МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ РАДІОЕЛЕКТРОНІКИ
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
до семінарських занять з дисципліни
«ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
В КОНТЕКСТІ СВІТОВОЇ»
для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
ЗАТВЕРДЖЕНО
кафедрою українознавства.
Протокол № 4 від 16.11.2015.
Харків – 2015
Методичні рекомендації до семінарських занять з дисципліни «Історія української культури в контексті світової» для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей / Упоряд. Л.І. Бадєєва. – Харків: ХНУРЕ, 2015. – 264 с.
Упорядник Л.І. Бадєєва
Рецензенти: Е.А. Коваленко, канд. філос. н., доцент кафедри українознавства;
В.М. Явтушенко, канд. філол. н., доцент кафедри українознавства.
ЗМІСТ
Загальні положення 4
МОДУЛЬ 1 5
Семінар № 1 Сутність культури. Особливості культурного розвитку первісного суспільства 5
Семінар № 2 Культура стародавніх цивілізацій та античної доби 22
Семінар № 3 Доба Середньовіччя та культура Київської Русі 64
Семінар № 4 Культура епохи Ренесансу 88
Семінар № 5 Особливості розвитку культури Нового часу та доби Просвітництва 124
МОДУЛЬ 2 157
Семінар № 6 Світова культура ХІХ ст. Українське національно-культурне відродження ( кінець ХVІІІ – поч. ХХ ст.) 157
Семінар № 7 Особливості розвитку світової та української культури
І третини ХХ ст. 191
Семінар № 8 Становище української культури в радянські часи 211
Семінар № 9 Епоха постмодернізму. Розвиток сучасної світової та української культури 226
Перелік питань до заліку з дисципліни «Історія української культури в контексті світової» 255
Рекомендації до написання контрольної роботи 258
Теми контрольної роботи 259
Розвиток національної культури є однією з найскладніших і найактуальніших проблем сучасного українського державотворення. Сучасна українська суспільна думка розглядає національну культуру як нагальну потребу і дієвий аспект самоусвідомлення і самоствердження себе як народу, що має глибокі історичні корені, і як такого, що зробив великий внесок у загальний розвиток історично-культурного процесу Європи. Без високого рівня національної культури держава і народ не мають майбутнього.
Національна культура – це осмислення місця нації у загальному процесі розвитку людства, а для українського народу – історичне відкриття, яке утверджує його як самодостатню структуру у співдружності етнічних спільностей і визначає належне місце, роль і значення в історичному контексті.
Дисципліна «Українська культура в контексті світової» дає уявлення про етапи історичного розвитку, забезпечує розуміння системного зв’язку всіх складових культури – мистецтва, літератури, релігії, етнографії, матеріальної культури, наукового знання, усіх духовних цінностей українського народу, формує світогляд. Дисципліна передбачає висвітлення проблем розвитку культури українського народу у взаємозв’язку з іншими культурами світу. Така орієнтація відповідає крилатому вислову великого Т.Г. Шевченка: «…і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь».
Сьогодні видано чимало історичних праць, підручників як вчених минулого, так і сучасних, тих, котрі живуть в Україні і поза нею, але багато матеріалів друкується в дискусійному плані і вимагає уточнення й поглиблення. Допомогти студенту в правильному виборі та оцінці історичного матеріалу – така мета лекцій й семінарських занять з нормативної навчальної дисципліни «Історія української культури».
Мета дисципліни: ознайомити студентів з основами сучасних підходів до історії національної культури, особливостями історичного розвитку української культури, виявити її зв’язок із соціальними, політичними, цивілізаційними, побутовими, мистецькими явищами і процесами, навчити студентів вільно оперувати сучасними концептами історичної культурології та широким фактологічним матеріалом.
- знати:
предмет і метод історії культури;
етапи розвитку світової та української культури, основні їх ознаки;
основні культурологічні поняття;
зміст основних літературних, образотворчих, архітектурних напрямів;
традиції освіти та книгодрукування в Європі та в Україні;
діяльність видатних діячів світової та вітчизняної культури.
- уміти:
аналізувати явища духовного життя;
усвідомлювати природу різних жанрів художньої творчості й видів мистецтв; орієнтуватися у багатому світі духовної культури;
розрізняти твори образотворчого мистецтва та літератури за епохами та напрямами;
поділяти культурні явища на головні та другорядні;
відрізняти справжній витвір культури від усіляких підробок «маскульту»;
збагачувати власну духовну культуру шляхом самоосвіти, творчо працювати над поглибленням і вдосконаленням культурно-освітніх знань.
Семінар № 1
Мета та завдання: розкриття поняття «культура»; розгляд типології культури; аналіз процесу виникнення культури, що пов’язано з появою людини; характеристика культури на українських землях в найдавніші часи.
План
Визначення поняття «культура».
Типологія культури.
Перші релігійні вірування давніх людей.
Культура на українських землях у найдавніші часи.
Перед розглядом першого питання варто зупинитися на розкритті поняття «культура». Термін «культура» вперше зустрічається в одному з творів знаменитого римського оратора Цицерона (45 р. до н.е.). Первісно він означав обробку ґрунту, його «культивування», тобто зміни у природі під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами. Вже у цьому первісному змісті терміна було підкреслено важливу особливість культури – її людський фактор, висловлено ідею впливу людини та її діяльності на навколишній світ. Як самостійна наукова категорія «культура» фіксується вперше у працях німецького юриста С. Пуфендорфа (1632–1694). Він застосував цей термін для визначення різноманітних результатів діяльності людини.
У подальшому слово «культура» отримало ще більш узагальнене значення, яке охоплювало сукупність створених людськими спільнотами традиційних благ і цінностей. У такому розумінні культура постає як створена людиною «друга природа», надбудована над природою первісною, як до певної міри окремий світ, створений людиною додатково до світу природного.
Таким чином, у найзагальнішому вигляді культура – це сукупний результат продуктивної діяльності людей. У вузькому, особистісному розумінні культура – це певні цінності та норми поведінки людини в соціальному і природному оточенні.
Поступ людства, розвиток особистості неможливі без засвоєння культурних надбань минулого. Людство й зараз захоплюється шедеврами, створеними митцями як понад дві тисячі років тому, так і 500, і 100 років тому. Культура в її кращих зразках відбиває те прекрасне і вічне, яке не може й не мусить піти в забуття. Так звані «вічні проблеми» мистецтва торкаються тих аспектів людського буття, які завжди хвилювали, хвилюють і хвилюватимуть людей. Це проблеми добра і зла, кохання і ненависті, життя і смерті, прекрасного і потворного. При цьому поняття «культура» є значно ширшим, ніж поняття «мистецтво», і є неоглядним світом творчої діяльності й множиною її продуктів.
Культуру прийнято розподіляти на матеріальну і духовну, одна з яких є проектом матеріальної, а інша – духовної творчості. До матеріальної культури, яку часто співвідносять з поняттям «цивілізація», відносять сукупність матеріальних благ, а також різноманітних засобів їх виробництва.
Духовна культура поступово складається з ціннісного переосмислення всієї сукупності отриманих людиною знань, загальноприйнятих уподобань і пріоритетів і використовує для цього всі форми суспільної свідомості: філософію, науку, мораль, право, мистецтво. Матеріальний і духовний елементи культури нерозривно пов’язані між собою. Матеріальна, виробнича діяльність людини дуже часто визначально впливає на її діяльність в інших сферах життя. З іншого боку, результати її чуттєвої, розумової та інтуїтивної діяльності матеріалізуються, перетворюються в речі, технічні засоби, твори мистецтва. Наприклад, знання французького винахідника Е.Ленуара, який 1860 р. сконструював перший практично придатний двигун внутрішнього згорання, стали надбанням духовної культури, а сучасний автомобіль, створений на основі цього та багатьох інших винаходів, належить до теперішньої матеріальної культури.
У матеріальній культурі неминуче присутні духовні начала, оскільки вона завжди є втіленням ідей, знань і завдань людини, що власне і робить її культурою. Хоча самий зміст духовної культури є прихованим від ока і раціонально не може бути цілком і повністю розкритий (поняття істини, честі, мужності, геніальності, самопожертви тощо), її продукти завжди виражені в матеріальній формі, бо лише таким чином вони можуть бути об’єктивовані і стати фактом соціального життя.
Духовну культуру поділяють на дві сфери: 1) духовні якості людини і діяльність щодо їх реалізації; 2) духовні цінності, які існують відносно самостійно (у вигляді наукових теорій, творів мистецтва, норм права і т.д.). Особлива роль духовної культури полягає в тому, що вона пробуджує в людині особистість. До структурних елементів духовної культури належать:
– інтелектуальні (наука, освіта);
– естетичні (мистецтво і література);
– етичні (мораль);
– соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика);
– релігійні.
Таким чином, матеріальна культура, будучи фундаментом, базою життя суспільства, відіграє основну роль. Духовна, пробуджуючи в людині особистість, відіграє роль головну, тобто таку, що підносить саму людину та її роль у світі до найвищих цілей .
Розглядаючи друге питання плану, необхідно зазначити, що складність і багатоаспектність культури зумовлюють багатовимірність її структури. Структура – означає порядок, будова, зв’язок. Структурний аналіз культури передбачає виокремлення певних типів, видів та форм культури за різними критеріями: за носієм, змістом, роллю, історичним принципом, конфесією, функціями, організацією, формою існування, цінностями, мовою тощо. Під типологією в сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи). Типологію культури здійснюють на основі світоглядного, формаційного, локального, перехідного чи історичного принципів.
І. За формою людської діяльності культуру поділяють на матеріальну та духовну.
Матеріальна культура – це сукупність предметів, пристроїв, споруд, тобто штучно створений людиною предметний світ (знаряддя праці, захисту і нападу; побутове та виробниче устаткування; засоби зв’язку і технології; будинки і споруди; шляхи і сполучення; сорти рослин; види ґрунтів тощо). Залежно від видів матеріальної діяльності розрізняють культуру праці, культуру торгівлі, культуру виробництва, культуру обслуговування.
Духовна культура охоплює усі сфери духовної діяльності людини: релігію, філософію, освіту, науку, право, мораль, політику, літературу. Залежно від сфери духовної діяльності виділяють політичну, естетичну, етичну, економічну, екологічну, правову культуру. Духовна культура визначається такими категоріями, як істина, краса, добро, справедливість, мораль, благо. Особливою формою духовної культури є художня культура – творча діяльність діячів мистецтва. До художньої культури належать різні жанри мистецтва: література, музика, малярство, театр, кіно.
Поділ культури на духовну та матеріальну – умовний.
ІІ. За етнічним чинником та вагомістю культуру поділяють на світову, загальнолюдську, етнічну, національну.
Світова культура (метакультура) – це синтез досягнень культур усіх націй і народів.
Загальнолюдська культура – це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях – істині, добрі, красі, справедливості, захисті прав особистості, гуманізмі.
Крім загальної, є ще культура певного регіону, наприклад європейсько-північно-американська, далекосхідна, індійська, арабо-мусульманська, тропічно-афрнканська та латиноамериканська. Вони, у свою чергу, мають свої внутрішньорегіональні культурно-конфесійні особливості, архітектоніку, що характеризується за місцем проживання основної маси її носив, географічним положенням, традиціями, патріотизмом тощо.
Національна культура – продукт матеріальної та духовної праці певної нації. Основою будь-якої національної культури є система звичаїв, традицій, ритуалів, які виступають у ролі етнічних стереотипів, що пронизують усі сфери життя народу (побут, господарство, спілкування).
Етнічна культура – вікова, сучасна й архаїчна, культура певного етносу, база національної культури, поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї, особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію, джерело для творчості інтелектуальної національної еліти.
ІІІ. За протиставленням до панівної культури виділяють такі види: панівна (загальнонаціональна), субкультура й контркультура.
Субкультура – сукупність культурних зразків, тісно пов’язаних з домінантною культурою і в той же час відмінних від неї. Префікс «sub» (тобто «під-») позначає сховані, неофіційні культурні шари пануючої культури (андеґраунд). Це, так би мовити, внутрішня культура певної групи людей, яка визначає їх особливий стиль життя, ціннісну ієрархію, менталітет тощо.
Контркультура – в широкому значенні напрям розвитку культури, який різко відрізняється від панівної, протистоїть «офіційній» традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. У такому розумінні контркультура зближається з поняттям альтернативної культури. Прикладом контркультури були «стиляги» в СРСР у 50-х роках; нині – це готи, панки, хіпі, скінхеди та ін.
ІV. За рівнем майстерності й типом аудиторії виділяють елітарну, масову й народну культуру (фольклор).
Елітарна, або висока культура (англ. high culture) – дистанційовані від масових форм артефакти (зразки образотворчого мистецтва, класичної музики й літератури, моральні образи й наукові стандарти), створені для еліти і споживані нею.
Масова культура (попкультура) – це культура, що склалася у процесі розвитку ЗМІ, тиражована для маси і споживана масою. Це феномен ХХ ст., культура, у якій акцент переноситься із творення на споживацтво. Масова культура охоплює усі сфери людського буття (політику, освіту, мистецтво, ЗМІ, рекламу, пропаганду, побут, виробництво тощо). Особливості масової культури: широка аудиторія (предмети, товари, послуги масової культури задовольняють потреби та інтереси широких мас); комерційну спрямованість; розважальність; швидке тиражування, відносна дешевизна; культ сильної особистості, збагачення, сексу, насильства; простота, зрозумілість, доступність; програмування недосконалих естетичних смаків.
Народна культура (фольклор) – колективна художня літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування; вона відтворює світ думок, уявлень, почуттів і переживань народу, народнопоетичної фантазії.
V. За співвідношенням традиційного і новаторського в культурі, вона поділяється на традиційну (закриту) та нетрадиційну (відкриту), стійку та нестійку. Українська культура належить до відкритого, але нестійкого типу. Для українців нетипова зверхність до культур інших народів, вони легко запозичують кращі здобутки. Проте багатовікове поневолення згубно позначилось на традиціях національної культури, не дало змоги зміцнити й розвинути їх.
VІ. За приналежністю до історичних епох: 1) первісна культура; 2) культура цивілізацій Стародавнього сходу; 3) антична культура; 4) середньовічна культура; 5) культура епохи Відродження; 6) культура Нового часу; 7) культура сучасної епохи.
VІІ. За регіональною приналежністю: культура Сходу, культура Заходу, середземноморська культура, латиноамериканська культура.
VІІІ. За конфесійним принципом виділяють такі типи культур: конфуціансько-даосизька, індо-буддійська, ісламська, християнська (католицька, православна, греко-католицька, протестантська).
ІХ. За господарським ладом – культура мисливців і збирачів; культура хліборобів; культура скотарів; промислова (індустріальна) культура.
Х. За сферою суспільної діяльності – виробнича, політична, педагогічна, екологічна тощо.
Перші форми світогляду.
Перед розглядом третього питання необхідно зазначити, що на початковому етапі своєї історії людство було безрелігійним. Релігія виникає лише на тому етапі розвитку суспільства, що знаменується виникненням родового ладу. Саме в цю епоху у первісної людини складається комплекс уявлень про нерозгадані нею таємниці світу. Головною особливістю світогляду членів роду було те, що вони ще не виділяли себе з навколишнього природного середовища. Земля, тварини, рослини, стихійні сили і людина – все це мислилося як єдине ціле, де люди були тотожні з природою. Природа наділялася людськими властивостями, люди – властивостями природи. Ця специфіка первісної релігії позначилася на всіх ранніх формах: магії, тотемізмі, фетишизмі, анімізмі.
Магія (з грецької – «чаклунство») – віра в здатність людини особливим чином впливати на інших людей, тварин, рослин, явища природи. Магічні дії використовувались як для досягнення власної користі, так і для завдання комусь шкоди. Відповідно до цього магія поділяється на військову, мисливську, охоронну, любовну, лікувальну, шкідливу (чорну). В її основу покладено чаклунство, за допомогою якого можна позбавитися всього випадкового й небажаного у світі. Переконання в магічному зв’язку речей і явищ призводить до виникнення прикмет – хороших чи поганих. Окремі предмети або дії оголошуються шкідливими або небезпечними. Так розвивається ціла система заборон – табу.