Материал: Економічна історія України том 2

486 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

1985 р. і стало хронічним. Проблема забезпечення маслом і молочними продуктами була настільки гострою, що республіканські керманичі, готуючись до проведення обласних партійних конференцій і виборів до Верховної Ради СРСР у 1984 р., подбали передусім про виділення в разовому порядку областям 1250 т тваринного масла для забезпечення постачання населення114.

Порівняльна таблиця продажу харчів у Києві в буденні та передсвяткові дні свідчить, що до святкового кошика радянської людини входили м’ясо, птиця, ковбасні вироби, жива чи заморожена риба, оселедці, торти та тістечка, попит на які перед святами підвищувався у 2–3 рази115. Утім, уже 1985 р. ця різниця практично нівелювалася116: у певному сенсі в Києві завжди був передсвятковий ажіотаж, адже міська торговельна мережа забезпечували товарами всі навколишні області. Пересічний радянський громадянин, на середину 1980-х рр., маючи легковий автомобіль і достатній заробіток, цілком міг собі дозволити раз на місяць їздити за покупками в київські магазини.

Через відносно незбалансоване продуктове забезпечення структура харчування у розрахунку на душу населення не вповні відповідала раціональним нормам. Наприклад, у 1979 р. кожен радянський громадянин у середньому недоотримував м’ясних і молочних продуктів, овочів та яєць, натомість надуживав хлібопродукти, картоплю та цукор117.

Пам’ятними для доби застою стала середина 1980-х рр., коли почалася боротьба проти алкоголізму. Держава мала всі підстави для турботи: у 1985 р. у середньому один житель України на покупку алкоголю витрачав 127 руб., а на придбання, наприклад, друкованої продукції – 17 руб., спортивних товарів – 3 руб.118 У 1985 р. кількість підприємств торгівлі та громадського харчування, які торгували спиртними напоями, скоротилася майже на 40%. Торгівля спиртними напоями була заборонена у 22% сільських населених пунктах, що мали магазини. У Ворошиловградській області, приміром, у більш ніж 40% магазинах торгівля спиртним проводилася дві години з 17 до 19. Різке зменшення продажу алкоголю призводило до того, що виникали значні черги за купівлею горілки до відкриття магазину й особливо наприкінці продажу, а також у п’ятницю та суботу, де торгівля у неділю була заборонена. Наприклад, у с. Верховцево Дніпропетровської області перед відкриттям магазинів були черги до 170 осіб, за дві години до закриття – 300 осіб119. Люди виїздили за алкоголем до інших областей, купували напої «про запас», що створювало передумови для спекуляцій, а найголовніше – почали займатися самогоноварінням. Дії держави у відповідь (наприклад, суттєве підвищення ціни на дріжджі) успіху не мали.

Крім закладів державної торгівлі, придбати товари можна було в комісійних магазинах та на колгоспних ринках. Щоправда, ціни там суттєво різнилися. Якщо державна роздрібна ціна у 1982 р. за кілограм яловичини становила 1,9 руб., то на колгоспних ринках Києва – 4,5 руб.; свинина – 2 і 5 руб. відповідно; сало свине – 2,3 і 4,5 руб.; десяток яєць – 80 коп. і 1,25 руб.; картопля – 12 і 40 коп.; цибуля зелена – 50 коп. і 1,2 руб.; морква – 25 коп. і 1,6 руб.; редис – 40 і 90 коп.; часник – 1,60 і 3,9 руб. за кілограм120.

Починаючи з 1970-х рр. одяг та їжа – ці базові потреби людини – перестали бути головною турботою радянських громадян, адже радянська влада вже протягом

певного часу цілком вдовольняла принаймні їхні кількісні виміри. Свідомість радянської людини перелаштовувалася від бажання просто «жити» до потреби «жити добре». Чи невперше соціум почалитурбуватипроблемикомфортного облаштування житла, модного одягу, харчових делікатесів, побутової техніки. Останнє – ідея, що хатню роботу можна виконувати за допомогою техніки, а не вручну, і що така техніка може бути доступною для кожної родини – теж одне з виняткових явищ, яке привніс брежнєвський період. На середину 1970-х рр. перестали бути одиничними холодильники, чорно-білі телевізори, м’ясорубки, праски, окремі види меблів. З товарів престижу вони перетворилися на буденні речі, особливо після значного зниження на них роздрібних цін у 1978 р., завдяки чому продаж холодильників («Днепр», «Донбасс», «Саратов») зріс у 2 рази; чорно-білих телевізорів («Весна», «Таурас», «Славутич», «Берёзка») – в 1,7 раза121. Залишалися важкодоступними, дорогими і престижними кольорові телевізори «Електрон», «Радуга», «Рубин».

Обстеження тривалості користування побутовою технікою, проведене у 1972– 1973 рр., показало, що більше половини її було придбано в останні 5 років, для колгоспників цей показник підвищувався до 60–80%. Особливою новинкою для мешканців села були телевізори, холодильники, пральні машини. Якщо ж порівнювати сім’ї за рівнем доходу та забезпеченістю їх побутовою технікою, то певним предметом розкоші залишалися холодильники та пилососи, причому кардинально відрізнялася їх кількість у робітників та службовців і колгоспників. На 100 сімей робітників і службовців з середньодушовим сукупним доходом менше 50 руб. холодильників було 37, пилососів – 8 (у колгоспників 3 та жодного відповідно), на 100 сімей робітників і службовців з доходом більше 100 руб. було 60 холодильників і 27 пилососів (у колгоспників 11 і 2)122.

Рівень забезпеченості населення побутовою технікою різнився залежно від економічних районів республіки. Найкраще жили мешканці промислово розвинутого Донецько-Придніпровського району й усіх південних областей, натомість наявність таких предметів у робітників, службовців і колгоспників областей ПівденноЗахідного району була нижче середнього рівня в республіці123.

Іншим символом сімейного достатку брежнєвської епохи став автомобіль. Поряд з побутовою технікою автомобіль кардинально перелаштовував повсякденний побут. Передусім змінилося ставлення до авто: він уже не був лише ознакою службового привілею («Победа», «Волга»), а перетворився на зручний засіб пересування («Лада», «Запорожець», «Москвич»). Тож майже кожен чоловік хотів володіти легковим автомобілем. Якщо на середину 1960-х рр. власників приватних автомобілів налічувалося лише 200 тис. осіб124, то у подальшому ця цифра поступово зростала. Типовий розподіл на право придбати індивідуальну машину на перше місце ставив керівництво, за ним слідував заслужений раціоналізатор чи кваліфікований працівник зі стажем роботи більше 10 років, потім звичайний робітник чи службовець.

Брежнєвська доба – це час, коли радянські громадяни покидали бараки, гуртожитки і комуналки та переселялися до власних квартир. Власне житло радянської сім’ї могло перебувати в індивідуальній, кооперативній чи державній власності, при цьому в кожному з цих випадків вважалося своїм. Самотні робітники та служ-

488 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

бовці, а також молоді сім’ї найчастіше проживали в гуртожитках. За символічну плату (робітник, який проживав у гуртожитку робітничого селища платив 2,80 руб. на місяць у 1966 р. при зарплаті 90 руб.125) якість житлових умов залишала бажати кращого.

Найбажанішим способом стати власником житла у брежнєвський час було отримати державну квартиру. Протягом усієї епохи будівництво житлового фонду велося швидкими темпами, втім, недостатніми для повного задоволення потреб громадян. Наприклад, керівники Чернівецької області писали до Києва, що виділених на житлове будівництво коштів у 1971 р. вистачить лише на закінчення перехідних об’єктів, будівництво яких уже розпочато 1970 р., гуртожитків профтехучилищ і ремонтно-будівельної організації, будинок готельного типу для молодих сімей. У той же час у черзі на одержання житлової площі перебувало 9072 сімей, з яких пільгових категорій – інвалідів війни та сімей загиблих – 178, демобілізованих офіцерів – 68, хворих відкритою формою туберкульозу – 57126. Станом на 1980 р. в Україні на квартирному обліку перебувало 1,4 млн сімей127, до 1986 р. ця кількість зросла до 1,7 млн. У першій половині 1980-х рр. через збільшення бажаючих отримати державну квартиру житлове забезпечення дещо погіршилося. Щорічно на 100 сімей усіх пільговиків надавалося 17–28 квартир, на 100 багатодітних сімей і матерів-одиначок – 10–22. Ще гіршою ситуація була із забезпеченням житла молодят, які, як правило, чекали своєї черги 10–16 років. За роки одинадцятої п’ятирічки останнім на 100 сімей щорічно надавали лише 6–9 квартир128. Утім, у радянський час квартирне питання полягало не в тому, отримати чи ні, а в тому, як швидко це можна зробити.

Кооперативи для будівництва квартир організовувалися при міських і районних житлових управліннях, у міських і районних відділах комунального господарства виконкомів місцевих рад, а також при підприємствах, установах та організаціях. Зазвичай багатокімнатний кооперативний будинок будувався коштом членів кооперативу за допомогою державного кредиту. В подальшому до квартирної плати власникові кооперативної квартири щомісяця додавався рахунок на погашення позики. Приміром, якщо середня плата за однокімнатну державну квартиру у 1977 р. становила 6,05 руб., то за кооперативну разом з позичкою – 21,87 руб.129 В Україні існували обмежені ліміти на житлово-кооперативне будівництво, однак кількість бажаючих вступити в кооперативи постійно зростала. Тому існували чіткі критерії того, хто міг стати членом кооперативу – особи, які досягли 18-літнього віку, постійно проживали та прописані на території даного міста чи селища і потребували покращення житлових умов130. На початок 1970-х рр. організація житловобудівельних кооперативів в Україні набула широкого розвитку. На 1971 р. вже було побудовано більше 2 тис. будинків загальною житловою площею понад 8 млн кв. м, де проживало 150 тис. сімей і понад 100 тис. перебувало на обліку для вступу в кооператив131. Через шість років кількість кооперативних будинків збільшилася вдвічі, у яких вже проживало 1 млн осіб132. Утім, через побільшання черг на житло, збільшилась і кількість бажаючих побудувати кооперативну квартиру – на 1980 р. таких налічувалося 191,5 тис. сімей133. На відміну від міст, рух за будівництво кооперативного житла у сільській місцевості не набув популярності, тут громадяни воліли вкладати гроші в індивідуальний будинок з присадибною ділянкою.

Якщо якість і кількість житла могла бути цілком задовільною, то комунальне будівництво відбувалося значно нижчими темпами. Диспропорція між житловим та комунальним будівництвом призводила до того, що нові будинки й окремі міські мікрорайони залишалися без водопроводу, каналізації й інженерних мереж. Як зазначалось у звітах, поточний і капітальний ремонт житлового фонду й об’єктів комунального господарства провадився несвоєчасно та неякісно, ліфти, внутрішні системи опалення і водопроводу експлуатувалися незадовільно, територія значної кількості будинковолодінь і місця загального користування – садиби, сходові клітки, вестибюлі – утримувалися в антисанітарному стані134. У 1967 р. житловий фонд місцевих рад був устаткований водопроводом лише на 77%, каналізацією – на 75%, центральним опаленням – на 53%, ваннами або душами – на 49%, щоправда, за три роки ситуація суттєво покращилася135.

Підвищений попит на послуги створював жителям міст привілейоване становище. На середину 1960-х рр. система побутових послуг була розвинена надзвичайно слабко. Приміром, у 1966 р. в Україні у двох третинах наявних на той час сільських населених пунктах не було лазень і перукарень, у більше половини – майстерень побутового обслуговування. Подібною була ситуація і в містах: половина з них не мала лазень і перукарень, більше двох третин – пралень136. Утім, навіть підприємства, що існували, орієнтували свою роботу на державні замовлення, а не на індивідуальні послуги населенню – у 1967 р. лише 21% виконаної міськими пральнями роботи становили замовлення від населення, у деяких областях (Черкаській, Хмельницькій, Херсонській, Сумській, Вінницькій) цей показник не перевищував 10%. Пральні у сільських населених пунктах взагалі практично не виконували індивідуальних замовлень137. Слабко була розвинута система готелів.

З часом жити у місті ставало все комфортніше, у той час як на селі ситуація покращувалася повільно. І найгіршою вона була в малих селах з населенням менше 100 осіб: ще на середину 1980-х рр. 90% населення, що там проживало, не мало на території села ні шкіл, ні дитячих садочків, ні медпунктів, ні закладів громадського харчування, ні будинків побуту та відділень зв’язку. Фактично єдине, на що міг розраховувати селянин, – на невеличкий магазин138.

Нестача якісних товарів і послуг, відсутність широкого вибору провокувала особливий тип стосунків «продавець/покупець», що виходили далеко за межі економічних мотивів. Продавець завжди стояв на щабель вище – з ним шукали знайомств, йому пропонували гроші та послуги, він завжди контролював ситуацію фізичного доступу до товару та вибору. Продавець був соціальним бар’єром між товаром і покупцем, що, по суті, дублювало систему просторової організації радянської торгівлі, коли прилавок чи скляна вітрина обмежували фізичний доступ покупця до товару: на товар можна було лише дивитися як на соціально бажаний об’єкт, але у жодному разі не торкатися руками. Врешті, якщо дефіцит слугував засобом соціальної градації, радянська торгівля з необхідності повинна була мати прилавок. Форма супермаркету, салону – незвичний і психологічно небуденний для радянської людини спосіб стосунку з речами. Тому такими елітними вважалися, приміром, відкриті в середині 1970-х рр. фірмовий магазин «Взуття» у Києві на бульварі ім. Лесі України чи спеціалізований магазин фірми «Меблі», що містив виставкові зали.

490 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Влада, яку продавець мав над покупцем, часто породжувала зловживання з боку перших. Наприклад, у 1976 р. під час розгляду фактів завищення цін на послуги на 2500 підрозділах служби побуту було виявлено 77,6 тис. випадків порушення цін і тарифів. У перукарнях, фотоательє, майстернях з ремонту годинників, взуття, ательє і майстернях з пошиття одягу обраховування громадян не були рідкістю. Багато підприємств продовжували реалізацію масової продукції (швейні вироби, головні убори, взуття) за цінами, встановленими на вироби за індивідуальним замовленням. Обраховували також шляхом неправомірних надбавок за терміновість чи виїзне обслуговування для сільського населення. Внаслідок цього працівники служби побуту отримували надвисоку заробітну плату. Як, наприклад, у фотоательє Хмельницького міськпобуткомбінату заробітна плата фотографів була 360–380 руб., в окремі місяці – до 700 руб., тоді як зазвичай середній їх заробіток становив 80–160 руб.139

Утім, отримання неформальних прибутків було не лише привілеєм долучених до систем розподілу осіб. Розтрати та розкрадання були, мабуть, найневід’ємнішою складовою повсякденного життя. «Недолив, усушка, утруска» – слова знайомі і близькі кожному радянському громадянину. Фундаментальний злам параметрів радянської повсякденності можна визначити у такий спосіб: якщо за сталінських часів нічним жахом пересічного радянського громадянина було НКВД, то у брежнєвський – ОБХСС («Отдел по борьбе с хищениями социалистической собственности»).

Майнові злочини становили основний фактор зростання загального рівня злочинності у країні. Найпоширеніші майнові злочини були скоєні в системі споживчої кооперації, будівельних організаціях, на транспорті, найбільше дрібних крадіжок спостерігалося у харчовій, м’ясо-молочній, легкій промисловості. Загалом в Україні серед усіх видів злочинів судимість за розкрадання у великих розмірах (на 10,5%) і спекуляцію (на 15,8%) зростала найшвидшими темпами140.

Масового характеру в соціумі набули дрібні крадіжки, вони носили сталий та систематичний характер. Наприклад, на початку 1970-х рр. у київському кафе та ресторані «Столичний» за рахунок порушення технології приготування блюд щоденно (!) розкрадалося 580–630 руб., які розподілялися між офіціантками, контролерами, касирами та завідуючою141. Дрібні крадіжки були неодмінним елементом повсякденного життя колгоспів та радгоспів, учасниками яких були практично всі працівники – комбайнери, водії, конюхи, трактористи тощо. Крали передусім сільськогосподарську продукцію та корми – зерно, сіно, овочі та фрукти, корм, що потім використовували у власному господарстві для харчування та годівлі худоби.

Можливість майнових зловживань та отримання додаткових прибутків впливала на престижність тієї чи іншої професії у радянському соціумі брежнєвської доби. Завідуючий магазином чи складом, комірник, начальник відділу постачання, головний чи старший бухгалтер, експедитор – ось далеко не повний перелік професій, офіційна заробітна плата на яких була занизькою і які, попри це, користувалися шаленою популярністю серед населення. Для батьків записати дитину до харчового чи торговельного технікуму фактично означало забезпечити їй сите майбутнє.