державна влада є «соціологічним фактом», правлінням більш сильних, ніж інші, людей. Відмовляючись від ідей класичної школи, він наголошував, що тільки «соціальна солідарність» має визначати державно-правові відносини й інститути і тільки вона спроможна поставити державну владу в суворі правові рамки. В цілому правильні ці ідеї на практиці служили обґрунтуванням різного роду «соціальних диктатур», перешкоджали демократичній орієнтації конституційно-правової доктрини, що призвело до їх занепаду у першій половині ХХ ст.
1.4. Демократична доктрина конституційного права
В другій половині XX ст. у науці конституційного права відбувалися важливі позитивні зміни, які за своїм змістом можуть бути схарактеризовані як становлення демок-
ратичної доктрини конституційного права. Вихідним в її розвитку стало усвідомлення світовим співтовариством загрози тоталітарної державності. Конституційний розвиток країн Західної Європи після другої світової війни, пізніше — розпад соціалістичної системи, розробка конституційних принципів і норм, які набули характеру міжнародноправових стандартів, все це виявилося головним фактором, що визначив сутність і настановні ідеї сучасної науки конституційного права.
Основна з них — організація і функціонування державної влади відповідно до принципів правової державності при провідній ролі інституту основних прав і свобод людини і громадянина. На рубежі нового тисячоліття «правова держава» стала фундаментальним поняттям науки конституційного права. Пролунавши вперше на рубежі XIX—XX ст. у працях представників класичної школи, воно набуло нового змісту. Правова держава розглядається як принцип, закріплений в більшості чинних сьогодні конституцій, її перспективи пов’язують із взаємодію внутрішньодержавного права з міжнародним, яке зробило принципи правової держави міжнародно-правовими стандартами, можливість її реалізації визнається тільки як соціальної держави.
У межах зазначеної доктрини існують різні трактування самого конституційного права, окремих проблем і інститутів цієї галузі, що обумовлено історичними особливостями державно-правового розвитку, суспільної свідомості, своєрідністю шляху розвитку, пройденого юридичною наукою в кожній країні. Так, щодо розуміння предмета конституційного права існують декілька різних концепцій. Державознавці у Великобританії суть предмета конституційного права вбачають у регулюванні управління державою, відносин громадян і основних органів держави, їх головних функцій: видання закону, виконання закону і захист держави від зовнішніх і внутрішніх погроз. Схожі, але трохи інші підходи домінують в американській науці, котра вважає, що конституційне право в самому загальному вигляді регулює управління державою, відносини громадян і уряду. Іноді до цього додається, що ця галузь визначає права й обов’язки керуючих (осіб і органів, керуючих державою).
Французька доктрина на одне із перших місць у конституційному праві висуває політичну владу і політичний режим. Її представники (М. Прело та інш.) вважають, що найважливішою тенденцією суспільного розвитку є процес інституціоналізації, тобто
створення певними групами людей різних суспільних інститутів, які набувають юри-
дичного оформлення. При цьому вони спираються на народжену ще в «надрах» юриди-
ко-соціологічної школи теорію інституціоналізму, відповідно до якої в розвинутому суспільстві політична влада розділена між державою і політичними партіями, профе-
сійними і підприємницькими союзами. Інституціоналізм був викликаний до життя ускладненням політичної системи суспільства розвинутих країн і в подальшому сприяв розвитку концепції плюралістичної демократії і політичного плюралізму (різноманіття).
Німецька наука сьогодні оперує двома термінами: конституційне і державне право, причому друге, про що детальніше буде сказано в наступному параграфі, історично передує першому. Багато вчених Німеччини констатують близькість цих галузей права, науки і навчальних дисциплін, але в той же час відзначають їх розходження. Так,
451
Т. Маунц, Е. Штейн стверджують, що державне право не ідентичне конституційному, тому що останнє відноситься не тільки до держави, але і до громадського життя в цілому (власність, родина, гідність людини). К. Штерн та інші дотримуються думки, що конституційне право встановлює правові принципи і є частиною державного права.
На наш погляд, у сучасних умовах раціональнішим є розуміння «конституційного права» як поняття більш широкого за змістом, ніж «державне право». Підставою для цього є те, що, по-перше, власне з конституцій, як головних джерел, починалася світова історія сучасного правового регулювання державно-політичних відносин володарювання. По-друге, система цих відносин, що потребують конституційно-правового регулювання на сучасному етапі, виходить далеко за межі однієї держави: окрім суто дер- жавно-правових відносин вони пов’язані з правами і свободами людини і громадянина, засадами соціально-економічної, політичної та духовної організації суспільства. Потретє, термін «конституційне» дає змогу відмежовувати галузь права, оскільки він точніший за смислом, ніж «державне», яке в словосполученні «державне право» можна сприймати водночас як «право держави», тобто у смислі усієї системи права тієї чи іншої країни. Зазначимо, що сьогодні ці відмінності враховуються зазвичай на рівні наук, в той час як на рівні навчальних дисциплін обидві назви сприймаються (особливо в Росії) як однакові: конституційне (державне) або ж державне (конституційне) право. Ще раз зазначимо однак, що з точки зору німецької доктрини конституційного права цього не можна робити навіть на рівні навчальних дисциплін.
Незважаючи на зазначені розходження, основу сьогоднішньої конституційноправової доктрини складають демократичні погляди на конституційне право як сис-
тему правових норм, що визначає права і свободи людини і громадянина, засади соціаль- но-економічної, політичної та духовної організації суспільства, порядок утворення, структуру і компетенцію найголовніших ланок державного механізму.
§2. Основні етапи та тенденції розвитку конституційного права як галузі права в країнах західної цивілізації
2.1. Формування засад конституційного права
Вісторії конституційного права як галузі права можна виділити кілька етапів. Пер-
ший етап — друга половина XVII ст. — кінець XVIIІ ст. — це час, коли у провідних зарубіжних країн сформувалися засади конституційного права як самостійної й автономної галузі національного права. Її соціальним призначенням став захист інтересів людини від можливих неправомірних дій з боку держави, її органів та посадових осіб. Для цього необхідне було суворе правове обмеження публічної влади суворими рамками права і тим більше — ліквідація умов, за яких можливі зловживання і свавілля з її боку.
Вумовах панування абсолютизму можливість формування особливої системи норм, котрі б могли обмежити цю владу, була майже виключена. Тільки повалення абсолютизму й ліквідація відповідних режимів створили реальні умови появи особливої системи правових норм, які були покликані затвердити як вищі цінності свободу індивіда, права
ісвободи людини й підкорити цим вищим цінностям порядок формування, організацію та здійснення державної влади.
Становлення конституційного права як галузі національного права — досить тривалий і далеко не завжди прямолінійний процес. Об’єднання окремих норм та інститутів у систему значною мірою залежало від ступеня практичної реалізації таких головних принципів побудови держави нової епохи (і конституційного права. — Л. Б., С. Б.), як парламентаризм та конституціоналізм. Початок їх втілення у державне життя пов’я- заний насамперед з історією Англії.
Як відомо, історія англійського парламенту бере свій початок ще від ХІІІ ст., але
парламентаризм як система взаємодії держави й суспільства, для якої характерним є
452
визнання провідної ролі парламенту у здійсненні державою своїх функцій, став об’єк-
тивною необхідністю, коли буржуазія набула самостійної сили та прагнула до самовираження. Це відбулося в роки англійської революції середини ХVІІ ст. І особливо після неї, коли у правових актах («Білль про права» 1689 р. та ін.) було визначено провідне місце парламенту в системі органів влади: за ним закріплювалися законодавчі повноваження; кабінет почав формуватися на партійних засадах (уперше це сталося в 1727 р. — Л. Б., С. Б); міністри повинні були відповідати перед парламентом (перший випадок колективної відставки кабінету мав місце у 1782 р. через поразку Британії у війні з американськими колоніями. — Л. Б., С. Б.). Про затвердження в Англії парламентаризму яскраво свідчила еволюція її форми правління від так званої дуалістичної монархії до парламентської.
Поява конституціоналізму — політико-правового стану, при якому управління державними справами здійснюється у визначених конституціями межах, — теж пов’язана з Англією («історична конституція» Англії — «Велика хартія вільностей» 1215 р., «Петиція про право» 1628 р., інші парламентські акти вже певним чином визначали межі здійснення державної влади. — Л.Б.,С.Б), але затвердження його як одного з основних принципів конституційного права (певним чином через невдалий досвід створення Англією своєї писаної конституції — Знаряддя управління 1653 р. — Л. Б., С. Б.) пов’язане з досвідом Франції й особливо Сполучених Штатів Америки.
До числа визначальних документів цих країн, що сприяли формуванню конститу- ційно-правових основ і являють собою віху в процесі затвердження конституціоналізму та становленні конституційного права, слід віднести американську Деклара-
цію незалежності 1776 р. та французьку Декларацію прав людини і громадянина
1789 року.
В американській Декларації на рівні нормативного правового акту було підтверджено те, що тільки народ є джерелом влади і що сама держава та уряд мають право на існування тільки в тому разі, якщо вони служать людині й захищають її інтереси. У французькій Декларації міститься спеціальна стаття, в котрій зазначається, що народ,
який не знає гарантій основних прав та свобод і принципу поділу влади, не має кон-
ституції. Мова тут іде про те, що справжній конституційний лад, який закріплюється в нормах конституційного права, має ґрунтуватися на певних принципах, до числа яких віднесені насамперед основні права та свободи людини а також принцип поділу влади, котрий має перешкодити узурпації влади і зловживання нею.
Обидва ці документи ґрунтуються на положеннях учення про природні й невідчужувані права людини, тобто про права і свободи, що невід’ємно належать людській особистості від народження. При цьому не має суттєвого значення розходження у формулюваннях американського і французького документів, які говорять про права і свободи, даровані Творцем, проголошують, що всі люди народжуються вільними й рівними у правах. Нормативно-правове закріплення природних прав людини мало важливе значення для затвердження конституційного права як самостійної галузі права: в результаті були досить чітко з’ясовані призначення й сам предмет конституційного права, основною ціллю якого ставали забезпечення гарантії здійснення природних і невід’ємних прав та свобод людини в її відносинах (і протистоянні) з публічною владою.
Однак якими б важливими не були документи епохи формування національного конституційного права в зарубіжних країнах, не можна не відзначити, що в цілому це — складний, динамічний і суперечливий процес. На розвиток і формування інститутів конституційного права впливало дуже багато факторів: історичні, національні й культурні особливості тієї чи іншої країни, демографічні та природні умови, і, нарешті (це особливо важливо), протистояння різних соціальних класів і груп, котрі боролися за державну владу, за закріплення своїх інтересів у нормах права. І все-таки можна стверджувати, що основним напрямком у розвитку конституційного права було його все більше розширення сфери дії й кола суб’єктів, що користувалися захистом за допомогою конституційно-правових норм.
453
2.2. Основні тенденції розвитку конституційного права у XIX столітті
Другий етап — XIX — поч. ХХ ст. — характеризується ліквідацією феодальних пережитків у регулюванні державно-правових відносин, затвердженням конституціоналізму у значній частині країн західної цивілізації й набуттям інститутами конституційного права більш менш сучасного змісту.
Характерною рисою цього періоду розвитку конституційного права є певна однобічність у розвитку його інститутів. Це, зокрема, знайшло своє відображення в тому, що в основних законах держави (та й у законодавстві в цілому), в першу чергу закріплюються інститути, безпосередньо пов’язані зі здійсненням публічної влади. Тобто на цьому етапі продовжує, як і раніше, домінувати тенденція політизації конституційного права. Конституції декларували громадянські (особисті) та політичні (публічні) права і свободи людини та громадянина (у Франції в 1848 р. вперше запроваджується таємне голосування. — Л. Б., С. Б.), а з соціально-економічних — звичайно тільки право власності. Природно, що в конституційному порядку встановлювався устрій державної влади, її поділ на законодавчу, виконавчу й судову, визначалися взаємини між цими гілками влади. У федеративних державах конституції регулювали відносини між федерацією в цілому та її суб’єктами, визначали статус цих суб’єктів. Такі, в основному, тодішні об’єкти регулювання нормами конституційного права. Є, щоправда, деякі винятки з цього правила (наприклад, перша французька Конституція, прийнята в 1791 р., визначала окремі задачі державної соціальної політики), однак протягом XIX ст. такі винятки помітного поширення не набули.
Поряд із політизацією вже у XIX ст. проявляється інша тенденція — демократизація конституційного права. Найбільш яскраве своє вираження вона отримала в поступовому переході від цензового до загального й рівного виборчого права. Це було результатом політичної, і насамперед класової боротьби, в ході якої правлячі сили усвідомлювали необхідність демократичних реформ, котрі дозволили в багатьох випадках уникнути громадянських воєн.
На цьому відтинку часу по суті завершилася дискусія про назву галузі права між захисниками державного права як вияву необмеженої, бюрократичної, монархічної влади держави з одного боку, і прихильниками конституційного права як демократичного обмеження державного свавілля конституцією — з іншого.
Представники німецької юридичної школи, котрі абсолютизували роль держави й зосереджували увагу на ідеї її примату щодо права, зупинилися на «державному праві», а британці, американці та французи, які вихідними для цієї галузі вважали ідеї природного права та конституціоналізму, демократії й законності, — на «конституційному праві». Крім цих принципових позицій, вибір назв-термінів обумовлений також певними традиціями слововживання. Наприклад, для романота англомовних країн характерним стало вживання терміна «конституційне право», а для германських — «державне право». Тому майже в усіх країнах англо-американської та романської правових сімей використовували термін «конституційне право», а в германській (у ХХ ст. і колишніх соціалістичних країнах) усталився термін «державне право».
Якщо подивитися на становлення й еволюцію конституційного права, можна відразу ж помітити, що первинне коло повноправних суб’єктів конституційно-правових відносин, та й сфера застосування норм конституційного права у ХІХ ст. були значною мірою обмежені. Тільки в наступному столітті в цьому напрямку був зроблений значний крок уперед.
2.3. Основні тенденції розвитку конституційного права у ХХ столітті
Третій етап — початок XХ ст. — до сьогодні. У цей час конституційне право остаточно набуває сучасного вигляду, вдосконалюється, стає головною галуззю національного права вже значної частини країн світу.
454
Посилення соціально-класових конфліктів у XX ст. привело до того, що конституції стали в тій чи іншій формі регулювати основи всього суспільного ладу, включаючи його політичну, економічну, соціальну й духовно-культурну підсистеми, зобов’язуючи державу проводити в цих сферах політику, що сприяє створенню та зміцненню суспільно прийнятного балансу соціальних інтересів. Перелік конституційних прав і свобод поповнюється соціально-економічними й соціально-культурними правами та свободами (те ж стосується і обов’язків), суб’єктами яких переважно стають «працюючі», а точніше кажучи, працівники найманої праці. З’являються також конституційні права та свободи підприємців, роботодавців. Таким чином, у конституційному праві цього часу проявляється тенденція його соціалізації.
Мабуть, першою конституцією, в якій тенденція соціалізації була досить помітною, стала Політична конституція Мексиканських Сполучених Штатів від 5 лютого 1917 р., прийнята як результат перемоги в цій країні демократичної революції. Вона містить спеціальний розділ про працю та соціальне забезпечення, докладно регулює відносини між працею й капіталом та ряд гарантій для осіб, що належать до тієї й іншої сторони.
Зміцненню у світовій конституційній практиці розглянутої тенденції чимало сприяли «соціалістичні» конституції, насамперед радянські. Саме вони, починаючи зі сталінської Конституції СРСР 1936 року, в переліку конституційних прав і свобод головний акцент робили на соціально-економічних правах, хоча основне з них — право на працю як право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці по його кількості і якості — юридичного механізму реалізації мати просто не може.
Проте законодавець у демократичних країнах уже не міг, як колись, ігнорувати со- ціально-класові відмінності. Саме існування «соціалістичних» та «націонал-соціалі- стичних» тоталітарних режимів, що виникли на основі обґрунтованого соціального протесту трудящих, показало світові ту грізну небезпеку, яка можлива через обмеження демократичної держави роллю «нічного охоронця», сподівання на стихійне ринкове саморегулювання суспільних відносин, включаючи міжкласові відносини. Потрібні були конституційні засоби перерозподілу суспільного багатства з метою недопущення соціальної несправедливості, породжуваної стихійною дією ринку.
Конституції, прийняті незабаром після другої світової війни й пізніше у країнах, що вступили чи повернулися на шлях демократичного розвитку, вже приділяють значну увагу регулюванню соціальних відносин у широкому та вузькому розуміннях. Наприклад, частина I Конституції Італійської Республіки (1947 р.) містить глави, присвячені відповідно цивільним (особисті й політичні права, свободи і гарантії), етикосоціальним, економічним (права, свободи та гарантії трудящих, відносини власності), політичним (політичні права, свободи й гарантії) відносинам.
У зв’язку з розглянутою тенденцією слід відзначити також інституціоналізацію (закріплення правового статусу) політичних партій, а в ряді випадків — інших громадських об’єднань. У минулому столітті існування політичних партій у конституціях ніякого відображення зазвичай не знаходило. Тепер же визначення їх політичної ролі стає невід’ємною частиною будь-якої демократичної конституції, з’являються спеціальні закони, що регулюють їх статус. Встановлюються конституційні гарантії діяльності профспілок, кооперативів, організацій підприємців тощо, воно отримує нове законодавче регулювання на конституційній основі.
Продовжує діяти така тенденція розвитку конституційного права, як його демократизація. Поряд з розширенням переліку конституційно проголошуваних прав і свобод людини та громадянина, вдосконаленням їх гарантій виникають і розвиваються нові демократичні інститути. Як приклад можна назвати адміністративну та конституційну юстицію, омбудсменів(парламентськихуповноваженихзправлюдини— Л. Б., С. Б.), замінуадміністративної опіки надмісцевимсамоврядуваннямадміністративним наглядом тощо.
В останні десятиріччя ХХ ст. простежується тенденція інтернаціоналізації конституційного права, котра виявляється насамперед у зближенні національного конституційного права кожної демократичної країни з міжнародним публічним правом, унаслідок чого між ними часом стирається чітка межа.
455