1.Поняття "культура мови".
2.Культура мови в професійній комунікації.
3.Комунікативні ознаки культури мови.
4.Шляхи вдосконалення мовної компетенції студента.
5.Майстерність публічної мови як показник мовної компетенції.
6.Усна репрезентація фахової інформації.
7.Текст як форма наукової та професійної комунікації.
8.Сучасна лексикографічна база як основа формування фахової та мовної компетенції майбутнього професіонала.
9.Інформаційна роль сучасних довідкових інтернет-джерел.
10.Пошук інформації в Інтернеті.
11.Усна і писемна фахова комунікація.
12.Публічний виступ,презентація,доповідь:єдність форми і змісту;вербальна й невербальна складові.
13.Контакт з аудиторією,риторичний інструментарій,засоби емоційного впливу й переконання.
14.Табу,евфемізми як один із шляхів подолання бруднослів"я.
15.Співвідношення свого й чужого в українськомовному просторі.
Культу́ра мо́ви — рівень володіння нормами усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мовних явищ.
Важливими складовими частинами культури мови є ортологія, лінгвостилістика (функціональна та експресивна оцінка мовних засобів). Головне завдання культури мови — виховання навичок літературного спілкування, засвоєння і стабільне використання літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику.
Культура мови безпосередньо пов'язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція культури мови полягає, зокрема, в досягненні діалектичної рівноваги між нормативною та історичною граматикою, між практичними і теоретичними курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної і писемної мови.
Культура усної мови — це традиції усного спілкування інтелігенції, освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови, визначати міру вживання іншомовних слів, неологізмів, взагалі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати певні слова й вислови культивується мова дистильована, навіть штучна, далека від живомовної практики. Тому культуро мовні рекомендації мають постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літературної мови для того, щоб уникати суб'єктивних, заборонних правил. Увага громадськості до культури мови визначається загальним рівнем розвитку національної культури.
Висока і низька культура мови
Культура мови оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стилістичної вправності висловлювання, майстерності мовця у використанні лексичних, граматичних синонімів, у доборі структурних варіантів висловлювання тощо. Існують, зокрема, синтаксичні засоби увиразнення ораторської мови — риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають ораторському стилю емоційності, невимушеності, жвавості.
Низька культура мови характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Наприклад, помилково вживають вислови добро пожалувати замість ласкаво просимо, підписка газет замість передплата газет, дякувати його замість дякувати йому; неправильно наголошують слова: ро́блю, пи́шу, піде́мо замість роблю́, пишу́, пі́демо. Ознакою низької культури мови є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м'яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп замість дуб або чьому, шчьо замість чому, що.
Високий рівень культури мови означає володіння стилістичним багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки.
Основи культури мови закладаються у дошкільному та шкільному вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культур, спілкування носіїв мови. Індивідуальна робота над культурою мови триває протягом усього свідомого життя мовця.
Виховання культури мови — це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичних зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні культура мови передбачає високий рівень мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури нації. Культура мови як соціолінгвістична, етнопсихолінгвістична дисципліна залежить від мовної політики, суспільних функцій мови, поширення престижу літературної мови через освіту, театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації.
Професійне спілкування є мовленнєвий взаємодія фахівця з іншими фахівцями та клієнтами організації в ході здійснення професійної діяльності. Культура професійної діяльності багато в чому визначає її ефективність, а також репутацію організації в цілому і окремого спеціаліста. Культура спілкування становить важливу частину професійної культури, а для таких професій як, наприклад, викладач, журналіст, менеджер, юрист, - провідну частину, оскільки для цих професій, мова є основним знаряддям праці. Професійна культура включає володіння спеціальними вміннями і навичками професійної діяльності, культуру поведінки, емоційну культуру, загальну культуру мови і культуру професійного спілкування. [4] Спеціальні навички здобуваються в процесі професійної підготовки. Культура поведінки формується особистістю відповідно до етичних норм суспільства. Емоційна культура включає вміння регулювати свій психічний стан, розуміти емоційний стан співбесідника, керувати своїми емоціями, знімати хвилювання, долати нерішучість, встановлювати емоційний контакт. Загальна культура мови передбачає норми мовної поведінки і вимоги до мови в будь-яких ситуаціях спілкування, культура професійного спілкування характеризується рядом додаткових по відношенню до загальної мовної культури вимог. У професійній культурі спілкування стає особливо високою роль соціально-психологічних характеристик мовлення, таких як відповідність мови емоційного стануспіврозмовника, ділова спрямованість промови, відповідність мови соціальним ролям. Мова є засобом набуття, здійснення, розвитку та передачі професійних навичок. Культура професійного мовлення включає: - Володіння термінологією даної спеціальності; - Вміння будувати виступ на професійну тему; - Вміння організувати професійний діалог і управляти ним; - Вміння спілкуватися з неспеціалістами з питань професійної діяльності. Знання термінології, вміння встановлювати зв'язки між відомими раніше і новими термінами, вміння використовувати наукові поняття і терміни в практичному аналізі виробничих ситуацій, знання особливостей стилю професійного мовлення складають лінгвістичну компетенцію в професійному спілкуванні. Оціночне ставлення до висловлювання, усвідомлення цільової установки спілкування, облік ситуації спілкування, його місця, відносин зі співрозмовником, прогнозування впливу висловлювання на співрозмовника, вміння створити сприятливу для спілкування атмосферу, вміння підтримувати контакти з людьми різного психологічного типу та рівня освіти включаються в комунікативну компетенцію фахівця . У комунікативну компетенцію входить як саме вміння спілкуватися, обмінюватися інформацією, так і вміння налагоджувати доцільні відносини з учасниками виробничого процесу, організувати спільну творчу діяльність. Уміння контролювати емоції, направляти діалог відповідно до потреб професійної діяльності, дотримання етичних норм і вимог етикету становлять поведінкову компетенцію. Комунікативне поведінка передбачає таку організацію мовлення та відповідного їй мовної поведінки, які впливають на створення і підтримання емоційно-психологічного атмосфери спілкування з колегами та клієнтами, на характер взаємин учасників виробничого процесу, на стиль їх роботи. Для успіху у професійній діяльності сучасного фахівця необхідно досконало володіти навичками культури мовлення, володіти лінгвістичної, комунікативної та поведінкової компетенцією в професійному спілкуванні. Для цього необхідні такі якості: - Знання норм літературної мови і стійкі навички їх застосування в мові; - Уміння слідкувати за точністю, логічністю і виразністю мовлення; - Володіння професійною термінологією, знання відповідностей між термінами та поняттями; - Володіння стилем професійного мовлення; - Вміння визначати мету і розуміти ситуацію спілкування; - Вміння враховувати соціальні та індивідуальні риси особистості співрозмовника; - Навички прогнозування розвитку діалогу, реакцій співрозмовника; - Вміння створювати і підтримувати доброзичливу атмосферу спілкування; - Високий ступінь контролю емоційного стану та вираження емоцій; - Уміння направляти діалог відповідно до цілей професійної діяльності; - Знання етикету та чіткість виконання його правил.
Добре мовлення – це не просто лад слів, а й лад думок та почуттів. Тому, прагнучи до доброго мовлення, треба враховувати як суто мовні його особливості (ступінь оволодіння нормами, які діють в конкретну епоху), так і позамовні (знання законів мислення, практичний досвід мовця -віковий, життєвий, і мовленнєвий, психічний стан мовця, мету, націленість на спілкування і т.ін.). З огляду на це основними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність (поняття кількості мовлення), виразність, емоційність. Звичайно, всі ці ознаки об’єднуються поняттям правильність, бо залежать від того, порушено чи не порушено у мовленні (не в загальнонародному, а в індивідуальному) правила: організації мовної системи, логіки чи психології, естетики чи етики і т.ін. Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини.
Правильність мовлення Правильність – одна з найбільш визначальних ознак культури мовлення. В.І.Даль пояснює: “Правильный, согласный съ правилами, на них основанный, имъ отвечающий, или по правиламъ сделанный”‘. А за тлумаченням сучасних словників, правильний: 1) який відповідає дійсності; 2) який відповідає встановленим правилам, нормам; 3) безпомилковий.
Отже, критерієм правильності є мовна дійсність конкретної епохи, а її еталоном – строга відповідність правилам, за допомогою яких сформульовано сучасні норми. Мовні норми – це прийняті в сучасній суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання і т.д., орфографічні правила для писемного мовлення. Норми тісно пов’язані з системою конкретної мови, історично й соціально зумовлені. Діючи в конкретний час як стабільні, вони все ж динамічні і можуть зазнавати змін. Якщо в орфоепії, граматиці норми орієнтуються на зразок, модель, еталон, то в лексиці вияв, реалізація норми підпорядковується ще й змістові, залежить в кожному конкретному випадку від контексту. Стилістичні норми регулюють вживання мовних засобів відповідно до змісту й мети висловлювання у конкретній ситуації мовлення.
Правила – це положення про конкретні способи використання мовних одиниць у писемному й усному мовленні. Зміна в словнику чи в граматиці, системі мови призводить до зміни правил, бо вони повинні теж відтворювати розвиток мови. Правила є граматичні – регулюють застосування способів словотворення, форм слів залежно від словозміни, синтаксичних конструкцій; орфографічні – стосуються (визначають) написання слів та їх форм; пунктуаційні – коригують постановку розділових знаків у відповідності до змісту й форм реалізованої засобами мови думки з урахуванням мети висловлювання.
Отже, порозумітися відправник інформації та адресат можуть насамперед тому, що обом відомі однакові зв’язки між знаком (звуком, словом, конструкцією) і позначуваним цим знаком, тобто обидва керуються чинними тепер правилами (щоб порозумітися з історично віддаленим адресатом, необхідно осягнути як його епоху, так і мовні правила, що функціонували в ту епоху; це ж стосується і пізнання за допомогою чужої мови).
Норма – це не сукупність правил. Правила, або регламентації, кодифікації, відбивають у нашій свідомості реальні мовні норми. Правила можуть і не відбивати літературних норм, нерідко навіть суперечити їм (напр., правила переносу й орфоепічні норми). Правила не можуть охопити всі норми – доказом цього є численні винятки з правил, які подають словники, правопис. Правила змінюються частіше, ніж норми – закономірне прагнення зробити правило ближчим до реальної мовної дійсності, врахувати її різноманітність, варіантність (паралельність).
Норми, властиві літературній мові, обслуговують певне людське суспільство з усіма сферами його суспільної (виробничої, законодавчої, освітньої, духовної і т. ін.) діяльності. У межах норм літературної мови (літературна мова – це сукупність норм) можуть виділятися: хронологічні, регіональні, стилістичні норми (є норми й у кожному діалекті національної мови). Норма – одне з основних понять культури мовлення і стилістики. Головними ознаками її є: відповідність системі мови, стабільність, обов’язковість (норми вимови, лексичні, словотвору, відмінювання, дієвідмінювання, синтаксичні норми). Засвоєння норм, які порушують систему певної мови, ще й сьогодні утруднюється вживанням двох, а часом і більше мов у практиці спілкування. Небезпеку появи т.зв. інтерферентних явищ, “суржику” повинні враховувати всі, хто причетний до вироблення навичок літературно-нормативного мовлення. Звичайно, літературна норма – це певна штучність (на відміну від норм розмовно-просторічних, діалектних, що відзначаються невимушеністю входження в мовну свідомість людини).
Норма – це зразок, яким необхідно користуватися. Щодо мовної системи, то мовна норма характеризується сталістю, певною “консервативністю”, а щодо стилістики вона є й категорією змінною – рухливість зумовлюється, у першу чергу, варіантністю. Основні тенденції змін норми, за визначенням М.М.Пилинського, такі:
1) норми переходять з одного функціонального стилю до іншого у зв’язку з суспільними причинами (незважаючи на їх розподіленість за основними стилями) – розширюється спільний фонд норм у зв’язку з розширенням суспільних функцій літературної мови; 2) відбувається зближення норм усної і писемної мови (і мовлення), зокрема в галузі слововживання, вимови, словозміни і т.ін.; 3) норми сучасної літературної мови дедалі більше орієнтуються на книжні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, а не лише на художній, як це спостерігалося в час формування нової української літературної мови на народній основі; 4) триває все ж вузька стилістична спеціалізація варіантів норм, особливо варіантів регіонального або діалектного походження (див. у словниках позначки діалектне, застаріле, вузьковживане, рідко та ін.).