники, фотоапарати, радіоприймачі, телевізори, швейні та пральні машини, холодильники. Розпочався продаж товарів довготривалого користування в кредит. Це свідчило про суттєві зміни у структурі попиту. Якщо раніше більша частина витрат припадала на долю продовольчих товарів, тканини, одягу, взуття, то наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. зріс попит на автомобілі, меблі, килими, холодильники, піаніно й інші товари. Причому різко виросли вимоги покупців до якості товарів, постійно зростала сума неповного задоволення платоспроможного попиту.

Значне місце у витратах населення становила оплата послуг – 8,7%. У витратах на душу населення на оплату послуг квартирна плата і комунальні послуги становили 1,8% до суми прибутків населення (за рубежем – 25–30% бюджету сім’ї). Зростали витрати населення на оплату транспорту, на дитячі установи80.

Гострою соціальною проблемою у 50-ті рр. залишалася проблема житла. Мільйони людей досі жили в бараках, напівземлянках, комунальних квартирах, гуртожитках та ін. Під час поїздки в Дніпропетровськ В.Молотов зафіксував кричуще становище у сфері забезпечення населення житлом. Зокрема, середня забезпеченість житлом на Дніпропетровському алюмінієвому заводі становила 3,1 кв. м житлової площі на робітника. У згаданій записці до ЦК КПРС В.Молотов зазначав, що «житлове питання з побутового перетворилося на політичне». Потреба в його розв’язанні була дійсно нагальною.

31 липня 1957 р. була ухвалена постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про розвиток житлового будівництва в СРСР». У ній була намічена програма виходу з житлової кризи, яка полягала в такому: 1) оголосити про необхідність ліквідації в найближчі 10–12 років нестачі житла для трудящих, збільшити обсяги державного житлового будівництва; 2) збільшити обсяги житлового будівництва коштом населення за допомогою державного кредиту; 3) здійснювати будівництво на вільних територіях, без знесення будівель і переважно крупними масивами; 4) підтримати будівництво власними силами, методом народної будови. Для реалізації цих завдань підприємствам і організаціям за певних умов надавалося право підтримувати житлове будівництво зі своїх коштів. Постановою передбачалося введення протягом 1956–1960-х рр. 215 млн кв. м житла замість 205 млн, перед-

цтва, паритету у військовому протистоянні з капіталістичним світом давали можливість скоротити і збройні сили, і їх фінансування, що створювало умови для більш активної і дієвої соціальної політики. Водночас пошуки додаткових коштів для цієї сфери в кінцевому підсумку, як і раніше, замикалися на власному населенні.

У1957 р. було вирішено відтермінувати на 20 років погашення позик, випущених до 1957 р. А з 1958 р. через зростання виплат у рахунок погашення державного боргу за позиками їхній випуск був припинений.

Уроки хрущовської «відлиги» суттєво змінився трудовий потенціал і України, і всього СРСР. Щорічно збільшувалася кількість робітників і службовців. Високим був рівень зайнятості населення. Відбувалися масові переміщення людей, інтенсифікувалися міжреспубліканські міграції. Помітно зростав культурно-технічний рівень працюючих. З 1 вересня 1956 р. була відмінена плата за навчання в середніх спеціальних і вищих навчальних закладах. Вже до 1959 р. чисельність інтелігенції

вСРСР порівняно з 1939 р. збільшилася більше, ніж у 2,3 раза, тоді як загальна кількість населення за цей же період зросла лише на 22%81. У невиробничих галузях України (освіта, охорона здоров’я, мистецтво, наука та ін.) у 1960 р. працювало 2,9 млн осіб, а в 1965 р. – 3,8 млн осіб82. Основна частина трудових ресурсів (понад 80% зайнятого населення республіки) використовувалась у галузях матеріального виробництва, переважно у промисловості та будівництві. В сільському господарстві України у 1965 р. було зайнято 8,7 млн осіб, що на 7,4% менше, ніж у 1960 р.83

Поступово почали долатися дискримінація й нужденне становище колгоспного селянства, яке довгі роки перебувало під непосильним державним гнітом. Було зроблено спробу подолати «залишковий принцип» оплати праці колгоспників, який утвердився ще в часи колективізації, коли основна частина заробленого видавалася після закінчення господарського року. Така практика не створювала стимулів для підвищення продуктивності праці та згубно позначалася на рівні матеріального життя колгоспників. Нерідко траплялося, що у колгоспів наприкінці року не залишалося ресурсів для розподілу за трудоднями. Тож у середині 1950-х рр. окремі колгоспи почали переходити до іншої системи розподілу доходів: щомісячного авансування працівників колективних господарств. Частина колгоспів, економічно найміцніших, запровадила гарантовану оплату трудодня, інша – гарантовану оплату грошима без нарахування трудоднів.

Грошове і натуральне авансування колгоспників було нерегулярним і спочатку поширювалося здебільшого на тих, хто займався вирощуванням технічних культур.

Удирективах ХХ з’їзду КПРС по шостому п’ятирічному плану розвитку народного господарства СРСР усім колгоспам рекомендувалося широко застосовувати щомісячне авансування колгоспників, як важливий стимул підвищення продуктивності праці. У березні 1956 р. була ухвалена постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про щомісячне авансування колгоспників і додаткову оплату праці в колгоспах», відповідно до якої господарства за рішенням загальних зборів могли видавати членам артілі щомісячно протягом року авансом на трудодні не менш як 25% грошових доходів, фактично одержаних з усіх галузей громадського господарства, і 50% коштів, що надходили у вигляді авансів з контрактації, закупок та обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції84.

450 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Українські колгоспи скористалися відкритими можливостями, і вже в другій половині 1956 р. 61% їх здійснював регулярне авансування. У 1958 р. грошові фонди для авансування мали більш як 80% колгоспів республіки; 4%, а це понад 500 господарств, запровадили гарантовану оплату трудодня. Фонди для гарантованої, тобто незалежної від підсумків господарського року, оплати праці за потреби створювалися за допомогою держави. Виросли натуральні та грошові прибутки селян. У 1958 р. були відмінені обов’язкові поставки продовольства з особистих підсобних господарств. Зі введенням щомісячного авансування поступово почала переважати грошова оплата праці колгоспників. У 1960 р. її середньомісячний розмір становив 24,3 руб., або близько 45% загальної оплати трудодня.

У червні 1963 р. в Україні була ухвалена партійно-урядова постанова, що давала змогу Міністерству виробництва і заготівель сільськогосподарських продуктів УРСР запровадити як експеримент у колгоспах Каховського виробничого управління Херсонської області, Тульчинського управління Вінницької області та Ковельського управління Волинської області оплату праці механізаторів залежно від кількості виробленої продукції. Це забезпечувало більш ефективне матеріальне стимулювання і разом з тим – стабільніше соціальне становище сільських трудівників.

Однак утілення згаданих заходів не завжди давало позитивні результати. Перевірки, проведені органами контролю, показали: у багатьох колгоспах Вінницької, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Ровенської, Харківської та інших областей взагалі не було створено грошових фондів для щомісячного авансування колгоспників. В інших господарствах кошти зі спеціальних рахунків на оплату праці колгоспників часто використовувалися не за призначенням: вони йшли на оплату сільгоспподатку, страхових платежів, придбання лотерейних білетів, передплату газет і журналів тощо. У низці колгоспів значна частина коштів, передбачених на авансування працівників, використовувалася на купівлю автомашин, запчастин, худоби тощо.

Професор В.Баран справедливо звертає увагу ще на одну обставину. За часів М.Хрущова склалася практика, коли плани державних заготівель продукції колгоспів систематично коригувалися, часто необґрунтовано збільшувалися. Ставилося завдання будь-що прискорити розвиток аграрного сектора, якнайшвидше «наздогнати і перегнати» США. В результаті фонд оплати праці скорочувався, що виявлялось у зменшенні видачі на трудодні важливих продуктів харчування. Так, у 1963 р. грошова оплата трудодня порівняно з 1953 р. зросла у 3,6 раза, у той час як натуральна частина оплати зменшилася: зерном – на 39%, овочами і картоплею – на 38%85.

«Жити було дуже важко, – згадувала колгоспниця А.Чемерисюк із с. Єлешівка Хмельницької області. – Роботи дуже багато, потрібно було ще слідкувати за власним присадибним господарством. Панував дух нужди. Але всі жили світлим майбутнім, на нього надіялись. Була страшенна гонка... Стало жити ще важче»86.

Повільно, але зростали обсяг торгівлі і грошовий обіг на селі. Здійснювалися заходи і щодо забезпечення житлом колгоспників, упорядкування сільських населених пунктів. Хоч у більшості сіл комунальних вигод не було. Так, станом на 1965 р. в Україні електрифіковано було лише 60% дворів колгоспників, газифіковано – 2%,