це помилкою, оскільки цілком призначувана палата втратила свій престиж в очах народу, а її роль «дублера урядової влади» виявилася очевидною.
Прусська конституція містила також відомі XIX ст. загальнодемократичні положення: свобода зборів і союзів, свобода слова й недоторканність особи, які здебільшого мали декларативний характер.
Усе вищесказане свідчить про поверховий характер німецької революції, котра привела лише до косметичних змін державних форм Німеччини: дуалістичної монархії — симбіозу абсолютної та конституційної монархій, поліцейського політичного режиму завуальованого й закріпленого в конституції «демократичною фразеологією». Великою проблемою залишалася форма державно-територіального устрою Німеччини, що навіть під конфедерацію не підходила. Це був швидше міждержавний союз, у якому з середини ХІХ ст. почалася боротьба за гегемонію між Пруссією й Австрією. Які результати цієї боротьби, як вона вплинула на становлення та розвиток у Німеччині держави нового типу, ми довідаємося з подальшого викладу матеріалу.
§5. Буржуазна і капіталістична держави — держави перехідного типу
У попередньому викладі матеріалу ми свідомо обійшли питання про назву нового типу держави, що виникла. Держави станово-кастового суспільства, які передували цьому типові, справедливо називалися рабовласницькими й феодальними, оскільки являли собою політичні інститути, котрі юридично й фактично представляли інтереси привілейованих класів — рабовласників та феодалів. Ідеалом же нової епохи — епохи громадянського суспільства — стала рівність усіх людей, а держава, відповідно, — політичним інститутом, який має представляти їх інтереси, створювати умови для реалізації цієї рівності. Однак запропонована раніше Ж.-Ж. Руссо назва «суспільна держава» (ще придатнішою є, на нашу думку, «загальнонародна держава», використана опісля у СРСР. — Л. Б., С. Б.), яка цілком би підходила для позначення сутності нового типу держави, закріпилася лише в перших програмних і конституційних документах періоду революції. За новим типом держави, однак, міцно усталилися назва «буржуазна». Чи справедливо це?
5.1. Основні риси буржуазної держави
На поставлене питання можна дати ствердну відповідь, оскільки на користь цього є достатні аргументи.
По-перше, буржуазія (під нею розумівся третій стан — жителі міста), домігшись через розвиток товарно-грошевих відносин економічної могутності, але не володіючи політичною владою, стала основною рушійною силою в боротьбі за створення безстанового (громадянського) суспільства. Завойовуючи політичну владу, буржуазія того часу відіграла вирішальну роль у зламі старої державної машини, руйнуванні соціальних основ феодального ладу. Хрестоматійно основним у буржуазних революціях поряд з роз-
гляданим нами питанням про політичну владу було земельне питання.
У США питання про землю перебувало в іншій площині, ніж у країнах Європи. Це зумовлено особливостями соціально-економічного розвитку та географічним розташуванням штатів, потребою освоєння великих територій. У континентальних країнах становище було іншим. Землі належали старому привілейованому класові феодалів, вони були його основною економічною опорою. І якщо вирішення питання про владу в революції було пов’язане з відстороненням від політичного впливу дворянства, то вирішення питання про землю позбавляло його колишньої економічної могутності.
В Англії питання про землю виникло ще в роки першої громадянської війни. Зі скасуванням єпископату (1643 р.) землі єпископів та роялістів були конфісковані, пущені в розпродаж (за високу ціну. — Л. Б., С. Б.) і значна частина з них опинилася в руках буржуазії і джентрі. Закріпити статус цих земель був покликаний Акт 1646 р. про скасу-
319
вання системи феодальних лицарських утримань і перетворення їх у вільні утримання, тобто у фактичну власність власників. Це сприяло ще більшому посиленню буржуазії, в той час як стосовно до селян суттєвих змін не відбулося: власниками землі не стали копігольдери, котрі залишалися в поземельній залежності від лендлордів, парламент підтвердив законність обгороджень селянських земель.
У Франції земельне питання вирішувалося поетапно, залежно від того, яка політична течія перебувала при владі. Початок було покладено актом Установчих зборів (4— 11 серпня 1789 р.), у якому передбачалося наділення селян землею та звільнення від повинностей за викуп. У подальшому — це ціла низка законів, які закладали основу новій формі господарювання: «Про знищення залишків феодального режиму» (25.08.1792 р.); про страту для осіб, котрі вимагають зрівняльного перерозподілу землі (18.03.1793 р.), якобінський Декрет від 17 липня 1793 р. «Про остаточне скасування феодальних прав», за яким без будь-якої винагороди скасовувалися всі колишні феодальні права. Ужиті заходи мали відповідні соціально-політичні наслідки: вони перетворили селянство в масу дрібних власників, що стали поповнювати ряди буржуазії.
Звідси виходить, по-друге, що на початковому етапі свого становлення нова держава дійсно є державою буржуазною, оскільки вона відображає інтереси більшості населення країни, представленого дрібними власниками-селянами. Однак з розвитком нових соціально-економічних відносин у тій верстві міського населення, що раніше називалася буржуазією, відбувалася диференціація, розподіл на основні два класи: капіталістів і робітників.
Капіталісти — це вже та частина буржуазії, що скористалася результатами революції для накопичення капіталу й досягнення ще більшої економічної могутності, робітники — це частина колишньої буржуазії, котра, не маючи майже ніякої власності і, відповідно, капіталу, змушена була працювати на перших. У цій ситуації держава, на думку капіталістів, повинна відігравати роль «нічного охоронця», регулювати загальні політичні питання й не втручатися у відносини капіталістів та найманих робітників. Невтручання держави за фасадом гасел про рівність можливостей і захист власності породжує з боку капіталістів свавілля в економічних та соціальних відносинах. Але нинішні робітники — вже не ті робітники: з огляду на характер своєї праці і спільності інтересів («нема що втрачати, крім своїх ланцюгів») вони перетворилися в могутній клас, який міг уже чинити організований опір капіталістам, про що свідчать нові революції сер. ХІХ ст. в Європі.
Вихід з цієї ситуації капіталісти побачили у зміні сутності держави, державний механізм котрої мав бути переорієнтований на виконання нових функцій. Основні з них: охорона «священної та недоторканої» приватної власності, а точніше, добутих ними багатств і пов’язаних із цим соціальних можливостей; захист робітників, а також усіх інших верств населення, які в умовах проголошеної революціями формально-юридичної рівності фактичної рівності не домоглися. Будучи економічно сильними, капіталісти проникають у сформовані на «демократичних засадах» органи державної влади, і, таким чином, перетворюють буржуазну державу, що виражає інтереси більшості суспільства, у державу вузькокласову, котра виражає інтереси представників капіталу. «Притягальна» сила останнього призвела до численних революцій, колоніальних експансій, двох світових і безлічі локальних воєн. Від станово-кастового суспільства ця держава, по суті, відрізнялося лише тим, що її фактична (привілейована) сутність ховалася за демократичні форми. Вона фактично була кроком назад на шляху побудови наміченого революціями ідеалу «суспільної держави», але цей крок був об’єктивно зумовлений рівнем розвитку громадянського суспільства на відповідному історичному етапі.
5.2. Ознаки перехідної держави
Вищенаведене дає підстави стверджувати, що у процесі переходу від станово-
кастового суспільства до громадянського буржуазна держава служить своєрідним містком між двома епохами і являє собою державу перехідного періоду. Вона в цілому від-
повідає загальним ознакам держави: має територію, на якій поширюється її суверенітет;
320
суверенітет цей народний, тобто джерелом будь-якої влади є народ; має державний механізм, що здійснює функції, спрямовані на злам старого укладу й побудову нового; сформована на нових економічних принципах податкова система. Разом із тим буржуазна держава як перехідна держава має низку притаманних їй ознак, котрі закономірно знаходять свій прояв на різних перехідних етапах розвитку того чи іншого суспільства.
1.Як уже було відзначено, всі буржуазні держави виникали в результаті соціальних потрясінь—- революцій, народних виступів, воєн тощо.
2.Форми та засоби їх упливу на державне й суспільно-політичне життя, так само як і зумовлені цим впливом темпи й наслідки змін, залежать від рівня дозрівання необ-
хідних для цього буржуазних відносин, або ступеня «чистоти» (від елементів феодального укладу. — Л. Б., С. Б.) ґрунту, на якому мали здійснитися майбутні революційні перетворення.
Уцьому відношенні найбільш сприятливим виявився «ґрунт» майбутніх США, де буржуазія домоглася найбільш швидких, безкровних і міцних успіхів. Основою тому були слабкі паростки феодалізму та особлива духовна атмосфера — відчуття свободи
йвеликих можливостей для самореалізації особистості, що сприяли формуванню американської нації для боротьби з диктатом метрополії. Джерелом цієї духовної атмосфери були перші поселенці, переважно пуритани — носії буржуазного духу. Переслідувані на батьківщині урядом, голландські, а згодом і англійські кальвіністи переселялися в Америку цілими громадами і спочатку відіграли роль свого роду стрижня в економічному, політичному та культурному житті колоній. Крім того, колоністи принесли з собою накопичені століттями в Європі демократичні традиції, що сприяли появі в колоніях органів самоврядування (радників, легіслатур), котрі обстоювали місцеві інте-
реси. Засвоївши ще на батьківщині передові методи господарської діяльності, вони мали можливість упроваджувати їх на сприятливому для буржуазних перетворень ґрунті, де феодальні відносини не мали глибоких коренів.
Також швидким виявився успіх буржуазії у Франції. Але це був успіх іншого роду — успіх, заснований на кардинальному ламанні феодальних відносин, різких соціальних змінах і численних людських втратах. У масштабі всієї країни, варто констатувати, не було ще досить дозрілих нових відносин, котрі б послужили міцною базою для свого розвитку в роки революції й після неї. Зокрема, буржуазні відносини були слабкими у французькому селі. Капіталістичні ферми, що стали в Англії XVIII ст. звичайним явищем, у Франції були рідкістю. Селяни були особисто вільні, але завдяки різним формам оренди та суборенди найбідніша частина з них не позбавлялася залежності остаточно. У їх відносинах з феодалами зберігалися колишні сеньйоріальні відносини. Феодали, у свою чергу, не квапилися стати на шлях підприємництва: такого роду діяльність у Франції все ще вважалася негідною дворянина. Велике купецтво формувалося насамперед у приморських містах і було зорієнтовано на зовнішню торгівлю. Буржуазія охоче купувала посади, тому що становище чиновників, людей мантії, здавалося більш привабливим, ніж ризиковане підприємництво. Нарешті, буржуа нерідко ставали рантьє, купуючи цінні папери й живучи на відсотки з них. Отже, приплив капіталів у виробничу сферу був невеликим. Тому закономірно, що при ламанні старих підвалин успіх французької революції виявився швидким лише на рівні прийняття рішень (законів, декретів тощо). Про це свідчить суперечливий політичний розвиток Франції після революції, про що мова йтиме далі.
Англія в цьому плані є прямою протилежністю Франції. У розвиткові капіталізму тут виявили зацікавленість не тільки місто, але й село, де концентрувалася база для найважливішої в XVI—XVII ст. галузі промисловості — сукнарства. Унікальна ситуація, що склалася, дала свої «плоди»: 1) велика частина дворянства, на відміну від Франції, стала займатися підприємницькою діяльністю; 2) феодали, реалізуючи свої права на землю, зганяли з неї тримачів-селян, створюючи армію пауперів — людей, котрим не залишалося нічого іншого, як стати вільнонайманими робітниками. Відоме «криваве законодавство» сприяло прискоренню цього процесу і, тим самим, створен-
321
ню передумов для розвитку буржуазних відносин, що в них виявилися зацікавленими як представники нових соціальних верств, так і частина старих. «Горезвісний» компроміс буржуазії з феодальними силами під час революції став основою еволюційного соціально-економічного і політичного розвитку Англії після неї, про що мова також піде далі.
3.Рівень зрілості відповідних відносин у роки революції породжує ще ряд особливостей, властивих державі перехідного періоду: різка зміна характеру та масштабів традиційних економічних зв’язків, тимчасовий розлад економіки, ослаблення матеріальної основи держави і правової системи, різке падіння життєвого рівня частини насе-
лення. Становлення нового укладу мало свої втрати. Усупереч очікуванням підвищення рівня добробуту суспільства, селянство під тиском тих, хто встиг «зорієнтуватися в революції», позбавлялося землі й розорялося; закони, що переслідували люмпенів, нічого не мали спільного з гаслами проголошеної загальної рівності; робочий день на фабриках тривав по 14—16 годин; падала роль кваліфікованої праці, а це означало руйнування прошарку дрібних ремісників; безжалісно використовувалася дешева дитяча й жіноча праця. Тому не дивно, що робітники ламали машини. Процеси, які розгорталися, набували сили і зупинити їх вже було неможливо, і країни, в яких вони йшли повільніше, неминуче відтискувалися більш сильними супротивниками.
4.Перехідна буржуазна держава характеризується періодичною зміною державних форм, зміст і темпи зміни яких залежать від співвідношення соціально-політичних сил, що приймають відповідні владні рішення.
Динаміка цих процесів така: на початковому етапі соціально-політичні сили об’єднані загальною ідеєю боротьби з абсолютною монархією й задовольняються вимогою встановлення обмеженої монархії та «слабким» демократичним режимом. По досягненні цього єдність учасників революції розпадається й починається запекла боротьба різних угруповань за владу. На другому етапі, домігшись встановлення республіки й більш демократичного режиму, перемагають помірні течії. На останньому етапі гору беруть радикали, котрі, з огляду на свою позицію «все і сьогодні», приймають невиважені, необдумані та популістські рішення, що вимагають особливих форм й методів їх виконання. Вони, коректуючи форму правління, головну увагу зосереджують на політичному режимі, який набуває характеру диктатури. Такий режим, щоправда, виявляється недовговічним, але може призвести до руху назад або ж реставрації старих державних форм. Ця схема, як ви могли переконатися, особливо чітко проявилася в Англії та Франції.
5.Перехідний стан суспільства містить у собі кілька можливих варіантів подальшої еволюції держави, можливі альтернативні шляхи його розвитку.
Наявність реальної альтернативи в перехідний період, можливість дійсного вибору шляху розвитку держави визначається багатьма об’єктивними та суб’єктивними факторами: економічні можливості держави й суспільства, співвідношення протиборчих сил, здатність їх до компромісів, інтелектуальні можливості новоявлених вождів та політичних лідерів, їх здатність виробити концепцію перехідного періоду не з урахуванням короткострокової вигоди й інтересів, а з урахуванням більш далекої перспективи та прогресивного розвитку держави.
Ці фактори найбільш вдало склалися в США, де перехідний період був найменш хворобливим. «Батьки-засновники» зуміли забезпечити надійну базу для подальшого вдосконалювання американської держави. Дещо іншим було становище в європейських державах, котрі зробили своєрідний крок назад, у бік відновлення монархії. В Англії, слідом за періодом глобального ламання всіх підвалин суспільства, відбувалося поступове повернення до еволюційного шляху розвитку, в тому числі відновлення колишніх форм державності, хоча й з іншим внутрішнім змістом. Королівська влада в Англії втратила свою колишню могутність, а спроби спадкоємців страченого Карла I повернути її закінчилися Славною революцією 1688 р. — мирним переворотом, що заклав основи безконфліктного еволюційного розвитку змісту й форми сучасної англійської держави. У Франції монархічна влада, що була відновлена вже за часів Наполеона І,
322