Материал: idpzk

На другому етапі між колишніми союзниками виникли протиріччя, Потсдамські рішення порушувалися. Так, у грудні 1946 р. було введено сепаратне управління американською та англійською зонами, внаслідок чого утворилася Бізонія зі своїми спільними органами: Економічною радою, Радою земель, Адміністративною радою. У 1948 р. після приєднання до Бізонії французької окупаційної зони з’явилася Тризонія. Тим самим було порушено ідею Потсдамських угод про єдину демократичну Німеччину.

Фактичний розкол Німеччини на західну і східну частини започаткував третій етап у її державному будівництві, який ознаменувався конституційним оформлення цих територіальних частин. Як відомо, Боннська Конституція (травень 1949 р.) проголосила утворення на базі Тризонії Федеративної республіки Німеччини, а Берлінська Конституція (жовтень 1949 р.) на базі радянської окупаційної зони — унітарної Німецької Демократичної Республіки.

До основних конституційних принципів нової держави Боннська Конституція віднесла «розподіл влади» і «федералізм». Останній знайшов своє практичне втілення у тому, що територія Німеччини складалася з десяти земель, самостійних у своєму бюджеті і незалежних одна від одної. Кожна земля мала свою Конституцію, свій ландтаг, свій уряд, свій земельний суд і користувалася значною автономією. Одночасно Конституція стверджувала, що «федеральне право має перевагу над правом земель» і що федеральний уряд може вжити необхідних заходів, «щоб спонукати землю в порядку примушування федерацією до виконання своїх обов’язків» (ст. 37). Звертаємо увагу на те, що відповідна стаття (48) Веймарської Конституції давала право «примушувати» землю в таких випадках за допомогою збройних сил. Як уже зазначалося, взаємовідносини між союзними органами та органами суб’єктів федерації стали вирішуватися на основі принципу двох сфер компетенції: союзної та конкуруючої. Землі здійснювали своє представництво в центральних органах влади через верхню палату парламенту — Бундесрат, котрий формувався з призначених урядами земель уповноважених. При вирішенні деяких питань (зміни конституції, кордонів земель тощо) бундесратові було надане право абсолютного вета. На таких засадах будується й сучасна Німецька держава, федералізм якої зазнав деяких структурно-організаційних змін у кінці 80-х рр. минулого століття. Ці зміни дають можливість виділити ще один етап у його розвитку.

Основною рисою четвертого етапу розвитку державно-територіального устрою було вирішення питання про майбутню його форму у зв’язку з розпадом соціалістичного табору, членом якого була НДР. Пропонувалися різні шляхи — від поступового зрощування ФРН і НДР у нову німецьку державу з новою конституцією до простого входження НДР до складу ФРН, відповідно до статті 23 Боннської Конституції.

Більшу підтримку одержав другий варіант. У травні 1990 р. був укладений перший державний договір між ФРН і НДР про валютний, економічний та соціальний союз; у кінці серпня цього ж року — другий державний договір про механізм входження НДР до ФРН, котрий набув чинності з жовтня 1990 року. У зазначений термін НДР, утворивши ще 6 земель, увійшла до складу ФРН. З цього часу німецька федерація складається вже з 16 рівноправних суб’єктів федерації50 на основі федеративних принципів, підвалини яких закладені ще Веймарською (1919 р.) та Боннською (1949 р.) конституціями.

4.2. Проста (унітарна) форма політико-територіального устрою

Унітарна держава виникає передусім у Європі за часів абсолютизму, коли зміцніла за допомогою економічних можливостей нового буржуазного класу королівська влада, стала боротись проти феодальної роздробленості та партикуляризму. «Збір» усіх національних земель в межах єдиних кордонів, централізація державного апарату, прямий контроль над органами влади нижчестоящих територіальних одиниць (колишніх самостійних феодальних земель) було зумовлено не тільки суб’єктивними потребами коро-

50 Така федерація конституціоналістами визначається як симетрична на противагу асиметричним, де суб’єкти федерації мають різний правовий статус.

374

ни відродити свою, колись могутню, владу, а новими буржуазними відносинами, котрі вимагали створення єдиного ринку та впровадження єдиного централізованого управління на території усієї країни.

Саме в той час унітарна держава набуває своїх основних ознак:

―єдина територія, що поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, котрі не мають самостійності;

―єдина структура державного апарату, ланки котрого пов’язані між собою жорсткою вертикальною ієрархією;

―єдине підданство та єдина державна символіка;

―єдина правова та судова системи;

―одноканальна система оподаткування.

У класичному своєму вигляді унітарна держава — це визначена в національних кордонах держава, яка складається з різнорівневих політично несамостійних адмініст- ративно-територіальних одиниць, влада і населення котрих підпорядковується єдиному владному центру.

На початковому етапі унітарна держава — це жорстко централізована держава, яка відрізняється від імперії, створеної на базі певного національно-територіального конгломерату, об’єднаного збройною силою, тільки тим, що її базою виступає мононаціональна за характером територія, частини котрої згуртувалися навколо певного центру внаслідок насамперед зазначених вище об’єктивних причин. Упродовж кількох століть, майже до Другої світової війни, унітарна держава нагадує свою прародительку — централізовану державу періоду абсолютної монархії. Для унітаризму цього часу характерною є тенденція пристосування до потреб нового суспільства, яка знаходить своє закріплення насамперед у конституції, котра, будучи єдиною для всієї країни, певним чином регламентує взаємовідносини між центральною владою і владою адміністративнотериторіальних одиниць. Але, незважаючи на це, централізаторські «гени» абсолютизму давали про себе знати. Наражаючись на протидію, вони закономірно породжували тенденцію територіальної децентралізації влади, котра після Другої світової війни стає загальною і домінуючою. Яскравим прикладом цього є форми державно-територі- ального устрою Великобританії і Франції.

Історичні основи сучасного британського унітаризму

До розпаду колоніальної системи Великобританія мала форму державнотериторіального устрою з «подвійним обличчям»: з одного боку, все королівство являло собою колоніальну імперію, а з іншого — метрополія виступала як унітарна держава. Як зазначалося, імперія як форма державно-територіального устрою, не узгоджується з принципами громадянського суспільства, тому вона (у тому числі й у Великобританії) прийшла до свого закономірного фіналу. Історія справжньої унітарної Великобританії, по суті, й починається з 60-х рр. ХХ ст. Але великобританський унітаризм був дуже далеким від класичного, маючи свої особливості, обумовлені складним внутрішнім державно-територіальним устроєм.

У територіальному відношенні Великобританія складається:

а) з Об’єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії; б) з «володінь корони» — островів Протоки (Ла-Манш) та острову Мен; в) з залежних територій, що відділені від Великобританії океаном.

У свою чергу, саме Об’єднане Королівство складається з чотирьох історичних частини: Англії, Уельсу, Шотландії й Північної Ірландії, кожна з яких має офіціально обмежену власну територію, національно-культурні особливості, адміністративнотериторіальний розподіл. Стосовно органів управління слід відзначити, що до 1972 р. їх мала тільки Північна Ірландія, зокрема парламент (Стормонт) і уряд. Проте ескалація дій з боку північноірландських терористів привела в цьому році до ліквідації органів влади й уведення прямого правління Лондоном, що триває й по сьогодні. Англія, Уельс

375

і Шотландія таких владних органів не мали, але на референдумах, які проводилися в 1997—1999 рр., населення цих історичних частин проголосувало за їх створення.

У цьому плані пішли вперед інші складові території Великобританії — «володіння корони» та залежні території. З перших, наприклад, острів Мен має свій парламент — Тинвальд, що є одним з найстаріших у світі. Він складається з двох палат: верхньої (Законодавча рада), до якої входять єпископ, прокурор (генерал-атторней), судді острова і 7 членів, що обираються іншою палатою; нижньої (Палата ключів, тобто ключових осіб острову), яка обирається населенням на 5 років і складається з 24 депутатів. Свої парламенти, виконавчі та судові органи мають також острови Протоки, навіть крихітні. Ще більшу автономію мають так звані залежні території — колишні колонії, котрі, однак, не стали суверенними державами (Фолклендські острови та ще близько десяти островів, Гібралтар). Вони мають свої парламенти, органи управління, деякі з них навіть свою валюту. Тобто до початку третього тисячоліття Великобританія стала максимальною мірою децентралізованою унітарною державою, котра, (ще раз підкреслимо) в умовах громадянського суспільства закономірно має наближатися до федерації.

Історичні основи сучасного французького унітаризму

До середини ХХ ст. форма державно-територіального устрою Франції, як і у Великобританії, мала «два обличчя». Тільки з розпадом своєї колоніальної імперії та конституційним регулюванням взаємин між складовими частинами держави починається історія сучасної унітарної Франції. Стаття 2 Конституції 1958 р., котра закріплює положення про неподільність Французької республіки, свідчить про те, що порівняно з Великобританією, централізаторські корені тут більш глибокі. На прихильність французів до історичної традиції вказує і стаття 72 Конституції, що визначає в якості територіальних об’єднань Республіки комуни, департаменти й заморські території.

Базовою адміністративно-територіальною одиницею країни визнано департамент: на території континентальної Франції було створено 96 таких одиниць. У свою чергу, департаменти поділяються на більш дрібні територіальні одиниці — комуни. У 1982 р. з метою вдосконалення управління був створений ще один вищий адміністративнотериторіальний рівень — регіони. Кожен регіон (на початок ХХІ ст. нараховувалося 22 регіони. — Л. Б., С. Б.) містить у собі 4—5 департаментів. Таким чином, у країні встановився трирівневий адміністративно-територіальний поділ: регіони, департаменти і комуни зі своєю специфікою управління. У комунах діють органи самоврядування (населення обирає мера й раду комуни), а в департаментах і регіонах поєднуються принципи самоврядування (рада, голова ради, адміністрація) та управління з центру (призначений комісар республіки).

У складі континентальної Франції особливий автономний статус має Корсика (великий острів у Середземному морі). Населення Корсики обирає свій парламент — Збори, котрий у свою чергу формує виконавчий комітет. Вона має більше прав, ніж звичайний континентальний департамент, але менше, ніж, скажімо, заморська територія в Тихому океані.

Заморські територіальні об’єднання — колишні колонії, що стали частиною Фран-

ції, поділяються на заморські департаменти, заморські території, території з особ-

ливим статусом. Ними здебільшого є розкидані по всій Земній кулі острова, що належать Франції.

Заморські департаменти (їх чотири — території, що мають близький політикоправовий зв’язок із Францією (тобто звичайні департаменти), але зі специфічним расовим складом (переважають темношкірі) і територіально віддалені від Франції океаном:

1)Гваделупа;

2)Мартініка (великі острови в Карибському морі);

3)Гвіана (невелика територія на Південноамериканському континенті, північніше Бразилії);

376

4) Реюньйон (острів у південній частині індійського океану поблизу Мадагаскару). Заморські території (їх також чотири), на відміну від заморських департаментів, не є частиною метрополії за океаном. Це землі, що мали набагато менший політико-правовий зв’язок із Францією, дуже велику автономію і значне віддалення від неї (двома океанами): Французька Полінезія (велика кількість дрібних островів у південній частині Тихого океану); Нова Каледонія (великий острів у Тихому океані, населений камаками-

індейцями); острови Уолліс та Фугуна (також у Тихому океані); Арктичні землі. Території з особливим статусом — це острови, відділені від метрополії океаном,

що повільно еволюціонують убік перетворення в майбутньому на незалежні держави: острови Майотта (у південній частині Індійського океану); острови Сен-П’єр і Мікелон (у північній Атлантиці, поблизу Канади).

Заморські департаменти й заморські території мають велике значення для Франції, оскільки вони розкидані по всьому світові, і Франція завдяки цьому зберігає свою присутність у всіх його частинах.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та тер-

мінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрити зміст таких понять і термінів:

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці за пропо-

нованою раніше формою.

Завдання 3. Визначте, використовуючи текст:

1.документів № 1—2, ті положення, що відображають процес обмеження монархічної влади в Англії;

2.документів № 3—5, форму правління Франції за «Конституцією 1875 р.» та її «законодавчо закріплені» риси;

3.документа № 6, своєрідність форми державно-територіального устрою Німе-

ччини за Конституцією 1871 року.

377