Материал: idpzk

Покарання. Основними покараннями, передбаченими статтею 9 другого розділу КК, є: страта, позбавлення волі з примусовою працею (каторга), позбавлення волі без примусової праці (тюремне ув’язнення), карний арешт.

Страта передбачена за кілька видів злочинів, однак фактично смертні вироки виносяться в останні роки лише за тяжке вубивство і приводяться у виконання вкрай рідко — не більше двох-трьох страчених у рік.

Стосовно позбавлення волі склалася стійка (хоча й не абсолютна) практика призначення двох видів за ті чи інші злочини. Позбавлення волі з примусовою працею призначається за так званий «харентідзай» (злочини за «ганебним» або «безчесним» мотивом, до яких належать убивство, зґвалтування тощо). Позбавлення волі без примусової праці призначається за злочини, що мають політичний характер, і за злочини, скоєні за необережністю.

Позбавлення волі з примусовою працею і без примусової праці може призначатися довічно. Однак типовим у цих випадках є застосування ст.28 КК, що допускає умовне звільнення засудженого довічно за умови відбування ним десятилітнього терміну й виправлення. На практиці засуджені довічно залишають стіни в’язниці, не пробувши в них — у максимально тривалому варіанті — двадцяти років.

Карний арешт призначається за малозначні злочини; штраф і малий штраф (пеня) пов’язані з майновими позбавленнями. Пеня призначається за малозначні злочини. При несплаті штрафу або малого штрафу несплачена частина компенсується шляхом поміщення засудженого в робітний дім.

Найбільших змін зазнало японське законодавство в галузі кримінального процесу. У 1890 р. був прийнятий Кримінально-процесуальний кодекс Японії, складений в основному за зразком французького Закону про кримінальну процедуру 1880 р. У 1922 р. його замінено новим КПК, складеним тепер уже за зразком німецького Кримінальнопроцесуального кодексу 1877 р., котрий діяв до кінця Другої світової війни.

Проголошені в Конституції 1946 р. права громадян у сфері кримінального судочинства — заборона застосовувати покарання без відповідної процедури (ст. 31), право на судовий розгляд будь-якого обвинувачення (ст. 32), заборона незаконного арешту (ст. 33), право на захист (ст. 34), заборона незаконних обшуків (ст. 35), застосування катувань і жорстоких покарань (ст. 36), право кожного обвинувачуваного по карній справі на швидкий і відкритий розгляд його справи безстороннім судом, на безкоштовну (якщо в цьому є необхідність) юридичну допомогу (ст. 37) тощо, стали базою для перегляду багатьох положень КПК та інших кримінально-процесуальних актів.

Прийнятий у 1947 р. Закон про поліцію ліквідував колишній гранично централізований поліцейський механізм і поставив її під контроль місцевої влади. У 1948 р. набув чинності новий Кримінально-процесуальний кодекс, який увібрав у себе ряд інститутів американського права і, порівняно з колишнім КПК, підсилив захист прав підозрюваного й обвинувачуваного. У цей же період прийняті закони про судоустрій (1947 р.), про прокуратуру (1947 р.), про адвокатуру (1949 р.), які із змінами продовжують діяти й сьогодні.

Верховний суд, відповідно до наданих йому Конституцією великих повноважень, видав документ за назвою «Кримінально-процесуальні правила» (1948 р.), у яких розвивалися й деталізувалися положення Кримінально-процесуального кодексу (відповідні правила були прийняті Верховним судом і для цивільного процесу, і для розгляду сімейних суперечок, і з ряду питань управління судами. — Л. Б., С. Б.). У цілому реформа системи японського судочинства значно зміцнила позиції демократичних сил у країні і створила правову базу для їх подальшої боротьби з реакцією.

У чинній судовій процедурі переплітаються елементи минулого, пов’язані насамперед з «інквізиційним процесом», у якому вирішальна роль належить визнанню обвинувачуваного, і елементи, запозичені з англо-американської системи судочинства, де всіляко підкреслюється змагальний характер судового процесу й зовні безстороння позиція судді. Незважаючи на всі зміни в кримінально-процесуальному законодавстві і навіть на пряму конституційну заборону піддавати покаранню будь-кого, якщо єдиним

643

доказом проти нього служить власне визнання, попереднє слідство в Японії, що проводиться поліцією та прокуратурою, як і раніше, орієнтоване на те, щоб вирвати таке визнання.

Психологія багатьох японських суддів також значною мірою прив’язана до традиційної формули японського права, що включалася аж до уведення Кримінальнопроцесуального кодексу 1948 р. в усі судові настанови — «Визнання є найпершим із усіх доказів». Під очевидним впливом середньовічного письмового судочинства встановлений порядок, відповідно до якого до сучасного суду прокурор подає письмові свідчення свідків, і лише в разі їх заперечування захистом той чи інший свідок викликається для допиту в суд. Доказова сила письмових свідчень, отриманих у ході попереднього слідства, настільки велика, що, згідно зі ст.321 КПК, прокурор за певних умов може вимагати слідувати їм навіть у разі відмови свідка від них у судовому засіданні.

Новим інститутом у післявоєнній судовій процедурі став і перехресний допит, що підсилює змагальний початок й оцінюється як дуже прогресивний.

Специфічним для Японії став інститут «роз’яснення», котрий з’явився у ході післявоєнних реформ кримінального процесу. Після того, як виголошувався обвинувальний вирок, і до розгляду питання про те, чи визнає підсудний свою провину, захист одержував право вимагати, щоб прокурор роз’яснив окремі пункти обвинувального вироку.

Увідповідних випадках це дає можливість відразу ж показати слабкість обвинувачення.

Зкінця 1950-х рр. у Японії реалізується ідея інтенсифікації кримінального процесу, породжена перевантаженням судів цивільними і кримінальними справами, затягуванням розгляду та зволіканнями, що викликають невдоволення населення і зростання недовіри до всієї системи судочинства. Так, з метою прискорення процесу приблизно за тиждень до суду проводиться «попередня підготовка», тобто нарада судді, прокурора й захисника, котрі братимуть участь у справі. На такій нараді вони домовляються з багатьох суттєвих питань майбутнього суду, в тому числі про кількість свідків, яких може викликати кожна зі сторін, про регламент їх допиту тощо. При цьому обговорюються й документальні докази, що їх сторони подають до суду.

Наступним елементом інтенсифікації стало встановлення чіткого графіка судового розгляду конкретної справи, що не допускає його розтягування на місяці. З цією метою була спрощена навіть процедура складання протоколів судових засідань — до них стали вносити не буквальний запис, а загальний зміст показань свідків та виступів сторін.

При всіх недоліках система інтенсивного судового розгляду визнається відомим виходом із кризи юстиції, породженої перевантаженням суддів і тривалими термінами розгляду справ.

1.2. Право Китаю

Китайське право в 1911—1949 рр.

Після революції 1911 р. та проголошення республіки велася редакційна робота зі створення кодексів. Цивільний кодекс, що включав у себе і цивільне, і торгове право, набув чинності в 1929—1931 рр., Цивільний процесуальний кодекс — у 1932 р., Земельний кодекс — у 1930 році. Зовні китайське право європеїзувалося і ввійшло, як стверджують деякі вчені, до сім’ї правових систем, заснованих на римському праві.

Однак за цим фасадом продовжували існувати традиційні поняття і, за деякими винятками, саме вони переважали в реальній дійсності. Прагнення кількох людей, що бажали вестернізації своєї країни, не могли негайно змінити китайське мислення й протягом кількох років укоренити у свідомості юристів і китайського населення романську концепцію права, що розроблялася більше тисячі років на Заході. Кодекси та закони застосовувалися в Китаї, як і в Японії, тільки тією мірою, якою вони відповідали народному почуттю справедливості і пристойності.

644

Практика ігнорувала закони, як тільки вони порушували традицію. До судів не зверталися не тому, що люди не знали своїх прав, а тому, що вони не хотіли заслужити несхвалення суспільства. Суспільні відносини, таким чином, практично регулювалися так само, як і колись. Китайські судді виносили рішення за стандартами конфуціанства. Замість того, щоб застосовувати норми писаного права, вони відмовлялися виселити наймача з приміщення, оскільки він бідний і ні в чому не винен, тоді як власник — багатий і не має потреби у зданому приміщенні; вони надавали відстрочку боржникові, якщо він був у скрутному становищі. У результаті прийняття нових кодексів, як того й побоювалися, збільшилося число судових процесів, і це здавалося китайцям ознакою занепаду, що зумовлювало прагнення повернутися до ідей конфуціанства.

Китайське право в 1949—1976 рр.

Ставши з 01 жовтня 1949 р. Народною республікою, Китай як і Радянський Союз, почав керуватися ідеологією марксизму-ленінізму. Але в той час, коли Радянський Союз і країни європейської «народної демократії» легко прийшли до визнання головної ролі закону для створення й організації нового суспільства, у Китаї, навпаки, принцип законності нехтувався, оскільки в очах китайців він пов’язаний з періодом західної імперіалістичної залежності, від якої він звільнився лише тепер. Хоча в Китаї того часу відмовилися від учення про зв’язок між гармонією в суспільстві та порядком речей у природі, країна більшою мірою, ніж Радянський Союз, була підготовлена до того, щоб моральне виховання й виховання громадянської чесноти витіснили правові методи регулювання соціальних відносин.

У 1949 р. були скасовані всі раніше видані закони й декрети, закриті суди. Органічні закони 1949 р., на яких ґрунтувалася нова правова система, виходила з радянської моделі. На Верховний суд покладалося керівництво всіма новими судами; на створену прокуратуру — затвердження принципу «соціалістичної законності». У 1950—1951 рр. були видані закони: про шлюб, профспілки, про аграрну реформу, про судову організацію тощо. Була створена кодифікаційна комісія, яка приступила до підготовки кодексів.

Великі труднощі виникали у зв’язку з відсутністю підготовлених юристів. Функції судів найчастіше виконували органи поліції й державної безпеки. Поряд із народними судами загальної компетенції діяли особливі суди. Над самими ж народними судами превалювали органи виконавчої влади. З труднощами відбувалося створення прокуратури і, оскільки було відсутнє законодавство, вона не знала, що має робити. У 1952— 1953 рр. принцип законності, котрий і так затверджувався досить важко, був підданий нападкам; критикувалися відділення права від політики, незалежність суддів, юридичний формалізм, принцип недодання закону зворотної сили, термін давності, принцип «немає покарання без закону».

Проте від радянської моделі не відмовлялися, і принцип соціалістичної законності мав перемогти. Цю тенденцію підтвердила Конституція 1954 р., побудована за зразком моделі радянської Конституції 1936 року. Вона містила широко декларовані права, а її ст. 78 гарантувала незалежність суддів. У тому ж році були реорганізовані суди та прокуратура. У 1957 р. діяло більш 2700 народних судів. Постанова 1954 р. містила гарантії проти арешту і затримування.

Після 1957 р., коли виявилися перші непорозуміння з Радянським Союзом, китайська революція взяла інший курс. Принцип законності, що й так не був міцним ні в суспільній свідомості, ні у практиці, виявився знову відкинутим. Були припинені кодифікаційні роботи. Партійні директиви замінили закони. Обмежено діяльність судів, поставлених під контроль виконавчих органів; підкреслювалося підпорядкування права (як і економіки) політиці. Усе це вело до повернення старої шанованої традиції: соціальний мир і порядок мають бути досягнуті шляхом виховання, для створення нового ладу необхідний загальний консенсус. Згода і примирення — найголовніше, а право може відігравати лише підпорядковану роль. Мао Цзедун у промові, проголошеній у лютому

645

1957 р., говорив, що право створене не для всього світу. Є два способи вирішення протиріч, що виникають у суспільстві. Один — це право та його санкції. Це диктаторський спосіб. що його колись вважали придатним для варварів, і сьогодні застосовують до непоправних контрреволюціонерів. Право непридатне, коли мова йде про прості внутрішні протиріччя, що відрізняються від антагоністичних протиріч. Народним масам важко виносити диктаторський характер права. Якщо навіть громадянин винен, то це не означає, що його варто розглядати як злочинця, ставити перед судом, засуджувати й карати. Громадянина варто відгородити від такого безчестя. Виховання і переконання протистоять приниженню, яким є судовий осуд — кримінальний чи цивільний.

Стосовно повернення до традиції, варто мати на увазі, що поняття «повернення» слід розуміти лише у формальному, технічному змісті. Власне кажучи, й тут існують фундаментальні розходження між старим та сучасним Китаєм.

Перше таке розходження полягає в тому, що зникла ідея про загальний порядок, властивий усій природі, включаючи як природні явища, так і поведінку людей. Статичну концепцію, характерну для минулого, замінила динамічна, прагнення створити новий лад.

Друге розходження — заміна органів, на які в минулому покладалося завдання примирення, новими. Колись щоб досягти примирення зверталися до родини, клану, сусідів, знатних осіб. Тепер інша ситуація, і справа довірена тим, хто досвідчений політично, оскільки моделлю служить тепер не природа, а політична доктрина. Було створено понад 200 тис. напівофіційних «народних посередницьких комітетів», що вирішували мільйони спорів. Існували й інші органи-посередники, котрі розв’язували чимало справ (профспілки, інші громадські організації, вуличні комітети, партійні організації тощо). Діяльністю всіх цих органів, їх роллю, можливо, пояснюється те, чому в Китаї відмовилися від створення державного арбітражу, подібного до того, який існував в інших соціалістичних країнах.

Третє розходження полягає в тому, що в минулому, шукаючи компромісного примирення, кожна сторона для досягнення гармонії робила якісь поступки. Звичайно, і сьогодні такий підхід зберігається при вирішенні великої кількості спорів. Однак першорядного значення набуває й інший фактор: важливо не стільки привести до згоди супротивників, скільки забезпечити політичний успіх. У багатьох випадках вирішення конфлікту закінчується лише тим, що обом сторонам виноситься щось на зразок осуду, їм пропонується припинити «феодальне поводження» і бути свідомими учасниками суспільного виробництва. При вирішенні спорів керувалися насамперед не загальними правовими нормами, як на Заході, а зверталися до директив, оскільки в ідеях Мао Цзедуна можна знайти вирішення будь-якої проблеми.

У новому Китаї, як і в традиційному, до суду доходить невелика кількість справ. Основна їх маса вирішувалася на досудових стадіях. Перед судом мали стати «вороги народу», невиправні розпусники. Правові санкції не повинні застосовуватися до тих, хто, хоча й помилявся, залишається добрими громадянами. Право — це крайній засіб, що використовується тільки тоді, коли всі інші засоби не дали результату.

Китайське право в пореформений період

Після смерті Мао в 1976 р. настав час змін. Причина цих змін полягала в тому, що тодішні керівники КНР, які самі потерпали під час «культурної революції», усвідомлювали необхідність умиротворення у країні і вважали, що законодавство може стати перешкодою на шляху несправедливостей.

Після прийняття Конституції 1978 р. були видані: Виборчий закон, Органічний закон про суди, Закон про спільні підприємства, Закон про іноземні інвестиції, Закон про шлюб тощо. Але, починаючи реформу, Китай фактично виявився без цивільного законодавства.

646

Цивільне та суміжні з ним галузі права. Цивільне право і процес. Відмова від ко-

мандно-адміністративних методів управління і будівництво багатоукладної економіки змішаного (планово-ринкового) типу зажадали розробки правових норм, необхідних для регламентації ринкових відносин. Створення нового цивільного законодавства надзвичайно ускладнювалося тим фактом, що у керівництва КНР не було чіткого уявлення про остаточну суспільну модель, яка мала затвердитися в результаті тривалих економічних реформ. Оскільки ця модель повинна була втілювати «соціалізм із китайською специфікою», законодавець був позбавлений можливості запозичати «готові» цивільні закони капіталістичних країн, як це було зроблено наприкінці XIX ст., у Японії й у 1920-і рр. у гомінданівському Китаї.

І сьогодні цивільне право КНР перебуває на стадії формування, багато з його інститутів дотепер законодавчо не закріплені, немає власного Цивільного кодексу. Завдання його розробки ставилося ще в 1950-і рр., робота в цьому напрямку активно велася на початку 1980-х рр., коли було підготовлено кілька проектів ЦК. Однак китайський законодавець відмовився від Цивільного кодексу. Замість нього в 1986 р. були прийняті й у 1987 р. набули чинності Загальні положення цивільного права (ЗПЦП). Вони за-

кріплюють основи систематизації цієї галузі, її роль та місце в системі сучасного китайського права.

УЗПЦП урегульовані лише ті питання цивільного права, що не викликали різких розбіжностей у поглядах китайських законодавців. У цьому акті визначено, яка галузь суспільних відносин регулюється цивільним правом; який метод його регулювання; хто

єсуб’єктами цивільного права і яке їх правове становище; за якими утвореннями може визнаватися статус юридичної особи; який зміст права власності; у яких правових формах передбачається реалізація права державної і колективної власності. Водночас у ньому відсутні норми, котрі дозволяють провести класифікацію юридичних осіб, які закріплюють порядок їх утворення. Не спостерігається значного (порівняно з Конституцією) розвитку положень про види власності — державної, колективної, приватної, про їх режими тощо. Те ж саме можна сказати і про індивідуальну (особисту) власність громадян. У Конституції ця власність ніяк не характеризується, а в ЗПЦП будь-яка власність громадян іменується нейтрально — індивідуальне майно. Не містять ЗПЦП також основ для регламентації основних видів цивільних договорів, для регулювання спільної діяльності. Неповно відображений правовий статус індивідуальних господарств у промисловості й торгівлі, а також артілей. Чимало питань виникає з приводу відповідальності за відсутності провини, правил відшкодування збитків тощо.

Разом із ЗПЦП була прийнята низка законів і положень, якими регулюється правовий статус різних суб’єктів господарської і підприємницької діяльності та в яких водночас міститься визначена регламентація відносин власності. Ще в 1981 р. був прийнятий Закон КНР про господарчий договір — основний акт, що регулює відносини господарського обігу (крім цього Закону у КНР діє ряд положень про окремі види господарчих договорів). Відносини, пов’язані з об’єктами виключних прав, регламентуються законами про технічний договір (1987 р.), авторське право (1990 р.), про патенти (1984 р.) і товарні знаки (1982 р.). Спадкоємним відносинам присвячений окремий Закон 1985 року.

Цивільне законодавство КНР передбачає такі види суб’єктів господарської діяльності: державні підприємства, колективні підприємства (міські, волосні, сільські підприємства колективної власності), приватні підприємства, спільні підприємства з китайським та іноземним капіталом, підприємства іноземного капіталу, селянські пайові та кооперативні підприємства. Приватні підприємства (за Законом про приватні підприємства 1988 р.) поділяються на три види: самостійні, артільні підприємства й компанії з обмеженою відповідальністю. У 1993 р. був прийнятий Закон про компанії, яким передбачені також акціонерні компанії з обмеженою відповідальністю. У 1997 р. прийнятий Закон про господарські товариства.

Угалузі сімейного права в період реформ був прийнятий Закон про шлюб 1980 року. Він скасував Закон 1950 р., яким закріплювався старий, феодальний лад

647