Курсовая работа (т): Економічна ефективність виробництва сої і шляхи її підвищення

Економічна ефективність виробництва сої і шляхи її підвищення

Вступ

Соя - одна з головних білково-олійних культур із широким спектром застосування: харчовий, кормовий, технічний і медичний. З урахуванням високої харчової цінності та вмісту білків соя визначена організацією ЮНЕСКО як стратегічна харчова культура.

Соя також, як зазначалося вище, унікальна кормова культура, що є однією з основних стратегічних культур землеробства. Вона забезпечила динамічний розвиток сільського господарства в тих країн світу, де культивується на мільйонах та десятках мільйонах гектарів. В 1960 році було вироблено 31 млн. тонн сої, а в 2009 році за даними ФАО вирощено 222,15 млн. тонн сої.

Відомо, що обов’язком держави є забезпечення продовольчої незалежності і продовольчої безпеки населення. Одним із напрямків досягнення цього в Україні є підвищення ефективності рослинництва і тваринництва, в тому рахунку шляхом збільшення обсягів виробництва сої та використанні продуктів її переробки в кормовиробництві.

У сучасних умовах агропромислового виробництва України соя набула важливого значення як цінна білково-олійна культура, яку широко використовують у кормовиробництві, харчовій, переробній промисловості та медицині. [1, с. 68-69] Із сої виробляють понад 400 видів продукції. Соєвий шрот і макуха - найцінніші добавки до комбікормів. Поживним кормом для худоби і птиці є її зелена маса, сінаж, трав'яне борошно.

У країнах Сходу соя має велике значення як харчова культура, а в інших країнах світу, наприклад у США, її спочатку вирощували на корм або зелене добриво, і значно пізніше почав переважати зерновий напрям. При цьому вирощування сої на зерно в окремих країнах сягає майже 100 відсотків.

В Україні поки що такого стратегічного та важливого значення соя ще не набула, і тільки в окремих областях її вирощують переважно на зерно. Тож не настав час, щоб за рахунок сої вирішувати проблему білка, як, приміром, у США, Китаї, Бразилії, Італії та інших країнах. Там нині високими темпами нарощують її виробництво та ефективне використання в тваринництві.

Завдяки багатому та різноманітному хімічному складу, а вона містить у середньому 39% (3352%) білків, 20% (14-25%) напіввисихаючої олії, 24% вуглеводів, 5% зольних елементів (з переважним вмістом калію, фосфору і кальцію), а також потрібні для організму людини і тварин різні ферменти, вітаміни (А, В, С, D, Е) та інші важливі органічні й неорганічні речовини, соя не знає собі рівних за темпами росту виробництва: за останні 60 років вони зросли в світі майже в дев'ятеро, тоді як пшениці - в 4,6 рази, кукурудзи - в 4,3, рису - в 3,4 і ячменю - в 4,2 рази. [2, с. 49-51]

За даними Світової продовольчої організації (ФАО) при ООН сою в світі вирощують понад 80 країн. Основну кількість зерна сої виробляють: у США - 54,8; Бразилії - 19,2; Китаї - 9.7; Аргентині - 11,1; Індії - 3,0; Італії - 1,4 млн. тонн. Країни СНД виробляють 1,0-1,3 млн. тонн. За останні роки площа посіву сої в Україні становить 0,5-0,6 млн. га. Низька також і врожайності цієї цінної культури.

Метою даної курсової роботи є дослідження шляхів інтенсифікації виробництва сої на сільськогосподарському підприємстві «Надія» СІ АПВ УААН встановлення чинників, які впливають на даний процес; встановлення методики вивчення інтенсифікації виробництва сої, її аналізу і шляхів підвищення її економічної ефективності та визначення потреби підприємства в короткострокових кредитах для підвищення ефективності виробництва продукції.

Завданням даної роботи є аналіз показників рівня інтенсивності виробництва сої, результату і економічної ефективності інтенсифікації виробництва молока і встановлення шляхів підвищення.

Об’єктом дослідження є процес інтенсифікації на одному з сільськогосподарських підприємств, а саме на «Надія» СІ АПВ УААН, що знаходиться в Роменському районі Сумської області, с. Перехрестівка. Для роботи використано річні звіти даного підприємства за 2009, 2010, 2011 рр.

Розділ 1. Наукові основи підвищення економічної ефективності виробництва сої

.1. Суть економічної ефективності сільськогосподарського виробництва

Ефективність сільськогосподарського виробництва є однією з найважливіших економічних проблем суспільного буття. Тут акумулюється в тісному поєднанні використання сукупності природних, організаційно-економічних, технічних, технологічних факторів, які забезпечують процес відтворення суспільного виробництва. На його результативність впливають у сільському господарстві ґрунтово-кліматичні умови, забезпеченість робочою силою, матеріально-технічними засобами, фінансовими ресурсами тощо. Підвищення ефективності аграрного виробництва належить до вирішальних умов поліпшення матеріального добробуту населення країни, здійснення соціальних перетворень на селі. [3]

Дослідженням проблеми підвищення ефективності виробництва сільськогосподарської продукції науковими установами завжди приділялась належна увага. Значний вклад у вивчення стану та розроблення теоретичних підвалин і практичних рекомендацій щодо ефективного використання у сільському господарстві виробничого потенціалу як в цілому розвитку галузі, так і в умовах регіональних особливостей країни, належить відомим ученим економістам-аграрникам В.Г. Андрійчуку, В.Г. Галанцю, М.Я. Дем’яненку, М.І. Кісілю, І.І. Лукінову, М.Й. Маліку, О.М. Онищенку, Б.Й. Пасхаверу, П.Т. Саблуку, І.І. Червену, О.М. Шпичаку та іншим.

Їх наукові публікації здебільшого присвячені важливим проблемам обґрунтування теоретичних засад підвищення ефективності аграрного виробництва на макроекономічному рівні. Нині ж не менш важливого значення дослідження ефективності сільського господарства має регіональний і мікроекономічний рівень виробничої діяльності. До того ж, проблема підвищення ефективності виробництва є багатопланова і різновекторна за змістом і сутністю і разом з тим характеризується можливостями розширення використання у виробничо-технологічному процесі нових досягнень науково-техніко-технологічного прогресу.

Потребують поглиблення і розширення дослідження ефективності аграрного сектора економіки в умовах становлення і розвитку продовольчого ринку, створення і функціонування організаційно-правових структур на приватній основі на землю і засоби виробництва, формування нових виробничих відносин на селі.

В цих умовах особливого значення набувають дослідження ефективності регіонального розвитку сільськогосподарського виробництва. Слід підкреслити, що в залежності від найбільш відчутного впливу на результат виробничої діяльності тих або інших чинників, формується і відповідна ефективність - технологічна, організаційна, економічна тощо.

Здійснення дослідження впливу окремих факторів на ефективність виробництва дасть можливість управляти цим складним соціально-економічним процесом.

Необхідність розв’язання проблем, пов’язаних з підвищенням ефективності сільськогосподарського виробництва мають суттєве значення у розвитку агропромислового виробництва. Цим зумовлюється актуальність теми дисертаційного дослідження.

Важливо, що сівозміни із зерновими бобовими культурами, зокрема з соєю, вважають класичними для відтворення родючості ґрунтів, підвищення їхньої продуктивності, нарощування продовольчих ресурсів та поліпшення екологічної безпеки. Неперевершеною є роль сої для підвищення родючості ґрунту завдяки симбіозу її з бульбочковими бактеріями, внаслідок чого вона накопичує 150-200 кг/га азоту, на 60-80% забезпечує власну потребу в цьому елементі живлення, збагачує ним ґрунт, покращує азотний баланс останнього, підвищує врожайність культур, які висівають після неї, і продуктивність сівозміни в цілому. Річні обсяги біологічної фіксації азоту соєю із атмосфери в США становлять 5,8 млн. т, Бразилії - 4,1, Аргентині - 3,4, Китаї - 1,6 млн. т. Це аналогічно роботі потужних заводів із виробництва азотних добрив.

З погляду економічної ефективності соя:

) забезпечує виробництво найдешевшого рослинного білка;

) завдяки властивості біологічної фіксації азоту повітря значно зменшує потребу в придбанні та внесенні азотних мінеральних добрив у сільському господарстві;

) забезпечує одержання екологічно чистої продукції. Важливо й те, що в областях і сільськогосподарських підприємствах, де соя займає 10-15% у сівозміні, останніми роками мали найбільше виробництво зерна. Прикладом можуть бути Полтавська, Кіровоградська, Херсонська, Київська, Вінницька області.

В основних соєсійних країнах соя розміщена в так званому Соєвому поясі. Наприклад, у США вже давно сформовано Кукурудзо-соєвий пояс, в якому 2009 р. було висіяно 32 млн. га кукурудзи і 31 млн. га сої. В основі цього поясу - короткоротаційна сівозміна "соя-кукурудза". У цій країні соя як зернова бобова культура біологічно фіксує близько 190 кг/га азоту із атмосфери, на всій площі - 5,8 і млн.. т азоту, значну частину якого залишає після себе своїй наступниці - кукурудзі. В цьому полягає один із секретів того, що фермери США під кукурудзу вносять невисоку дозу азотних добрив, але мають високу її врожайність. Так 2009 р. врожайність кукурудзи становила 103 ц/га, а виробництво її досягло 334 млн. т; сої, відповідно, - 29,6 ц/га і 91,5 млн. т.

У світовому землеробстві це найпродуктивніша і найбільш економічно вигідна короткоротаційна сівозміна. У перспективі виробництво сої передбачає формування в Україні соєвого поясу в Лісостепу. Тут ґрунтово-кліматичні умови найкраще відповідають біологічним потребам цієї культури, завдяки чому вона досягає повної стиглості та формує високий урожай.

Зона Лісостепу об'єднує дев'ять адміністративних областей: Вінницьку, Київську, Полтавську, Сумську, Тернопільську, Харківську, Хмельницьку, Черкаську й Чернівецьку. Проте лісостепові умови поширюються на значно більшу територію. До них можна зарахувати також частину регіонів із ґрунтово-кліматичних зон Степу й Полісся, де є райони з лісостеповими умовами, зокрема з ґрунтами, придатними для вирощування сої, тепловими й водними ресурсами, тривалістю вегетаційного періоду. Тобто вони виходять за межі адміністративних областей зони Лісостепу.

До зони Полісся входять також Чернігівська, Житомирська, Рівненська та Волинська області, південні райони яких припадають на лісостепову зону, а також Львівська область, що об'єднує не лише лісостепові райони, а й території, які входять до Карпатської гірської області, в тому числі й Передкарпаття. Це ж саме стосується Івано-Франківської, Рівненської і Закарпатської областей, які взагалі не мають поліських районів. У такому разі площа соєвого поясу в країні значно розширюється, зростають можливості розміщення посівів сої, збільшується й виробництво цієї ефективної і перспективної культури.

Головними факторами при вирощуванні сої в Україні, враховуючи родючість ґрунтів, є волога і тепло. На півдні в степових районах достатньо тепла, але лімітуючим фактором є дефіцит вологи. Тому врожайність сої по роках на неполивних землях різко коливається від 3-4 ц/га в засушливі роки до 15-22 ц/га в сприятливі по вологозабезпеченню роки.

На поливних землях, по причині високої вартості поливного гектару орної землі, нульова рентабельність вирощування сої складає при врожайності 16-17 ц/га. Врожайність на поливних землях коливається від 20-22 ц/га до 28-35 ц/га. Таким чином, рентабельність вирощування сої на півдні України коливається по роках на неполивних землях від мінусової 60-70% до плюсової 50-70%, на поливних землях плюсова рентабельність становить від 50 до 90%

Стабільні врожаї 18-22 ц/га отримують господарства, що мають фінансові та матеріальні ресурси для виконання в повному обсязі агротехнічних заходів по інтенсивній технології вирощування сої. [4]

Рентабельність вирощування сої в лісостепу України стабільно має позитивні показники, що сягають 90-120%

В Україні в останні роки спостерігаються високі темпи збільшення посівних площ та виробництва зерна сої. Це пов’язано із широким зростанням використання олії для технічних цілей і в першу чергу - для виробництва біологічного палива. Відомо, що останнім часом соєве зерно у великій кількості використовується як добавка в харчовій промисловості. У цьому є і позитивні, і негативні сторони. З негативного - це в першу чергу неконтрольоване впровадження у виробництво сортів генетично модифікованого походження, а також надмірні несанкціоновані добавки сої у харчові продукти.

Отже, сучасному етапі соя стає головною культурою по збільшенню ефективності сільського господарства нашої країни, вирішенню багатьох соціальних проблем, розвитку вітчизняних технологій по переробці сої на кормові і харчові цілі, організації робочих місць в промисловості і сільському господарстві та важливим чинником підвищення іміджу України як світового виробника продовольчих ресурсів.

1.2 Показники економічної ефективності виробництва сої і методика їх визначення

Ефективність сільськогосподарського виробництва характеризується специфічними для цієї галузі показниками. Умовно їх поділяють на дві групи:

) показники продуктивності:урожайність (валовий збір / посівні площі);продуктивність тваринництва (надої молока з однієї корови, настриг вовни з однієї вівці тощо);

) показники забезпеченості:

—  виробництво зерна на душу населення;

—      державна закупівля сільськогосподарської продукції.

По промисловості та сільському господарству також аналізується структура експорту та імпорту. При цьому слід ураховувати такий аспект аналізу, як продовольча безпека країни. У світовій практиці вважається, що за умови закупівлі 20% продовольства (від виробленого) країна-імпортер втрачає свою продовольчу незалежність і створюється загроза її національній безпеці.

Економічну ефективність сої визначають за такими показниками:

- затрати праці на 1 ц, люд.-год.

-        повна собівартість 1й. грн..

         ціна реалізації 1ц, грн.

         прибуток, грн.:

на 1 ц зерна

на 1 га. посіву

- рівень рентабельності,%

На урожайність сої впливають багато різних факторів таких як кліматичні умови, насіння яке використовують для посіву, грунти та їх обробіток.

Середня врожайність сої подана в наступній таблиці.

Таблиця 1.1

Врожайність сої по областях України