Материал: Економічна історія України том 2

456 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

78.Труд в СССР. – М., 1988. – С.148; Шестаков В.А. Социально-экономическая политика Советского государства в 50-е – середине 60-х годов. – С.185.

79.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.24. – Спр.5192. – Арк.51.

80.Там само. – Арк.59.

81.Народное хозяйство СССР в 1960 г.: Статистич. ежегодник. – М., 1961. – С.28.

82.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.25. – Спр.550. – Арк.87.

83.Там само.

84.Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. – Т.4. – М., 1968. – С.288, 290.

85.Див.: Баран В. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – С.190-191.

86.Цит. за: Аксютин Ю. Хрущевская «оттепель» и общественные настроения в СССР в 1953– 1964 гг. – М., 2004. – С.353.

87.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.25. – Спр.550. – Арк.93.

88.Народное хозяйство СССР в 1964 г.: Статистич. сб. – М., 1970. – С.34.

89.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.25. – Спр.550. – Арк.70.

90.Там само. – Арк.72.

91.Шелест П. «Справжній суд історії ще попереду»… – С.159.

92.Там само. – С.164.

Розділ 31

ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ В ДОБУ ЗАСТОЮ (1965–1985)

1.Соціальна структура населення та міграційні процеси

Усучасній українській історіографії соціальна структура епохи застою залишається практично недослідженою. Традиційна радянська

схема поділу на робітників, селян та інтелігенцію видається застарілою, а новий сучасний варіант перебуває в стадії розробки. Спробуємо накреслити можливі критерії поділу радянського суспільства, які

бмогли стати основою подальших досліджень.

ВУкраїні постійно знижувалася темпи приросту населення. Якщо у дев’ятій п’ятирічці вони становили 0,68%, то у десятій – 0,4%, в одинадцятій – 0,34%; ці показники були найнижчими серед союзних республік. Передусім постійно знижувався природний приріст, що було характерно як для міста, так і для села. У результаті державних заходів посилення допомоги сім’ям з дітьми коефіцієнт народжуваності у 1983 р. досяг свого максимуму за період з 1970 р., однак ефект виявився недовготривалим і згодом пішов на спад. На противагу народжуваності динаміка смертності населення мала тенденцію до зростання. Це було пов’язано зі збільшенням частки старших людей і збільшенням смертності серед чоловіків працездатного віку1.

Вепоху застою Україна вперше стала міською нацією: у 1965 р. чисельність міського населення перевищила кількість селян (51%), а у 1985 р. городяни становили вже 65%. Відбувалися структурні зміни в розподілі населення між містом і селом. Чисельність міського населення за 1971–1985 рр. зросла на 7,5 млн осіб, сільського – зменшилася на 4 млн осіб. Це відбулося передусім за рахунок міграцій та

458 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

адміністративно-територіальних перетворень. Найурбанізованішими у 1986 р. були промислово розвинуті області – Донецька (90%), Ворошиловградська (87%) і Дніпропетровська (83%)2.

Суттєво змінилася вікова структура суспільства. Дітей віком до чотирьох років було лише 86% від їхньої кількості у 1959 р. Зменшилася також кількість молоді 20–29 років, натомість зросла частка людей похилого віку: якщо 1959 р. кількість осіб пенсійного віку було 15%, то на середину 1970-х – 23%3. Процеси загального старіння соціуму найменш зачіпали міських жителів. Через високу соціальну мобільність зменшення природного приросту у великому місті компенсувалося напливом до нього сільських жителів і мешканців невеликих містечок. За переписом 1970 р. серед міського населення майже у 2 рази порівняно з попереднім збільшилася кількість підлітків 13–16 років, стабільним залишався показник кількості дітей до чотирьох років і працездатного населення4.

Найбільше від зміни вікової структури постраждало село. При збільшенні населення республіки з 1959 до 1977 р. на 18% чисельність сільського населення зменшилася на 14%, або на 3,3 млн осіб, передусім за рахунок молоді. Порівняно з 1959 р. у 1970 р. на селі спостерігалося зменшення кількості дітей віком до десяти років, катастрофічне зменшення молодих людей з 16 років, тобто після закінчення школи. Наприклад, частка осіб 20–24-річного віку скоротилася вдвічі5.

За 1960–1977 рр. народжуваність сільського населення знизилася в 1,5 раза, а смертність зросла в 1,8 раза. Природний приріст населення на 1 тис. осіб катастрофічно знизився і в 1977 р. становив 0,4 особи проти 13,5 в 1960. Депопуляція – тобто перевищення смертності над народжуваністю – спостерігалася у сільській місцевості Полтавської області з 1969 р., Сумської і Чернігівської – з 1970, Кіровоградської – з 19726.

Освітня структура соціуму забезпечувала йому меритократичний характер. Постійно збільшувалася питома вага тих осіб, які мали вищу чи середню спеціальну освіту, притому вища освіта була певним гарантом матеріальної забезпеченості та соціальної позиції. У 1970 р. на 1 тис. осіб з середньою спеціальною освітою припадало 67, а з вищою – 40; при цьому перша залишалася гендерно нейтральна (кількість чоловіків і жінок, що її здобували, була однаковою), а друга – чоловічою прерогативою (на 1 тис. осіб вищу освіту мали 47 чоловіків і 34 жінки)7.

Особливістю соціуму була його висока соціальна та географічна мобільність. У 1965 р. дві третини руху населення припадало на переміщення всередині республіки. Основними причинами були організований набір робітників для промисловості та будівництва, переїзд молоді до міста на навчання, а потім на роботу. Найбільша кількість як прибулих, так і відбулих була в Дніпропетровській, Донецькій, Луганській областях, де були зосереджені підприємства вугільної, металургійної, хімічної та машинобудівної промисловості. Лише в цих трьох областях кількість тих, що до них переїхали, становила 36,9% усіх прибулих до міських поселень республіки, а вибулих – 39,7%. Значний рух населення відмічався також у Києві, Львівській, Одеській, Харківській, Кримській областях, які крім підприємств промисловості мали велику кількість навчальних закладів8.

У другій половині 1970-х рр. Україна потерпала від міграційних втрат, спричинених обміном населення із Західносибірським та Далекосхідним економічни-

ми регіонами. За 1976–1979 рр. лише у 9 областях і м. Київ за рахунок міграцій кількість населення збільшилася, в усіх інших – зменшилася. При цьому у Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Полтавській, Сумській, Тернопільській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській областях міграційні втрати перевищили природний приріст населення, що призвело до зменшення загальної кількості населення9.

Серед найбільш географічно мобільних груп переважали чоловіки, люди з середньою спеціальною та загальною середньою освітою, переважно неодружені. У складі мігрантів-жінок налічувалося більше тих, хто займалися розумовою працею, та осіб, що не мали занять. У загальній кількості рухливого населення більшість становили люди працездатного віку, у той час як люди похилого віку практично не змінювали місця свого проживання10.

Загальний напрям географічної мобільності протягом усього періоду застою спрямовувався у міста. Протягом 1965 р. у містах України 33,4% прибулих було із сільської місцевості. Серед вибулих з міст переважна більшість знову ж таки переїжджала до інших міст (798,5 тис. осіб) і лише незначна частка – до села (237,4 тис. осіб)11. Внаслідок міграції з села до міста за 1976–1979 рр. чисельність міських жителів збільшилася на 903,6 тис. осіб (майже 50% від загального приросту міського населення), а чисельність селян зменшилася на 948,8 тис. осіб (майже 90% від загального зменшення селян)12.

Найбільше українське село страждало від механічних втрат населення. Основними причинами зменшення сільського населення на середину 1960-х рр. були пониження показників природного приросту, адміністративно-територіальні перетворення, міграції до міст. Відбувалися також організовані переселення селян із західних і східних областей у південні райони та на цілинні землі Казахстану13.

З метою вивчення причин сільської міграції у березні 1984 р. було проведено опитування осіб старше 16 років, які оформили виписку із села, в якому проживали. Абсолютна кількість мігрантів (68%) становила молодь у віці 16–29 років, до того ж загалом добре освічена, у той час як частка цієї вікової групи серед селян була лише 23%. Основними причинами відтоку робочої сили з села були важкі умови праці, її сезонний характер, фактично ненормований робочий день, незабезпеченість облаштованим житлом, суттєва різниця в оплаті праці працівників промисловості та сільського господарства, відставання у торговому, медичному, культурно-побутовому обслуговуванні та благоустрої сільських населених пунктів. Особливо незадоволені нестачею елементарної матеріальної забезпеченості – мізерною оплатою праці та сезонним характером роботи на селі – були селяни західних областей, у той час як мешканці східних областей були більш вибагливими до пільг та додаткових зручностей14. Найкращим способом, особливо для молодих жінок, покинути рідне село було одруження (43% опитаних причиною переїзду називають сімейні обставини, хоча цілком очевидно, що у цьому випадку йдеться лише про привід). Інший поширений спосіб – виїзд на навчання чи призов до армії, відбувши які, селяни шукали засобів і далі залишатися у містах.

Вершиною соціальної мобільності та її найбажанішою ціллю у республіканському вимірі була столиця. У 1970-ті рр. у середньому за рік населення Києва збільшувалося на 50 тис., передусім за рахунок мігрантів – селян сусідніх облас-

460 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

тей і населення Київської області. Загальний приріст киян за рахунок прибулих з Київської області становив 109 тис. осіб, Чернігівської – 26 тис., Житомирської – 27 тис., Черкаської – 15 тис. і Вінницької – 12 тис.15

Утім, для набуття соціального статусу киянина існувало цілком реальне і дієве обмеження – прописка. Вироблені поведінкові стратегії мігрантів передбачали різні способи отримати постійну чи хоча б тимчасову київську прописку. Найдієвішою була матримоніальна стратегія – одруження на особі, що мала заповітну житлову площу, використовувана з однаковим успіхом обома статтями. Інша передбачала отримання власної квартири за ордером міської ради, хоча тут вимагалася справжня спритність й немалі гроші. Більшість же на початковому етапі обмежувалася тимчасовою пропискою, яку отримувала як прибулі на роботу чи навчання, селилася у гуртожитках і на орендованих квартирах, у подальшому сподіваючись на щасливий випадок чи нагоду, яка допоможе влаштуватися «на постійне». Цьому сприяла інфраструктура міста, що, окрім концентрації значної кількості навчальних закладів, постійно потребувала додаткових працівників. Нестача робочих рук відчувалася у професіях, що вимагали тяжкої фізичної та ручної некваліфікованої праці і якими гребували корінні кияни. Підприємства постійно зверталися до міськвиконкому з проханням збільшити ліміти на прописку робітників з числа сільського населення.

Реалії київського повсякдення передбачали для мігрантів набуття вельми провокаційного, нетипового соціального статусу, далекого від ідеальних радянських стратифікаційних схем. Приміром, у 1961–1970 рр. 2612 жінок отримали прописку в Києві як хатні працівниці, з них 757 – постійну16. Таких соціальних категорій потребувала брежнєвська політична еліта, що в епоху застою перетворилася на окрему страту.

Велике місто – мрія і ціль усіх сільських хлопчаків і дівчат – не завжди могло вмістити всіх охочих, що від людей практичних потребувало додаткових способів пристосуватися до ситуації. Одним із таких способів став міський заробіток. У другій половині 1970-х рр. значно зросли масштаби маятникової міграції, що свідчило про збільшення частки населення, яке проживало в селі, а працювало в місті. До Києва щодня приїжджало на роботу більше 200 тис. осіб, до Харкова – 150, до Львова – 100, до Одеси – 63 тис. Особливо цей процес був характерним для слабко розвинених західних областей – там кожен четвертий працездатний селянин щодня їздив на роботу до міста. Втім, навіть таких заходів західноукраїнцям часто не вистачало, щоб мати підробіток, саме вони найчастіше ставали сезонними працівниками у Росії та Прибалтиці17.

У період застою меритократичні принципи соціальної динаміки не лише мали формальну вагу, а й широко використовувалися на практиці. Однак ті групи радянського соціуму, які мали формуватися лише за меритократичними засадами, – партійні працівники й інтелігенція, демонстрували схильність до спадковості свого статусу (переважно інтелігенція) та станової замкненості (у випадку з партійцями – утворення міцних номенклатурних груп).

Соціальний престиж партійно-радянської номенклатури не лише визначався близькістю до влади та систем розподілу дефіцитних товарів, а й підкріплювався матеріальними статками. Наприклад, у 1965 р. ставка першого секретаря ЦК КПУ