Материал: Економічна історія України том 2

476 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Структура експорту Радянського Союзу визначалася політико-стратегічними завданнями. Співробітництво з країнами Ради економічної взаємодопомоги було пріоритетним для СРСР, 60% експорту й імпорту радянської України припадало саме на ці країни. Така співпраця мала не лише економічну, а й політичну спрямованість. Створена на противагу Європейському союзу вугілля і сталі, РЕВ не одразу розглядалася як пріоритетна для СРСР торговельно-економічна організація європейського рівня. Надалі Кремль активізував цілеспрямовану діяльність з перетворення РЕВ на партнера-суперника у відносинах Сходу і Заходу87. ХХV сесія РЕВ (1971 р.) ухвалила Комплексну програму подальшого поглиблення та удосконалення співробітництва і розвитку соціалістичної інтеграції країн – членів РЕВ, у якій ішлося про створення Міжнародного інвестиційного банку, запровадження єдиної валюти на основі рубля, посилення зовнішньоекономічної інтеграції тощо.

З1970 по 1984 рр. товарообіг СРСР з країнами – членами РЕВ зріс у 6 разів88.

У1984 р. в європейських країнах РЕВ за участі СРСР було введено в дію понад 700 підприємств і об’єктів. Така допомога пояснювалася не лише завданням вирівнювання економічного розвитку РЕВ з країнами ЄЕС, а й політикостратегічними міркуваннями. Технічне і економічне сприяння забезпечувало СРСР перспективні замовлення на ремонт та обслуговування тих чи інших об’єктів.

Економічна і технічна допомога країнам, що розвиваються, спрямовувалися на посилення у цих країнах державного сектора економіки. Прикметно, що будівельні роботи здійснювалися лише у соціалістичних державах і країнах, що розвиваються, – Нігерії, Анголі, Індії, Тунісі, Сирії, Конго та ін. Крім офіційної торгівлі

зкраїнами «третього світу», існувала і неафішована торгівля зброєю. Радянський Союз активно і масштабно озброював азійські та африканські країни, спонукаючи їх обирати комуністичний шлях розвитку. Військово-технічні поставки частково здійснювалися в борг, тому за більшу частину зброї та техніки Радянський Союз не отримав коштів. Цей вид зовнішньоекономічної діяльності виявився напівблагодійною допомогою.

Досить широкою була географія зовнішньоторговельних партнерів радянської України. За період застою кількість країн – споживачів продукції української економіки зросла в 87 країн у 1967 р. до 105 країн світу всередині 1980-х рр. Розширення кола контактів відбувалося за рахунок країн, що розвиваються, тоді як відносини

з12 соціалістичними державами були стабільними, а зв’язки з капіталістичними країнами розширювались повільно. За вказаний період майже на 20% зросла кількість підприємств-експортерів, досягнувши у середині 1980-х рр. 1200 суб’єктів господарювання.

Зовнішньоекономічна діяльність була питанням політичним. Про це свідчить спроба першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста добитися відкриття Торговопромислової палати України. 2 серпня 1965 р. перший секретар ЦК КПУ П.Шелест написав листа в ЦК КПРС, в якому вказував на зростання авторитету радянської України на міжнародній арені. Посилаючись на представників низки країн, що розвиваються, і капіталістичних країн, які піднімали питання про налагодження безпосередніх економічних зв’язків з радянською Україною (оскільки пряма торгівля для їх країн із СРСР була неможливою через невирішеність низки питань), П.Шелест називав налагодження республікою прямих зовнішньоекономічних зв’язків питан-

ням, що «заслуговує на увагу». Але навіть сама розмова про УРСР як самостійного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності мала негативні наслідки для її ініціатора. Реакція Л.Брежнєва та його оточення була несподіваною: 2 вересня 1965 р. на засіданні президії ЦК КПРС першого секретаря української партійної організації було піддано нищівній критиці за «необачність, незрілість», «підрив монополії зовнішньої торгівлі», «розхитування єдності народу»89. Шелеста звинувачували у принципових політичних помилках, але економічних контраргументів наведено не було.

У своєму листі П.Шелест пропонував створити Торговельно-промислову палату України, диверсифікувати зовнішню торгівлю радянських республік, що до того відбувалася через Москву. У цьому були свої резони. Планова система торгівлі, що налічувала громіздкий апарат у центрі та його периферійні відділи, не сприяла гнучкому реагуванню на кон’юнктуру і потреби зовнішнього ринку, гальмувала роботу з виявлення перспективних товарів, послуг і ринків. Надцентралізована система зовнішньоекономічної діяльності була незахищеною перед зловживаннями, свавіллям, що дозволяло легко блокувати роботу цілих підприємств. Наприклад, як доповідав 3 вересня 1978 р. начальник Львівського обласного управління КДБ першому секретарю обкому КПУ В.Добрику, керівництво московського тресту «Електромережаізоляція» блокувало підписання вигідного договору з Фінляндією підпорядкованого йому Львівського ізоляторного заводу, оскільки переговори проводилися не на території іноземного замовника. У той же час завод працював не на повну потужність90.

Інформаційні повідомлення на адресу ЦК КПУ про ситуацію із зовнішньоекономічними операціями не лише відображали виконання/невиконання плану, а й супроводжувалися короткими характеристиками особливостей. Неодмінним елементом були відомості про брак та дефекти, що їх виявлено у поставлених товарах, обладнанні, матеріалах. Наприклад, у 1967 р. з-за кордону надійшло 288 рекламацій на низьку якість сировинних і продовольчих товарів, у 1970 р. радянські представництва за кордоном надіслали українським підприємствам-експортерам 161 скаргу. Порівняно з 1975 р. кількість скарг від іноземних споживачів у 1980 р. зменшилася майже вдвічі, однак і надалі вони були неодмінним елементом закордонних поставок. У списках неякісних товарів і несумлінних постачальників фігурували мопеди Львівського мотоциклетного заводу, верстати Одеського заводу радіально-свердлильних верстатів, вантажні автомобілі Кременчуцького автомобільного заводу, тепловози Ворошиловградського тепловозобудівного заводу, легкові автомобілі Запорізького заводу «Комунар», мотори Мелітопольського моторного заводу, трактори Південного машинобудівного заводу та ін. Не відзначалися бездоганною якістю і українські продовольчі товари, чимало з яких не допускали на експорт внутрішні контролюючі органи.

Хронічним явищем експортних операцій радянської України були недопоставки іноземним партнерам товарів, сировини й обладнання. Вони органічно випливали зі стану внутрішньої безорганізованості та планових засад функціонування економіки. Зокрема, у 1968 р. з 105 найголовніших видів експортної продукції річне завдання було виконано лише щодо 83 видів. За кордон не надійшло 96,5 тис. т чавуну, 126,8 тис. т прокату чорних металів, трактори, спеціалізовані автомобілі

478 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

тощо. У 1970 р. Дніпропетровський електровозобудівний завод не виготовив для Болгарії 2 електропечі. Скипидар Київського об’єднання «Укрпластик» не потрапив італійським споживачам через його низьку якість. Іран та В’єтнам не дочекалися 10 конвеєрів Харківського заводу «Світло шахтаря». У 1980 р. на експорт не поставлено 117 тис. т прокату чорних металів, 35 тис. т цементу, 192 тис. кв. м віконного скла та ін.

Здійснення зовнішньоекономічних поставок відбувалося водним, повітряним, залізничним і сухопутними каналами. Залізничний транспорт був пристосований для міжнародних перевезень не гірше автомобільного, проте його не вистачало для внутріреспубліканських потреб. Темпи розширення транспортної мережі, електрифікації магістралей, нарощування потужностей виявилися недостатніми для надійного і безперебійного функціонування залізниць у цілому і постачання експорту, зокрема. На початку 1980-х рр. це стало особливо очевидним, коли скупчення, наприклад, чехословацьких товарів на станції Чієрна набувало загрозливого характеру і змусило генерального консула ЧССР у Києві О.Могельського звернутися в ЦК КПУ з проханням втрутитися.

Науково-технічна революція, що розпочалася у країнах Західної Європи у відповідь на зростання цін на енергоносії у середині 1970-х рр., мала далекоглядні наслідки. Ринково зорієнтовані економіки країн Західної Європи знайшли відповідь у вигляді науково-технічної революції, яка інтегрувала науковий потенціал і виробничі потужності національних економік. Директивна економіка СРСР продовжувала жити за своїми, відомими лише у Кремлі, законами. СРСР відповів збільшенням поставок енергоносіїв і сировини до європейських країн, що гальмувало інноваційне оновлення країни. З 1960 по 1981 рр. частка експорту палива, мінеральної сировини і металів зросла з 37,6 до 59,5%, або у півтора рази. За цей час у структурі радянського експорту зменшилася частка готової продукції машинобудування, товарів народного споживання та ін. За експортовану нафту і нафтопродукти до країн РЕВ у 1981 р. Радянський Союз отримав коштів у 36 разів більше, аніж у 1961 р. Обсяги прокачуваного газу в грошовому еквіваленті за аналогічний період приносили у 3 тис. разів більше91.

Валютні рахунки Ради міністрів УРСР формувалися таким чином. Джерелами надходження валюти були понадпланові поставки товарів на експорт у розмірі 80– 100% валового виторгу, половина прибутків від продажу сувенірів та подарунків за валюту, 10% від обслуговування іноземних туристів. Підприємства, що здійснювали планові поставки на експорт, отримували у своє розпорядження за це від 1 до 6% валютного виторгу. У 1978 р. порядок відрахувань був частково змінений, зокрема, нарахування валюти за обслуговування іноземних туристів, продаж сувенірів, ліцензій та операції Всесоюзного об’єднання «Зовнішпосилторг» здійснювалося на спецрахунки республіки без права використання до особливих розпоряджень92. Усі валютні рахунки відкривалися у Зовнішторгбанку СРСР у Москві.

Валюта використовувалась за призначенням у обмежених розмірах, що зумовлювалося складною процедурою погодження закупівель спочатку з Радою міністрів УРСР, а потім з ЦК КПУ. З року в рік валюта накопичувалася. Зростання її обсягів на рахунках українського уряду спокушувало Москву безповоротно «позичати» валюту, як це сталося у 1978 р., коли Зовнішторгбанк списав з рахунків Ради мі-

ністрів УРСР на «спеціальні цілі» 1,8 млн руб. (майже 20%). У 1981 р. подібним чином («на загальносоюзні цілі») республіка примусово безповоротно виділила 7,4 млн руб.93 Накопичення значних сум дещо непокоїло українське керівництво, тож після зауваження В.Щербицького – «…накопичувати такі суми республіці не варто. Гроші розумно треба пускати у справу» – кількість відмов поменшала, натомість з’явилися випадки «неповного задоволення прохань»94.

Контролюючі та перевіряючі органи періодично інформували ЦК про нераціональне використання «інвалютних рублів». Спрямовані на технологічну модернізацію, вони нерідко використовувалися не за призначенням. Згідно з Інструкцією про порядок відрахування, використання і облік іноземної валюти, затвердженої Міністерством зовнішньої торгівлі СРСР 30 листопада 1967 р., кошти могли використовуватися передовсім для закупівлі технологій, ліцензій, новітнього устаткування, приборів, обладнання для виготовлення експортної продукції або покращення її якості. При цьому мав бути відсутній вітчизняний аналог купованого. Дбали також і про міжнародний образ СРСР, комфорт іноземних туристів, для чого купували вишукане готельне обладнання та покращували інфраструктуру для обслуговування гостей країни Рад.

Повсякденне життя з його хронічними дефіцитами та неякісними товарами змушувала закуповувати за кордоном не лише продукцію, що підходила під цю вимогу. Реалії життя свідчили про закупівлю найширшого переліку імпортних товарів: від обладнання та автомобілів до розкішних предметів інтер’єру та племінного скоту. За кордоном купувалися санітарно-технічні вироби, мікроавтобуси, меблі та багато іншого, аналоги яких у Радянському Союзі переважно виробляли. Кращу якість демонстрували посадковий матеріал для квіткових і декоративних культур, швейцарські медичні прибори, чехословацькі та східнонімецькі музичні інструменти. В країні не було альтернативи англійським копіювальним апаратам.

Краща якість іноземних товарів спокушувала керівників підприємств, заводів використовувати отриману валюту не за прямим призначенням. Придбані за кордоном товари використовувалися для обслуговування регіональних високопосадовців, як це було у системі Держкомнафтопродуктів УРСР, Мінчормету і Мінхарчопрому УРСР, де із закуплених у 1980 р. за валюту 67 мікроавтобусів «Ніссан» і 26 легковиків «Жук» більшість слугували для роз’їздів керівних працівників допоміжних структурних підрозділів підприємств, обслуговування баз відпочинку, доставки кореспонденції. На Ждановському металургійному заводі ім. Ілліча із заробленої за 1980 р. і І квартал 1981 р. валюти лише 20% було спрямовано на закупівлю машин і обладнання для основного виробництва, решта – витрачена на речі, які до виробництва мали опосередкований стосунок95.

Українська промисловість мала високий експортний потенціал. Протягом періоду застою зовнішньоекономічні зв’язки радянської України розширювались, зростала кількість підприємств-експортерів та номенклатура їх експортної продукції. Вітчизняні товари були конкурентоспроможними на європейських ринках, однак основна їх маса постачалася на ринки «третіх країн». Зовнішня торгівля була політично зумовленою сферою діяльності, тому гонитва за валовими показниками, бажання заробити необхідну валюту перетворювали зовнішню торгівлю на пріори-

480 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

тетну турботу партійно-радянського керівництва, що було на шкоду внутрішньому ринку. Структура експорту УРСР відображала диспропорції у розвитку вітчизняної економіки, де майже двократна перевага групи А зумовила експорт напівфабрикатів та сировини, тоді як готова продукція дістала чимало зауважень.

6. Розвиток транспорту і мережі сполучень

Наявність розгалуженої транспортної мережі є одним із чинників, що підштовхує розвиток економіки, пожвавлює товарообмін, розширюючи поставки як комплектуючих, так і готової продукції споживачам. Українська РСР мала доволі щільну мережу транспортних шляхів, що становило 600 км на 1000 кв. км території. З кінця 1950-х рр. республіка мала найрозвиненішу мережу залізничних, водних і автомобільних шляхів серед інших країн – учасників СРСР96. У період застою відбувалося не стільки її збільшення, скільки проводилася робота над покращенням транспортного сполучення, ефективністю використання транспорту, підвищенням швидкості руху та якості доріг.

У загальному вантажопотоці УРСР домінував залізничний транспорт, яким перевозилось 2/3 усіх вантажів. Розгалужена мережа і його доступність робили цей вид транспорту незамінним. З огляду на незабезпеченість локомотивами власного виробництва, з початку 1960-х рр. республіка закуповувала тепловози чехословацького виробництва, ремонт яких обходився недешево, зважаючи на дорожнечу імпортних комплектуючих і відсутність вітчизняних аналогів.

Тривав процес електрифікації залізниць, що прискорював швидкість руху. У 1965 р. електрифіковано ділянку Лозова – Запоріжжя, 1970 р. – Мелітополь – Сімферополь, а за два роки електровози прямували вже до Севастополя. Із завершенням у 1966 р. електрифікації ділянки Красне – Львів з’єдналась електрична магістраль від Донбасу і Кривбасу до західного кордону СРСР97. У 1970 р. 80% усієї експлуатаційної довжини залізниць України обслуговувалось прогресивними видами тяги. Були електрифіковані приміські маршрути навколо Львова, Одеський залізничний вузол, найважливіші шляхи Донбасу і Придніпров’я.

Залізничникам було важко впоратися зі збільшенням вантажо- і пасажиропотоку. Повільно входила у повсякдення автоматизація управління. Нераціональне керівництво, відомча розпорошеність рухомого складу робили управління громіздким, а отже, неефективним. Значних збитків підприємствам, заводам і фабрикам завдавали понаднормові простої вагонів під час навантаження і розвантаження. Це порушувало виробничі плани, спричиняло перебої та відставання від графіків. На кінець 1970-х рр. уся мережа залізниць гостро відчувала нестачу вагонів. Власних виробничих потужностей не вистачало, отже, уповільнювалися темпи оновлення та збільшення парку вагонів пропорційно старінню та зростанню обсягів перевезень.

Негативні корективи у роботу залізничного транспорту та виконання поставлених планів вносив незадовільний технічний стан колій і рейок. Локомотиви випуску 1961 р. за вісім років спрацьовувалися і вимагали частішого ремонту, заміни агрегатів. Станом на 1980 р. на українській залізниці знаходилось близько 2 тис. км дефектних рейок і 8,3 тис. км зношених98.