Материал: Економічна історія України том 2

466 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

забезпечення сільського господарства, Головного управління із садівництва, виноградарства і виноробної промисловості, Укрміжколгоспбуду) утворено Державний агропромисловий комітет СРСР. В Україні було створено Агропромисловий комітет республіки, до системи управління якого увійшли 10 тис. колгоспів і радгоспів, близько 15 тис. переробних та обслуговуючих підприємств і організацій, 167 наукових закладів31. Проте незабаром він перетворився на величезну бюрократичну надбудову.

Іншим способом підвищити ефективність планової економіки радянська влада вважала зміну взаємовідносин на рівні найнижчої ланки – безпосередніх виробників сільськогосподарської продукції. У 1969 р. прийнято новий Примірний статут, який коригував структуру внутрішнього управління колгоспів. Згідно зі статутом зборам уповноважених, які до того ділили владу із загальними зборами, було надано статус вищого органу управління. У 1970 р. майже третина колгоспів однозначно визнавала саме збори уповноважених вищим органом. Однак збори не виконували покладених на них функцій, у 1970–1980-ті рр. активно виявляється тенденція до зниження їх ролі, скликають їх чимдалі рідше. Здебільшого проводилися лише звітно-виборчі збори, на яких водночас затверджували виробничо-фінансові плани. Решту питань вирішували правління та одноосібно голови колгоспів32.

Структура сільського господарства. Зазнавала певних змін і структура сільського господарства. Головною формою сільськогосподарського виробництва залишалися колгоспи і радгоспи. Після 1966 р. тенденції до розукрупнення, які переважали у першій половині 1960-х, уповільнюються, а в 1976–1977 рр. зовсім припиняються, і здійснюється процес перетворення кооперативної форми господарювання на державну (від колгоспів до радгоспів)33. Протягом 1965–1985 рр. відчутною була тенденція до поступового нарощування потуг радгоспів та зменшення кількості колгоспів за рахунок їх реорганізації. Якщо у 1965 р. кількість колгоспів становила 9553, а радгоспів – 1343, то на 1985 р. ці показники були 7442 та 2273 відповідно. Хоча формально майно колгоспів вважалося колективною власністю їх членів, на практиці селянин у колгоспі був не менш відчуженим від засобів виробництва та землі, ніж працівник радгоспу. Перетворення колективних господарств на радгоспи вважалося радянським керівництвом панацеєю розв’язання економічних проблем, передусім для відстаючих колгоспів. Наприклад, у 1969 р. було дозволено перетворити 266 колгоспів на радгоспи, з них близько половини – збиткові колгоспи поліських, гірських і прикордонних районів34.

Протягом періоду застою рентабельність колгоспно-радгоспної системи поступово знижувалася. За 1971–1974 рр. рентабельність виробництва в колгоспах знизилася з 34,1% до 23,8%, у радгоспах – з 30,4% до 20,8%. За підсумками 1974 р., 554 колгоспи і радгоспи були збитковими, у той час як у 1970 р. – лише 200. Найбільше з них було у Волинській – 118, Хмельницькій – 110 та Рівненській областях – 6535. Спад рентабельності пояснювався тим, що темпи зростання собівартості продукції випереджали темпи підвищення її виробництва. Водночас колгоспи і радгоспи мали низку інших проблем, що погіршували їхню економічну ефективність: оптові ціни на сільськогосподарські машини встановлювалися без урахування їх корисної дії, недостатніми були темпи зростання закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, існував нерівномірний розподіл прибутку між

колгоспами і радгоспами, з одного боку, й організаціями, що їх обслуговували (Укрсільгосптехніка, Укрміжколгоспбуд, Міністерство заготівель УРСР тощо), з другого.

Зпочатком брежнєвського періоду змінилося ставлення до особистих підсобних господарств, частка яких у загальному обсязі сільськогосподарського виробництва постійно залишалася значною. На початку листопада 1964 р. президія ЦК Компартії України зняла попередні обмеження щодо особистого підсобного господарства колгоспників, робітників і службовців. Було також скасовано укази про заборону утримання худоби в особистій власності громадян, які проживали в містах і робітничих селищах. За даними управління землевпорядкування Міністерства сільського господарства УРСР, наприкінці 1960-х присадибні ділянки в республіці мали 9005 тис. сімей, середній розмір присадибної ділянки колгоспного двору становив 0,39 га, робітників і службовців, які мешкали у сільській місцевості, – 0,21 га, в містах і селищах – 0,1 га. Всього в користуванні населення було 2626 тис. га землі (7,7% орних земель)36.

Зкінця 1970-х рр., коли ситуація з постачанням продуктів харчування для населення суттєво погіршилася, радянське керівництво змушене було використовували заходи, нетипові для комуністичного ладу. Зокрема, робився наголос на стимулюванні особистих підсобних господарств. Колгоспам і радгоспам рекомендували укладати договори з населенням щодо вирощування та закупівлі худоби і птиці, скуповування молока, оплачувати до 50% кредиту, який брали їх працівники для купівлі корів і телиць. На цей час в особистих підсобних господарствах вирощувалося від загальної кількості 3,6% зерна, 65 – картоплі, 27 – овочів, 58 – фруктів

іягід, 22 –винограду, 30 – худоби і птиці, 27 – молока і 42% яєць37.

Іншим способом покращити продовольчу ситуацію вважалися підсобні господарства при підприємствах, організаціях, установах, які займалися тваринництвом, передусім розводили птицю та кролів. Станом на 1980 р. діяло більше 3 тис. таких господарств, за ними було закріплено 433 тис. свиней, 6,6 тис. великої рогатої худоби, 282 тис. птахів38.

Стан сільського господарства повною мірою залежав від того, яку політику стосовно нього проводила держава. У другій половині 1960-х рр. відбулося чотири пленуми ЦК КПРС, на яких обговорювалися питання розвитку села, зокрема, звертали увагу на проблеми енергоозброєності, матеріального стимулювання селян шляхом переходу від натуроплати до грошової. Аграрна політика зводилася до інтенсифікації виробництва шляхом упровадження досягнень науково-технічного прогресу, комплексної механізації, меліорації, хімізації, збільшення капіталовкладень39. Косигінська реформа дала поштовх розвиткові сільського господарства лише на початковому етапі. У подальшому без проведення кардинальних змін і реорганізацій показники його розвитку знижувалися з кожною наступною п’ятирічкою. Темп приросту виробництва у восьмій п’ятирічці становив 20,9%, у дев’ятій – 19,8%, у десятій – лише 12,4%; продуктивність праці підвищувалася відповідно на 25,9%, 24,7% та 20%40.

Україна в цілому задовольняла власні потреби у продовольчій продукції. У республіці на рубежі 1970–1980-х рр. вироблялося 60% союзного обсягу цукру, 44% – соняшника, 36% – плодів і ягід, 30% овочів, 27% плодоовочевих консервів,

468 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

23% м’яса (в забійній вазі), 26% тваринного масла. Частка ввезення продовольчої продукції не перевищувала 2%41. Та аграрний сектор економіки був найслабшою ланкою господарського механізму.

Головною продуктивною силою виробництва була земля. У 1970 р. в Україні загальна земельна площа становила 60370 тис. га, з них 71% займали сільськогосподарські угіддя. Загальною була тенденція до скорочення цих угідь. З 1957 до 1981 р. посівні площі України скоротилися на 2,3 млн га, що було викликано вилученням частини земель під забудову об’єктами промислового призначення і містобудівництва42. Нестачу земельних угідь намагалися компенсувати введенням

воборот менш якісних земель. 13 лютого 1974 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову, в якій рекомендувалося додатково залучити землю в сільськогосподарське виробництво за рахунок освоєння необроблюваних угідь, ділянок вздовж зрошувальних каналів і залізничних колій, розкорчування чагарників43.

Упершій половині 1970-х рр. робилися спроби розширення зернового клину, проте в наступні роки знову відбувається його зменшення. У цілому серед зернових культур 60% займали посіви пшениці. Станом на 1970 р. на 309 тис. га зменшилися посіви технічних культур, у тому числі на 204 тис. га цукрових буряків; на 158 тис. га – посіви картоплі, водночас площі кормових культур було розширено на 441 тис. га. Проте ці заходи кормової проблеми не розв’язали, оскільки не було зроблено кроків щодо піднесення врожайності культур44. На кінець 1960-х валовий збір зернових становив 35,5 млн т, зернобобових – 2,2 млн т. Даних врожаїв вистачало для задоволення харчових потреб населення республіки, однак їх бракувало для належного забезпечення розвитку тваринництва. За такої ситуації держава вдавалася до нових закупок зерна за кордоном45. Наприкінці 1970-х та у 1980-ті рр. скорочується майже на 600 тис. га посіви кормових культур, що негативно позначилося на розвитку тваринництва.

Набули особливого розмаху меліоративні роботи, започатковані рішенням травневого 1966 р. пленуму ЦК КПРС «Про широкий розвиток меліорації земель для одержання високих та стійких врожаїв зернових і сільськогосподарських культур». Було прийнято рішення за п’ять років побудувати в Україні зрошувальні системи на площі 650 тис. га і довести їх до 1,2 млн га (проводилися заходи передусім

впівденних регіонах України); осушення земель провести на площі 700 тис. га (насамперед Полісся та західні області). Загальна сума асигнувань, виділених на розвиток меліорації, становила понад 2 млрд руб. Втім, коли справа дійшла до реалізації намічених планів, коштів не вистачило. П.Шелест у зв’язку з цим скаржився на скорочення асигнувань до 1,2 млрд руб., що фактично дозволяло ввести в дію лише 395 тис. га зрошуваних і 627 тис. га осушених земель46.

Меліорація здійснювалася без наукового обґрунтування, не враховувалися екологічні фактори. За 1965–1985 рр. площі осушених і зрошуваних земель збільшилися відповідно у 2,4 і 4,7 раза й становили 2588 тис. і 2361 тис. га. Це досягалося шляхом випрямлення русел річок, розорювання луків і пасовищ, вирубуванням лісів. Основні зусилля спрямовувалися на пошук нових територій для зрошування, у той час як на вже введених в дію меліоративних землях відчувалася постійна нестача специфічного технічного оснащення – відсутність тракторів болотної мо-

дифікації, комбайнів для збирання рису та озимої пшениці, пересувних насосних станцій, існували проблеми з електрифікацією. Через це частина меліоративних земель постійно була недостатньо засіяна, а з часом взагалі списувалася з експлуатації47.

Меліорація втратила своє виняткове значення лише в березні 1985 р. Внаслідок проведених заходів виникли негативні явища деградації ґрунтів (засолення, нагромадження токсичних солей, зменшення вмісту поживних речовин), посилення водної та вітрової ерозії, підтоплення та вторинне заболочення земель48. Протиерозійні роботи в низці випадків проводилися некомплексно, виділені кошти розпорошувалися, в окремих господарствах Ворошиловградської, Сумської, Полтавської області станом на 1975 р. порушувався обов’язковий мінімум заходів боротьби з вітровою та водною ерозією, планування першочергових агротехнічних заходів у Кримській, Херсонській і деяких інших областях здійснювалося без урахування наявних площ ерозованих і ерозійно небезпечних земель49.

У1965–1985-ті рр. одним з основних економічних факторів розвитку сільського господарства вважалася хімізація – збільшення виробництва мінеральних добрив, застосування засобів хімічного захисту рослин (зокрема, введено в дію нові потужні виробництва в Черкасах, Рівному, на Львівщині і Донбасі). У Рівному діяв справжній «велет хімії» – завод азотних добрив, потужності якого передбачали випуск 765 тис. т мінеральних добрив і сотень тисяч тонн слабкої азотної кислоти на рік50. Для контролю роботи на місцях у 1969 р. було дозволено ввести посади агрохіміків та створити спецпідрозділи для проведення хімобробки рослин.

У1979 р. в Україні за спільним рішенням ЦК КПУ і Ради міністрів розпочалося створення єдиної спеціалізованої агрохімічної служби «Сільгоспхімія», яка займалася доставкою та продажем добрив господарствам51.

Якщо у 1965 р. на кожен гектар посівних площ вносилося 35 кг діючої речовини міндобрив, то в 1985 – 153 кг52. Утім, навіть такі показники не вдовольняли місцеве українське керівництво. До Москви постійно надходили прохання збільшити поставки мінеральних добрив. Недосконалою залишалася й система розподілу добрив за сезонами: під час весняної сівби, коли в добривах існує найбільша необхідність, господарства загалом отримували їх лише 40%, що унеможливлювало вчасну підкормку озимих, внесення речовин у рядки під час сівби тощо53.

Поряд із нарощенням кількісних показників застосування добрив та отрутохімікатів недосконалою залишалася система їх застосування та зберігання – не вистачало технічних засобів та складських приміщень, а ті, що були, часто перебували в непридатному стані, препарати високої токсичності не мали відповідних супроводжувальних інструкцій, недбайливо проводилося маркування тари, переважна частина добрив вносилася за допомогою літаків, що призводило до їх значного розпилення54. Спостерігалася практика неправильного застосування цін, завищення розцінок і тарифів на хімічну продукцію, виконані роботи і послуги. Надмірне використання отрутохімікатів негативно відбивалося також на здоров’ї людей, якості сільськогосподарської продукції та води55.

Урезультаті непродуманої хімізації інтенсифікувалися негативні екологічні явища: посилення розвитку водоростей і планктону через потрапляння надлиш-

470 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ку поживних елементів у річки з поверхневим стоком, підвищення кислотності ґрунтів, захворюваності рослин, погіршення якості продукції через накопичення нітратів тощо56.

Порівняно із зерновим господарством тваринництво в Україні знаходилося в гіршому стані. З 1965 р. в державних керманичів закріпилася думка, що головна причина відставання тваринництва – це кормова проблема. У січневій постанові ЦК КПУ та Ради міністрів УРСР 1965 р. «Про заходи по зміцненню кормової бази, поліпшенню племінної справи, підвищенню продуктивності тварин у колгоспах

ірадгоспах» були намічені заходи досягти до 1970 р. виробництва на 1 га сільськогосподарських угідь 20–24 кормових одиниць, переглянути структуру посівів, створити систему насінницьких господарств, розширити посіви багаторічних трав, налагодити систему приготування кормів, поліпшити племінну справу. Березневий

ілистопадовий пленуми ЦК КПУ у 1970 р., які знову повернулися до проблем тваринництва, відзначати фактично ті самі прорахунки57. Зростання поголів’я тваринництва вважалося головним чинником нарощування виробництва, а показник продуктивності ігнорувався. Відповідно занепадала селекційна робота, скоротилося поголів’я племінної худоби.

Здругої половини 1960-х рр. утворилася справжня індустрія у птахівництві. Споруджено цілу систему великих державних підприємств для виробництва яєць та курячого м’яса (приміром, Луганська, Пирятинська, Яготинська птахофабрики). Високими показниками вирізнялися Червоноармійська (у Криму) та Київська птахофабрики58. Втім, головним недоліком їх будівництва було те, що вони перебирали на себе левову частину капіталовкладень у радгоспи (до 35–40%), що супроводжувалося недофінансуванням радгоспів з виробництва молока й овочів, недостатнім виробництвом білкових кормів для птиці, руйнуванням матеріальної бази радгоспів, які вже працювали59.

Одним із засобів розв’язання проблем сільського господарства з другої половини 1970-х рр. вважалася його спеціалізація і концентрація. У степовій і лісостеповій зонах виробляли більше 90% товарного зерна, майже 100% соняшника, 100% винограду. У лісостепу – 71% цукрових буряків, 40% картоплі, на Поліссі – 92% льону-довгунцю та 56% картоплі. Поряд із зональною спеціалізацією рослинництва відбувалася поглиблена концентрація окремих районів і господарств на виготовленні одного виду продукції. Навколо великих міст створювалися овоче-молочні зони, понад 500 колгоспів і радгоспів станом на 1975 р. спеціалізувалося на виробництві фруктів і винограду, більше 2 тис. – на відгодівлі худоби і свиней, виробництві продукції птахівництва, 293 радгоспи і 219 колгоспів мали великі товарні сади. Найбільший рівень концентрації та спеціалізації було досягнуто в птахівництві, де було створено республіканське об’єднання «Птахопром», до складу якого входило 92 птахофабрики60.

Технічна політика держави спрямовувалася на кількісне нарощування засобів виробництва. У другій половині 1960-х рр. було прийнято кілька постанов, у яких робилися спроби розв’язати проблеми технічного оснащення колгоспів. Зокрема, знижувалися оптові ціни на машини, електрообладнання, прилади, паливну апаратуру, запчастини, до 1970 р. планувалося цілком забезпечити галузь необхідною