Материал: Инвестирование

4. Інноваційна форма інвестицій

Інноваційна діяльність виступає однією з форм інвестування, яке у даному разі здійснюється з метою впровадження досягнень науки і техніки у виробництво та соціальну сферу.

Інноваційна діяльність включає:

1. випуск та розподіл принципово нових видів техніки і технологій;

2. прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

3. реалізацію довгострокових науково-технічних програм з тривалими термінами окупності витрат;

4. фінансування фундаментальних досліджень з метою здійснення якісних змін у системі продуктивних сил країни;

5. розробка та впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, які спрямовані на покращення економічного та екологіч­ного стану.

Під інноваціями розуміють вкладення інвестиційного капіталу у нововведення, які призводять до кількісних та якісних покращень підприємницької (виробничої) діяльності.

Підготовка, обґрунтування, освоєння та контроль за впровадженням інвестицій у нововведення і є інноваційний процес. Головними особливостями його є циклічність, поетапна реалізація нововведень та виключно високий ступінь ризику, пов’язаний з низь­кою вірогідністю успішного втілення нової ідеї у новому виді продукції (ця вірогідність становить, як правило, близько 9—10 %).

Інноваційний цикл охоплює весь комплекс відносин виробництва та споживання і являє собою період від народження ідеї до її комерційної реалізації. Він включає такі основні етапи:

• дослідження;

• розробку;

• підготовку до виробництва;

• виробництво;

• реалізацію.

У сучасному світі існує безліч форм державного регулювання інноваційних процесів. Окремі компанії та корпорації також проводять власну інвестиційну політику у прийнятній для них формі. Однак у всіх випадках основними цілями інноваційної політики виступають стимулювання інноваційної активності та розвиток науково-технічного потенціалу.

Державна інноваційна політика повинна бути спрямована на створення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів та має пов’язувати між собою сферу «чистої» (академічної) науки та завдання виробництва.

Роль держави у сфері підтримки інновацій, як правило, зводиться до виконання таких функцій:

1. сприяння розвитку науки та її практичного застосування;

2. підготовка наукових та інженерних кадрів;

3. здійснення різного роду програм, спрямованих на підвищення активності інноваційного бізнесу, в межах єдиної державної програми;

4. державні замовлення — головним чином у формі контрактів на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторсь­ких робіт (НДДКР), які забезпечують початковий попит;

5. стимулювання зростання ефективності та необхідності прийняття інноваційних рішень окремими фірмами з боку державних фінансових установ та інших органів виконавчої влади;

6. посередництво у справі ефективної взаємодії академічної та прикладної науки, а також стимулювання кооперації промислових корпорацій та університетів у сфері НДДКР.

Форми впливу держави в інноваційній сфері поділяються на прямі та непрямі. Їх співвідношення визначається економічною ситуацією в країні та вибором у зв’язку з цим концепції державного регулювання. Остання може бути орієнтована на ринкові відносини або спрямована на централізований вплив.

Прямі методи державного регулювання інноваційної діяльності здійснюються в адміністративній та цільовій формах. Адміністративна форма регулювання являє собою пряме дотаційне фінансування через державні цільові програми підтримки нововве­день, у тому числі і на малих наукомістких фірмах, створення системи державних контрактів на придбання тих чи інших товарів і послуг, надання кредитних пільг фірмам для реалізації нових ідей. Цільове фінансування — це один з елементів системи контрактних відносин, за яких укладаються угоди між замовниками та підрядниками.

Непрямі методи націлені на стимулювання інноваційних програм і створення сприятливих умов для новаторської діяльності. До них належать:

1. лібералізація податкової та амортизаційної політики (так, у США податкові та амортизаційні пільги покривають до 20 % загальних витрат на НДДКР);

2. створення соціальної інфраструктури, що включає формування єдиної інформаційної системи країни.

Основні етапи розвитку інноваційної діяльності:

• розробка комплексного соціально-економічного та науково-тех­нічного прогнозу розвитку країни на довгострокову перспективу;

• довготермінове прогнозування;

• формування переліку стратегічних напрямів і державних програм, що пов’язані з нововведеннями у найважливіших секторах економіки та соціального розвитку, таких як харчова та оздоровча сфери, фармакологія, будівельні матеріали та технології, товари народного споживання, екологія та ін.;

• створення системи органів регулювання інноваційної діяльності, починаючи зі структур загальнонаціонального рівня та створення органів, які забезпечують контроль і реалізацію певних рішень на всіх рівнях управління;

• формування мережі наукових закладів;

• створення ефективного механізму концентрації науково-тех­нічних ресурсів на пріоритетних напрямах і масштабне фінансування інноваційних проектів, включаючи залучення зарубіжних фондів, та міжнародних проектів з найкапіталомісткіших напрямів науково-технічного прогресу, включаючи космічні досліджен­ня, розвиток енергетики та медичної сфери.

Державні комплексні науково-технічні програми та міжгалузеві інноваційні проекти фінансуються за рахунок бюджету держави, а галузеві інноваційні програми — за рахунок коштів підприємств та організацій.

В Україні створено Державний інноваційний фонд (ДІФ), до складу якого входить 27 регіональних відділень (у кожній області, АР Крим та містах Києві і Севастополі), які проводять конкурси проектів, що мають державне значення, та залучають для їх фінансування кошти банків, компаній, відомств, що зацікавлені в реалізації цих проектів. Кошти ДІФ формуються за рахунок відрахувань підприємств та організацій у розмірі 1 % від обсягу реалізованої продукції з відношення витрат на собівартість продукції, з яких 0,3 % перераховується до центрального органу ДІФ, а 0,7 % — в його регіональні відділення.

Тема 4. Методи оцінки реальних інвестиційних проектів

План

1. Чиста теперішня вартість інвестицій

2. Внутрішня норма дохідності

3. Вартість капіталу та інфляція

1. Чиста теперішня вартість інвестицій

Існує кілька способів, щоб визначити, які саме проекти приносять гроші, задовольняють потреби споживачів на конкуруючих ринках. Візьмемо за основу твердження, що метою підприємства є створення позитивного грошового потоку за умови, коли продажна вартість виробленої продукції більша за вартість витрат на виробництво. Також вважається, що максимальна суспільна вигода досягається у тому разі, коли підприємства намагаються якомога повніше задовольнити бажання споживача, ніж «потреби» суспільства, що диктуються урядом.

Розглянемо найуживаніші методи для оцінки капітальних проектів:

• чиста теперішня вартість;

• внутрішня норма дохідності;

• рентабельність;

• період окупності;

• дисконтований період окупності;

• дохідність (прибутковість) залученого капіталу;

• дохідність на акцію.

Метою фірми є створення максимального багатства шляхом використання існуючих і майбутніх ресурсів для виробництва товарів і послуг зараз і у майбутньому вартістю більшою, ніж на них витрачено. Для того щоб створити багатство зараз, теперішня вартість прогнозованих грошових потоків повинна перевищувати теперішню вартість усіх прогнозованих негативних грошових потоків. Чиста теперішня вартість (NPV) проекту розрахо­вується як сума всіх майбутніх грошових потоків, дисконтованих за певною ставкою дохідності, за винятком дисконтованої вартості вкладених інвестицій. Правило чистої теперішньої вартості ілюструється формулою:

,

де R_t — очікувані чисті грошові потоки;

k — ставка дохідності, що вимагається від проекту;

С — початкова витрата капіталу, що здійснюється зараз (або ж теперішні вартості всіх витрат).

Інакше кажучи, чиста теперішня вартість (NPV) є сумою всіх очікуваних грошових потоків (R_t), починаючи з першого року (t = 1) до кінця життєвого циклу проекту (n), дисконтована за ставкою дисконтування проекту k, зменшена на вартість коштів, інвестованих у проект.

2. Внутрішня норма дохідності

Правило чистої теперішньої вартості дає теоретично обґрунтовану відповідь на запитання щодо прийняття або відхилення інвестиційної пропозиції. Альтернативним підходом є розрахунок внутрішньої норми дохідності. Внутрішньою нормою дохідності (IRR) є ставка дохідності, яка прирівнює очікувані чисті грошові потоки до початкових витрат. Для розрахунку IRR необхідно обчислити щодо R таку формулу:

,

де r — ставка дохідності, яка дає NPV = 0.

Проект приймається за умови, що значення його внутрішньої норми дохідності більше за ставку дохідності, що вимагається за проектом. У даному разі величина k з формули чистої теперішньої вартості являє собою ставку дохідності, що потребується.
У переважній більшості випадків IRR — метод оцінки капітальних проектів. Він дає таке саме рішення стосовно прийняття чи відхилення пропозиції щодо інвестування. Проекти з позитивними значеннями чистої теперішньої вартості матимуть вартість r біль­шу за вартість k.

Індекс прибутковості

Одним з важливіших методів оцінки рішень стосовно капіталовкладень вважається індекс прибутковості, який ще інколи називається співвідношенням витрат і доходів. Індекс прибутковості (РІ) є часткою від ділення очікуваних майбутніх грошових потоків на початкові витрати:

.

Єдина різниця між чистою теперішньою вартістю та індексом прибутковості полягає в тому, що при використанні показника NPV початкові витрати віднімаються від теперішньої вартості очікуваних грошових потоків, а при розрахунку показника РІ теперішня вартість очікуваних грошових потоків ділиться на початкові витрати. Проект приймається за умови, якщо його прибутковість більше за одиницю. Відповідно, якщо за проектом індекс прибутковості перевищує одиницю, чиста теперішня вартість є позитивною.

Період окупності

Правило NPV дає керівникам можливість приймати правильні рішення. Проте існує кілька інших прийомів оцінки капітальних проектів, використання яких може призвести до сумнівних рішень стосовно прийняття або неприйняття проектів. До поширених прийомів належать період окупності проекту, дисконтований період окупності, дохідність залученого капіталу та по­казник впливу на дохідність акції. Період окупності є проміжком часу, необхідного для того, щоб відшкодувати початкові інвестиції. Проте метод періоду окупності є недостатнім з огляду на те, що він включає завдання суб’єктивного встановлення терміну періоду окупності, не надає інформації стосовно того, чи створює цей проект багатство, а також може ігнорувати значні виплати поза межею (у часі) точки окупності. Хоча на практиці значення показника періоду окупності дає змогу керівнику оцінити, протягом якого часу кошти знаходять­ся у зоні ризику.

Дисконтований період окупності різниться від періоду окупності тільки тим, що він розраховується після дисконтування грошових потоків. Таким чином, він завжди буде довшим ніж період окупності, який ігнорує дисконтування. Так само як і період окупності, дисконтований період окупності позначений таким недоліком, як неможливість точно визначити прийнятне значення періоду окупності. Дисконтований період окупності не показує, чи дійсно інвестиція приносить гроші, задовольняючи потреби споживача на конкурентних ринках.

3. Вартість капіталу та інфляція

У попередніх міркуваннях припускалося, що рівень інфляції протягом періоду, що аналізується, становить нуль. Але значення річного показника інфляції, що дорівнює нулю, є надзвичайним явищем. За всю недовгу історію існування економіка України ще не мала такого показника, і виходячи з тенденцій розвитку світової економіки, навряд чи колись матиме навіть за умови реалізації позитивного сценарію розвитку. Існує два шляхи врахування інфляції при розрахунку вартості капіталу. У першому випадку можна виключити вплив інфляції як з вартості капіталу, так і з очікуваних грошових потоків. У даному разі чиста теперішня вартість і дохід розраховуються на основі нетто-підходу до інфляції.

Альтернативний підхід полягає в тому, щоб обчислити і вартість капіталу, і грошові потоки з урахуванням інфляції (брутто-підхід). Загальноприйнятим серед фінансових аналітиків є твердження стосовно того, що брутто-підхід є кращим. Варто зазначити, що вартість капіталу і грошові потоки повинні розраховуватись разом, тобто або з нетто, або з брутто-інфляцією. Звичай­ною помилкою в інвестиційних розрахунках є те, що тільки один з факторів, скажімо, вартість капіталу, розраховується з брутто-інфляцією, а інший, скажімо, грошовий потік, з нетто-інфляцією. Звичайно, це неправильно.

Видалення поправки на інфляцію з вартості капіталу.

Ми вже розглядали розрахунок поточної ринкової вартості різних джерел капіталу: позичок, привілейованих акцій, звичайних акцій тощо. Величини цих вартостей включали і інфляцію (брутто-підхід). Під брутто-інфляцією ми розуміємо, що постачальники коштів збільшують дійсну дохідність, яку вони очікують, на величину, що враховує очікуваний середній рівень інфляції за період, протягом якого позичальником використовуються кошти. Наприклад, позичка з фіксованою відсотковою ставкою надається на 5 років з реальною ставкою 4 % річних. Кредитор очікує, що середньорічне значення інфляції за цей період становитиме 7 %. Таким чином, номінальна відсоткова ставка, яку кредитор виставлятиме на позичку, становитиме:

(1,04)  (1,07) – 1 = 1,113 – 1 = 11,3 %.

Формула для конвертації реальної відсоткової ставки у номінальну з урахуванням інфляції має такий вигляд:

,

де i — номінальна ставка за умов брутто-інфляції;

r — дійсна відсоткова ставка;

f — очікуваний рівень інфляції на період дії позички.

Усі наведені раніше розрахунки дають значення відсоткових ставок за умови брутто-інфляції. Для того щоб розрахувати вартість капіталу за умови нетто-інфляції, можна застосувати таку формулу:

.

Якщо вартість капіталу за умови брутто-інфляції має за розрахунками становити 15 %, а очікуваний рівень інфляції за даний період — 9 %, тоді вартість за умови нетто-інфляції або реальна вартість, становитиме:

Варто зазначити, що просте зменшення на величину очікуваної інфляції вартості капіталу (брутто-інфляційної) не дає точного значення реальної ставки, хоча результат зрідка різнитиметься більше ніж на 1 %.

Оцінка очікуваної інфляції на майбутній період.

Попередні розрахунки, як видно, вимагають від аналітика визначитися з очікуваним рівнем інфляції на майбутній період. В дійсності очікувані оцінки не надто вже точні. Аналітику необхідно лише оцінити очікування ринку у формі середнього значення інфляції на майбутній період. Наприклад, у Великобританії існують такі державні облігації, дохідність яких залежить від інфляції у майбутньому. Поточна цінність цих облігацій прирівнюється до облігацій, захищених від інфляції, і дає хорошу оцінку очікувань ринку стосовно середнього значення показника інфляції на майбутнє. Підхід нетто-інфляція.