ну, якщо вона була захоплена на місці злочину, після бичування віддавали в розпорядження потерпілого.
Аналогічно з афінським правом, злодій, захоплений на місці злочину вночі або навіть вдень, якщо він чинив опір із зброєю в руках, міг бути безкарно вбитий. Треба було тільки, щоб той, хто захопив злодія, негайно зібрав криком народ. В інших випадках злодій платив пеню потерпілому.
Злочини й покарання у класичному періоді. У республіканський період з’явля-
ються поняття провина, необережність і випадок. Такою, що каралася, була тільки умисна дія, що містила в собі склад злочину. Тому, наприклад, необережне вбивство не спричиняло покарання. У період монархії стали притягувати до карної відповідальності й за необережні дії подібного роду.
Під час республіки замах не відокремлювався від здійснення злочинної дії й карався так само, як і злочин. В монархічний період проводилася різниця між цими діями, й юристи стали рекомендувати більш м’які заходи покарання при замаху на злочин, який не було доведено до кінця. Винятком з цього стала змова проти існуючого ладу, яка вважалася злочином навіть у тому випадку, коли було прийнято тільки рішення, а справу не здійснено.
Була такою, що каралася, співучасть. Співучасник, який сприяв виконавцеві допомогою й радою, зазнавав однакової міри покарання з виконавцем. З’явилося поняття осудності. Установлювалося точне поняття необхідної оборони, яка допускалася тільки в тому випадку, коли потерпілому загрожувало насильство.
Разом з цим треба відмітити існування такого пережитку самосуду, як убивство батьком заміжньої дочки і її коханця, застигнутих на місці «злочину». Чоловік, як правило, цим «правом» не користувався. Він міг убити коханця тільки в тому випадку, якщо останній був «низького» походження.
Досить характерним для цього періоду було розширення кола публічних злочинів унаслідок включення в нього цілої низки злочинів, що вважалися раніше приватними, а також зовсім нових. Публічні злочини розподілялися на чотири категорії: 1) злочини проти держави, 2) проти релігії, 3) проти моральності, 4) проти приватних осіб.
До першої групи, крім зради й озброєного опору владі, були додані злочини, передбачені низкою спеціальних законів «про образу величності», виданих в I ст. до н. е. За часів республіки за цими законами переслідувалися: замах на безпеку держави, образа величності римського народу, нанесення збитку державі, опір интерцессії трибунів або виконанню магістратами їх функцій і т. д. При розгляді справ за цими злочинами бралися до уваги свідчення жінок, а наклепники залишалися непокараними.
В монархічний період поняття цих злочинів дуже розширилося. До них відносилося все те, що ображало персону принцепсів, причому не тільки дії, але слова, жести, навіть думки й мрії. Крім «образи величності» римського народу, а потім принцепса, до зло-
чинів проти держави відносилися: казнокрадство, хабарництво, використання недозволених коштів під час виборчих кампаній і участь в організаціях, які переслідували ці цілі, спекуляція продовольством і участь в торгових кампаніях подібного роду, участь в союзах або організаціях, не дозволених імператором, підробка монети, користування фальшивими засобами й вагою.
Злочини, що віднесено до другої групи (проти релігії), були переважно характерні для часів монархії, в республіканський же період переслідування зазнавали будь-які виключно зухвалі злочини проти встановлених вірувань і культу, а також святотатства. Характерно, що подібного роду дії переслідувалися більше в адміністративному, ніж у судовому порядку.
До злочинів третьої групи (проти моральності) відносилися: перелюбство, тобто співжиття з чужим чоловіком, звідництво, кровозмішення, багатомужество, гомосек-
суалізм та ін.
До публічних злочинів проти приватних осіб були віднесені: вбивство, підпал, насильство, насильне обернення в рабство вільних людей і захоплення чужих рабів без зго-
ди їх господарів, лжесвідчення, стягування за борги відсотків понад встановленої нор-
131
ми. Так само в категорію публічних злочинів проти приватних осіб були занесені в цей період різні види кваліфікованої крадіжки: крадіжка зі зломом, нічна крадіжка, кра-
діжка в лазнях, крадіжка худоби та ін.
До четвертої групи приватних злочинів відносилися: крадіжка, грабіж, який ра-
ніше не відокремлювався від крадіжки, тілесні пошкодження, образа особи й пошко-
дження чужого майна. Проти грабіжника можна було порушити або карне переслідування, або цивільний позов. Але поєднання того й іншого не допускалося.
Злочини й покарання у посткласичному періоді. Велику роль у карному законо-
давстві цього періоду відігравали акти самих імператорів. Виникла низка злочинів, які потягли за собою санкції, передбачені імператорськими указами. Вони отримали назву
екстраординарних.
Особливо треба зазначити, що ще в часи принципату система покарань набула різко вираженого терористичного характеру. Відновлювалася смертна кара для римських громадян, яка застосовувалася в особливо болісних і варварських формах (спалення,
розп’яття на хресті, утоплення в зашитому мішку, віддача диким звірам на розтер-
зання тощо). Крім смертної кари почали застосовуватися каторжні роботи в державних рудниках з позбавленням всіх прав і оберненням в рабство, висилка у вигляді вигнання за межі вітчизни або у вигляді вигнання з певного місця (в обох цих випадках засланець перетворювався в перегріна), висилка без утрати прав, ув’язнення, майнові штрафи й тілесні покарання.
Дуже широко застосовувалася система конфіскацій. При деяких імператорах в цьому відношенні панувало таке свавілля, що перелякані сенатори й вершники поспішали призначити імператорів своїми спадкоємцями, щоб врятувати себе від сумної долі. Основними ідеями покарання стали розплата злочинцеві й залякування інших.
Разом з тим треба зазначити, що з введенням християнства можна було спостерігати деякий прогрес у карному законодавстві. Так, формально була проголошена рівність всіх людей перед законом, ліквідовані деякі особливо жорстокі форми покарання (розп’яття на хресті, таврування розжареним залізом) і заборона кривавих видовищ у цирках.
У той же час суворого переслідування зазнавали злочини проти моральності: за викрадення жінки незалежно від того, давала вона згоду на це викрадення чи ні, загрожувала смертна кара; застосовувалася страта для жінок за статевий зв’язок із рабами й за кровозмішення. Жорстоко карався гомосексуалізм, за який призначалося спалення. За перелюбство рубали голови.
Взагалі карне право в третьому періоді з його терористичним характером, особливо жорстокими карами для злочинів, спрямованих проти державного устрою й особистості імператора, відображало процес розкладу й загибелі рабовласницького суспільства й держави в цілому.
Потрібно зазначити, що з появою постійної армії у римлян почала складатися особлива група норм, які переслідували військові злочини. Найтяжчими злочинами вважа-
лася зрада й образа начальника, втрата зброї під час війни (каралося смертю). Харак-
терно, що переслідувався замах на самогубство, що вважалося абсолютно неприпу-
стимим для воїна. Каралося перебування на військовій службі шляхом обману й видача себе за воїна (наприклад, рабом). У покараннях до воїнів застосовувався привілей (позбавлення від повішення, віддання диким звірам і висилання в рудники). Але воїнів за один і той же злочин судили суворіше, ніж цивільних осіб.
Норми, що визначали склад військових злочинів і покарання за них, які було вироблено в римському праві, вплинули на карне право середніх віків і навіть нового часу.
Судовий процес у Римі
На відміну від країн Сходу, і навіть грецьких полісів, в римському судочинстві на ранній стадії спостерігалося відокремлення цивільних справ від карних, які, відповідно, розглядалися в межах цивільного й карного процесів.
132
Цивільній процес у Римі. З найдавніших часів особливістю організації судової системи й процесу було те, що вони передбачали дві стадії судочинства: «ін-юре» (in jure)
і «ін-юдиціо» (in judicio).
На першій стадії справа розглядалася у магістраті (як правило, у претора), до якого повинні були з’являтися особисто позивач і відповідач. У Законах XII таблиць передбачалася особлива процедура виклику відповідача позивачем до магістрату. Нез’явлення відповідача віддавало його у владу позивача, який міг «накласти на нього руки», тобто вчинити з ним, як із неоплатним боржником. У претора позивач в урочистій формі заявляв свої претензії до відповідача. У випадку, якщо відповідач погоджувався з позивачем, процес завершувався на першій стадії.
Але, як правило, відповідач також в урочистих словах заявляв про свою незгоду. Сукупність ритуальних і суворо формальних дій, жестів і слів, які здійснювалися на суді сторонами й магістратом, називалася «легіс акціо» (legis actio), а звідси й сам процес отримав назву легісакційного. Існувало п’ять основних легісакційних формул. Найбільш поширеною з них була та, що нарівні з урочистими заявами сторони вносили заставу, яка втрачалася тим, хто програвав справу на користь державної скарбниці. Порушення однією із сторін порядку внесення застави автоматично призводило до програшу справи.
Друга стадія полягала у вирішенні справи по суті призначеним претором суддею або колегією суддів. На цій стадії допускалися представники сторін і захисники (адвокати). Якщо одна зі сторін без поважних причин не прибула до суду, то вона програвала справу. Такий процес не був пов’язаний суворими формами. Судді знайомилися з доказами, вислуховували промови сторін і їх захисників. Рішення суддів було остаточним й оскарженню не підлягало.
З розвитком преторського права на зміну складному й архаїчному легісакційному прийшов формулярний процес. Цей вид процесу затвердився із другої половини II ст. до н. е. після прийняття спеціального закону. У формулярному процесі значно підвищилася роль претора, який перестав бути пасивним учасником сакраментальних обрядів, що здійснювалися сторонами при легісакційному процесі. Він складав висновок (формулу), в якому присяжному судді вказувалося, як потрібно вирішувати дану справу. Поступово претори почали складати нові формули позовів, відходячи від старих законів і звичаїв, керуючись при цьому вимогами торгового обігу й необхідністю зміцнення приватної власності. Створюючи нові формули й позови, претор за допомогою свого едикту сприяв розвитку самого змісту приватного права.
До кінця класичного періоду, а особливо за часів домінату, значного поширення набув екстраординарний процес. Він майже повністю витіснив формулярний процес, і останній уже навіть не згадувався у важливому законі Діоклетіана (294 р.), де мова йшла про ведення судових справ.
В екстраординарному процесі вже був відсутнім традиційний розподіл судочинства на дві стадії: «ін-юре» і «ін-юдиціо». Магістрат, що приймав справу до розгляду, вів тепер її з початку й до кінця, тобто до винесення рішення. Якщо на останньому етапі й притягувався присяжний (третейський) суддя, то він діяв лише від імені магістрату, що його призначив.
Явка відповідача на суд перестала бути предметом турботи позивача. Магістрат, не пов’язаний тепер жорсткими процесуальними рамками, міг сам застосовувати заходи впливу на учасників процесу, примушувати їх до виконання його розпоряджень. Процес перестав бути публічним, проводився в закритих приміщеннях. Якщо раніше судочинство було безкоштовним, то тепер вводилося судове мито, що стало особливо поширеним у період домінату. Хоч цивільний процес у цілому залишався ще усним, основні заяви сторін фіксувалися в судових протоколах, чим було покладено початок письмовому судочинству.
Вводилася апеляція на винесене магістратом рішення. Але, у разі повторного програшу справи, особа, що подавала апеляцію у вищу інстанцію, мала сплатити великий штраф.
133
Карний (кримінальний) процес. Кримінальний процес в Стародавньому Римі засновувався на двох принципах.
По-перше, обвинувачення з будь-якої справи мало надходити тільки від римського громадянина, а не від посадової особи, тобто обвинувачення було приватним. Для того щоб розпочати судочинство, римському громадянинові необхідно було в приватному порядку пред’явити перед судом обвинувачення іншому римському громадянинові.
Висунення обвинувачення відкривало процес. Звинуватців могло бути й декілька, тоді претор своєю владою визначав одного головного. На попередній стадії ставили питання обвинуваченому. Якщо він відповідав мовчанням, це розцінювалося як визнання звинувачення. Одним із законів Юлія Цезаря було введено правило, за яким обвинувачення мало формулюватися письмово й подаватися за підписом громадянина. Обвинувачення вписувалося в судовий протокол, після чого призначався день судового обговорення перед присяжними — як правило, 10-й, 50-й або 100-й після подання обвинувачення. До цього ще можна було відмовитися від свого обвинувачення. Хоча за відмову вже проти самого обвинувача могло бути висунуто серйозне для Риму обвинувачення в наклепі (злісним наклепникам ставили тавро на лобі) або в нецивілізованій поведінці.
На суді обвинувачений мав бути вдягнений у траурне обрання. Йому (як і обвинувачу) могли допомагати захисники із громадян, а також патрон. Судді визначалися жеребкуванням, потім сторони погоджували всі кандидатури. Згідно з законом Ватінія (57 р. до н. е.) можна було відвести навіть всі кандидатури.
Судове засідання починалося із заслуховування обвинувачення, потім відбувався обмін промовами сторін, а пізніше, при необхідності, проводилося випробування доказів. Основними доказами вважалися свідчення свідків. За звинуваченням у державних злочинах свідчення мали право давати й жінки, і раби. Раби свідчили тільки під тортурами. Якщо вони свідчили проти свого пана, то після процесу вважалися вільними. За часів правління Августа вперше було піддано тортурам при наданні свідчень римського громадянина. Документи (офіційні акти, листи) мали представлятися не пізніше трьох днів до початку судового засідання.
При обміні промовами сторони повинні були знаходитись в рівному положенні. Час промови вимірювався, як у Стародавніх Афінах, за допомогою водяних годинників — клепсидрів. Після випробування доказів наступав час рішення.
По-друге, рішення виносилося присяжними за більшістю голосів. З 139 р. до н. е.,
згідно із законом Габінія, було введено бюлетені для таємного голосування в народних зборах, з 137 р. н. е. їх було прийнято і в судах. При обвинуваченнях у державних злочинах голосування завжди залишалося відкритим (підійманням рук). За правління Сулли було встановлено, що вид голосування визначався угодою сторін. Підрахунок голосів проводився обов’язково гласно і рівність тлумачилася на користь обвинуваченого. Узагалі присяжні могли винести троякий вердикт: «виправданий», «звинувачений» і «справа не з’ясована»; останнє також знімало обвинувачення, але ніби залишало під підозрою.
Після завершення розгляду справи, але до оголошення вироку, могла бути призначена відстрочка — в цей час обвинувачений ще міг залишити місто, визнавши себе тим самим винним. Після виголошення вироку покарання негайно приводилося у виконання. Від негайного покарання звільнялися тільки вагітні жінки. При засудженні на страту могла бути надана відстрочка в 10 днів: передбачалося, що за ці дні громадянин сам покінчить з собою, що зніме хоч би частково ганьбу із прізвища.
Такий порядок судочинства зберігався до початку III століття. Але вже в період принципату він почав витіснятися новим. За правління імператора Августа остаточно зникло право апеляцій до народних зборів: карну юрисдикцію здійснювали або Сенат, або комісії суддів. В I ст. права комісій поступово перейшли до префекта міста, у провінціях — до намісників або легатів. Вони, як і деякі інші вищі чиновники, отримували права карного суду за особливим розпорядженням імператора — поза звичайним порядком — звідки і з’явилася назва екстраординарного. Судді імператора отримували
134