майбутньої конституції. Незабаром проект конституції, минаючи парламент, був переданий на загальнонаціональний референдум і 28 вересня 1958 р. схвалений більшістю виборців.
Прийняття Конституції 1958 р. ознаменувало початок нової, змішаної за своїм змістом, республіки у Франції. Вона, з одного боку, поєднувала в собі елементи президентської й парламентської форм республіканського правління, а з іншого — набула власних якостей.
З рис президентської форми правління, що проявилися у П’ятій республіці, можна вказати на такі:
а) президент обирався за американським (або ж фінським) зразком колегією вибірників на 7 років;
б) на власний розсуд президент міг призначати Прем’єр-міністра, а за пропозицією останнього — і міністрів, він також головував в уряді;
в) президент мав широкі повноваження у всіх сферах державного життя. Йому надавалося право підписувати нормативно-правові акти (ордонанси й декрети), обговорені в Раді Міністрів (назва уряду, коли в ньому головував Президент), промульгувати закони або накладати на них вето, призначати на цивільні та військові посади службовців, очолювати як головнокомандувач збройні сили, головувати у спеціальних державних органах — радах і вищих комітетах національної оборони в умовах, коли «інститути республіки, незалежність нації (держави), цілісність її території або виконання нею міжнародних зобов’язань перебувають під серйозною й безпосередньою загрозою, а нормальне функціонування органів державної влади, що утворені відповідно до Конституції, порушене» (ст. 16), володіти надзвичайними повноваженнями.
Водночас зумовлені широкими прерогативами Президента риси президентської республіки певною мірою врівноважувалися деякими рисами парламентської республіки.
За Конституцією, відносно самостійне місце в системі органів державної влади посідав Уряд, котрий мав визначати і здійснювати політику нації (ст. 20). Його діяльністю керував Прем’єр-міністр, який у разі необхідності головував замість Президента на засіданнях рад і комітетів національної оборони. Це ж саме він міг робити й на засіданнях Ради Міністрів, однак тільки у «виключних випадках» за дорученням Президента та за «визначеним порядком денним» (ст. 21).
Стосовно парламенту Уряд мав право законодавчої ініціативи, міг вимагати скликання парламенту, виступати в парламенті, а також вимагати передання (делегування) урядові законодавчих повноважень (ст. 38).
Уряд у цілому ніс політичну відповідальність перед нижньою палатою парламенту: Національні Збори могли висловити йому недовіру шляхом прийняття резолюції осуду уряду або запровадити процедуру інтерпеляції (запиту), яка також могла призвести до відставки уряду.
Президент після консультації з Прем’єр-міністром та головами палат міг розпустити Національні збори (ст. 12). Глава держави політичної відповідальності ні перед ким не ніс, оскільки, згідно зі ст.19 Конституції, найважливіші його акти й рішення, за винятком вказаних у статтях 8 (перший абзац), 11, 12, 16, 18, 54 і 61, потребували формального контрасигнування з боку глави уряду і в разі необхідності — відповідального міністра.
Серед нових якостей «П’ятої республіки» слід відзначити ті, що були зумовлені положенням статті 5 Конституції про обов’язок Президента забезпечити «своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів». Згадаймо, що подібна норма, але тільки стосовно законопроектів, містилася у Веймарській конституції 1919 року. Французька конституція в цьому плані пішла далі, надавши Президентові статус арбітра між владами. Однак треба визнати, що за таких конституційних можливостей втручання глави держави в діяльність виконавчої й навіть законодавчої влади не могло бути мови про якийсь справді неупереджений арбітраж. Тому ця зафіксована у французькій кон-
356
ституції норма є чужорідною, але цікава як ідея, що мала бути втілена у зміст справжньої змішаної республіки.
Конституйована у 1958 р. модель певною мірою виявилася незавершеною: на її змісті позначилася суперечлива політична ситуація в країні, яка згодом була відображена в протистоянні Ш. де Голля — прихильника міцної президентської влади й парламенту. В умовах кризи 1958—1962 рр. (розпад колоніальної системи Франції. — Л. Б., С. Б.) у системі органів влади значно посилюється політична влада Ш. де Голля, котра відзначається так званими «цезаристськими нахилами». У 1962 р. він виніс на референдум питання про обрання президента не вибірниками, а безпосередньо народом і отримав його підтримку. Зміна через це юридичного змісту республіки мала значні політичні наслідки — ще більше закріплення незалежності Президента та посилення його особистої влади.
Під час чергової кризи (1968 р.) Шарль де Голль здійснив ще одну спробу (відзначимо: демократичним шляхом. — Л. Б., С. Б.) посилення своєї влади, виносячи на референдум пропозиції щодо ліквідації верхньої палати — Сенату — та реформування місцевих адміністрацій. На цей раз народ його не підтримав, і він пішов у відставку. Після цього становище державних органів у системі влади стабілізувалось, а політичний зміст форми правління залежав від співвідношення партійно-політичних сил в органах виконавчої та законодавчої влади. У зв’язку з цим слід відзначити, що політичний зміст французької республіки набував більш чітких президентських рис, коли Президент і парламент були представлені одними й тими ж партійними силами, а парламентські — коли ці органи влади були представлені різними партійними силами. В останньому випадку політична вага і фактична роль глави держави різко зменшувалися у силу того, що, за політико-правовою практикою, Президент мав призначати уряд з обов’язковим урахуванням співвідношення партійно-політичних сил у парламенті. Так, у 1986—1988 рр. за часів «лівого» президента Ф. Мітерана, діяв «правий» уряд Ж. Ширака; в 1993—1995 рр. (знову за часів президента Ф. Мітерана) — «правий» уряд Е. Баладюра і з 1997 р., при «правому» президентові Ж. Шираку діяв соціалістичний уряд Л. Жоспена. Тобто при доволі стабільній юридичній формі правління (за роки П’ятої республіки в Конституцію були внесені незначні зміни, що стосувалися глави держави: в 1962 р. уведені прямі вибори Президента, а в 2001 р. термін його повноважень скорочений з 7 до 5 років. — Л. Б., С. Б.) її політичний зміст «дрейфував» залежно від співвідношення партійно-політичних сил, набуваючи рис то президентської республіки, то навпаки, парламентської. Це послужило приводом для появи таких позначень змішаної республіки як, наприклад, «президентсько-парламентська» або «парламентсь- ко-президентська» республіки.
Змішана республіка в інших країнах. Підвищення інтересу до названих різновидів змішаної республіки на сучасному етапі зумовлено пошуком шляхів подальшого державного розвитку країнами, які наприкінці ХХ ст. зазнали серйозних політичних змін. Таку республіку закріпили у своїх конституціях: Бєларусь, Болгарія (формально ні, але за змістом так. — Л. Б., С. Б.), Вірменія, Литва, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Росія, Словенія, Хорватія, Югославія (Сербія і Чорногорія). Якщо до цього переліку додати Австрію, Ірландію, Ісландію, Португалію, Фінляндію і Францію, у яких змішана республіка була встановлена ще раніше, то на середину 1990-х рр. тільки в Європі було близько 20 держав із такою формою республіканського правління. Серед цих країн є і Україна, яка, використовуючи зарубіжний досвід, зокрема Франції, встановила у себе змішану форму республіканського правління, що знайшло конституційне закріплення у
1996 році.
Порівняно зі змішаною французькою республікою кінця 1950-х рр. звертають на себе увагу дві, характерні для змішаної республіки рубежу ХХ—ХХІ ст., риси.
По-перше, її теоретико-юридична модель набула стрункої конструкції і більш чітких ознак. За такою формою правління інститут глави держави утворюється позапарламентським шляхом (як у президентській республіці), завжди безпосередньо виборцями (власна ознака); органом виконавчої влади є уряд (як у парламентській республіці); пов-
357
новаження глави держави і глави уряду здійснюються різними особами (як у парламентській республіці); інститут президента формально-юридично виведений за межі виконавчої влади (як у більшості парламентських республік); уряд формується за участю президента й парламенту (як у парламентській республіці), він відповідальний перед президентом (як у президентській республіці) та підзвітний парламенту (як у парламентській республіці). Взаємовідносини між президентом і парламентом базуються на «помірному» (середньому між президентською та парламентською республіками. — Л. Б., С. Б.) поділі влад та відповідній йому системі стримувань і противаг. Остання знаходить свій прояв у тому, що, по-перше, президент має право: а) використати вето на закони, прийняті парламентом (як у президентській республіці); б) розпустити парламент (як у парламентській республіці); в) виступити з законодавчою ініціативою (власна ознака). По-друге, парламент має право притягати президента до відповідальності, використовуючи процедуру усунення з посади — імпічмент (як у президентській республіці). По-третє, президентська влада може бути послаблена урядовою через використання останньою контрасигнатури (як у парламентській республіці); по-четверте, депутатський мандат несумісний із посадою в інших органах державної влади (як у президентській республіці).
По-друге, більш досконалим став рівень регулювання політичного змісту форми правління, тобто ступінь його «юридизації». Залежно від домінування в системі елементів форми правління президентських або парламентських рис, європейські змішані республіки за своїм юридичним змістом можна розподілити на такі різно-
види: президентсько-парламентська республіка (Білорусь та Росія); напівпрезидент- сько-напівпарламентська (Вірменія); напівпарламентсько-напівпрезидентська
(Болгарія, Литва, Македонія, Португалія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Україна, Франція); парламентсько-президентська (Австрія, Ірландія, Ісландія, Хорватія).
У цілому кожний із цих юридичних різновидів змішаної республіки може забезпечити ефективне правління в державі. Але це не залежить тільки від закріплених у законодавстві норм. При переході юридичної форми правління у площину політикопрактичну («справу роблять» люди з їх відповідними приватними інтересами та політичними амбіціями) система владних відносин у середині змішаної республіки деформується, гальмує процес руху вперед, роблячи тим самим таку форму правління неефективною. Саме це сталося у нас в Україні, що й зумовило необхідність реформування закріпленої в Конституції 1996 р. форми республіканського правління.
Як уже зазначалося, специфічною рисою форми держави нової епохи стало те, що в системі її елементів на перший план висувається політичний режим, який визначає вже внутрішній зміст тієї чи іншої форми правління. У зв’язку з тим, що з формою правління безпосередньо пов’язаний саме політичний режим, розглянемо деякі його історичні аспекти.
У теорії держави і права політичний режим розглядають як систему форм, методів і засобів здійснення політичної влади. Оскільки серед видів політичної влади основним є державна влада, то нерідко політичний режим називають державним. Ставити знак рівності між ними, на нашу думку, не зовсім вірно, тому що останній являє собою сукупність насамперед закріплених у юридичних нормах форм та методів здіснення влади державними органами, в той час як політичний режим є проявом рівня: а) розвиненості політичної демократії у країні; б) забезпечення на практиці в ній прав і свобод індивіда. З урахуванням цих критеріїв сучасні політичні режими зазвичай поді-
ляються на демократичні та недемократичні.
358
3.1. Демократичний режим
Демократичний режим як один із базових елементів громадянського суспільства, став поступово впроваджуватись у країнах, котрі виявили прагнення будувати таке суспільство. Серед них насамперед Великобританія, США і Франція, які змогли створити такий порядок у політичному житті суспільства, при якому:
―дотримується демократична конституція;
―гарантується здійснення прав і свобод громадян та національних меншин;
―допускається легальна діяльність різних партій;
―державна влада здійснюється на основі вільної й рівної участі громадян та їх об’єднань в управлінні державою.
Процес становлення демократичного режиму відбувався протягом тривалого часу і залежно від історичних обставин набував різних проявів.
Водних країнах, де політична влада здійснювалася способами і методами, зумовленими традиційними інститутами, законами, звичаями, що устоялись у свідомості суспільства, держави та особи, такий режим набував демократично-консервативних форм. Яскравим прикладом держави з таким різновидом політичного режиму була і залишається Великобританія, де упродовж всієї історії домінував консерватизм як ідеологія і практика, що орієнтуються на збереження і підтримку форм державного і суспільного життя, передусім його морально-правових засад, котрі історично сформувалися і втілилися в нації, релігії, шлюбі, сім’ї, власності. Але ж на певному етапі, коли абсолютизація минулого почала гальмувати процес відмови від застарілих і віджилих форм і переходу до нових, демократично-консервативний режим пережив певний процес трансформації у неоконсерватизм, котрий в останні десятиліття на Заході проявляється у тому, що у політичній сфері визнається необхідність функціонального посилення політичної системи, пошуку ідей і підходів у створенні гнучкіших структур влади, зміцнення законності й порядку, відродження моральних традиційних цінностей.
Своєрідною протилежністю вищезазначеного режиму є демократично-радикаль- ний режим. З країн, історія держави і права котрих більш глибоко висвітлюється у цьому посібнику, зазначений режим знайшов практичне втілення на певних етапах історичного розвитку у Франції, Німеччині, інших країнах, насамперед в більшості країн СНД після набуття незалежності. При такому режимі суб’єкти політичної влади намагаються ввести нові форми, методи і засоби управління політичною системою, державою та економікою. Для нього характерним є прагнення до кардинального оновлення форми державного устрою, форм правління, методів і способів реалізації державної влади, адміністративно-територіального управління тощо. Як показує досвід, така «квапливість» у країнах, що не дозріли до використання демократичних способів і методів політичного керівництва, породжує кризові явища.
Демократично-ліберальний режим — це результат здіснення політичної влади представниками соціально-політичних сил, які проповідують парламентський лад, демократичні свободи і вільне підприємництво. Одна з головних ідей лібералізму — свобода людини, її діяльності, вчинків, необхідність підтримки і гарантування цієї свободи системою законів, перед якими всі рівні. Лібералізм виник у Європі у XVIII—XIX ст., в період боротьби буржуазії, що народжувалася, проти абсолютизму, а потім найбільшого поширення набув у США до кінця 20-х рр. ХХ ст. Прибічники лібералізму вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановлення конституційного ладу, допущення вихідців із третього стану до управління державою, запровадження демократичних свобод, скасування привілеїв духівництва і дворянства. Однак домігшись цього, ліберали бажали більшого: в економіці — максимальної свободи підприємництва, в політиці — перетворення держави на «нічного охоронця (вартового)». Це сприяло трансформації буржуазії в капіталістів, які у погоні за прибутками привели до анархії виробництва, до масштабних криз. Тому не випадково, що в роки самої руйнівної за весь час існування капіталізму світової кризи 1929—1933 рр. з’являється неолібералізм. Своє практичне втілення він дістав у політиці «нового курсу» Ф.Д. Рузвельта, котрий
359