Найбільш цікавою є заключна, 50-а книга Дигест, у якій були систематизовані не стільки юридичні оцінки або роз’яснення вузькоправових інститутів, скільки давні юридичні правила, прислів’я і зафіксовані класичними юристами ще більш давні звичаї (які мали своїм корінням священні римські закони).
2)Другою частиною Зводу був Кодекс. Його основою став ранній Кодекс Феодосія, і, так само як у попередньому, тут систематизувалися тільки чинні імператорські конституції — усього більше 4 тисяч. Кодекс складався з 12 книг і 765 титулів, тексти конституцій наводилися, як правило, у своєму повному обсязі й з вказівками на час та імператора, за правління якого були видані. На відміну від Дигест, присвячених в основному приватному праву. Кодекс систематизував норми публічного права й церковних справ.
У 1-й книзі кодифікувалися постанови, що стосувалися церковного католицького права, джерела права недержавної служби.
У книгах 2—8-й — акти імператорів про цивільні права і судочинство. У 9-й — з кримінального права.
У 10—12-й — з державного управління, фінансів і т. п.
Після офіційного оприлюднення Зводу в трьох частинах подальший розвиток законодавства Юстиніана не зупинився. Ще було прийнято чимало актів, у яких закріплювалися істотні зміни в сфері церковних справ, спадкового права, сімейного права. Після смерті імператора його законодавчу спадщину зібрано також під загальною назвою Новел, що згодом стали розглядатися як четверта частина Юстиніанова Зводу, хоча ніколи не мали такого офіційного значення.
3)Інституції подавали систематизований виклад загальних правових принципів, як вони розумілися в римській юридичній традиції, і основних інститутів, головним чином, приватного права. Формально вони мали служити офіційним джерелом для початкового вивчення права, але в силу того значення, яке надавав Юстиніан проведеній кодифікації, узагальнені догматичні визначення набули сили закону.
Основними джерелами при упорядкуванні Інституцій стали однойменний твір кла-
сичного юриста Гая, а також твори юристів Флорентина, Марсіана, Павла й Ульпіана.
За традицією, упорядники розділили Інституції на 4 книги.
У першій книзі даються загальні відомості про правосуддя й право, про правовий статус осіб, про вільновідпущенників, про шлюб, про батьківську владу, про опіку й піклування.
Друга книга присвячена речовому праву. У ній докладно розглядаються нові засоби розподілу і придбання речей, їх властивості. Тут же говориться про заповіти й легатів.
У третю книгу включені титули, що відносилися до успадкування без заповіту, ступеня когнатського родичання тощо. У цій же книзі викладаються загальні положення про зобов’язання й обставини укладання договорів, висвітлюються окремі їх види.
На відміну від Інституцій Гая зобов’язання з деліктів включені в четверту книгу, де особливо докладно розглянуто закон Аквілія про відшкодування збитків. Далі розбираються питання захисту прав (різні види позовів й інтердиктів).
У заключній частині Інституцій Юстиніана додані два титули, де перераховані обов’язки людей і різні види злочинів, які особливо були розроблені в імператорському законодавстві (образа його величності, прелюбодіяння, батьковбивство, підробки тощо).
Як історичне джерело Інституції Юстиніана мають меншу цінність, ніж Дигести і Кодекс Юстиніана, але вони характеризуються й безсумнівними позитивними моментами — систематичним, стислим і чітким викладом правового матеріалу з широкого кола питань. Справжній текст Інституцій Юстиніана не зберігся, найдавніша копія відноситься до IX століття.
Здійснена імператором Юстиніаном І, що здобув собі слави найвидатнішого законодавця всіх часів і народів, кодификація римського права заклала основу для подальшого розвитку права.
126
2.3. Інститути римського права
Цивільно-правові інститути: загальна характеристика
Право власності. Пануючою правовою системою в найдавніший період було квіритське, або цивільне право, тобто право, яке пов’язувалося з римським громадянством. Воно розповсюджувалося тільки на римських громадян і виступало як їх особливий привілей.
Історично склалося так, що першою й основною формою власності в Стародавньому Римі була цивільна (квіритська) власність, яка розглядалася як право на повне й виключне панування (користування, володіння й розпорядження) особи над речами, що а) потребували манципаціі, і що, б) не потребували манципації.
Манципація — особливий і складний обряд, який передбачав суворе дотримання встановлених формальностей при продажу землі та будівлі, рабів, робочої худоби та інших речей, операцій, які передбачались за цим обрядом.
Крім манципації, квіритському праву був відомий ще один формальний спосіб переходу права власності — фіктивний судовий спір, що відбувався в присутності претора. Покупець урочисто заявляв, що дана річ належить йому, продавець не заперечував, і претор присуджував річ покупцю. Можна було придбати річ у власність і на підставі тривалого володіння нею. Для рухомого майна строк набуття давності визначався в один рік, для нерухомого — у два роки.
Особливим видом речового права були сервітути— обмежене законом право користуваннячужимиречами, правопроходитичерезсусіднюділянку, правопрогонухудобитощо.
Вкласичний період глибоку й тонку розробку отримало римське приватне право. Воно досягло високого для свого часу рівня юридичної техніки, мало великий вплив на наступну історію права.
Центральне місце в римському приватному праві займало правове регулювання речових відносин. З практичною метою римські юристи використовували різні класифікації речей. Це був поділ речей на манциповані й неманциповані, на рухомі та нерухомі, на вилучені з цивільного обігу й не вилучені, на подільні та неподільні тощо.
Нові, більш складні умови життя, розширення території Римської держави викликали появу нових видів права власності. Квіритська власність, пов’язана з римським громадянством, мала багато незручностей і тому в межах преторського права, було розроблено конструкцію так званої преторської, або бонітарної власності. Для захисту прав бонітарного власника претори використовували й інститути давності набуття.
З розширенням кордонів Римської держави й зростанням чисельності іноземців отримали також визнання й правовий захист провінційна власність (для римських громадян) і власність перегринів.
Вперіод домінату основним засобом переуступки права власності стала так звана
традиція. Тут право власності набувалось за фактом самої передачі речі. Подальший розвиток отримала набута давність. Так, після десяти років сумлінного й безперервного володіння це право визнавалося навіть за перегрінами. Розвивався у цей час і такий вид
речового права як право:
• на чужі речі й земельний сервітут; (наприклад, право пасти худобу на чужому
вигоні і т. д.);
• на суперфіцій (користування будівлею, зведеною на чужій землі) тощо.
Багато нового з’явилось і в заставному праві. Широко розповсюдженою, наприклад, в цей період була вже знайома нам з афінського права іпотека, коли закладена річ залишалась у володінні боржника, поки не прийде строк виконання ним своїх зобов’язань.
Право зобов’язань. В першому періоді історії римського права були відомі два ви-
ди зобов’язань:
• зобов’язання з договорів;
• зобов’язання з деліктів.
127
За римським правом договори мали назву контрактів. Найстарішим контрактом був нексум — договір позики. Він укладався з суворим дотриманням обряду манципації у присутності п’яти свідків і вагаря. Якщо боржник не повертав борг у визначений строк, кредитор мав право «накласти на нього руку» — забрати боржника до себе і тримати як ув’язненого протягом 60 днів. За цей час боржника тричі у базарні дні виводили на форум до претора, де оголошувалась сума його боргу. На третій базарний день боржника продавали в рабство за кордони Риму або навіть вбивали. Лише у 326 р. до н. е. законом Петелія боргове рабство було скасоване.
Дуже давнім був і такий контракт як стипуляція. Формальний характер такого договору виявлявся в проголошенні словесних формул у вигляді урочистого запитання кредитора і такої ж відповіді боржника.
За Законами XII таблиць зобов’язання виникали також із деліктів (правопорушень). Квіритське право до таких деліктів відносило крадіжки й покалічення. У таких випадках на користь потерпілого стягувався штраф (від 25 до 200 асів). Законам XII таблиць відомі й публічні делікти, тобто злочини, які карались від імені римського народу.
У класичний період право зобов’язань було найбільш розробленою частиною римського права. Воно виступало як юридична форма майнового обігу та як засіб покарання за порушення особистих і майнових прав. Отже право зобов’язань регулювало ту сферу цивільно-правового життя, яка охоплювала різноманітні конкретні потреби людей, встановлювало між ними такі юридичні зв’язки, за якими одна особа могла вимагати від іншої певної дії або утримування від дії.
Важливе значення мали розроблені юристами загальні положення про договір (контракт), серед яких: наявність обопільної згоди сторін, добровільність, відсутність обману або погрози. Договори розглядались як непорушні, їх необхідно було суворо дотримуватись.
Усі договори, за класифікацією римських юристів, розподілялись на чотири групи. Підставою для такого поділу була різниця в умовах і формі укладання угоди.
1) Вербальні — це ті договори, юридична сила яких виникала внаслідок певної словесної формули;
2) Літеральні — укладання яких вимагало письмової форми; 3) Реальними були договори, необхідною умовою виникнення яких виступала, крім
простої угоди між сторонами, передача речі одним контрагентом іншому. 4) Консенсуальні — договори, засновані на простій неформальній угоді.
Найбільш розробленими й найменш формальними були консенсуальні договори. До цієї групи належали договори: купівлі-продажу, найму, доручення, товариства.
Подальшого розвитку у класичний період отримали й зобов’язання з деліктів. З одного боку, відбувався процес перетворення низки приватних деліктів у публічні (злочини), з іншого — з’являлися нові види приватних деліктів (обман, погроза тощо).
Шлюбно-сімейне право. Давньоримське право закріпило патріархальну сім’ю, яка, будучи відокремленою господарською організацією, пов’язувалася із суспільством і державою через його голову (pater familias). Типовою формою шлюбу був шлюб із «владою чоловіка». Але дружина частіше за все виявлялася під владою домовладики (батька чоловіка), якщо тільки чоловік не мав самостійного сімейного статусу. Вона повністю поривала зі своїми кровними родичами — когнатами, підпадала під владу нового домовладики й ставала зв’язаною родинними відносинами із членами сім’ї чоловіка — агнатами. Чоловік або домовладика мали над нею необмежену владу, аж до продажу, обернення в рабство або навіть покарання смертною карою.
Такого права не мали раби, перегріни, латини. Тривалий час не дозволялися шлюби між патриціями й плебеями, що знайшла відображення в Законах XII таблиць. Але законом Канулея (445 рік до н. е.) ця заборона була скасована.
Шлюб міг укладатися в різних формах, в тому числі шляхом релігійного обряду у вигляді фіктивної купівлі дружини (по типу манципації) або ж внаслідок фактичного спільного проживання чоловіка й дружини протягом року. В останньому випадку влада чоловіка не виникала, якщо дружина щорічно відлучалася з будинку чоловіка на 3 ночі.
128
Шлюб припинявся у випадку:
•смерті одного з подружжя або втрати ним правоздатності,
•розлучення, яке було в найдавніший період рідким явищем і допускалося тільки з ініціативи чоловіка в суворо визначених умовах (прелюбодіяння дружини або вигнання плоду).
Діти не могли самостійно придбати майно, все куплене ними ставало власністю батька. Зобов’язання, прийняті на себе сином, не зв’язували батька. Але потерпілий міг притягнути батька до майнової відповідальності у разі делікту, вчиненого підвладним членом сім’ї.
Зацікавленість глави сім’ї в залученні додаткової робочої сили призвела до розвитку інституту усиновлення, процедура якого здійснювалася в народних зборах у присутності понтифіків. Усиновлення відбувалося також шляхом триразового фіктивного продажу члена сім’ї у рабство, а потім з уявною переуступкою прав, яка вела до звільнення сина від влади батька. Найдавніше римське право знало також опіку, яка встановлювалася над малолітніми й жінками, що не вийшли заміж, а також нагляд за божевільними й марнотратниками.
Характерною рисою класичного періоду є прогресування розкладу патріархальної сім’ї. Розповсюдження шлюбу з чоловічою владою вже до II ст. н. е. значно зменшилося, а проживання дружини в будинку чоловіка протягом року вже не спричиняло автоматичного виникнення влади чоловіка. Ставала поширеною нова форма шлюбу без чоловічої влади. Жінка, одружуючись так, не поривала зі своєю колишньою сім’єю, зберігала певну майнову самостійність, отримувала деякі права відносно дітей.
Шлюб без чоловічої влади міг бути легко розірваний за взаємною згодою сторін, а також на вимогу однієї з них. На загальному фоні кризи римського рабовласницького суспільства слабшали й сімейні зв’язки, розлучення стали звичайним явищем. Значного поширення набув так званий конкубінат — неоформлене постійне співжиття чоловіка
йжінки. Прагнучи подолати негативні явища у сфері сімейних відносин, імператор Август видав закон, який передбачав санкції за безшлюбність і бездітність. Навіть із двох консулів перевагу по службі отримував той, у кого було більше дітей.
Розклад патріархальної сім’ї виявився й в ослабленні батьківської влади. Припинилася практика продажу дітей, а їх убивство батьком стало розглядатися в посткласичний період як тяжкий злочин. Посилилася майнова самостійність підвладних членів сім’ї. Для заняття землеробством, ремеслом або торгівлею сини значно частіше почали отримувати від батька пекулій — майно, яке син міг залишити своїм спадкоємцям і навіть вступати із приводу даного майна в угоди зі своїм батьком.
Ряд змін зазнав й інститут опіки. Преторським едиктом установлювалася відповідальність зберігача за ведення справ підопічного. Поступово зникала опіка над дорослими жінками, і в посткласичний період їх дієздатність фактично була зрівняна з дієздатністю чоловіків.
Спадкування у римському праві. У римському праві архаїчного періоду існувало два способи успадкування майна вмерлого домовладика: згідно із законом і за
заповітом.
За законом майно переходило до дітей або онуків померлого («підвладним») або до інших агнатів, що перебували з ним у найближчих родинних відносинах. Тільки у разі відсутності агнатів майно передавалося родичам померлого.
Заповіт розглядався як виняток із нормального порядку успадкування, тому він, як правило, затверджувався на народних зборах. Закони XII таблиць вже вказували, що заповітні розпорядження на випадок смерті є непорушними. У заповіті нарівні з встановленням спадкоємця могли міститися й інші розпорядження: призначення зберігачів, звільнення рабів і т. д.
В класичний період пом’якшення суворої батьківської влади, що скріпляла раніше патріархальну сім’ю, визначило і основні напрямки розвитку спадкового права. Преторським едиктом значно розширювалося коло спадкоємців за законом. Крім підвладних членів сім’ї (агнатів) спадкоємцями ставали, зокрема, когнати аж до шостого колі-
129
на рідства, дружина, що пережила чоловіка й ін. Ослаблення минулого значення агнатської системи родичання й визнання в спадковому праві когнатського, заснованого на кровному зв’язку, було поступово закріплено в імператорському законодавстві.
Преторський едикт змінював і форму заповіту, встановлення якого вже не вимагало використання складної процедури (за допомогою «міді й ваги»). Заповіт, як правило, став складатися не в усному, а в письмовому вигляді, але з дотриманням певної форми. Лише солдатські заповіти в період принципату не вимагали формальностей.
Упосткласичний період, нарівні з приватними заповітами, які складалися в присутності семи свідків, в практику увійшли так звані публічні заповіти, запозичені з грецького права, що складалися в присутності магістратів з внесенням у протокол місцевої влади або з передачею на зберігання в імператорський архів. Посилилися обмеження заповітної волі. Так, не визнавалася юридична сила за заповітами, в яких без достатніх підстав позбавлялися майна законні спадкоємці. Збільшився при складанні заповітів розмір обов’язкової частки (до 1/3 майна) для законних спадкоємців.
Більш широке розповсюдження в цей період отримало встановлення в заповітах легатів (заповітних відмов), згідно з якими спадкоємець зобов’язаний був видати певну частину майна особі, вказаній спадкодавцем. Для захисту інтересів спадкоємця в законодавчому порядку в I ст. до н. е. було встановлено, що при видачі майна у вигляді легатів він може зберегти за собою принаймні одну чверть спадщини. Розпорядження про видачу частини майна будь-якій особі давалися і без складання заповіту (наприклад, особам, які формально не могли бути спадкоємцями по заповіту — перегрінам, жінкам і т. д.). Такі розпорядження, що отримали назву фідеікомисів, не були спочатку обов’язкові для спадкоємців. Але в період імператора Августа їм була надана юридична сила.
Укінці посткласичного періоду (особливо в кодифікації Юстиніана) більшість фідеікомисів практично злилися з легатами.
Злочини і покарання
Злочини й покарання в першому періоді історії римського права. В архаїчному періоді ще є сліди родового ладу, із властивими йому рисами: делікти переслідувалися в порядку приватного обвинувачення й носили характер позову до кривдника, право було пов’язане з релігією. Але дуже рано стали виділятися злочини: 1) публічного й
2) приватного характеру.
До першої групи відносилися:
•по-перше, злочини проти Римської держави: зрада або спільництво з ворогом і опір владі, зв’язаний із застосуванням насильства;
•по-друге, вбивство, образа дівочої або жіночої честі, підпал, лжесвідчення, винищування, викрадення й чаклунство на посіви, порушення межових знаків тощо.
Завдяки тісному зв’язку права з релігією цілий ряд дій вважався образою богів і, крім звичайного покарання, вимагалося релігійне прокляття або очищення перед ображеними богами. До злочинів сакрального характеру відносилися: порушення патро-
ном своїх обов’язків перед клієнтом, порушення клятви й присяги, порушення межових знаків, посягання на особу народних трибунів тощо.
Злочини публічного характеру, перераховані вище, спричиняли, за законами XII таблиць, смертну кару, що застосовувалася шляхом задушення, відсікання голови, ски-
дання з Тарпейської скелі, спалення, утоплення й ін. У першу половину республіки рим-
ські громадяни могли уникати смертної страти, віддалившись добровільно у вигнання.
До другої групи відносилися крадіжка, посягання на особу, знищення й пошкоджен-
ня чужих речей. Система покарань, що застосовувалася до злочинів цієї групи, була побудована на з’єднанні принципу таліону з принципом композиції (грошове відшкодування збитків). Застосовувалися також тілесні покарання і страта. Причому проводилася диференціація в покараннях для рабів і для вільних. За законами XII таблиць за крадіжку раба піддавали биттю батогами і скидали з Тарпейської скелі, а вільну люди-
130