рігалися пережитки родоплемінної організації. Найдавнішим населенням країни, що заклало основи цивілізації в Міжріччі, були шумери. Від цього народу отримала свою назву держава Шумер, історія якої нараховує сім століть.
На північ від шумерів у Міжріччі мешкали аккадці, що поступово захопили всю територію Шумера і створили досить сильне Шумеро-Аккадське царство, яке проіснувало близько ста років.
Біля 2000 р. до н. е. Міжріччя було захоплено кочовиками — амореями, які перемогли Шумеро-Аккадське царство і розселилися широко на його території. Одним з їх опорних пунктів став Вавилон, що був значним поселенням вже в останньому столітті існування Шумера. Сприятливе географічне положення забезпечило піднесення Вавилону. Він став столицею невеличкого царства. Перші п’ять вавилонських царів значно розширили свої володіння. За часів правління шостого царя — Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. е.) — Вавилон перетворився в столицю величезної держави, яка включала в себе велику частину Міжріччя. Створена Хаммурапі держава, яка одержала назву за назвою її столиці — Вавилон, була значним, але не міцним державним об’єднанням.
Після смерті Хаммурапі Вавилон зазнав ряд важких поразок від своїх сусідів і в 1595 р. до н. е. його було знищено хетами і касситами, що правили Міжріччям біля 400 років.
Нове піднесення Вавилон пережив в VII—VI ст. до н. е., коли з 626 р. по 539 р. до н. е. існувало т.зв. «Нововавилонське царство». У VI ст. до н. е. воно було завойоване персами, а з ІІІ ст. до н. е. фактично припинило своє існування.
2.3.Давньоєврейська державність
Убезпосередній близькості від Вавилону виникла державність і в євреїв. Єврейські кочові племена з’явилися на землях історичної Палестини на початку II тис. до н. е., вийшовши через р. Євфрат. Приблизно в XIII-XII ст. до н. е., у період тимчасового ослаблення впливу Єгипту на держави Палестини і Фінікії, союз споріднених племен із загальною назвою Ізраїль витиснув і підпорядкував собі племена ханаанеїв, що жили там. У результаті асиміляції (мови були близькі) ізраїльський народ сформував загальну осілу цивілізацію з землеробською культурою. У політичному відношенні це була стадія формування надобщинних владних структур. Союз племен управлявся радами родової знаті і так званими «суддями» — виборними вождями. Зберігалися племінні народні збори, але найбільше значення мало внутрішньообщинне управління із беззаперечною владою глави роду-клану.
УXI ст. до н. е. під впливом зовнішньої небезпеки з боку нових племен филистимлян (звідси і грецька назва «Палестина» — Л. Б., С. Б.) ізраїльські общини і племена утворили єдину протодержаву. На зборах представників племен був обраний перший цар Ізраїлю — Саул. Надалі обрання (або загальнонародне затвердження) носія влади стало принципом ранньої державної організації.
Початок формування реальної державної організації визначається за часом правління спадкоємця Саула — царя Давида (кінець XI — поч. Х ст. до н. е.), коли з’явилася наймана армія, і особливо знаменитий біблійний мудрець цар Соломон (X ст. до н. е.). За часів його правління була встановлена тверда система державних податків, постійна армія, система державно-розподільного господарства.
У928 р. до н. е. під впливом різних зовнішніх і внутрішніх чинників єдина староєврейська держава розпалася на два окремих царства: Ізраїльське, що об’єднало більшість із старих племен, із центром у м. Наблус, і Іудейське, із центром у Єрусалимі, де правили нащадки царя Давида. У соціальному відношенні обидва царства були однотипними й еволюціонували в напрямку класового суспільства, але політичні традиції стародавньої державності виявилися недовговічними.
Наприкінці VIII ст. до н. е. Ізраїльське царство було завойовано Ассирією. Іудея, в свою чергу, на початку VI ст. до н. е., потрапила під владу Нововавилонського царст-
33
ва — населення було виселено, почалися десятиліття так званого «вавилонського полону». Пізніше політична спільність єврейського народу відновилася, але Палестина підпала спочатку під владу персів, потім імперії Олександра Македонського і, нарешті, Римської імперії.
2.4. Стародавня Індія
Стародавня Індія — одна з колисок людської цивілізації — розташовувалася на півострові Індостан у міжріччі Інду і Гангу. Першими її жителями були дравіди, яких через століття змінили численні племена, що відрізнялися один від одного укладом життя, мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну з найдавніших світових цивілізацій. Мохенджо-Даро і Хараппа — два найбільших міста того часу — були столицями політичних об’єднань. Джерела не дають достовірних знань про класову структуру і політичну організацію Хараппського суспільства, проте наявні свідчення дозволяють судити про його розшарування і розклад первіснообщинного ладу. У XVIII— XVII ст. до н. е. під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників Хараппа переживала період занепаду. Це пов’язують, у першу чергу, з приходом у серед. II тис. до н. е.
арійських племен.
Період із середини II тис. до н. е. до першої половини I тис. до н. е., який одержав в історії назву ведичного, відзначений утворенням класового суспільства і держави. Значні досягнення в галузі виробництва обумовили розшарування суспільства.
З посиленням соціальної нерівності раджа — військовий вождь племені, що раніше обирався зборами і міг бути усунутий ними, усе більш піднімався над плем’ям, підпорядковуючи собі органи племінного управління. За посаду раджі велася боротьба між представниками знатних і могутніх родів у племені. Згодом ця посада стала спадковою.
Спочатку велику роль продовжували відігравати народні збори, що впливали на призначення царя. Поступово зі зборів одноплемінників вони ставали зборами знаті, наближених царя. Зменшення ролі народних зборів пов’язано з посиленням царської влади.
Органи племінної адміністрації поступово перетворювалися в державні органи. Заняття вищих посад у державній адміністрації було привілеєм рабовласницької знаті. Усе більшого значення набував пурохита — царський жрець, що виступав також астрологом, радником царя.
Племінна дружина поступово переростала в постійне військо на чолі з начальником — сенапаті. Народ обкладався податками, які перетворилися з добровільного підношення вождю племені або дарунка богу, в жорстко фіксовану подать, яка сплачувалася царю через спеціальних чиновників.
Так на базі родоплемінних колективів виникли державні утворення, звичайно невеличкі за територією, які приймали форму монархій або республік.
Самою значною і сильною державою того часу була Магадха. Найвищої могутності вона досягла в IV-III ст.ст. до н. е. при династії Маур’єв, що об’єднала під своєю владою майже всю територію Індостану.
Магадхсько-Маурійська епоха розглядається як особливий етап в розвитку давньоіндійської державності. Це був період значних політичних подій. Створення об’єднаної індійської держави сприяло спілкуванню різноманітних народів, взаємодії їх культур, стиранню вузьких племінних рамок. В епоху Маур’єв були закладені основи багатьох державних інститутів, що одержали розвиток уже в наступний період.
У той же час імперія Маур’єв була конгломератом племен і народів, що стояли на різних ступенях розвитку. Незважаючи на сильну армію, міцний апарат управління, Маур’ям не вдалося зберегти єдність держави. В II ст. до н. е. Індія розпалася на безліч державних об’єднань.
34
2.5. Стародавній Китай
Історія Стародавнього Китаю звичайно поділяється на ряд періодів, що отримали назви від імені правлячих династій:
1. Період Шан (Інь) (XV—XI ст. до н. е.);
2. Період Чжоу (XI—III ст. до н. е.). У цей період виділяються особливі періоди: Чуньцю (VIII—V ст.ст. до н. е.) і Чжаньго — «царств, що борються» (V—III ст. до н. е.).
3. Період Цинь і Хань (III ст. до н. е. — III ст. н. е.).
1. Період Шан (Інь). Перші осередки цивілізації міського типу в Стародавньому Китаї почали виникати в II тис. до н. е. у долині ріки Хуанхе на базі родових груп іньських племен, що перейшли до осідлого способу життя. В іньському Китаї внаслідок розкладу родоплемінних зв’язків, які прогресували, поділу праці, почав виділятися, з одного боку, пануючий прошарок родової аристократії: правитель — ван і його наближені, родичі, сановники, племінні вожді; з іншого — рядові одноплемінники, а також чужаки-іноплемінники, які перетворювалися, як правило, у рабів.
Створення початкового примітивного державного утворення в Шан (Інь) було пов’язане з необхідністю організації виробництва, зрошення земель, запобігання згубних наслідків розливу рік, захисту територій. Це знайшло своє вираження, по-перше, у перетворенні племінного вождя в обожнюваного правителя іньського царства, що володів значною владою, по-друге, в утворенні адміністративного апарату, що складався з численних управителів, воєначальників, жерців і інших, що протистояли значній частині общинників. В епоху Інь почала затверджуватися верховна власність царя на землю. Цьому сприяли уявлення про вана як про земне божество.
2. Період Чжоу. Соціальний і політичний розвиток народів усього басейну ріки Хуанхе було значно прискорене завоюванням царства Інь наприкінці XII ст. до н. е. чжоуськими племенами, які прийшли із заходу і встановили панування над населенням усього Північного Китаю, над безліччю розрізнених родоплемінних колективів, що знаходилися на різних стадіях розкладу родових відносин. Чжоуський ван був поставлений перед необхідністю організації управління величезною територією. З цією метою він передав завойовані землі в спадкові володіння своїм родичам і наближеним, які разом із землею одержували і відповідні титули.
Спочатку влада титулованих власників уділів стримувалася силою центральної влади. Проте в VIII ст. до н. е. авторитетні правителі, що були вірними підданими вану, починали набувати фактично повної незалежності. Влада вана обмежувалася його во- лодінням-доменом. Становлячись місцевими царьками, правителі самі вже давали землі за службу, обростаючи своїми васалами, своїм апаратом управління.
Таким чином, у чжоуському Китаї панувала роздробленість із характерною для неї міжусобицею, що призводила до захоплення то одним, то іншим місцевим царством позицій гегемона, до поглинання ним більш дрібних царств.
Тривалі безупинні війни призвели до економічного спаду, до руйнації іригаційних споруджень і, нарешті, до усвідомлення необхідності зближення народів Китаю. Виразниками нових настроїв стали проповідники конфуціанської релігії, що закликали до об’єднання країни «без пристрасті і знищення людей». Незважаючи на війни, у період Чжань посилилися економічні і культурні контакти різноманітних районів і народів, наслідком чого стало їх зближення, «збирання» земель навколо семи значних китайських царств.
В історії Стародавнього Китаю V ст. до н. е. було переломним етапом. У цей час починають діяти чинники, які привели до об’єднання царств у єдину імперію, де стало панувати конфуціанство як основна політична ідеологія. Завдяки впровадженню залізних знарядь праці відбувався різкий підйом економіки. Освоєння нових земель, поліпшення іригаційних споруджень, зростання сільськогосподарського і ремісничого виробництва сприяли розвитку товарно-грошових відносин, складанню ринку, виділенню купецтва. В цих умовах відбувався інтенсивний розклад общинної і затвердження приватної власності на землю, створення значного приватного землеволодіння.
35
Наслідком цих обставин стало те, що в останньому столітті до н. е. у Китаї виникло протиборство двох тенденцій у розвитку суспільства:
•з одного боку, розвивається значна приватна власність на землю, заснована на експлуатації селян-орендарів, найманих робітників, рабів;
•з іншого — формується широкий прошарок податного селянства, безпосередньо підпорядкованого державі. Це були два можливих шляхи розвитку:
1) через перемогу значної приватної власності на землю — шлях роздробленості, усобиць;
2) через зміцнення державної власності на землю — створення єдиної централізованої держави.
3. Період Цинь і Хань. Носієм другого шляху виступило царство Цинь. У 221 р. до н. е. воно переможно закінчило боротьбу за об’єднання країни. Основи соціальних порядків, державна машина, створені в циньському Китаї, виявилися настільки пристосованими до потреб імперії, що майже без усяких змін були перенесені в Хань. Ставши традиційними, вони фактично збереглися в імператорському Китаї до буржуазної революції 1911—1913 років.
§3. Особливості суспільного ладу країн Стародавнього Сходу
Вище були розглянуті процеси розкладу родоплемінних відносин і виникнення держав у країнах Стародавнього Сходу. Насамперед, ми познайомилися з тією матеріальною базою існування цих країн, тобто із територією, яка є першою і найважливішою ознакою держави. У той же час держава не може існувати без людей, що діють між собою, стають суб’єктами всеосяжної системи суспільних відносин, яку звичайно іменують суспільним ладом. Це питання, на перший погляд, є чисто «історичним» і відноситься до «цивільної» історії. У принципі так, але юрист не може обходитись без знань хоча б таких основних елементів суспільного ладу, як форма власності, що складає основу економічного життя держави, соціально-класова структура суспільства, основні риси духовного життя й ін., які мають вирішальний вплив на форми й зміст державноправових інститутів цього суспільства.
3.1. Загальні риси суспільного ладу давньосхідних країн
Як і на етапі виникнення протодержав, однією з основних соціальних форм, що відіграла вирішальну роль в еволюції давньосхідних суспільств державної епохи, була сільська община. Вона значною мірою визначала характер політичної влади в цих суспільствах, роль і функції давньосхідної держави, особливості правових систем.
У Стародавньому Китаї, наприклад, основою соціального життя протягом тривалого часу були патронімії (цзун), які об’єднували декілька сотень (до тисячі і більш) сімей, що належали до однієї родинної групи. Структура замкнутих сільських общин із натуральним характером виробництва, із поєднанням ремесла і землеробства в рамках кожної общини, слабким розвитком товарно-грошових відносин складала основу соціа-
льного життя й у Стародавній Індії.
Сільська община, зміцненню позицій якої сприяли колективні зусилля її членів по створенню іригаційних споруд, мала величезний вплив на уповільнення процесів класоутворення, на форми земельної власності і засоби експлуатації в давньосхідних суспільствах. Тут безпосереднім власником землі була сама община. Водночас і держава виступала в ролі верховного власника землі, владно-власницькі права якого реалізовувалися в отриманні з общинників податку.
36
Лад багатоукладного господарського життя визначав виключно неоднорідний соціальний склад давньосхідних суспільств, який можна диференціювати в межах трьох основних соціально-класових утворень:
1) пануючий соціальний прошарок, куди входили придворна і служива аристократія, командний склад армії, заможна верхівка землеробських общин та ін.;
2) вільні дрібні виробники — общинники-селяни і ремісники, що жили своєю працею; 3) різноманітні категорії осіб, позбавлені засобів виробництва: раби, залежні підне-
вільні робітники та ін.
На Сході була відсутня чіткість соціально-класових меж, наприклад, існували різноманітні категорії залежного населення, що займали проміжні позиції між вільними і рабами, або деякі перехідні категорії вільних (від дрібних землевласників до пануючого прошарку, зокрема, до дрібного купецтва і чиновництва). Станово-правовий статус індивіда в суспільстві, як правило, не співпадав, а розходився з його соціальноекономічним становищем.
3.2. Особливості суспільного ладу давньосхідних країн
Загальні закономірності розвитку давньосхідних багатоукладних суспільств не можуть перекреслити конкретні особливості кожного з них. Ці особливості були пов’я- зані:
―із домінуючим положенням того або іншого укладу і різноманітними формами їх взаємодії;
―з особливостями їх соціальних і політичних інститутів;
―зі специфічними рисами їх культурно-цивілізаційного розвитку: особливостями побуту, світорозуміння людей, засобами релігійної орієнтації.
У Стародавньому Вавилоні, наприклад, значне царсько-храмове господарство співіснувало з дещо відокремленим общинно-приватним господарством, основою якого була праця вільних общинників-селян, які сплачували податок державі. У царсько-храмових господарствах використовувалася праця рабів і осіб, що знаходилися у тому або іншому ступені залежності, ряди яких поповнювалися за рахунок вільних хліборобів, що втрачали свою общинну ділянку. Наявність сильного царсь- ко-храмового господарства з відносно розвинутим ремеслом, яке широко здійснювало торгові операції за допомогою купців, послабляло податкову експлуатацію общинників-селян.
Деякі особливості виявилися й у соціально-класовій структурі давньовавилонського суспільства. У середовищі вільних людей виділялися дві групи. Перша — авілуми («людина», «син людини»), друга — мушкенуми, особи більш низького соціального статусу («падаючі ниць», тобто такі, які б’ють чолом, звертаються до царя з проханням про прийняття на службу).
До авілумів належали вищі царські службовці, що поряд із великими службовими наділами володіли ще й общинною землею. Мушкенум був царською служивою людиною нижчої категорії. Залежність мушкенумів, напевно, і визначалася тим, що вони не були нащадками «своїх» і не мали коренів в общині. Розходження між цими соціальними групами особливо яскраво проявилися в нормах права, які регулювали різні суспільні відносини: охорони власного життя, здоров’я, честі і членів їх сімей.
Для торгівлі зерном, придбання відсутніх на їх землях корисних копалин, металу, а також каменю, лісу й інших будівельних матеріалів ще общини Шумеру й Аккаду стали посилати в тривалі подорожі своїх торгових агентів, що одержали згодом назву тамкар — тобто лихвар, кредитор, торговець, людина, пов’язана із торговою, лихварською діяльністю палацу. Будучи залежними, тамкари тим часом користувалися широкою свободою фінансово-торгової діяльності, укладали значні торгові угоди, об’єднували капітали, створювали торгові організації.
37