мачення (наприклад, устрій держави) така назва, яка бере свій початок ще зі сталінської Конституції СРСР 1936 р., є невдалою. Конституціоналісти деякою мірою її «ревізували» й увели у науковий обіг такі поняття, як «форма державно-територіального устрою», форма «політико-територіального устрою» та інші.
Форма державно-територіального устрою, на відміну від форми правління, являє собою своєрідну «вертикальну» систему влади, котра відображає ступінь її розподілу в державі на різних територіальних рівнях. Залежно від кількості ланок цієї вертикалі влади, їх правового статусу й порядку взаємодії між ними, форми державно-територі- ального устрою поділяються на складні і прості.
4.1. Складна форма державно-територіального устрою та її розвиток
Складна форма державно-територіального устрою в епоху громадянського суспільства знайшла свій прояв у таких видах: імперія, конфедерація та федерація. З них такою, що відповідає принципам громадянського суспільства, показала себе тільки федерація. Конфедерація не набула значного поширення, оскільки вона є тимчасовою, перехідною формою, котра закономірно розвивається у бік федерації або ж унітарної держави, а імперія є рудиментом старої епохи.
Імперія
У «спадок» від станово-кастової епохи новій епосі дісталась імперія. Ця форма дер- жавно-територіального устрою продовжувала існувати, щоправда, у двох проявах: класичному і колоніальному. Класична імперія успадкована від станово-кастової епохи часів стародавнього світу і раннього середньовіччя, колоніальна — з часів відкриття нових земель за межами Європи. Однак за своєю сутністю вони одна від одної нічим не відрізнялися: та і інша є формами державно-територіального устрою, які утворилися в результаті насильницького об’єднання територій і народів під владою більш могутніх держав. Така форма державно-територіального устрою, де завойовані народи не користувалися рівними з жителями так званої метрополії правами та свободами, не могла не увійти у протиріччя з основними принципами громадянського суспільства. У ХХ ст. процес розпаду імперій стає незворотним. Своєрідним каталізатором цього руху виступили дві світові війни. Після Першої світової війни до свого закономірного фіналу прийшли чотири європейські класичні імперії: Австро-Угорська, Німецька, Османська і Російська, а після Другої (у 50—60-х рр.) відбувся крах колоніальної системи. Таким чином, імперія як форма державно-територіального устрою, проіснувавши багато століть, у ХХ ст., по суті, йде з історичної сцени. На тому, як відбувався цей процес, зупинимося дещо докладніше.
Класична імперія. З вищезгаданих класичних імперій західної цивілізації предметом нашого розгляду є Російська, Австро-Угорська та Німецька імперії.
Російська імперія. Імперські амбіції російської монархії особливо проявилися за роки царювання Петра І. Його прагнення до розширення території і зміцнення міжнародного становища Росії реалізовувалося у двох напрямках: південному і північному. Наприкінці ХVII ст., тобто на початку правління Петра І, стратегічним для Росії був південь, де панувала Османська імперія. Однак, не домігшись істотних результатів у боротьбі з Туреччиною, Петро І переорієнтував свою зовнішню політику на північ. У 1700 р. починається Північна війна, в якій основними протиборчими силами були Росія і Швеція. Зазнавши кілька поразок на початковому етапі війни, у 1708 р., під Полтавою, Петро І здобуває перемогу, у результаті чого під владою росіян опиняється узбережжя Балтійського моря від гирла Західної Двіни до Виборга. Згодом, у 1714 р., до цих територій додається захоплена росіянами після розгрому шведського флоту під Гангутом Фінляндія.
364
Після смерті шведського короля Карла XII, у 1719 і 1720 р. російські війська висадилися у Швеції і примусили її підписати у 1721 р. Ништадський мир, який остаточно закріпив позиції Росії на Балтиці. З прийняттям 11.11. 1721 р. Петром І титулу «імператора і самодержця всеросійського» Росія проголошувалася імперією. Цей акт, що ставив російського царя поруч з єдиним на той час імператором «Священної Римської імперії Германської нації», викликав протест з боку багатьох європейських держав. Першими визнали новий титул російських правителів Пруссія, Нідерланди і Швеція, потім Туреччина (1739 р.), Великобританія (1742 р.), Франція та Іспанія (1745 р.),
Польща (1764 р.).
Після смерті Петра I розширення території Російської імперії продовжувалося. У 1733 р. Росія вступила у війну на боці Австрії і Польщі проти Франції, а через два роки разом з Австрією і Персією — проти Туреччини. Друга війна виявилася вдалою для Росії — її війська увійшли в Крим, підкорили Азов, Очаків, а 1739 р. зайняли Яси і Хотин, а також Молдавське князівство. Росія зажадала від турків усі татарські землі від Кубані до гирла Дунаю і Крим, а також надання незалежності Молдавії і Валахії. Однак реальні результати успішної війни виявилися незначними: за Бєлградським миром 1739 р. до Росії відійшов Азов; на Чорному морі Росія не мала права тримати ані військові, ані торгові судна. Істотно позиція Росії на Чорному морі, у тому числі й у Криму, зміцнилася в роки правління Катерини II (70—80-і рр. XVIII ст.).
Уцей же час Росія взяла участь у т.зв. двох останніх розділах Польщі (другий — у 1793 р., третій — у 1795 р.; перший, згадаємо, відбувся ще в 1722 р.), у результаті яких
їїтериторія на тривалий час виявилася розділеною між Росією, Австрією і Пруссією. Наполеонівські війни дещо змінили цю ситуацію, однак за рішенням Віденського конгресу 1815 р., що закріпив устрій Європи після перемоги над Наполеоном, велика частина герцогства Варшавського була передана Росії. Спочатку Польща, що одержала після приєднання до Росії назву Царства Польського, мала достатньо широкий державноправовий статус: свою конституцію («Конституційну хартію»), «парламент (сейм)», армію, офіційну державну мову — польську, католицьку релігію, що була оголошена як таку, що використовується «особливим заступництвом уряду»; герб Царства Польського, введене в 1808 р. на зразок кодексу Наполеона цивільне законодавство. Але після польського повстання 1830 р. становище змінилося — був виданий «Органічний статут», який, скасовувавши конституцію та Сейм, оголосив Польщу невід’ємною частиною імперії, управління котрою доручалося Адміністративній раді на чолі з намісником імператора.
Після чергової війни Росії зі Швецією в 1809 р. до Росії остаточно відійшла Фінляндія, яка мала деякі атрибути державності: офіційну назву — Велике князівство, органи влади, у тому числі і сейм, незалежну від Росії судову і правову систему. У 1813 р. було розроблено навіть проект Конституції Фінляндії, однак вона не набула чинності. Титул великого князя фінляндського перейшов до імператора Росії, особу якого у Фінляндії представляв генерал-губернатор.
Розширилися межі Російської імперії і на Кавказі. На самому початку XIX ст. до складу Росії увійшли Східна Грузія, слідом за нею була приєднана і Західна Грузія: у 1804 р. — Мегрелія та Імеретія, а в 1810 р. — Гурія. У ці ж роки до Росії приєднаний також Північний Азербайджан, а наприкінці двадцятих років (1828 р.) — Єриванське
іНахічеванське ханства, на базі яких потім була утворена Вірменська область. Із завершенням входження Закавказзя до Російської імперії, державність, що існувала тут раніше, поступово скасовувалася. Управління Грузією було довірено командиру окремого Кавказького корпусу, який водночас був «головноуправляючим Грузії». Державність у Північному Азербайджані не збереглася. Його територію було розділено на провінції, а пізніше — на магалі. В той час як на чолі провінції стояли російські чиновники, магальне управління здійснювалося зазвичай за допомогою місцевих феодалів.
У1812 р., після чергової поразки Туреччини у війні з Росією, до останньої була приєднана Бессарабія. Нова територія набула особливого статусу, який не припускав
365
елементів державності, але надавав місцевому населенню, переважно феодалам, певні права на управління краєм.
У першій половині XIX ст. до складу Російської імперії увійшов весь Казахстан. На початку казахські хани мали певні права, але згодом їх влада усе більше слабшала: встановлювався порядок, за яким обрані місцевими султанами хани повинні були затверджуватися російським урядом, пізніше і це було скасовано — Казахстан був включений до загальної системи управління імперією. Водночас це управління зберігало свої суттєві особливості, пов’язані з кочовим господарством і родоплемінною організацією: західні і східні області Казахстану керувалися на основі різних спеціальних законів.
Що стосується територій Сибіру, то для її народів у 1822 р. було видано спеціальний статут, підготовлений М. М. Сперанським. Відповідно до положень цього статуту, усі «інородці» (неросійські народи) Сибіру поділялися на осілих, кочових і бродячих. Осілі прирівнювалися у правах і обов’язках до росіян, залежно від їх станової приналежності. Кочові і бродячі інородці підпорядковувалися системі родового управління: стійбище чи улус (не менш 15 родин), очолюваних старостами. Для деяких народностей створювалися степові думи, очолювані родовою знаттю.
Розширення території відбувалося й у Середній Азії, де в зіткненнях з ханствами Туркестану (Бухарою, Хівою, Кокандом) у 60-х рр. XIX ст. завойовується й утворюється нове Туркестанське генерал-губернаторство. Росія висунулася до кордонів Індії, Китаю, Афганістану і хребтам Гіндукушу і Тянь-Шаню. У 1914 р. під протекторат імперії було прийнято Урянхайський край (тепер — територія Республіки Тува).
Отже напередодні Першої світової війни Росія стає однією із самих потужних світових імперій з понад 130 млн населенням, 100 народами, 57 % з них становили неросіяни. Її територія в 22,4 млн км2. поділялася на 81 губернію і 20 областей. Частина губерній та областей була об’єднана в генерал-губернаторства (Варшавське, Іркутське. Київське, Московське, Приамурське, Степове, Туркестанське, Фінляндське). Українські землі у складі Російської імперії поділялися на 9 губерній.
За формою правління Росія часів імперії тривалий час була абсолютною монархію на чолі з імператором, який мав верховну самодержавну владу, а його особа вважалася «священною та недоторканною». Імператор одноосібно здійснював законодавчу владу та управляв державою через Державну раду. Самодержець оголошував стан війни, укладав договори з іноземними державами, був головнокомандувачем армії та флоту. У ХІХ ст. Російська монархія стає основною контрреволюційною силою в Європі, її «обер-поліцмейстером». Революція 1905—1907 рр. суттєво послабила самодержавство, перетворивши його на конституційну монархію, а Лютнева революція 1917 р. ліквідувала і її, встановивши республіку. Так закінчилася історія однієї із найпотужніших в Європі та світі імперії — Російської. Згодом таким же закономірним шляхом пішли Німецька та Австро-Угорська імперії.
Німецька імперія виникла на руїнах колишньої «Священної Римської імперії Германської нації» (ця імперія розпалася під тиском військ Наполеона І у 1806 р. — Л. Б., С. Б.), а остаточно зміцніла як окрема держава у третій чверті ХІХ ст. Це сталося у процесі протиборства Австрії та Прусії за роль гегемона об’єднання країни під владою одного із німецьких монархів. Війна, котра почалася між ними, закінчилась у 1866 році поразкою Австрії, після чого вона була виключена з Німецького союзу.
Перемога над основним супротивником дозволила Пруссії створити об’єднання частини німецьких держав під власним управлінням. У 1866 р. було утворено Північнонімецький союз, що об’єднав двадцять одну німецьку державу, а 1867 р. прийнято Конституцію Союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля, який отримав всю повноту виконавчої влади, що безпосередньо здійснювалася відповідальним тільки перед президентом союзним канцлером. Створювалися також дві палати: рейхстаг, котрий обирався населенням, і союзна рада з представників окремих держав. Відтак під гегемонією Пруссії було об’єднано частину Німеччини.
366
За межами створеного Північного Союзу залишалися розташовані на південнозахідній частині країни німецькі держави. Оскільки Франція не була проти приєднання їх до себе, у 1870 р. Пруссія розпочала війну, яка завершилася її перемогою. Шлях до приєднання південно-німецьких територій до Північного Союзу був відкритий 18 січня 1871 р. коли Вільгельма І у Версалі було проголошено німецьким імператором. Так ви-
никла нова (друга) Німецька імперія.
16 квітня 1871 р. установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне й торгове законодавство, законодавство про податки, що мали йти на потреби імперії, визначення системи мір і ваги, законодавство про цивільне, кримінальне право та судочинство тощо.
Окремі держави, котрі входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою.
Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Усього було 58 депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести: але Пруссії було надано 17 голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг же такої можливості не мав. Бундесрат мав право передавати імператорові своє рішення щодо розпуску рейхстагу.
Конституція забезпечувала панування Пруссії у Німецькій імперії. Основний закон досить чітко відбивав гегемонію Пруссії у Союзі. Про це свідчило те, що главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. Йому належало право скликати й закривати рейхстаг і союзну раду; він призначав уряд, інших чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку; йому підпорядковувалась армія.
Армії, після створення Німецької імперії, приділялася надмірна увага: Німеччина в силу свого своєрідного шляху розвитку капіталізму опинилась осторонь від розподілу територій, що дісталися Англії, Франції та США. Вільних територій не залишилося, тому слід було готуватися відібрати їх у своїх суперників силою. З кінця ХІХ ст. підготовка до війни стає основним напрямком діяльності всіх державних структур імперії. До цього приєдналася також Австро-Угорська імперія, котра разом з Німецькою почала війну проти країн Антанти. Наміри цих держав у результаті Першої світової війни територіально розширити свої імперії призвели до зворотного ефекту: самі вони самоліквідувались унаслідок подальших буржуазних революцій.
Перша світова війна ще більше загострила революційну кризу в усіх країнах, які воювали. Розвиток подій прискорили революції, що спалахнули в 1917 р. в Росії: Лютнева та Жовтнева. Під впливом останньої 1918 р. в Німеччині все більше зростала революційна ситуація. У першій декаді листопада (9 листопада 1918 р.) у Берліні перемогло повстання робітників та солдат, кайзер Вільгельм втік до Голландії, влада перейшла до соціал-демократичного уряду, на чолі котрого був Фрідріх Еберт.
Таким чином, листопадова революція 1918 року у Німеччині за своїми наслідками була набагато глибшою, ніж революція 1848 року. Вона покінчила з так званою Другою імперією 1871—1918 рр., хоча збереження у Веймарській конституції 1919 р. офіційної назви «Німецька імперія» стало формальною основою для її відновлення під час правління Гітлера. Але вже після його поразки Німеччина обрала, здається, назавжди одну з форм державно-територіального устрою, котра відповідає принципам громадянського суспільства, — федерацію.
Австро-Угорська імперія. Держава із такою формою державно-територіального устрою виникла на південно-східних німецьких землях у 1867 р., після поразки у війні з Пруссією.
Метою створення Австро-Угорської імперії було пом’якшення австро-угорських суперечностей за рахунок пригнічення інших народів, зокрема, слов’янських. Серед
367
останніх були й українці, і саме цим зумовлено звернення до досвіду Австро-Угорської імперії.
Кордон між двома частинами Австро-Угорщини проходив по р. Лейті (звідси назва Австрії — Ціслейтанія, Угорщини — Транслейтанія). До складу Ціслейтанії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Силезія, Гарц (Гориця), Далмація, Галичина, Буковина, Крайня, Істрія, Трієст. Транслейтанія включала власне угорські землі, Трансільванію, Хорватію, Славонію, Банат, Словаччину, Карпатську Україну (сучасну Закарпатську область України. — Л. Б., С. Б.), порт Фідме (Рієка).
За формою правління Австро-Угорщина була дуалістичною монархією — на основі закону від 21 грудня 1867 р. складалася з двох рівноправних частин: Австрійської імперії та Угорського королівства, об’єднаних владою одного монарха. У кожній частині монархії існували окремі вищі законодавчі установи (парламенти) та кабінети міністрів. Загальнодержавну законодавчу владу здійснювали Делегації парламентів Австрії та Угорщини (по 60 депутатів від кожного), які почергово засідали у Відні та Будапешті.
ВАвстрії виконавча влада належала імператорові (цісару), який керував через призначуваних ним міністрів. Законодавчу владу здійснював рейхсрат, що складався з палати панів (останніх призначав монарх) і палати депутатів. Палата панів складалася з членів імператорської родини, представників дворянства й духовенства; палата депутатів обиралася на основі змішаної і складної (куріальної, прямої або багатоступеневої) виборчої системи. Тільки в січні 1907 р. було запроваджене загальне виборче право для чоловіків, котрі досягли 24 років.
ВУгорщині виконавча влада належала королю (він же — австрійський імператор), який керував через місцевий кабінет міністрів. Законодавчу владу здійснював сейм у складі двох палат. Склад верхньої — палата магнатів — був майже таким, як у Австрії, але включав ще представників хорвато-славонського сейму. Палата депутатів (нижня) обиралася населенням на 5 років і складалася з 413 членів і 40 делегатів від хор- вато-славонського сейму. Для активного виборчого права вимагався майновий ценз.
Наприкінці ХІХ ст. в Австро-Угорщині було проведено ряд реформ, що сприяли розвитку капіталізму. Цей процес, однак, гальмувала наявність значних феодальних пережитків, що особливо проявляли себе на окраїнних землях. Імператорська влада штучно гальмувала їх індустріальний розвиток, використовувала як аграрно-сировинний придаток метрополії.
Прагнучи зберегти клаптикову імперію, Габсбурги розпалювали суперечності між народами, які входили до її складу, давали певні пільги панівним верствам окремим національним меншинам. Українці ж, котрі в 1910 р. становили 8 % населення АвстроУгорщини, були позбавлені багатьох політичних прав. Так, в українській частині Галичини австрійський уряд передав управління Галицьким сеймом польській верхівці.
У1868 р. угорський сейм закріпив панування угорців у Карпатській Україні, оголосивши все населення краю єдиною угорською нацією. Національна мова і культура на українських землях зазнавали переслідувань. Офіційною мовою у Галичині була польська, на Буковині — німецька, в Карпатській Україні — угорська.
Зовнішня політика Австро-Угорщини дедалі більше підпадала під уплив Німеччини.
У1879 р. було укладено австро-німецький союз, спрямований насамперед проти Росії та Франції, а в 1882 р. — союз Австро-Угорщини, Німеччини та Італії. Імперська політика Австро-Угорщини особливо чітко проявилася в 1908 р., коли вона анексувала Боснію й Герцеговину. Під час Першої світової війни Австро-Угорщина виступала в союзі
зНімеччиною, і наслідки їх поразки у цій війні були однаковими.
У результаті жовтневої буржуазної революції 1918 р. монархію Габсбургів було повалено, а імперію — ліквідовано. На її колишніх територіях виникли незалежні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина; частина земель увійшла до Югославії, Румунії, Польщі. Карпатська Україна опинилася у складі Чехословаччини, Буковина — Румунії, Західна Україна — Польщі.
Колоніальна імперія. Процес становлення колоніальних імперій почався ще наприкінці XV — поч. XVI століть. Першими країнами, котрі стояли у витоків, були такі
368