Материал: Економічна історія України том 2

становила 700 руб., другого секретаря – 630 руб., заввіділами – 410 руб., інспекторів – 310 руб., інструкторів та лекторів – 200 руб. Додатково передбачалися виплати на лікувальні заходи (до 80% заробітної плати), матеріальна допомога, оплата всіх відряджень, видача пільгових путівок до санаторіїв та будинків відпочинку. Перший секретар республіканського ЦК і перші секретарі обкомів партії мали право на службовий автомобіль18. Керівники високого рангу часто влаштовували собі кілька квартир чи будинків, а маючи один легковий автомобіль, з метою наживи або для родичів могли стояти в черзі за іншим.

Відбулися зміни в соціальній структурі українського села епохи застою. Спостерігалося зменшення кількості колгоспників та збільшення робітників і службовців, пов’язана з реорганізацією колгоспів у радгоспи, а також перехід у робітники частини кустарів. За семирічку загальна кількість кустарів – цього нетипового для радянських класифікаційних схем прошарку – скоротилася з 43,1 до 12,2 тис., тобто більш ніж на 70%. Якщо загалом в Україні питома вага чоловіків серед селян на початок 1966 р. становила 43,2%, то по окремих вікових групах спостерігалися значні відхилення. Починаючи з 15 років помітне переважання жінок, особливо

усередньому та похилому віці. Так, у 19-річному віці чоловіки становили 28,2% загальної кількості населення цього віку, що пояснювалося черговим призовом до армії. У віці 20–39 років на кожних 100 чоловіків припадало 124 жінки, відповідно

увіці 40–59 років – 170 жінок, у віці старше 60 років – 19019.

Протягом періоду брежнєвського правління дещо змінився соціальний статус колгоспника. Цьому посприяла низка державних ініціатив, що почалися за часів косигінських реформ. У колгоспах запроваджувалися соціальні гарантії – щомісячна оплата праці (яка раніше підмінювалася натуральними виплатами за трудодні, переважно зерном), пенсійне забезпечення за віком та втратою працездатності, право на оплачувану відпустку, застосування різних матеріально-стимулюючих систем оплати праці, відпустка за вагітністю для жінок, скорочений робочий день для підлітків тощо, що дещо зближувало колгоспне селянство в статусній ієрархії з робітниками.

За такими ознаками, як ставлення до засобів виробництва, роль у суспільній організації праці, спосіб отримання і розміри частки у суспільному продукті, працівники радгоспів і колгоспники нічим практично не відрізнялися. На споді сільської ієрархії знаходилася найчисленніша соціально-професійна група осіб некваліфікованої та малокваліфікованої праці (доярки, пастухи, овочівники, сторожі, підсобні робітники, прибиральниці та ін.) – професії яких не потребували ні спеціальних знань, ні навіть загальної освіти. За період 1959–1989 рр. їхня частка скоротилася несуттєво – з 58,7 до 46,3%20.

Слід визнати, що система соціальної взаємодії між групами у Радянському Союзі була міцно прив’язана до матеріальних цінностей та економічних відносин. Фактично планова економіка своєю ефективністю завдячувала структурно вбудованим в її природу позаекономічним стосункам. Формування системи офіційно ненормованих та неконтрольованих соціальних взаємин – «блат», «фарца», кумівство, «чорний ринок», взаємообмін послугами – природно доповнювало та коригувало ті елементи планової економіки, які не можна було вирахувати наперед жодними науково визначеними планами і які становлять елемент несподіванки та неперед-

462 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

бачуваного ризику. Відсутність легального поля для їхнього існування витісняло їх з суто економічних стосунків у площину міжгрупової та міжособистісної взаємодії. Прикладом такої компенсаторної реакції можуть бути статусні взаємини на локальному рівні: голова колгоспу (формально виборна посада) призначався районним партійним керівництвом, знаходився з ним у своєрідних васальних відносинах, і водночас представляв фактично одноосібну владу на селі у вирішенні щоденних справ, використовуючи свої неформальні зв’язки для матеріально-економічного забезпечення власного колгоспу. Часто саме ці зв’язки (знайомства, хабарі, система взаємних послуг) допомагали налагодити господарювання і використовувалися на користь місцевого колективу. Про розмах і всеохопність такого типу господарювання свідчать численні факти. Наприклад, в архіві збереглися матеріали справи про незаконне придбання за хабарі тракторів деякими колгоспами у Чернігівській області. У 1970 р. у результаті подібних оборудок 65 колгоспів отримало 220 тракторів, за що було виплачено хабарів на суму 24 тис. руб. Прикметно, що про це знали начальники управлінь сільського господарства районів області, перші секретарі райкомів КПУ, а начальник відділу постачання Чернігівського дорожньобудівельного управління і начальник відділу підсобних промислів управління сільського господарства Чернігівського облвиконкому виступали посередниками. Ситуація була настільки типова та схвалювана, що поштовхом до розголосу цього випадку стала лише вказівка з Москви О.Косигіна21.

У низці випадків така свобода дій призводила до зловживань з боку голів колгоспів. Численними й неодноразовими були випадки, коли місцеві урядники зловживали накладанням незаконних штрафів, спекулювали закупленими матеріалами, привласнювали колгоспні гроші, незаконно вилучали чи зменшували присадибні ділянки, самочинно вираховували із заробітків колгоспників плату за сільськогосподарський податок, страхові платежі, підписку на газети та журнали, членські внески тощо22. Більше того, статус голови колгоспу як «батька у патріархальному суспільстві» цілком виправдовував використання ним фізичного впливу на підлеглих – рукоприкладство, побиття, примушування жінок до статевих зносин. Серед цих усталених практик лише окремі випадки потрапляли в коло зору радянських партійних і правоохоронних органів23, у той час як районні урядники, загалом знаючи ситуацію, обходили їх мовчанкою.

Стержневі соціальні стосунки на селі між секретарями райкомів і головами колгоспів насправді обплутувалися цілою сіткою взаємовідносин між посадовцями різного рівня. На рівні колгоспу проміжну ланку в статусній ієрархії займали голова сільради, бригадир, бухгалтер, секретар парткому. У районі поважними людьми були завідуючий складом чи базою, головний лікар, начальник міліції та ін., кожен із яких був задіяний у системі неформального розподілу матеріальних благ. Хоча в окремих випадках справа доходила до відвертої залежності (як, приміром, відбулося у Херсонській області у 1969 р., коли головний ветеринарний лікар В.Усаченко «збирав данину» з голів колгоспів, а отриману в такий спосіб худобу продавав на ринку чи здавав24), загалом система зберігала рівновагу, в підтриманні якої були зацікавлені всі задіяні особи.

Така ж сітка «неформальних послуг» існувала і на рівні міста, хоча до неї входило значно ширше коло осіб. Про особливості її функціонування свідчить

хоча б факт, викритий на рівні ЦК КПУ. Протягом 1966–1975 рр. директор Одеського заводу «Молдвинпром» розвозив подарунки до свят (залежно від статусу обдаровуваного від 3 до 10 пляшок коньяку та вина) всім ключовим посадовцям міста – секретарям і працівникам Одеського обкому партії, секретарям міськкому партії, начальнику обласного фінансового відділу, начальнику Управління внутрішніх справ та ін.25

Однак поряд з неформальними соціально-економічними взаєминами в українському радянському соціумі існували цілком легальні й навіть стимульовані державою позаекономічні механізми регулювання та компенсування вад планової економіки. Їхня природа з економічної точки зору ще недостатньо вивчена сучасною українською історіографією, хоча фактичний бік справи загалом відомий. Найяскравішим прикладом можемо вважати рух за комуністичну працю, актуалізований постановами ЦК КПРС 1965 р., що поряд з іншими заходами впроваджував звання «Ударника комуністичної праці» та «Колективу комуністичної праці». Загалом в історіографії введення фактора людського ентузіазму оцінюється як спосіб, у який держава заощаджує кошти на економічних (грошових) засобах стимулювання. При цьому часто забувають ті фундаментальні соціальні наслідки, які мало здобуття нагород, відзнак і дипломів у радянському соціумі. Відсутність фінансового зиску перекривалася потужним символічним капіталом і престижем, якого набувала така особа на рівні своєї мікрогрупи. Формальне здобуття «папірців» насправді безпосередньо визначало соціальну ієрархію на локальному рівні.

2. Становище в сільському господарстві

Після зміщення М.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР нове керівництво для виправдання зміни влади в очах соціуму береться до реформаторських заходів. Хоча частина реформ була не надто оригінальною, особливо в галузі сільського господарства, сама активна діяльність у цьому напрямі мала забезпечити імідж поміркованості, виваженості та раціоналізму на противагу підкреслюваному «волюнтаризмові» попередника Хрущова.

У березні 1965 р. пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про невідкладні заходи щодо дальшого розвитку сільського господарства» (хоча зміст її загалом дублював положення постанови лютневого 1964 р. пленуму ЦК КПРС, що відбувся ще до зміни влади26). У квітні 1965 р. КПУ, наслідуючи вказівки зверху, ухвалив свою постанову «Про плани закупок сільськогосподарської продукції на 1965–1970 роки і заходи щодо дальшого розвитку сільськогосподарського виробництва в Українській РСР».

Змінювалася практика заготівель продукції сільського господарства – встановлювався твердий план закупівлі зерна на шість років. План продажу зерна державі дещо зменшувався, натомість було підвищено основні закупівельні ціни на пшеницю, жито, гречку та інші зернові, соняшник та продукцію тваринництва. За продукцію, що здавалася понад план, встановлювалася надбавка 50% основної закупівельної ціни. Було здійснено перехід до гарантованої грошової оплати праці колгоспників за кінцевими результатами господарської діяльності. У результаті очікувалося, що колгоспи значно розширять зернове виробництво і відпаде

464 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

необхідність закуповувати хліб за кордоном, виробництво зернових загалом стане рентабельним.

Попри загалом стимулюючий вплив підвищення цін на розвиток сільського господарства, окремих місцевих урядників це спонукало до особистої наживи. Наприклад, у 1975 р. окремі господарства Львівської області стали скорочувати власне тваринницьке виробництво і зайнялися перепродажем худоби від населення, незаконно отримуючи від держави 35 і 50% надбавки27. Численними були випадки недоплат колгоспам зароблених грошей через обрахування їх на заготівельних пунктах та переробних підприємствах, куди колгоспи здавали свою продукцію. Лише за встановленими фактами у 1966 р. колгоспам недоплатили 5,5 млн руб.28

Найважливішим засобом піднесення зернового господарства вважалося підвищення врожайності, що мало бути досягнуто за рахунок меліорації земель. На успіхах і невдачах меліоративних заходів зупинимося нижче, тут лише зазначимо, що окрім меліорації, косигінська реформа передбачала також створення міцної кормової бази тваринництва, комплектування сільського господарства технікою та машинами, збільшення випуску мінеральних добрив тощо.

Інші рішення березневого пленуму включали заходи з ефективного використання досягнень науки і передового досвіду, впровадження госпрозрахунку. У 1965 р. на госпрозрахунок було переведено більше половини всіх бригад колгоспів України. Госпрозрахункові принципи застосовували майже 58% усіх комплексних, тракторно-рільничих і тракторних бригад, у тваринництві ці принципи найбільше поширилися на фермах великої рогатої худоби29.

Тривала політика значних капіталовкладень в аграрний сектор: протягом дев’ятої п’ятирічки вони становили 24,6 млрд, десятої – 29,2 млрд, обсяг капіта-

ловкладень у 1971–1975 рр. становив 28%, 1976–1980 рр. – 28%, 1981–1985 рр. – 27%30. У результаті сільське господарство вперше стало в деяких пріоритетних галузях, обійшовши легку промисловість. Зростання фінансування доповнювалося заходами соціального характеру: введення помісячної зарплати колгоспникам, право на пенсію, соціальне страхування, паспорт.

Держава виділяла колгоспам і радгоспам довго- і короткострокові кредити. У 1965 р. колгоспам надано право мати власні поточні рахунки в банках. У тому ж році була анульована заборгованість колгоспів щодо раніше отриманих позичок, водночас до п’яти років продовжувався термін погашення авансів, одержаних від заготівельних організацій за договорами контрактації. Були списані борги за придбану техніку, приміщення і обладнання в МТС і РТС. З кожним роком фінансова підтримка аграрного сектора зростала, особливо радгоспів. За 1960–1990 рр. загальна сума довгострокових кредитів зросла в 5,8 раза й досягла 734 млн руб. До 1970 р. включно держпозики надавалися також на заробітну плату, будівництво дошкільних установ, пальне тощо.

Утім, під час розгляду планування сільського господарства на кожну наступну п’ятирічку місцеві керівники жалілися, що Держплан СРСР періодично завищує показники поставок основних сільськогосподарських продуктів і занижує цифри планованої до отримання техніки, мінеральних добрив і капітальних вкладень.

Слід визнати, що комплекс заходів, пропонованих косигінською реформою, став основою розвитку сільського господарства і фактично не змінювався протягом

усієї брежнєвської доби. В подальшому йшлося лише про посилення кількісних показників, натомість жодних якісних кардинальних змін запроваджено не було, що й визначило поступовий спад виробництва – від піку другої половини 1960-х – першої половини 1970-х до кризи початку 1980-х рр.

Управління сільським господарством. Особливість планової економіки полягає в тому, що для свого чіткого і злагодженого існування вона вимагає відпрацьованого механізму управління, передусім – реалізації визначених у плані показників. Інакше кажучи, якщо у теорії науково вирахувані, точні кількісні показники були достатніми для збалансованого та прогнозованого розвитку економіки країни, то на практиці економічна дієвість залежала від повномірного їх виконання. В історіографії сформувалася загалом негативна оцінка управлінських реструктуризацій: радянську владу звинувачували, що замість посилювати сільське господарство коштами, зусилля направлялися на адміністративні перебудови. На нашу думку, тут слід відрізняти засадничу потребу у вдосконаленні управлінських функцій, закладену в суть планової економіки (що розуміли радянські лідери, і під цим кутом зору увага до цього питання цілком виправдана), та невдалі способи цього вдосконалення на практиці.

Реорганізації управління колгоспним виробництвом почалися (а по суті, тривали) відразу в 1965 р. Спочатку було ліквідовано бюро з керівництва сільським господарством при ЦК КПУ та відновлено єдині принципи побудови громадських інституцій. Обласні управління виробництва і заготівель сільськогосподарської продукції перетворено на обласні управління сільського господарства, а колгоспнорадгоспні (радгоспно-колгоспні) виробничі управління в районах трансформовано в райсільгоспуправління. Указом Президії Верховної Ради України від 16 березня 1965 р. Міністерство сільського господарства і Міністерство заготівель сільськогосподарської продукції були об’єднані в єдине союзно-республіканське Міністерство сільського господарства. До нього влилася система «Сільгосптехніки», по вертикалі аж до районної ланки. При уряді було створено Комітет у справах хлібопродуктів і комбікормової промисловості.

Різноманітні управлінські перетворення тривали йу наступні роки. При цьому хронічно не вдавалося знайти компроміс між кількісним нарощуванням персоналу та його професійними якостями. Перекіс завжди відбувався на користь першого і у 1970–1980-ті рр. управлінський апарат сільського господарства в Україні налічував уже більше 200 тис. чиновників.

На початку 1980-х було здійснено спробу інтеграції сільського господарства та переробної промисловості – утворено агропромисловий комплекс (АПК). У 1982 р. сформовано районні агропромислові об’єднання (РАПО), до складу яких входили колгоспи, радгоспи, районні підприємства для переробки сільгосппродукції, системи агрохімії, заготівельників, ремонтників тощо. Однак невдовзі з’ясувалося, що РАПО неспроможне об’єднувати інтереси всіх своїх ланок, його практична діяльність зводилася до збирання інформації знизу та передавання її до вищих інстанцій. У 1985 р. ухвалено рішення про вдосконалення управління агропромисловим комплексом. На базі 5 союзних міністерств (сільського господарства, м’ясної та молочної промисловості, плодоовочевого господарства, сільського будівництва, харчової промисловості та Державного комітету з виробничо-технічного