Національного конвенту з конституційною владою. Законодавчо встановлений новий порядок проведення виборів у конвент говорив про посилення демократичного змісту політичного режиму. Вони мали проводитися на основі загального виборчого права (чоловічого), за яким правом обирати наділялися всі французи віком 21 року з річним цензом осілості, котрі працювали (тільки не обслугою) і мали самостійний заробіток.
З вересня 1792 р. — по червень 1793 р. юридично конституювалася республіка на основі нових конституційних рішень Національного конвенту. Вибори до Конвенту завершились у вересні 1792 року. Найбільш серйозним показником радикального політичного процесу, що відбувався у країні, була відсутність у Конвенті конституціоналістів (фейянів).
Конвент відкрився 21 вересня 1792 р. в обстановці національного піднесення з приводу перших перемог реорганізованої патріотичної армії над монархічною інтервенцією. Першими його рішеннями були скасування монархії, анулювання Конституції 1791 р. і проголошення 25 вересня 1792 р. Франції республікою. Встановлена у Франції республіка з цього часу й до відновлення монархії Наполеоном Бонапартом отримала узагальнену назву — Перша республіка.
Перша республіка та її модифікації
Жирондистська республіка. Цей вид республіки характеризувався наявністю двох основних органів влади: Національного Конвенту і Тимчасової виконавчої ради, що за-
мінила усунутий уряд. У новій системі виконавчої влади відсутня посада глави держави. Його функції були зосереджені в руках уряду. Очевидно, це відбулося за двома причинами: а) ще не було достатнього позитивного досвіду в цій сфері (пройшло усього лише п’ять років після обрання президента в США. — Л. Б., С. Б.); б) існував т.зв. синдром «проти-єдиновладдя», обумовлений негативним досвідом правління монархів.
Утворена республіка проголошувалась єдиною й неподільною, що значно посилювало унітаризм у Франції. Для тих, хто замірявся на ці початки державно-політичного устрою, покаранням встановлювалася страта. Треба відзначити, що ця доля спіткала колишнього короля — Людовика XVI, котрий за вироком суду був страчений 21 січня
1793 року.
Паралельно з законодавчою діяльністю конвенту велася робота над новою конституцією. Вона супроводжувалася політичною боротьбою між жирондистами-респу- бліканцями і ліворадикальним крилом якобінців. Переможцями в цій боротьбі стали якобінці, які на початку червня 1793 р. змогли відтіснити з уряду і Конвент жирондистів.
На третьому етапі (2 червня 1793 р. — 27 липня 1794 р.) з приходом до влади широкого блоку революційно-демократичних сил — якобінців революційна боротьба досягла своєї кульмінації, завдяки чому були знищені самі корені феодальної системи, проведені глибокі демократичні перетворення, ліквідована погроза контрреволюційної інтервенції коаліції європейських держав та реставрації монархії. 24 червня 1793 р. була прийнята нова Конституція, в якій підтверджувалося встановлення республіканського ладу у Франції. Форма правління цього періоду отримала назву якобінської респу-
бліки.
Якобінська республіка. Конституція якобінців відкинула принцип поділу влади як такий, що суперечив, на думку Ж.-Ж. Руссо, ідеї народного суверенітету, котрий виступає як єдине ціле. Прагнення якобінців об’єднати представницькі органи з безпосередньою демократією знайшло відображення в тому, що обраний на один рік Законодавчий корпус (Національні збори) з ряду найважливіших державних питань (кримінальне, цивільне, фінансове законодавство) міг лише пропонувати закони. Набували вони чинності лише тоді, коли «ратифікувалися» на місцях у відповідному порядку (якщо одна десята частина первинних зборів у більшості департаментів через 40 днів після його розсилання не виступали проти нього. — Л. Б., С. Б). Національні збори зі списків,
314
висунутих первинними департаментськими зборами, мали обирати Виконавчу раду з 24 чоловік, що була відповідальною перед ними. Передбачені конституцією нові органи влади, на практиці однак не були створені, що пояснювалося нестабільністю як внутрішньої, так і зовнішньої ситуації у країні.
Передбачена Конституцією 1793 р. специфічна форма правління французької держави представляє певний інтерес. Але набагато цікавішим і за своїми наслідками досить повчальним для сьогодення є зміст політичного режиму, котрий за часів якобінського правління визначався «революційною практикою». У системі органів державної влади головне місце посідав Конвент, у межах якого, по суті, воєдино злилися законодавча й урядова влада. Влада на місцях передавалася комісарам, яких призначав уряд. Діяльність уряду мала надзвичайний характер і підпорядкувалася менш суворим правилам. Зайнятий, головним чином, суспільною безпекою, він узагалі міг бути осторонь від права, оскільки всі дії урядовців визначалися революційною необхідністю. Ці принципи революційного уряду, котрі, на думку Робесп’єра, відрізнялися від конституційного, були сформульовані ним 25 грудня 1793 р. і стали фактично ідейно-політичною і практичною програмою якобінського режиму, заснованого: 1) на диктатурі виконавчої влади, що практично злилася з законодавчою; 2) на диктатурі однієї політичної течії — якобінців, що привласнили собі право тлумачити революційну необхідність.
Радикалізм політичної перебудови закономірно супроводжувався ліворадикальною соціальною політикою. У тих умовах вона мала частково утопічний, частково популістський характер загравання з міськими низами, що поступово залишилися єдиною соціальною опорою уряду і течії якобінців. Уряд здійснив серію примусових позик у багатих людей, що були замаскованою конфіскацією; увів тверді заходи для обмеження торгівлі, особливо продуктами першої необхідності (максимуми цін), трудову повинність, заборону на створення будь-яких робочих об’єднань і страйку.
Ця політика, що супроводжувалася утопічними на той час спробами соціальної перебудови, закономірно приводила революційний уряд якобінців і Конвент до ізоляції. Подолання її насильницькими засобами, тим більше в умовах воєнного часу, закономірно переростало у громадянську війну. В особливих умовах Франції кінця XVIII ст. основною формою цієї війни стала політика відкритого терору, що обдумано проводився якобінцями та революційним урядом під приводом боротьби за нову мораль і «порятунок батьківщини».
Основним знаряддям цього терору стала нова революційна юстиція на чолі з надзвичайним кримінальним судом — Революційним трибуналом, що як міру покарання застосовував тільки страту. Декретом від 10 червня 1794 р. терористичній спрямованості Ревтрибуналу була додана законна підстава. Відповідно до декрету, «революційний трибунал заснований для того, щоб карати ворогів народу». До них зараховували всіх, хто закликав до відновлення королівської влади, підтримував зносини з ворогами республіки, поширював чутки проти влади, «послабляв чистоту революційних принципів» тощо.
Одночасно обвинувачення у ворожій діяльності розкололи і сам урядовий табір. Внутрішні чвари й терор остаточно ізолювали угруповання Робесп’єра, Сен-Жюста, Кутона від лівоцентристської частини Конвенту. Спираючись на зростаюче невдоволення у країні, на зміцнілу армію, що стала реальною політичною силою під командуванням нових революційних генералів, центристи на чолі з Тальєном і Баррасом вчинили т. зв. термідоріанський переворот. Наприкінці липня [26—27 липня (8—9 термідора)] 1794 р. диктатура якобінців була ліквідована: Робесп’єр і його 22 найближчих соратники страчені. Велика Французька революція вступила в останній, четвертий етап свого розвитку.
Директоріальна республіка (1794—1799 рр.). Поразка якобінців, прихід до влади термідоріанців суттєво видозмінили республіканську форму правління у Франції. За прийнятою в 1795 р. новою Конституцією, вищим органом законодавчої влади ставав Законодавчий корпус, котрий складався з двох палат: верхньої — ради старійшин і нижньої — ради п’ятисот. Нижня палата складала законопроекти, які за-
315
тверджувалися чи відхилялися радою старійшин. Члени Законодавчого корпусу обиралися виборщиками, якими могли бути особи, котрі досягли 25-річного віку, мали права громадянина та володіли майном, вартість якого була б не нижче заробітної плати робітника за 200 днів.
Виконавча влада доручалася Директорії у складі п’яти членів, що призначалися радою старійшин з кандидатів, висунутих радою п’ятисот. Директорії належало право призначення міністрів, командуючих арміями та інших вищих посадових осіб. Щорічно Директорія поновлювалася одним членом. Головували в ній по черзі всі члени протягом трьох місяців.
Оскільки в системі владних відносин цієї республіки провідну роль відігравала Директорія, форму правління Франції цього періоду визначимо як директоріальну респу-
бліку.
Консульська республіка (1799—1804 рр.). Директоріальна республіка виявилася недовговічною. Ситуація в державі склалася так, що термідоріанці опинилися між двома конфронтуючими соціально-політичними силами: з одного боку, міські трудящі, які страждали від безробіття й загального триваючого погіршення рівня життя, а з іншого — дворянство, котре активізувала свої реакційні дії. Це змушувало термідоріанців боротися на два фронти: виступаючи проти народу, вони шукали підтримки правих; страх перед дворянською реакцією змушував їх іти на тимчасову угоду з лівим крилом демократів. «Політика гойдалки», як називали її сучасники, свідчила про внутрішню неміцність директоріальної республіки.
Свій політичний порятунок правлячі кола бачили насамперед у встановленні такої форми правління, за якої на чолі держави стояла б «сильна особистість», котра б за необхідністю могла захистити інтереси великих підприємців від правих та лівих з допомогою навіть зброї. У стабілізації була зацікавлена і значна частина селянства, що прагнула зберегти придбану в ході революції землю.
Найбільшу підтримку й довіру одержав генерал Наполеон Бонапарт, котрий мав широку популярність завдяки перемогам, здобутим французькими військами під його командуванням (особливо в Італії та Єгипті).
У 1799 р. (9—10 листопада або 18—19 брюмера за республіканським календарем) Бонапарт за допомогою військ розігнав Законодавчий корпус, скасував Директорію й незабаром замінив конституцію 1795 р. новою Конституцією 1799 року.
Конституція заклала принципи нової влади: верховенство уряду й представниц-
тво за плебісцитом, а також визначила її формальні атрибути. Останнє було зроблено з урахуванням досвіду римських часів: їх прихильником був Наполеон Бонапарт.
Уряд складався з 3-х консулів, обраних терміном на 10 років. Перший консул наділявся особливими повноваженнями: він здійснював виконавчу владу, призначав і зміщав на власний розсуд міністрів, членів Державної ради, послів, генералів, вищих чиновників місцевого управління, суддів. Йому належало право законодавчої ініціативи. Другий і третій консули мали дорадчі повноваження. Конституція призначила першим консулом Наполеона Бонапарта.
Як органи законодавчої влади засновувалися: Державна рада, Трибунат, Законода-
вчий корпус та Охоронний сенат. Законопроекти могли пропонуватися тільки урядом, тобто першим консулом. Державна рада здійснювала редагування цих законопроектів. Трибунат їх обговорював. Законодавчий корпус приймав або відкидав їх цілком без дискусій. Охоронний сенат їх затверджував.
Змушені розглядати тільки те, що пропонувалося урядом, ці органи (жоден з них не мав самостійного значення) лише маскували єдиновладдя першого консула. Процедура їх формування ще більше підсилювала їх залежність від виконавчої влади. Члени Державної ради призначалися першим консулом. Охоронний сенат складався з довічно призначених членів (надалі вони обиралися самим Сенатом із кандидатів, висунутих першим консулом, Законодавчим корпусом і Трибунатом). Члени Законодавчого корпусу і Трибунату призначалися Сенатом.
316
Державний апарат формувався на виборчому праві, яке зазнало суттєвих змін. Усі чоловіки, котрі мали французьке громадянство, повинні були брати участь у виборах по комунах. Обранню підлягала 1/10 частина громадян комуни. Ці особи включалися до списку обраних по всіх комунах дистрикту. Вони обирали зі свого складу наступну 1/10 частину. Аналогічним чином обиралася 1/10 частина за «департаментськими списками», і далі за «національним списком». Особи, включені до цих списків, призначалися вищими чиновниками на вакантні посади в державному апараті відповідного рівня (з комунального списку на посади в комуні, з департаментського — в департаменті і т. д.). Така система ліквідувала всі прогресивні завоювання у сфері виборчого права часів революції. Вибори були фікцією, оскільки чиновники мали практично свободу вибору при призначенні на відповідні посади. Подібна система в цілому стала відома як «представництво за плебісцитом». З парламентським ладом було покінчено, мінімум демократичних свобод, що ще залишалися, був знищений.
Через рік було скасовано виборне місцеве самоврядування: встановлювалася ієрархічна підпорядкованість усіх посадових осіб першому консулові. Процес централізації та бюрократизації державного апарату досяг свого логічного завершення.
§4. Революції середини ХІХ століття в Німеччині та їх вплив на становлення держави нового типу
4.1. Соціально-економічні та політичні передумови революцій у Німеччині
Передумови виникнення революційної ситуації в Німеччині почали складатися з початку XIX століття. У той час Німеччина все ще лишалася, хоч і номінально, «Священною Римською імперією Германської нації», котра мала у своєму складі більше 300 великих і зовсім малих держав. Серед них, як відомо, виділялися Пруссія й особливо Австрія.
Усі ці держави формально вважалися підпорядкованими імператорові, але на практиці мали повну незалежність. Дворянство, неоднорідне за своїм складом, перебувало у ленній залежності або від князів, або від імператора. Міське населення складалося з так званих патриціанських родин, що їх очолювали міські представницькі установи, бюргерів і ремісників. Селяни здебільшого були кріпаками. Порівняно з Англією і Францією Німеччина перебувала на більш низькому рівні економічного, соціального й політичного розвитку.
Французька революція в особі Наполеона І, за влучним висловленням Ф.Енгельса, «паче громова стріла, вдарила в цей хаос, званий Німеччиною». Наполеон ліквідував «Священну Римську імперію Германської нації», перекроїв карту Німеччини: з 51 вільного міста він залишив усього п’ять, інші передав найбільш сильним державам, поклавши початок подальшим територіальним перерозподілам, зробленим уже після поразки Франції і зречення Наполеона (1815 р.).
Поразка Франції не відновила архаїчної німецької імперії. Замість неї Паризьким трактатом 1814 р. було утворено так званий Німецький союз, що складався з 34 держав — королівств, князівств, герцогств та чотирьох вільних міст. Кожна з держав, що увійшли до Союзу, була суверенною зі своїм правлінням. В одних державах зберігалося самодержавство, в інших створені подоби парламентів (земські збори) і лише в деяких писані конституції фіксували наближення до обмеженої монархії (Баден, Баварія, Вюртемберг тощо). Верховенство в Союзі належало Австрії.
Єдиним об’єднувальним органом Союзу був Союзний сейм, котрий складався з уповноважених від усіх німецьких держав (включаючи Австрію) і вільних міст. Уповноважені суворо дотримувались інструкцій своїх урядів, тоді як для вирішення питань стосовно Німецького союзу була потрібна одностайність членів Сейму. Головувала в Сеймі Австрія.
317
Після Паризького трактату дворянство повернуло собі відібрану Наполеоном владу над селянством, панщину, «криваву десятину» (податок на забиту худобу), феодальний суд. За винятком Баварії, Бадена та деяких інших держав, що входили до іншого, Рейнського союзу, абсолютизм зберіг свої позиції в повному обсязі. Повільно, але буржуазні відносини посилювались і в цих несприятливих умовах. Неухильно розвивалося буржуазне промислове виробництво, особливо Рейнської області, яка більше за інших зазнала на собі економічні й правові нововведення Наполеона. У 1834 р. утворився Митний союз, до складу котрого увійшли Баварія, Пруссія та ще 16 німецьких держав. Керівництво в Союзі належало Пруссії, що претендувала замість Австрії на роль об’єднувальної сили в Німеччині.
4.2. Революція 1848 р. В Німеччині
Посиленню революційних настроїв у Німеччині сприяла французька революція 1848 року. У березні 1848 р. у столиці Пруссії (Берліні) почалася збройна боротьба. Скориставшись цими обставинами, ліберальна частина прусської буржуазії змусила короля та його уряд піти на деякі поступки: знищення поміщицьких судів над селянами і поліцейської влади поміщиків над залежним від нього селянством, поширення суду присяжних на політичні злочини, вибори до Установчого ландтагу (національні збори) тощо.
Крім Пруссії, буржуазно-демократичний рух охопив також інші німецькі держави. Щоб виграти час, необхідний для придушення опору, королі й князі дали свою згоду на скликання у Франкфурті-на-Майні загальнонімецьких Установчих зборів. Сформовані з депутатів від усіх німецьких держав, вони покликані були дати єдиній Німеччині нову, щонайменше федеральну конституцію. Однак збори не виправдали надій німецької демократії. Після тривалих суперечок франкфуртський парламент підготував проект демократичної для свого часу конституції, але він так і залишився проектом, оскільки значна частина членів національних (установчих) зборів роз’їхалися, а ті, що ще залишалися, були розігнані (у червні 1849 р.) урядом Вюртемберга.
Те ж трапилося і з прусськими національними зборами, незважаючи на вироблену ними конституцію країни, складену у стриманих, але ліберальних за змістом статтях: двопалатний парламент, відповідальний уряд, конституційний король (це мало означати встановлення обмеженої монархії замість абсолютної. — Л. Б., С. Б.). Після деяких корінних поправок, унесених до конституції королем і його радниками, були скликані Збори, котрі, на їх думку, мали бути згідливими і зручними. Для цього була створена нова система виборів, яка отримала назву куріальної. Суть її полягала в тому, що виборці — чоловіки, які досягли визначеного віку, — поділялися на три курії. Перші дві курії склали крупні платники податків, до третьої входили всі інші виборці. Незважаючи на свій зовнішній демократизм, виборча система, винайдена у Пруссії, давала безсумнівну перевагу багатим, тому що кількість виборщиків була однаковою у всіх трьох куріях: дві перших курії — незначна купка людей — обирали дві третини виборщиків. Цим і визначався соціальний склад депутатів.
Вибори дали прусському урядові очікуваний результат: з 350 депутатів 250 були чиновниками, і розроблена ними у 1850 р. нова конституція була прийнята. Вона, по суті, оформила дуалістичну монархію у Пруссії: главою виконавчої влади визнавався король, він формував уряд, відповідальний перед ним, мав право законодавчої ініціативи і право абсолютного вета, а також право нічим не обмеженого розпускупарламенту (ландтагу).
Законодавча влада складалася з двох палат. Нижня палата була виборною (за описаною вище схемою), верхня складалася — за королівським указом — із принців крові, князів та інших призначених короною перів. Спочатку верхня палата, названа палатою панів, була наполовину виборною, наполовину призначеною. У 1852 р. король задумав перетворити її в цілком призначувану. На вимогу короля, міністр Отто фон Бісмарк «переконав» законодавців з цим погодитися. Однак пізніше у мемуарах Бісмарк визнав
318