Материал: idpzk

власників, зростало значення праці колонів і зменшувалася роль рабської праці, приходив у занепад муніципальний лад, зникала полісна ідеологія — на зміну культу традиційних римських богів приходило християнство.

Економічна система, заснована на рабовласницьких і напіврабовласницьких формах експлуатації і залежності (колонат), не тільки перестала розвиватися, але і почала деградувати. Починаючи з III ст., ставали частішими і поширенішими повстання рабів, майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабів приєднувалися колони і вільна біднота. Становище ускладнювалося визвольним рухом підкорених Римом народів. Від загарбницьких воєн Рим почав переходити до оборонних. Різко загострилася боротьба за владу між ворогуючими угрупованнями пануючого класу. Після правління династії Северів (199—235 рр.) наступила півстолітня епоха «солдатських імператорів», які приводилися до влади армією і правили півроку, рік, найбільше п’ять років. Більшість з них були вбиті змовниками.

Принципат пригнітив дух громадянства у римлян, республіканські традиції залишилися вже в далекому минулому, останній оплот республіканських установ — сенат ос-

таточно підкорився принцепсу. З кінця III ст. почався новий етап в історії римської державності, коли Рим перетворився в монархічну державу з абсолютною владою глави держави (імператора). Остаточний перехід пов’язують з приходом до влади Діоклетіана. Ставши римським імператором в 284 р., він наказав іменувати себе Домінусом (господин), у зв’язку з чим форма римської держави цього періоду отримала назву домінат. Її основними рисами були:

1)Влада імператора стала необмеженою, на що, зокрема, вказувала наявність у них таких титулів, як Август і Домінус. Імператори стали обожнюватися, деякі з них після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами, що віддалено нагадували монарха найдавніших часів. Населення держави перетворилося з громадян у підданих імператора, які стали розглядатися навіть як його раби — серви.

2)Складався розвинений апарат чиновників, розподілених за рангами, з ієрархі-

єю, що визначилася і правилами підвищення в посаді. Рада, що існувала за часів принципату, перетворилася в державну раду — консисторіум. З відокремленням цивільної влади від військової з’явилися цивільні і військові чиновники. Окремо стояла третя група чиновників — придворні, які відіграли велику роль в управлінні палацом імператора.

3)Старі республіканські установи втратили будь-яке загальнодержавне значення. Римом став управляти префект, що призначався імператором і був його підлеглим.

Сенат перетворився в раду міста Рим, а магістрати — в муніципальних посадових осіб.

Найбільш важливі кроки в еволюції форми і механізму Римської держави нового часу пов’язані з правлінням імператорів Діоклетіана і Костянтина. У правління Діоклетіана (284—305 рр.) були проведені військові, адміністративні і територіальні реформи, що додали імперії нового вигляду і значно посилили центральну імператорську владу.

4)Внаслідок політико-територіальної реформи імперія була розділена на дві частини — західну і східну. Діоклетіан в 285 р. призначив собі співправителя — цезаря, якого через рік було оголошено Августом, з такою ж, як у Діоклетіана, владою по управлінню частиною імперії. Але законодавство ще залишалося єдиним, оскільки закони видавалися від імені обох імператорів. Кожний з них призначав собі співправителя — цезаря. У результаті виникла тетрархія — правління чотирьох, що розповсюджувалося на 100 провінцій. Рим було виділено в особливу 100-у провінцію, але місто Рим перестало бути столицею імперії. Столицю Західної імперії перенесли в Медіолан (Мілан), а потім в Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному березі Мармурового моря.

Після двадцятилітнього правління Діоклетіана і боротьби за владу між його спадкоємцями наступив період тридцятилітнього правління Костянтина (306—337 рр.), який знову відновив єдність влади.

106

Костянтин продовжив реформи Діоклетіана, зокрема його політико-територіальну реформу. Тетрархія була скасована, але в кожній з двох частин імперії утворили по дві префектури, якими управляли префекти, що були наділені цивільною владою. Військова влада в префектурах належала військовим магістрам — двом начальникам піхоти і двом начальникам кінноти. Префектури ділилися на діоцези (6 в західній частині імперії і 7 в східній), очолювані вікаріями; діоцези — на провінції, якими управляли ректори, провінції — на округи з окружною адміністрацією.

5)У військовій області професія воїна ставала спадковою. В армію стали широко притягуватися варвари, що отримували римське громадянство і можливість просуватися по службових сходах аж до вищих посад.

6)Прагнення правлячої аристократичної верхівки до централізованого управління увінчалося під час царювання Діоклетиана підпорядкуванням усіх поліцейських сил Риму начальнику імператорської канцелярії, який відігравав роль, аналогічну ролі першого міністра.

7)Якщо ці заходи Костянтина були продовженням справи, започаткованої ще Діоклетіаном, то стосовно питань релігійної політики цього не можна сказати. У 313 р. імператорським едиктом християнство було визнано рівноправним з іншими релігіями, що існували в імперії, а потім, після хрещення Костянтина в 337 році, — державною релігією.

Армія, чиновництво і християнська церква стали трьома головними опорами домінату — військовою, політичною й ідеологічною. Нарешті, враховуючи, що східна частина римської держави менше, відносно західної, зазнавала нападів варварських племен і була економічно більш розвиненою, Костянтин на місці давньогрецького міста Візантій заснував нову столицю, давши її назву Константинополь (330 р.).

Перенесення столиці в Константинополь закріпило процес розпаду імперії на дві частини: Західну і Східну. Остаточне відділення Східної імперії прийшлося на кі-

нець IV століття. З приходом на Константинопольський престол імператора Аркадія (395 р.) західна і східна частини старої римської держави більше політично не об’єднувалися.

На початку V ст. Західно-Римська імперія зазнавала постійного натиску кочових племен і германських народів з півночі. Соціальна криза всередині самої імперії, розпад

їївійськової організації зробили Рим нездатним до реального протистояння новим силам. У 476 р. германський вождь Одоакр скинув з престолу останнього римського імператора, ім’я якого, за дивним збігом обставин історії, було як і засновника Риму —

Ромул.

4.4. Східно-Римська (Ромейська) імперія

Західно-Римська імперія, старий Рим, припинив своє існування, але історія рабовласницької римської держави мала продовження, що можна, на нашу думку, розглядати як наступний етап її розвитку.

Цей етап пов’язаний з існуванням Східно-Римської (Ромейської) імперії, яка, на відміну від Західно-Римської імперії, що в V ст. потрапила під владу кочовиків і варварських племен, укріпила свою незалежність і самостійність. Були успішно відбиті навали вандалів і остготів. Багатству і стійкості імперії сприяли більш високий рівень розвитку торгівлі, ремесел у грецьких і малоазіатських володіннях, особливий характер сформованого аграрного ладу, де значне місце займало державне і церковне землеволодіння.

УIV—V ст. Ромейська імперія зберігала успадковану від Римської імперії державну

йадміністративну організацію практично без змін. Видозмінювався тільки військовий устрій: найважливіше місце зайняли племена кочовиків і слов’ян, які поселялись у при-

107

кордонних областях імперії як федерати. З ними встановлювалися особливого роду союзи на умовах виконання військової служби. Це визначило надалі особливу організацію місцевого і військово-фінансового управління. Свого розквіту і найбільшої могутності Ромейська імперія досягла в правління імператора Юстиніана (528—565 рр.). Були здійснені великі зовнішні завоювання, під його владою опинилися Палестина, Єгипет, північне узбережжя Африки, Італія, південь Іспанії. Середземне море стало внутрішнім морем імперії. За часів правління Юстиніана були проведені важливі правові й адміністративні реформи.

Держава цього періоду представляла централізовану монархію з деякими обмеженнями влади імператора, в якій склався досить розвинутий військово-бюрократич- ний апарат. Вона успадкувала, з тими або іншими особливостями, основні риси державних форм пізньоримської держави.

На чолі держави стояв імператор, спадкоємець влади римських цезарів. Він мав

усю повноту законодавчої, судової і виконавчої влади і був верховним покровителем і захисником християнської церкви. Греко-православна церква відігравала величезну роль у зміцненні авторитету імператора. Вона розробила й освятила офіційну доктрину божественного походження імператорської влади і проповідувала єднання держави і церкви, духовної і світської влади. На відміну від католицької (західної), православна церква значно більшою мірою економічно і політично залежала від імператора, була прямо підпорядкована йому. Юстиніан І, наприклад, нерідко поводився з вищими церковними ієрархами (єпископами і патріархами) як із своїми чиновниками.

Влада імператора в IV—VII ст. не була абсолютною. При всій широті повноважень імператор був обмежений, по-перше, необхідністю відповідати «загальним законам» держави і, по-друге, відсутністю принципу успадкування престолу. Новий імператор

обирався сенатом, «народом Константинополя» й армією. Роль останньої в обранні імператора неухильно падала.

Ще в IV ст. імператорським указом «народу Константинополя» — різноманітним соціальним прошаркам і угрупованням населення столиці, що збирались на константинопольському іподромі, було надано право висловлювати прохання і пред’являти імператору вимоги. На цій основі виникли особливі спортивно-політичні організації, так звані міські партії — діми. Соціальну опору двох найбільш значних дімів: венетів — («блакитних») і прасінів — («зелених») — складали різноманітні угрупування панівно-

го класу. Перших підтримувала сенаторська і муніципальна аристократія, других —

торгово-фінансова верхівка міст. У IV—VI ст. роль дімів у політичному житті була значною і ромейські імператори повинні були нерідко робити ставку у своїй політиці на одну з названих партій.

Іншим чинником, що стримував самовладдя імператора, була наявність особливого державного органу ромейської аристократії — константинопольського сенату, де могли розглядатися будь-які справи держави. Його вплив забезпечувався самим складом сенату, до якого входила практично вся правляча верхівка панівного класу Ромейської імперії. Обговорення державних справ сенатом, а також його право брати участь в обранні нового імператора забезпечувало аристократії значне місце в управлінні справами імперії.

Саме тому ранньоромейські імператори, включаючи найбільш могутнього з них — Юстиніана I, визнавали в законодавчих актах необхідність «згоди великого сенату і народу». Це свідчить про сталість деяких політичних традицій, що зберігалися ще з часів республіканської державності.

Після Юстиніана Ромейська імперія поступово приходила в занепад: була втрачена велика частина її володінь на Близькому Сході й в Малій Азії, змінювалася соціальна структура суспільства і стара державна організація. Через деякий час імперія змогла відродитися, але вже у вигляді нової за своїм типом та формою держави. На нашу думку, саме цю державу слід приймати за феодальну Візантію, яка стала спадкоємницею Старого Риму і новим етапом в його історії.

108

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та те-

рмінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та термінів:

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці основних подій розвитку механізму та форми античних держав за запропонованою раніше формою.

Завдання 3. Використовуючи матеріал теми та документів № 1—2, складіть порі-

вняльну таблицю: «Державний апарат античних республік» за приблизною схемою:

Завдання 4. Використовуючи матеріал теми та документів № 1—2, відобразіть форму держави античних країн за приблизною схемою:

Перевірте себе

Завдання 1. Продовжте думку:

1. Менша, ніж у країнах Стародавнього Сходу, значимість організаційно-гос- подарської функції античної держави була обумовлена.......................

2. Посилення таких функцій держави, як:

•оборона країни і мирний контакт з іншими народами,

•захоплення чужих територій, управління завойованими територіями найбільший

прояв мали в таких античних країнах, як......................, що було обумовлено...............

...................................................

3. Знищення царської влади в державах античного світу було обумовлено...................

.................................................................................

4.Екклесія, центуріатні, трибутні, куріатні коміції, апела — це......................

5.Функції виконавчої влади в Спарті, Афінах і Римі виконували..............................

.......................................................................

109