у раді з будь-якого приводу, нехай він буде позбавлений громадянських прав, він сам і його рід, а майно його належатиме народові, богині ж надійде дев’ята частина.
Примітка:
Документи № 1—2 використані з: Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія для студентів юридичних вузів та факультетів.—К.: Вентурі, 1995. — С. 19—20, 23—29. Документ № 3 використаний з: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К.: Ін Юре, 1998. — Т. І. — С. 87.
1.Аристотель. Афинская полития // Соч.: В 4-х томах. — Т. 4. — М., 1983.
2.Бирюков Ю. М. Государство и право Древнего Рима. — М., 1969.
3.Властелины Рима: биографии римских императоров от Адриана до Диоклетиана. — М.,
1992.
4.Галанза П. Н. Государство и право Древнего Рима. — М., 1969.
5.Катрич В. М. Історія рабовласницької держави і права стародавньої Греції. — К.: Вид-во Київськ. ун-ту, 1969.
6.Катрич В. М. Держава і право стародавнього Риму. — К.: Вид-во Київськ. ун-ту, 1974.
7.Кареев Н. Государство-город античного мира. Изд. 3-е. — СПб., 1913.
8.Кечекьян С. Ф. Государство и право Древней Греции. — М., 1966.
9.Колобова К. М. Возникновение и развитие Афинского государства. — М., 1958.
10.Немировский А. И. История раннего Рима и Италии. Возникновение классового общества
игосударства. — Воронеж, 1962.
11.Перетерский И. О. Всеобщая история государства и права. — Ч. I. — Вып. 2. — Древний Рим. — М., 1954.
12.Разумовчч Н. Н. Политическая и правовая культура. Идеи и институти Древней Греции. —
М., 1989.
13.Соловьев С. Раннегреческая тирания (к проблеме возникновения государства в Греции). —
М., 1964.
14.Страхов М. М. Всесвітня історія держави і права: Вип. 1. Держава і право Стародавнього світу: Учбовий посібник. — Харьків: УВС, 1994.
15.Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навчальний посібник. — Т. 1. Історія держави і права країн Стародавнього Сходу і Стародавньої Греції. — Т. 2. Історія держави і права Стародавнього Риму Львів: «СПОЛОМ», 1999.
16.Тищик Б. Й. Історія держави і права Стародавнього світу: Навч. посібник. — Л.: Світ, 2001.
17.Федоров К. Г. Афины — правовое государство античности. — Краснодар, 1991.
114
В епоху античності право досягло зрілості й досконалості не відразу. На ранніх етапах свого розвитку воно мало схожість з правовими системами країн Сходу. Розвиток права в Стародавній Греції здійснювався в межах окремих полісів, і рівень розвитку їх демократичних інститутів, в свою чергу, знаходив відображення й в праві.
1.1. Основні риси права Афін і Спарти
Затвердження полісної системи мало результатом активізацію правотворчої діяльності та її поступове звільнення від релігійно-міфологічної оболонки. На зміну неписаним звичаям, тлумачення яких нерідко довільно здійснювалося світською або жрецькою аристократією, прийшов закон, який мав світський характер і був виражений звичайно в письмовій формі. Таким чином, право в античному світі, з’являється в своєму чистому вигляді як авторитетний і обов’язковий регулювальник полісного життя, позбавлений будь-якої містичної або релігійної сили.
Але були й свої винятки, зокрема в Спарті, де звичаєве право залишалось переважаючим. Навіть закони, які за переказами приписуються Лікургу, мають усний характер. Відсутність права приватної власності на землю, серйозні утиски в розвитку договірних відносин, сім’я, яка була «заморожена» на стадії парного шлюбу, кримінальне право, норми якого не встановлювали міри покарання, а лише вказували на злочинні дії — все це свідчило про нерозвиненість права Стародавньої Спарти. Тому право Спарти характеризується значним збереженням в ньому залишків минулого, пережитків родового устрою.
У Афінському праві спочатку також діяло звичаєве право, яке і в подальшому продовжувало відігравати досить важливу роль. Але з часом воно поступилося місцем закону. Визнання законодавства, а не звичаю, як основної форми правотворчості, супроводжувалося кодифікацією правових звичаїв, які склалися в архаїчну епоху.
Серед таких збірників, зокрема, Закони тирана Драконта в Афінах (біля 621 р. до н. е.), які були присвячені головним чином новій організації суду, покаранням за різні порушення священного й суспільного укладу. Вони скасували будь-які привілеї, в тому числі родової знаті, в сфері кримінального покарання. Практично за будь-який злочин, зокрема, за крадіжку, навіть крадіжку овочів з городу, Драконт карав смертю. Коли Драконта спитали, чому він за велику частину злочинів призначив смертну кару, він, як говорять, відповів, що «дрібні злочини, на його думку, заслуговують цього покарання, а для великих він не знайшов більшого»25. Тільки за посягання на недоторканність особи міг бути призначений штраф. Злочином вважалося нанесення образи не тільки самому потерпілому, але і всьому його роду, тому скарги в суд могли подавати як потерпілі, так і їх родичі. Закони передбачали можливість примирення злочинця з рідними убитого або з тим, кому було заподіяно збиток. Формою реалізації цієї можливості стала компенсація, вид і розміри якої встановлювалися угодою сторін (або в худобі, або в грошах) — вельмисвоєрідним інститутом додержавного афінського права.
За деякими даними, закони Драконта (за винятком покарань за вбивства й тяжкі злочини) були скасовані Солоном у процесі проведення ним всеосяжної кодифікації афінського права. Як зазначав Солон, життя суспільства повинно регулюватися правом і законами, прийнятими при загальній згоді. В грецьких містах-державах у громадян з дитячих років виховувалася повага й навіть шана як до законів, так і до встановлених в них полісних порядків.
25 Цит. за: Омельченко О. А. Всеобщая государства и права: Т. 1. — С. 120.
115
1.2. Правові інститути Стародавніх Афін і Спарти
Цивільно-правові інститути
Регулювання майнових відносин. Афінське право не знало чіткої відмінності між речами. Але майно розподілялося на рухоме (гроші, коштовності, раби, худоба) і нерухоме (земля). Серед речових прав були відомі володіння й власність, причому приватна власність вважалася похідною від державної. Це стосувалось передусім земельної власності. Між державною й приватною земельною власністю існував органічний зв’язок — приватна власність на землю вважалася провідною й своє походження вела від державної, а державна існувала в формі приватної. Тому, незважаючи на остаточне затвердження з часів Солона приватної власності, вона носила ще відбитки колишніх колективістських уявлень про спільність майна й вважалася такою, що надана державою. Архонти, вступаючи в посаду, щорічно оголошували про збереження за громадянами майна, що належало їм.
У Спарті тривалий час зберігалася громадська власність на землю, яка була розподілена на невідчужувані ділянки — клери. Крім них існували й інші землі (придбані в округах, заселені періеками), відчуження яких вважалося можливим, але визнавалося ганебним. Тільки в IV ст. д. е. було ухвалено закон, який дозволяв дарування земельних ділянок, щовідкривало таким чином можливість дляпереходуземельної власності зруквруки.
Регулювання зобов’язальних відносин. Афінське право розрізняло зобов’язання з договорів і зобов’язання з делікту— спричинення шкоди. Були відомі такі види договорів: купі-
влі-продажу, найму, позики, підряду, займу, зберігання речей, товариства, доручення, комі-
сійний договір. Основою виникнення договорів вважалася угода сторін, що не вимагала особливоїформальності. Аленайбільшважливідоговориукладалися, якправило, вписьмовій формі. В залежності від характеру договору відповідний документ підписувався або обома сторонами(договіркупівлі-продажу), абооднієюіззобов’язанихсторін(договірпозики).
До реформи Солона невиконання договірних зобов’язань тягло за собою особисту відповідальність боржника. Після реформи засобами забезпечення договірних зо-
бов’язань було визнано завдаток, поручительство третіх осіб і застава. Якщо від ви-
конання договору відмовлявся покупець, він втрачав свій завдаток, продавець же був зобов’язаний повернути подвійну суму задатку. При поручительстві матеріальні гарантії виконання договору брали на себе треті особи.
Особливе значення в історії Афін мала застава землі — іпотека, за якою закладена земля залишалася у володінні й користуванні боржника, позбавленого, однак, права розпоряджатися нею. При невиконанні зобов’язання боржником закладена земля переходила до кредитора. Закладені рухомі речі знаходилися у володінні кредитора, який міг їх продати, якщо боржник не виконав зобов’язання.
Зобов’язання з деліктів виникали при нанесенні збитків майну (пошкодження або знищення майна, спричинення збитків тощо). Вони спричиняли компенсування збитків, а шкода, заподіяна свідомо, відшкодовувалася в подвійному розмірі. Відповідальність виникала й тоді, коли шкода була результатом дій підвладних осіб — дітей, рабів. Раб міг бути переданий потерпілому в вигляді компенсації за заподіяний збиток. При нанесенні шкоди особі (а в деяких випадках і майну) виникала відповідальність за злочин.
Регулювання сімейно-шлюбних відносин. Вступ до шлюбу в Афінах вважався обов’язковим, однак безшлюбність не спричиняла покарань. Він укладався за допомогою договору між нареченим і главою сім’ї нареченої. Наречений був зобов’язаний сплатити за наречену. Розрізнювалися дві форми укладання шлюбу: а) енґіесіс (engiesis) — звичайний договір нареченого з батьком або покровителем нареченої; б) епідікасія (epidikasia) — укладання шлюбу перед посадовою особою або судом. Остання форма застосовувалася лише в деяких виняткових випадках:
•при видачі заміж дівчини-спадкоємиці (epikleros — єдина дочка-спадкоємиця);
•при видачі заміж дівчини, дочки особи, яка стала їй батьком,
•при одруженні усиновленого.
116