Материал: Економічна історія України том 2

кількістю техніки, підвищити її надійність, розширити уніфікацію деталей61. У 1965–1981 рр. у сільському господарстві в 1,6 раза збільшився парк тракторів, в 1,5 – комбайнів, 1,3 – вантажних автомобілів. Щорічно село отримувало в середньому 49,5 тис. тракторів, 28,9 тис. автомобілів, 11 тис. зернозбиральних і 5 тис. бурякозбиральних комбайнів. Водночас зростання абсолютних показників не відображало реальної потреби колгоспів та радгоспів у техніці. В ЦК КПРС постійно надходили прохання від вищих українських урядовців збільшити поставку техніки та виділяти достатні кошти на їх амортизацію62. Особливо відчутною нестача техніки була під час збирання врожаю. У цей час хронічно бракувало найнеобхідніших речей – зернових комбайнів та інших збиральних машин, тракторних причепів, вантажних автомобілів, тракторів, запасних частин, дизельного пального, бензину та керосину63.

Загалом якість нової техніки, її експлуатаційні можливості були невисокими. Машини мали низькі техніко-економічні показники. Не існувало систем шумопоглинання та вентиляції. Якість, надійність і довговічність машин були часто незадовільними, їх конструкції – застарілі. Недостатньо висока якість збору механізмів вимагала від споживачів перед тим, як пустити техніку у виробництво, доводити її до робочого стану своїми силами в непристосованих до цього умовах, за відсутності відповідних спеціалістів. У результаті потенціал нових машин використовувався неповно. Низька якість виготовлення та обслуговування техніки призводила до того, що частка важкої ручної праці в колгоспно-радгоспному виробництві залишалася високою64.

Протягом всього періоду вкрай низьким залишався рівень комплексної механізації у тваринництві. Станом на 1979 р. з 15 тис. молочних ферм комплексномеханізованих було лише 3,3 тис., з 7,3 тис. свиноферм – лише 1,4 тис.65 Утім, навіть формально механізовані комплекси постійно страждали від нестачі запасних частин та застарілого обладнання, вкрай недостатнім було забезпечення кормороздавачами, молочними та холодильними установками66.

Повільними темпами відбувалася електрифікація сільського господарства. У грудні 1966 р. ЦК КПУ та Рада міністрів УРСР прийняли постанову «Про електрифікацію сільського господарства в 1966–1970 рр.», за якою передбачалося до 1970 р. довести споживання господарствами електроенергії від державних джерел до 80–90%, електрифікувати всі житлові будинки на селі, однак виконати намічене не вдалося67. Ще у 1967 р. 6 млн (27%) сільського населення не користувалися електричним освітленням. Близько 150 колгоспів взагалі не були підключеними до електромереж, більш як 1500 господарств користувалися малопотужними й ненадійними власними електростанціями. До 18,5 тис. (12%) тваринницьких приміщень не була підведена електроенергія68.

Вся радянська аграрна політика звелася до кількох кампаній. У першій половині 1960-х – на початку 1970-х рр. політичне керівництво змушене було проаналізувати стан справ у сільському господарстві та ухвалити рішення, які могли б забезпечити його поступ. У середині 1970-х – першій половині 1980-х рр. наростання кризових тенденцій змусило владу шукати нові варіанти розвитку села за допомогою затратних капіталовкладень.

472 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

3. Провал Продовольчої програми

На початку 1980-х рр. кризові тенденції у сільському господарстві значно загострилися. Керівники КПРС основною проблемою проголосили те, що «попит на продукти харчування поки що випереджає виробництво продовольства»69. Як і в попередні роки, питання ставилося не в сфері забезпечення якості виробництва,

ав нарощуванні кількості виробленої продукції.

Утравні 1982 р. пленум ЦК КПРС прийняв Продовольчу програму СРСР на період до 1990 р.

Вона включала комплекс економічних, виробничих, організаційних, науковотехнічних та соціальних заходів й націлювалася на збалансований розвиток АПК, вдосконалення управління, інтенсифікацію сільського господарства. Вирішальна роль у виконанні цих завдань відводилася колгоспам і радгоспам, декларувався також розвиток підсобних сільських господарств70.

Згідно з Продовольчою програмою середньорічне виробництво зерна у СРСР передбачалося довести у дванадцятій п’ятирічці до 250–255 млн т, м’яса – 20– 20,5 млн т, молока – 104–106 млн т71. Основні виробничі фонди у сільському господарстві планувалося збільшити приблизно у 1,5 раза, енергетичні потужності в колгоспах і радгоспах – в 1,6, поставки селу мінеральних добрив – в 1,7 раза72. З 1 січня 1983 р. підвищувалися закупівельні ціни на велику рогату худобу, свиней, овець, молоко, зерно, цукрові буряки, картоплю, овочі. Для поліпшення фінансового становища колгоспів і радгоспів вирішено списати з них заборгованість у сумі 9,7 млрд руб. і відтермінувати погашення заборгованості на суму 11 млрд руб.73

Насправді розвиток матеріально-технічної бази, визначений у програмі, не був надто оригінальним, а йшов уже проторованими шляхами – комплексна механізація, хімізація і меліорація – фактично нічого нового не пропонувалося.

Планувалося розвивати мережу науково-виробничих об’єднань, створюваних на базі галузевих і зональних науково-дослідних і конструкторських організацій, сконцентрувати в цих об’єднаннях виробництво сортового та гібридного насіння і садивного матеріалу вищих репродукцій і вирощування племінної худоби для забезпечення ними колгоспів і радгоспів74.

Упрограмі визначалися завдання союзних республік щодо її реалізації. Зокрема, від України вимагали забезпечити середньорічне виробництво зерна в одинадцятій п’ятирічці у кількості 51–52 млн т і в дванадцятій – 53–54, цукрового буряка відповідно 57 і 60 млн т, м’яса (у забійній вазі) – 3,9–4,1 млн т і 4,6–4,7 млн т,

молока – 22,5–23 млн т і 24–24,4 млн т75.

Ці плани виконати не вдалося. Вже після набуття чинності Програми у 1982– 1983 рр. від керівників з областей продовжували надходити звіти про проблеми з постачанням насіння, мінеральними добривами, отрутохімікатами, технікою та запасними частинами76. Попри офіційну риторику, реальна ситуація на селі практично не змінилася. Протягом 1981–1985 рр. фактичний збір зерна в республіці становив щороку 39,2 млн т, цукрового буряку – 43,8 млн т, середньорічні врожаї соняшнику, картоплі, овочів навіть зменшилися порівняно з попередньою п’ятирічкою. Головне – не було виконано завдань з розвитку тваринництва, яке на той час хронічно не вдовольняло попит населення в м’ясі та молочних продуктах. Щорічне виробництво молока трималося цифри 21,8 млн т, м’яса – 3,6 млн т77.

На підставі стенограм пленумів ЦК КПУ, які розглядали проблеми реалізації Продовольчої програми, можна зробити висновок про незадовільні результати її виконання, оскільки більшість завдань, розрахованих на період до 1990 р., не було реалізовано78.

М.Ігнатенко і С.Падалка основною причиною невдачі Продовольчої програми вважають відсутність фінансової бази для її реалізації: у процесі розробки річних та п’ятирічних планів Держплану необхідно було вишукувати додаткові ресурси, що на практиці зробити не вдалося79. Інша причина крилася в тому, що програма не передбачала зміни виробничих відносин. Радикально не змінилася практика інвестування, встановлені обсяги зміцнення матеріально-технічної бази не виконувалися80. О.Мазур ключовим вважає відсутність особистої зацікавленості трудівників села у збільшенні виробництва продукції, ігнорування госпрозрахункових принципів господарювання й економічних методів управління виробництвом, збереження глибоких диспропорцій як у галузевій структурі АПК, так і у внутрішньогалузевій – сільського господарства81.

4. Міжреспубліканські економічні зв’язки

Радянський Союз був поділений на 11 економічних районів, три з яких припадало на Україну. У загальносоюзному поділі праці галузевою спеціалізацією Української РСР став розвиток вугільної і хімічної промисловостей, металургії та машинобудування.

Україна була одним з основних постачальників продукції сільського господарства на союзний ринок: зерно, м’ясо, фрукти і овочі, картопля і яйця швидко знаходили своїх споживачів у союзних республіках. Основними споживачами кримського і закарпатського вина були прибалтійські республіки, Білорусь, Урал, Західна і Східна Сибір, куди вивозили понад половину виробленої продукції. Вирощені в Україні тютюн і махорка надходили в Росію, Прибалтику і Закавказзя.

Після спалаху добровільних переселень з України наприкінці 1940–1950-х рр. республіка залишалась демографічним донором для окремих регіонів СРСР. У 1970–1980-х рр. за участі українців відбувалося освоєння Західно-Сибірського нафтогазового комплексу (Тюменська область), спорудження Кансько-Ачинського паливно-енергетичного комплексу (Краснодарський край), будівництво БАМу. Досить часто виїжджали кваліфіковані високоосвічені спеціалісти, приваблені вищими коефіцієнтами до заробітної плати82.

Однак демографічні ресурси України були не безмежні. Коли у 1970 р. Рада міністрів РСФСР внесла пропозицію про переселення з УРСР у 1971–1975 рр. у колгоспи і радгоспи Далекосхідного економічного району і Читинську область 12,5 тис. сімей, Рада міністрів УРСР висловила незгоду. Причиною цього називались низький рівень народжуваності у повоєнний період, що спричинив дефіцит трудових ресурсів, вичерпаність резервів у західних областях України, зменшенням питомої ваги осіб, зайнятих у приватних і домашніх господарствах, які були основним джерелом робочої сили. Український уряд погоджувався лише на 2,5 тис. сімей.

474 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Найбільшими економічними партнерами України виступали найближчі сусіди – Росія, Білорусь, Молдавія. Найвищий рівень економічного співробітництва УРСР мала з Російською Федерацією, на яку припадало 75% усього внутрісоюзного товарообміну України83. Особливе місце посідав Центральний економічний район СРСР, де були розташовані високорозвинуті промислові вузли – сюди спрямовувалось 30% усіх українських поставок до Росії. Україна постачала електроенергію, вугілля (60% вивозу), залізну руду (75%), прокат чорних металів (80%), мінеральні добрива, цемент, продукцію машинобудування, тепловози, станки і т. д. Росія була основним постачальником Україні нафти і нафтопродуктів, природного газу.

На другому місці за обсягом товарообороту перебувала Білорусь. Зв’язки з Білоруссю ґрунтувалися на поставках з України сировини, вугілля та труб; загалом близько 50% усього внутрісоюзного імпорту в Білорусь надходило з України, отримуючи навзаєм мінеральні добрива, будівельне скло, трактори, комбайни, побутові електротовари та ін.84

Третє місце у внутрісоюзному товарообороті посідала Молдова, промисловість якої потребувала українського вугілля, автомобілів, обладнання, газу, товарів народного споживання. Україна постачала 3/5 усієї отримуваної цією республікою промислової і сільськогосподарської продукції. В українських крамницях були представлені молдавські овочі й овочеві консерви, виноград, вина, вовна.

Наступними за значимістю були Прибалтійські республіки. Сюди вивозили сировину, отримували готову продукцію, електротовари, рибу і рибконсерви, тканини, трикотажні вироби.

Розвивались зв’язки з республіками Середньої Азії і Казахстаном, які були споживачами вироблених в Україні гірничошахтного і металургійного обладнання, тракторів і сільськогосподарських машин, вантажних автомобілів, цементу, тепловозів, обладнання для хімічної, легкої, харчової промисловості, продовольства. З Казахстану йшли цинк, мідний концентрат, свинець, вовна, сухофрукти, з інших середньоазійських республік – сухофрукти, бавовна, тканини, килими тощо. Налагоджені зв’язки із Закавказькими республіками включали постачання Україні нафтопродуктів, вантажних автомобілів, цитрусових, вин і коньяків, чаю.

Ввезення продукції, що вироблялася в інших республіках, становило значний відсоток потреб вітчизняної промисловості: понад 20% продукції хімічної промисловості, майже 25% продукції легкої промисловості тощо. Причому наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. темпи обсягу ввезення в Україну перевищували темпи росту вивезення85. Водночас можна зустріти і приклади нераціонального товарообміну. Нафтопереробна галузь України розвивалася повільними темпами, які не дозволяли покривати власні потреби. 3/5 поставок нафтопродуктів для народного господарства УРСР отримували з Росії, Азербайджану, Казахстану та Грузії. Водночас республіка відправляла продукти власної нафтопереробки в сусідні Молдову, Білорусь, республіки Прибалтики. Схожа ситуація складалася і в газовій сфері.

Підприємства більшості радянських республік долучалися до будівництва енергетичних гігантів на Волзі, Дніпрі, річках Сибіру, різноманітних заводів та ін. На цьому міжреспубліканська кооперація не припинялася. Наприклад, у ви-

робництві асфальтозмішувачів на Кременчуцькому заводі дорожніх машин використовувалися комплектуючі, отримані з Кутаїсі, Баку, Єревана, Талліна, Риги. Підприємства-постачальники з Коломни, Пензи, Новосибірська, Брянська, Волгограда забезпечували деталями Ворошиловградських тепловозобудівників. У виготовленні тракторів на Харківському тракторному заводі опосередковано брали участь майже 500 підприємств Російської Федерації, Білорусі, Литви, Грузії. Високі темпи розвитку електроенергетики дозволяли Україні обмінюватися електроенергією з Ростовською, Курською і Волгоградською областями Росії та Молдовою.

Міжреспубліканські економічні зв’язки обґрунтовувалися необхідністю вирівнювання розвитку всіх республік і регіонів СРСР. У цьому було раціональне зерно, адже спеціалізація і поділ праці дозволяли цілеспрямовано і перспективно розвивати окрему галузь, досягаючи таким чином високих результатів. Водночас такий підхід мав свої недоліки, адже комплексність радянських економічних зв’язків, багаторівнева кооперація із залученням значної кількості контрагентів збільшували залежність і ризики для випускників кінцевої продукції.

5. Зовнішньоекономічна діяльність Української РСР

Українська РСР мала значний потенціал для здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Вигідне територіальне положення, наявність розгалуженої сухопутної, повітряної та водної транспортної мережі, економічна інфраструктура і наявність значних природних копалин робили республіку незамінною для Кремля у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності.

Місце України в союзному поділі праці пов’язувалося передовсім з наявністю значних покладів корисних копалин і відповідно розвитком видобувної та паливної промисловості, чорної металургії, хімії та машинобудування тощо. На середину 1980-х рр. близько половини експортних статей УРСР становили паливо і мінеральна сировина, метали, 25% – машини і обладнання, 10% – продовольчі товари і сировина для їх виробництва. Україна стабільно постачала четверту частину загальносоюзного експорту86.

Експортна спеціалізація України відображала особливості внутрішньосоюзного економічного поділу. Донецько-Придніпровський економічний район спеціалізувався на постачанні за кордон природних копалин і сировини, похідних від них продукції металургії та машинобудування. Для Південно-Західного економічного району основною була торгівля паливом та електроенергією, електротехнічною продукцією, обладнанням та приборами, автомобілями. Цей район був основним постачальником на експорт матеріалів радянської хімії – сірки, аміаку, суперфосфату, сірчаної та соляної кислот. Продукція верстатобудування та обладнання становила основну статтю експорту для Південного економічного району.

Гострі ідеологічні розбіжності не заважали СРСР плідно торгувати із капіталістичними країнами, причому перевага надавалася товарам із країн РЕВ. Будівництво різноманітних заводів, фабрик, підприємств та інфраструктури за межами країни гарантували економіці СРСР стабільні кількарічні замовлення і залучення до обслуговування, ремонту та модернізації власних фахівців, інженерів, спеціалістів.